Максим Буткевич: Слони замість мільйонів доль: як Росія стирає День біженця

Станом на 20 червня 2023 року мене вже було засуджено за сфабрикованою кримінальною справою і переведено до іншої частини Луганського СІЗО, де утримували звинувачених у кримінальних злочинах. Режим там був інакший, і в камері був телевізор.

Російський, звісно: пропагандистські шоу, фільми, "новини". І 20 червня я побачив у біжучому рядку внизу екрана, під час випуску "новин", інформацію про те, що відзначає людство у цей день: було вказано, що це — день захисту слонів у зоопарках. Я не був здивований тому, що не було згадано іншого: 20 червня, щороку, в усьому світі відзначають Всесвітній день біженця. Згадувати про такі речі в Росії не прийнято: її не цікавлять біженці, ані ті мільйони, які ними стали в результаті дій самої Росії, ані інші.

Але 20 червня для дуже багатьох людей — це, передовсім, День біженців. Дату було встановлено ООН на згадку про ухвалення Конвенції ООН про біженців 1951 року.

В Україні зараз мало людей просять про отримання статусу біженця. Мало хто потрапляють сюди і просять про притулок у країні, яка розідрана війною і бореться за своє виживання. Хоча такі люди є, і їх ситуація, здебільшого, дуже нерадісна. Їх і раніше не було багато. І державна політика стосовно таких людей була, за різних влад, послідовною і негативною: нормою системи було ненадання притулку багатьом з тих, хто його потребує. Чи зміниться ця тенденція після війни? Покаже час, але це залежить і від наших спільних зусиль.

Важливішим для мене питанням є те, чи змінилося ставлення суспільства. Раніше для більшості людей в Україні біженці — це було явище якесь далеке, чуже, і не особливо дотичне до України. Попри те, що історія значної частини української спільноти ХХ століття — це історія біженства, із нею ми, як спільнота, себе не співвідносили. Нею можна було хіба що маніпулювати, періодично залякуючи "напливом біженців" (і цей наратив не зник, як ми побачили з нещодавньої антимігрантської істерії онлайн).

Зараз, втім, ситуація — докорінно інша. Мільйони українок і українців були змушені залишити батьківщину через війну і живуть за кордоном в результаті вимушеного переміщення, ніколи раніше про нього не мріявши і не планувавши. Українські біженці війни — це частина нашого теперішнього ландшафту, спільного та особистого досвіду та проблем. Ми — найбільші за кількістю міжнародні мігранти в Європі ХХІ століття. Біженці — це ми.

Відкритим для мене залишається питання: чого це нас навчить?

Чи змінить це нашу емпатію до тих, хто ніколи не планували залишити домівку, але були змушені, рятуючи себе, життя, здоров’я, близьких? Чи зможемо ми, бодай почасти, подивитися на світ їхніми очима — бо це і наші очі зараз? Чи дослухаємося до старозаповітної заповіді прийняти до себе пришельця, "бо й сам ти був пришельцем у землі Єгипетській"?

Дуже хотілося би сподіватися на ствердну відповідь, яку буде конвертовано у відповідні політики й практики. Але для цього треба працювати. Бо поки що такого не сталося.

Дуже хотілося би сподіватися на ствердну відповідь, яку буде конвертовано у відповідні політики й практики. Але для цього треба працювати. Бо поки що такого не сталося.

Максим Буткевич — відомий український правозахисник, журналіст, громадський діяч та військовослужбовець ЗСУ.

Першоджерело за посиланням.

На цій сторінці представлені насамперед думки автора, які можуть не збігатися з позицією медіа "Погляд".

Ми публікуємо авторські матеріали передусім заради дискусії щодо важливих питань, бо віримо в силу громадянського суспільства і публічного діалогу.

Якщо вам є чим поділитися, чекаємо на ваші дописи. Пишіть!

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.