Небо закликало до своїх вершин: ірпінець Сергій Шкарівський 5 років тому загинув у бою за Іловайськ
19 серпня 2014 року житель Ірпеня Сергій Шкарівський не повернувся з розвідки боєм, що точився у центрі Іловайська. Його життя обірвали постріли снайпера.
Ще задовго до буремних подій на Майдані та російської інтервенції Шкарівський отримав вищу освіту в Київському політехнічному інституті.
Це саме був 1986-й – чорнобильський рік. Служити випало у ракетних військах. Після армії працював інженером на Чорнобильській АЕС (1988-1991).
Згодом закінчив Міжнародний інститут менеджменту – першу в Україні та на теренах колишнього СРСР бізнес-школу. Був обраний головою правління ВАТ «Ірпінське АТП-13250».
Як справжній чоловік, не зміг залишатися байдужим, коли розпочалася Революція Гідності – захищав барикаду по вул. Михайлівській.
А згодом вирушив боронити Україну від ворожої окупації на східних землях. Капітан резерву очолив взвод батальйону спецпризначення «Донбас» (НГУ).
В одному з останніх інтерв’ю його запитали, чи страшно йому на війні. Так, відповів він, але коли від ворога гинуть твої товариші, мирні люди, то з цим змиритися неможливо. Адже ми на власній землі, захищаємо свою Батьківщину.
У боях за звільнення Іловайська під час бою в Шкарівського влучив снайпер. Постріл у шию виявився смертельним.
За іронією долі, він декілька місяців воював без бронежилета, а коли на вимогу побратимів уперше одягнув цей захисний обладунок – відразу загинув…
Поховали мужнього воїна в Ірпені. Попрощатися з ним зійшлися місцеві жителі, приїхали товариші по зброї.
У рідному місті його знали як великого патріота, чуйну і доброзичливу людину. У нього залишилася дружина – відома громадська діячка та журналістка Михайлина Скорик-Шкарівська, діти.
Його побратим – Давід із Грузії, боєць батальйону «Донбас» – сказав: «Люди народжуються, живуть. Приходить час — і вони помирають. Але не всі усвідомлюють, навіщо жили.
Шульц (позивний Шкарівського) знав, з якою метою жив. Такі, як він, не помирають. Справа, заради якої загинув Сергій, не буде даремною.
Ми віримо, що Україна переможе у цій боротьбі. Й імена тих, хто поліг, захищаючи свою Вітчизну від ворога, золотими літерами впишуть в історію країни».
А батько його дружини Михайло Скорик на траурній церемонії звернувся до покійного як до живого: «Сину мій! Сьогодні за тобою плачуть не лише наші душі, а й саме небо, яке закликало тебе до своїх світлих вершин, звідки ти будеш споглядати за тим, що діється у нашій Україні».