Важка втрата - загинула від російської ракети талановита молода українська письменниця Вікторія Амеліна

У часи окупації він лишився у рідному місті і документував події. Ось його останній допис у фейсбуці:

«Говорити важко. Центральна вулиця міста розбомблена. Моє місто, яке любиш. Розбита школа, яку ще за царських часів будували. На вулиці в моїй місцевості 4 житлові будинки як не було. А просто вирва і в крупу цегла. На щастя, люди були в бомбосховищі. Ялинки в центральному парку як хтось обскубав, деякі просто повиривало. Собаки перелякані страшенно - виють, гавкають при кожному різкому звуку. З позитивів - весняні пташки співають, отже буде все добре»

У березні Володимир Вакуленко закопав щоденник під вишнею у власному саду у березні. Там його знайшла Вікторія. Про це вона пише у передмові до книги «Я перетворююсь... Щоденник окупації та вибрані вірші» (повторюю як зацитувала ТетянаТерен):

«Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться.

Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

У 2022-му я приєдналася до команди Truth Hounds, яка займається розслідуванням воєнних злочинів з 2014-го. З ними я і приїхала на Ізюмщину, аби опитувати свідків іта фіксувати наслідки окупації та обстрілів. Але в цю нескінченну мить я все ж таки не розслідувачка — письменниця, а знайти щоденник — важливіше, ніж злочинців.

Але я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.

— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.

Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ»

1 липня Вакуленко могло б виповнитись 51 рік. 1 липня росіяни перекреслили життя і Вікторії Амеліної.

Перед тим, як читати Достоєвського ці усі інфантильні «інтелектуали» мусять прочитати книжки про російську-українську війну, книги Вакуленка і Амеліної, яких вбили росіяни, почути голоси замордованих та знищених українців. Лише через те, що вони були українцями. Нація, яка для росіян наче кістка в горлі.

Першоджерело за посиланням.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.