"У цих свідченнях промовляє кожна деталь, кожне слово. Усе це має самоцінність". Етнологиня Олена Боряк про створення книги "Російська навала. Окупація. Спротив (2022): Усні свідчення мешканців Київщини"

Зібрати свідчення про війну – це почути людей, для яких історичні події стали особистою трагедією, випробуванням і досвідом спротиву. Робота з такими спогадами вимагає від дослідників професійної підготовки, психологічної витримки та особливої чутливості, оскільки за кожною розповіддю стоїть людський біль, який неможливо сприймати відсторонено. Саме з цим зіткнулася команда науковців під час роботи над двотомним виданням "Російська навала. Окупація. Спротив (2022): Усні свідчення мешканців Київщини". Збираючи й зіставляючи розповіді очевидців, дослідники документували події перших місяців повномасштабного вторгнення, намагаючись зберегти деталі, важливі для розуміння пережитого мешканцями окупованих громад. Ці спогади формують документальну картину війни в пристоличному реніоні. Про особливості усноісторичних досліджень, психологічні виклики під час експедицій, достовірність свідчень і їхню цінність для майбутніх поколінь журналісти медіа "Погляд" поговорили з етнологинею Оленою Боряк – докторкою історичних наук, старшою науковою співробітницею Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, яка долучилася до створення видання.

– Пані Олено, розкажіть, якою була ваша роль у роботі над книгою "Російська навала. Окупація. Спротив (2022): Усні свідчення мешканців Київщини"?

– Унікальність нашого проєкту в тому, що ми справді були однією командою. Разом обговорювали маршрути, планували виїзди, колегіально ухвалювали рішення. Безперечно, головною рушійною силою була Світлана Маховська, але всі ми були поруч і працювали на спільний результат.

Вважаю, що нам вдалося виконати цю роботу якісно й у стислі терміни саме завдяки командній взаємодії. Ми підтримували одне одного, допомагали долати психологічне навантаження, яке супроводжувало експедиції. Кожен розумів стан інших і знав, як підтримати, заспокоїти, допомогти зібратися й рухатися далі.

– Що відкрили вам усні свідчення мешканців Київщини, чого неможливо було дізнатися з офіційних документів і новин?

– Про це важко сказати одним реченням. Після першого інтерв’ю я була справді травмована почутим. Ми стежили за новинами, бачили, що відбувається, але почути від очевидців наживо, як вони пережили окупацію, виявилося зовсім іншим досвідом. Ми не були до нього готові. Згодом, певною мірою ми призвичаїлися, хоча спокійно сприймати почуте все одно було неможливо.

Хочу додати, що перед першим виїздом ми запросили психологиню. Її допомога була дуже важливою. Вона разом із нами шукала способи психологічного захисту, адже йшлося про ризик повторної травматизації як наших респондентів, так і нас самих. На останніх етапах експедицій психологиня іноді їздила з нами й пропонувала підтримку. Та ми вже навчилися певною мірою самостійно давати раду своїм переживанням.

– Чи перевіряли ви розповіді очевидців і як зіставляли свідчення різних людей про ті самі події?

– Так, ми зіставляли свідчення. Пам’ятаю нашу останню експедицію: Олександр Васянович опитував жінку, а я – чоловіка. Під час розмов з’ясувалося, що вони близькі люди. Ми порівняли їхні розповіді й побачили певні відмінності: жінка була відвертішою, тоді як чоловік тримався стриманіше, не про все говорив, деякі моменти пропускав.

– Як дослідникам працювати з такими розбіжностями? Як відтворити події, якщо очевидці описують їх по-різному?

– Ми намагалися зіставляти свідчення різних людей. Наприклад, могли поговорити зі старостою, який розповідав, як опікувався мешканцями села та допомагав їм. Потім ішли до самих жителів і запитували, чи приходив до них староста, що саме робив, яку допомогу надавав. Так, зіставляючи розповіді, ми могли певною мірою реконструювати перебіг подій.

– Яке значення матиме ця книга для дослідників, які вивчатимуть російсько-українську війну через десятиліття?

– Хочеться вірити, що книга стане цінним джерелом для дослідників. Ми зробили все можливе, щоб зібрані матеріали були максимально інформативними, відібрали найзмістовніші інтерв’ю. Усі вони повноцінні, але ми прагнули представити різнопланові свідчення, які розкривають різні сторони трагедії, що розгорталася на Київщині з початком повномасштабної війни.

Особливу увагу приділили покажчику – довідково-інформаційному апарату книги. Його створювали для того, щоб дослідники могли максимально повно опрацювати інформацію, закладену у свідченнях, бо це не просто оповіді про пережите. У цих свідченнях промовляє кожна деталь, кожне слово. Усе це має самоцінність, яка, на мою думку, з роками лише зростатиме.

– Який момент роботи над книгою запам’ятався вам найбільше?

– Запам’яталося, як ми відзначали завершення роботи над покажчиком (сміється, - прим. ред.) Саме ця думка підтримувала нас, поки ми над ним працювали. Ми домовилися: коли завершимо, обов’язково зустрінемося й відсвяткуємо. А загалом для мене велика насолода – працювати в команді однодумців, які тебе розуміють, підтримують пропозиції, готові їх обговорювати, разом шукати рішення. Це справді надзвичайно цінний досвід. І мені шкода, що ця спільна робота вже завершилася.

– Дякую!

Електронна версія двокнижжя доступна на сайті Інституту історії України НАН України

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.