Володимир Дзьобак: Cерпанкове ткацтво Рівненщини увійшло до Національного переліку нематеріальної спадщини

Є справи, до яких ідеш не день, не місяць і навіть не рік. А інколи все починається з майже категоричного: "Це вже неможливо відродити".

Наша історія із серпанком розпочалася у 2010 році, коли ми зустрілися з Аллою Миколаївною Українець — надзвичайно досвідченою дослідницею традиційної культури Рівненщини.

На наше запитання, що є одним із найбільш особливих явищ традиційного вбрання Волині, вона відповіла: серпанок.

І одразу додала, що його повноцінне відродження видається майже нереальним.

Не було того льону, з якого колись отримували надзвичайно тонку нитку. Не було самої нитки. Майже втраченою була складна технологія її виготовлення і ткацтва. Саме це "неможливо" нас і зацікавило.

Упродовж наступних років ми їздили Україною, працювали з музейними фондами та приватними колекціями, вивчали збережені серпанкові строї, їхній крій, тканину, способи оздоблення та технологію виготовлення. Побували у багатьох музеях, приватних колекціонерів. До цієї роботи долучалися музейники, етнографи, науковці, майстри — багато людей, кожен із яких додавав до цієї історії частину своїх знань.

Але дослідити серпанок було недостатньо. Треба було знову навчитися його ткати.

І тут особливі слова вдячності хочу сказати Наталії Пусі — майстрині, яка першою взялася за практичне відтворення серпанкового полотна і першою виткала наш серпанок.

Це не сталося з першої спроби. Треба було знайти нитку, відчути потрібну щільність, відновити техніку, знову й знову змінювати параметри ткацтва.

Було створено понад 90 пробних зразків тканини, перш ніж вдалося наблизитися до тієї легкості, прозорості та якості, яку ми бачили в історичних серпанкових полотнах. Її майстерність, терпіння і готовність десятки разів починати спочатку стали однією з основ практичного відродження серпанку.

Величезна вдячність Людмилі Хороновській. Разом ми проїхали Україною тисячі кілометрів у пошуках серпанку, працювали з музейними збірками, вивчали збережені зразки. Людмила багато зробила для організації виставок, показів та різноманітних активностей, пов’язаних із серпанком. І не менш важливо — для налагодження самого процесу діяльності нашої ткацької майстерні "Серпанок". За красивим результатом завжди стоїть величезна організаційна робота, якої глядач часто не бачить. І ця робота була надзвичайно важливою.

Окремо дякую Галині Орищині за надзвичайно ретельне дослідження історичних строїв та відшиття всіх серпанкових костюмів. За кожним із них стояла кропітка робота з музейними матеріалами, кроєм, пропорціями, деталями й оздобленням — щоб ми отримали не сучасну фантазію на тему минулого, а максимально достовірне відтворення історичного костюма.

І зрештою те, що на початку здавалося майже неможливим, стало реальністю.

У 2013 році ми змогли представити перші реконструйовані серпанкові костюми. Потім були виставки, музейні покази, нові дослідження, нові вироби. Серпанок знову можна було не лише побачити на старій фотографії чи за музейним склом — його можна було виткати, торкнутися, одягнути.

Та ця історія ніколи не була і не могла бути історією лише однієї організації.

Насамперед хочеться щиро подякувати майстриням села Крупове, колишнього Дубровицького району, які з покоління в покоління берегли й передавали знання про серпанкове ткацтво. Саме завдяки живим носіям традиції серпанок не залишився лише сторінкою етнографічної книги.

Особлива вдячність Ніні Дем’янець та її доньці Уляні Букайло — за їхні знання, досвід і працю задля збереження традиції.

Хочу також щиро подякувати Ніні Рабчевській та іншим майстриням, з якими ми на різних етапах проходили цей довгий шлях. Він не завжди був простим. Були різні погляди, дискусії, часом і непорозуміння. Але сьогодні значно важливіше те, що зрештою ми змогли об’єднати зусилля заради спільної справи і завершити процес, до якого йшли багато років.

Окремі слова вдячності Юлії Гончаровій та Любі Романюк — за наполегливість і волю довести цю багатосерійну епопею до результату. Такі процеси інколи потребують не лише досліджень і правильно підготовлених документів. Потрібні люди, готові взяти на себе відповідальність і сказати: ми маємо це завершити.

Вдячний усім музейним працівникам і керівникам музейних установ, які відкривали перед нами фонди, допомагали знаходити потрібні експонати, ділилися знаннями й досвідом. Усім науковцям, етнографам, майстрам, організаторам виставок та культурних подій. Усім, хто консультував, сперечався з нами, підказував, підтримував і допомагав рухатися далі.

Вдячний експертам, які надзвичайно професійно підійшли до розгляду нашого Серпанку.

І я хочу окремо подякувати тим людям, які були з нами лише на частині цього шляху. Тим, хто долучався до дослідження, ткацтва, реконструкції костюмів, організації виставок та інших заходів, але з різних причин не пішов із нами далі. Їхній внесок від цього не стає меншим. Він також є частиною спільного результату.

І ось сьогодні ми можемо сказати:

"Традицію серпанкового ткацтва" внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Міністерство культури офіційно повідомило про це 28 вересня 2026 року.

Для нас це велика радість. Але я зовсім не сприймаю цю подію як фініш.

Це проміжний етап. Нова точка відліку.

Тепер наше завдання — зробити так, щоб серпанок не залишився прекрасною історією про минуле чи просто записом у Національному переліку.

Щоб його продовжували ткати.

Щоб технологію передавали наступним поколінням майстрів.

Щоб його досліджували.

Щоб з’являлися нові серпанкові строї.

Щоб їх бачили в музеях, на виставках, культурних подіях по всій Україні та далеко за її межами.

Понад п’ятнадцять років тому ми почули, що відродити серпанок практично неможливо. А сьогодні він живе. Однак, справжнє відродження традиції відбувається не тоді, коли її внесли до переліку, а тоді, коли її знову передають від людини до людини.

Володимир Васильович Дзьобак — український громадський діяч, історик, кандидат історичних наук та підприємець.

Володимир є засновником унікального етнопарку "Ладомирія" та арт-резиденції, що розташовані в місті Радивилів Рівненської області. Це живий простір, де досліджують, реконструюють та демонструють автентичну українську архітектуру, ткацтво та побут.

Першоджерело за посиланням.

На цій сторінці представлені насамперед думки автора, які можуть не збігатися з позицією медіа "Погляд".

Ми публікуємо авторські матеріали передусім заради дискусії щодо важливих питань, бо віримо в силу громадянського суспільства і публічного діалогу.

Якщо вам є чим поділитися, чекаємо на ваші дописи. Пишіть!

Варто також зазначити, що до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України внесено й інше видатне ремесло Київщини — Обухівський шитий рушник.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.