"Ми в боргу перед такими хлопцями". Як жителька Київщини допомагає племіннику-ветерану після поранення
Коли два роки тому племінник Надії Пилипівни отримав важке поранення на війні, вона поїхала до нього в лікарню. Відтоді вони разом проходять тривалий шлях відновлення. Колишня педагогиня, яка виростила чотирьох дітей, зізнається: навіть із її досвідом знайти правильний підхід після повернення було непросто. Їхня історія — про турботу, довіру й те, як підтримувати близьку людину, залишаючи їй право на власні рішення.
Інтерв’ю підготовлено в межах всеукраїнської інформаційної кампанії "Приємно познайомитися, знову". Її мета — підтримати родини ветеранів і ветеранок й допомогти їм пройти шлях повернення у стосунки з найближчими. Деталі на платформі Ветеран PRO.
Родина, яка завжди була поруч
Надії Пилипівні Мацаєнко з Яготина нещодавно виповнилося 70 років. До виходу на пенсію вона працювала педагогом-психологом у сфері дошкільного виховання. Разом із чоловіком виростила чотирьох дітей, а сьогодні має восьмеро онуків. Турбота про велику родину завжди була частиною її життя. А з 2014 року додалося ще й волонтерство.
Жінка брала участь у Революції Гідності, допомагала з харчуванням та одягом, а коли почалася війна на сході України, організувала волонтерський пункт. Разом з іншими жителями збирала для військових усе необхідне.
"Люди відгукувалися, прості люди. Ми готували, збирали, відправляли. Тоді хлопцям потрібно було буквально все. І ковдри, і одяг, і їжа. Я пам’ятаю ті часи, коли наші військові ходили навіть у жіночих куртках і гумових капцях", — пригадує вона.
Пізніше війна торкнулася і її родини.
Віталій — син покійного брата Надії Пилипівни. Батька хлопець втратив ще в дитинстві, згодом померла й мама. Тітка з чоловіком допомагали родині протягом багатьох років.
"Ми їх гріли, як могли. Я возила їх на море, ми організовували екскурсії, кожні канікули складали якісь програми. Допомагали одягнути дітей, бо матері самій було важко. Тому ми не були чужими людьми, яких обʼєднала біда. Ми завжди були поруч", — розповідає жінка.
У 2020 році Віталій пішов на строкову службу, а після початку повномасштабного вторгнення залишився у війську й згодом підписав контракт. Надія Пилипівна пригадує, як усі хвилювалися, коли він довго не телефонував. Допомагали й зі спорядженням, і з необхідними речами.
"Кожен його дзвінок був для нас дуже важливим. Ми були натягнуті, як струни, коли з ним не було зв’язку. А якщо йому щось було потрібно, то організовувалися всією родиною. Зібрали на бронежилет і каску, передавали необхідне. Ми дбали про нього, щоб він і там знав, що родина поряд".
Від лікарняної палати до перших кроків
У липні 2024 року Віталій отримав важке поранення. Спочатку побратими вважали, що він загинув, однак медики виявили ознаки життя. Військового доправили до реанімації в Харкові, згодом перевезли до Києва.
Дев’ять днів Віталій перебував у комі, і лише на десятий день рідні дізналися, що він у лікарні у важкому стані. Півтора місяця він потребував штучної вентиляції легень. Самостійно дихати почав уже в лікарні на Тернопільщині. Надія Пилипівна поїхала туди до племінника, і відтоді їхнє життя змінилося.
"Я приїхала до нього й залишилася на десять діб. Він схуд на двадцять кілограмів, одні великі очі. І я по крупинці почала брати себе в руки. Потім побачили, що він уже хоча б сидить на ліжку, почали долучатися реабілітологи. А далі — крісло колісне, перші кроки. Так поступово ми йшли вперед".
Кожен успіх Віталія давав Надії Пилипівні сили продовжувати, хоча власне життя відійшло на другий план.
"Моє життя було на паузі довгий час. Я не мала ні сили, ні здоров’я, але знаходила можливість зібратися. Ми й зараз продовжуємо цей шлях. Це боротьба, але вона того варта, коли бачиш результат".
Після лікарень Віталій оселився в Яготині у родині тітки. Її дорослі діти підтримали це рішення.
"Я їм усім написала: "Діти, я прописую Віталія, він житиме з нами". А вони відповіли: "Мамо, чого ти нас питаєш?" Я кажу: "У мене вже такий вік, я можу не впоратися, тому ставлю вас до відома". Але всі його прийняли. І я щаслива, що так сталося".
Відтоді Віталій став частиною їхньої великої родини.
"Ми з чоловіком виростили чотирьох дітей, і я завжди дбала, щоб усі були нагодовані, доглянуті. Віталій влився в нашу сім’ю як свій. Його люблять наші онуки, діти про нього турбуються. Я не вважаю, що ми зробили щось героїчне. Але, знаєте, дати життя і врятувати життя — мабуть, це стоїть на одному рівні".
"Вони повертаються їжакуватими"
Після повернення Віталію довелося звикати до нового місця та життя після служби, а Надії Пилипівні — вчитися його розуміти. Спочатку племінник не завжди ділився переживаннями, іноді їхні погляди розходилися.
"Усе було не так просто. Знервованість, зміна життя, нове місце. Спочатку він був наче закритий у шкаралупі — не достукаєшся. Але коли почав ділитися, розповідати, я зрозуміла: він довіряє. І тоді ми вже могли разом усе обговорювати".
Жінка переконана: близьким не варто очікувати, що людина після війни повернеться до попередніх звичок і способу спілкування.
"Рецептів немає. Треба спостерігати й давати людині можливість довіритися. Вони повертаються такими їжакуватими. Не треба тиснути. Потрібні час і витримка. Якщо людина тобі довірилася, тоді вже можна поступово шукати спільну мову".
Навіть її професійний і життєвий досвід не завжди допомагав одразу знайти потрібні слова. Зрештою Надія Пилипівна навчилася давати племіннику час на роздуми й не поспішати з порадами.
"Буває, він каже: "Ні, я хочу зробити так". Ми даємо паузу. Минає час, він повертається до розмови й каже, що змінив свою думку. Я можу, маючи життєвий досвід, йому щось підказати, розкласти по поличках. Але рішення приймає він. Навіть у побуті я запитую: "Віталію, а як ти думаєш?""
За два роки у них сформувалися свої звички: разом роблять зарядку, готують, доглядають за квітами. У родині є й домовленості.
"Якщо він десь затримується, то пише мені: "Я затримуюся", "Я вже в поїзді", "Я вже доїхав". Я не телефоную і не вимагаю звіту. Але ми всі відповідальні одне перед одним. У сім'ї треба думати не тільки про себе, а й про інших".
Підтримка, спільні традиції та надія на майбутнє
Відновлення Віталія триває — він готується до протезування, займається адаптивним спортом і шукає можливості опанувати нову професію.
Чимало справ, із якими раніше була потрібна допомога, тепер він вирішує сам: розбирається з документами, підтримує зв'язок із побратимами та ветеранами своєї громади. Для тітки кожен такий крок — важливий результат.
Сил і віри родині додають також спільні духовні традиції. Щоранку о дев'ятій вони запалюють свічку та вшановують пам'ять загиблих захисників і захисниць України.
Надія Пилипівна говорить, що найбільше хоче бачити племінника здоровим і самостійним. Щоб він знайшов роботу, створив власну сім'ю та мав щасливе майбутнє. А родинам, які сьогодні чекають на повернення своїх близьких із війни, вона насамперед бажає дочекатися їх живими.
"Я, коли йшла Алеєю Героїв, дякувала, що наш живий. Бо насправді ми готувалися до найгіршого. Тому найбільше хочу, щоб усі дочекалися своїх. Будуть питання, будуть труднощі, але це вже не ті питання, коли людина жива".
Надія Пилипівна радить родинам бути готовими до труднощів після повернення близьких, набратися терпіння й дати одне одному час.
"Потрібна витримка. Треба дати людині можливість довіритися. Віталій зрозумів нас, ми зрозуміли його. Він дорослий чоловік, і ми даємо йому свободу".
А про те, як сам ветеран вчився жити заново після реабілітації та про що мріє зараз, ми розповідали в інтерв'ю з Віталієм Бичковим.
Партнерський матеріал
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.