"Ніхто з нас не народжується поганим чи хорошим. Ми народжуємося людьми, які мають право на життя, розвиток і підтримку". Інтерв’ю з Марією Фабричевою – психотерапевткою, психологинею, менторкою, письменницею

Чому нам іноді так важко дозволити собі бути успішними, помітними, говорити вголос про власні бажання і ставити себе на перше місце? Звідки береться знайоме багатьом "сиди тихо і не висовуйся": з особистого дитячого досвіду чи з історії кількох поколінь українців, які вчилися виживати в умовах репресій, страху та несвободи? І чи можемо ми сьогодні змінити сценарії, за якими несвідомо живемо роками? Про це говоримо з психотерапевткою, психологинею, менторкою і письменницею Марією Фабричевою. Її власний шлях у психологію теж почався з дитячих спроб зрозуміти складний світ дорослих, ранньої втрати матері, книжок із батьківської бібліотеки та запитання, яке згодом стало професійним: чому люди стають такими, якими вони є? У першій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" говоримо про особисті й успадковані життєві сценарії, психологічні заборони, травматичний досвід та сліди, які залишили в українцях десятиліття радянського терору. Читайте, щоб дізнатись, чому не кожен болісний досвід є травмою, коли людина здатна допомогти собі сама, а коли варто звернутися до фахівця, та як повномасштабна війна змінила те, з чим українці приходять до психотерапевтів. Минуле впливає на наші рішення, але не мусить визначати все подальше життя. Адже старі сценарії можна побачити, переосмислити і зрештою дозволити собі жити інакше.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

Від жирафа на іспиті до професії психолога

– Пані Маріє, ми знаходимося на локації, яка у багатьох асоціюється з вашими лекціями, – у гостинному просторі "Діалог хаб" поруч із Золотими воротами в Києві – місті, де ви виросли. Підкажіть, якою ви себе пам’ятаєте в дитинстві? Що можете згадати про цей час?

– Багато чого пам’ятаю. Є спогади радісні – це прогулянки з дідусями й бабусями. Я народилася і жила безпосередньо в центрі Києва. Одна з моїх бабусь жила біля ВДНГ, Голосіївського парку та лісу. І в дитинстві я вважала, що їду до бабусі в село. Отака була різниця між центром міста і цією всією зеленню. Прекрасні були ліси. Мені й зараз вони дуже подобаються, але тоді це була якась казковість.

Звичайно, був досвід не дуже приємний і, мабуть, болючий для дитини. Так склалося, що було доволі багато втрат. Смерть мами в моєму ранньому віці, звісно, позначилася на моєму характері. Я зараз спостерігаю за своєю трирічною онукою. Вона дуже схожа на мене і зовнішньо, і поведінково. Я бачу, як це генетично передається. Думаю, що маленькою я теж була така: легка, з широким поглядом на світ. Мені зрозуміло, чому вона носиться за жуками, бабками, усе роздивляється, намагається з усіма познайомитися. І я дуже хочу, щоб вона це зберегла. Дивлячись на свої дитячі фотографії, думаю, що до певного етапу була саме такою. Але потім так сталося, що я доволі рано дізналася: життя може закінчитися в будь-який момент.

– Які моменти у вашому становленні вплинули на вибір професії?

– Ми завжди вдома мали багато книжок. Мій тато працював старшим науковим редактором, був людиною дуже розумною, вимогливою і складною у спілкуванні. Про щось цікаве (науку, історію, політику, літературу) він міг говорити. Література – це взагалі окрема тема, бо він мав філологічну освіту. Він дуже багато читав і завжди з олівцем, щоб вносити правки. Усі книжки, які залишилися після тата, а він пішов у 2022 році, покреслені олівцем.

Якщо в мене виникали питання, перша відповідь батька була: "Знайди у книзі, а потім обговоримо". І це мене навчило шукати інформацію.

Одну з книжок я випадково знайшла на поличці. Це був Зигмунд Фройд, його теорія підсвідомого. Я була дуже маленька, мені було, може, сім-вісім років. Почала щось шукати очима і знайшла історію про хлопчика Ганса і про те, як він боявся коней. Потім я знайшла книгу "Жіноча сексопатологія", відкрила, глянула, здивувалась і закрила. Але в мене вже виникла купа думок.

У дитинстві це стало для мене маркером. Я розуміла, що в мене доволі чудернацька родина, м’яко кажучи. Усі вони були трохи дивні й надто емоційні. Звісно, були класичні гіперопікаючі бабусі – одна так точно – і дуже проблемний дядько, молодший брат моєї мами, з яким у мене склалися доволі теплі стосунки, незважаючи на те, що він мав залежності. Після смерті мами дядько відчував щось середнє між провиною, відповідальністю і болем за втрату сестри. І все це перекладалося на мене.

У психоаналізі є такий термін як "дитина-замісник". Це коли несвідомо родина починає заміщати дитиною людину, яку втратила. У мене теж було таке накладання. Яку роль я виконувала для свого дядька, будучи молодшою за нього на 25 років? Мене цікавило, чому люди такі, які є. Чому одна бабуся більше тиха, залякана, як мені здавалося, а друга бабуся має інший характер? Маму я пам’ятаю теплою, турботливою, проте у неї були раптові зміни настрою. Сьогодні я, вже маючи певний фах і розуміючи клінічну психологію, можу висунути гіпотезу, що в неї міг бути певний розлад особистості, який зараз ми знаємо, як лікувати. Тоді це просто називалося “складним характером”. І, на жаль, цей складний характер призвів до того, що вона вирішила піти з життя.

Коли я сказала родині, що хочу бути психологом, мене запитали: що це за професія, чим я буду займатися, як зароблятиму на хліб. Це були 1990-ті роки, мені наголошували на тому, щоб я здобула професію, яка принесе гроші. Важливо розуміти, що в ті часи ще діяли наслідки каральної психіатрії. Люди надзвичайно боялися всього, що починалося на пси: психолог, психіатр, психотерапевт…

Тому в сім’ї вирішили, що я маю вступити до економічного університету, щоб вивчати бухгалтерський облік і аудит. Я обожнюю цю історію як приклад того, що дитина чи підліток завжди знайде шлях для бунту. На одному вступному іспиті я просто намалювала щось схоже на жирафа. Я думала, що після такого, мене туди не візьмуть. Логічно ж. І я була дуже здивована, коли побачила своє прізвище у списках тих, хто вступив. Я зрозуміла, що це вирішувалося точно не моїм жирафом.

Десь наприкінці першого курсу я усвідомила, що не знаю, що там роблю і навіщо. Зрозуміла, що треба тікати. Потім я завагітніла донькою і подумала, що це легальний привід для того, щоб узяти академвідпустку. А потім я з неї не вийшла, а пішла навчатися до педагогічного університету. Тоді це був Інститут педагогіки і психології на базі Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (нині Український державний університет імені Михайла Драгоманова, - прим. ред.). Вступивши туди, я прийшла додому і просто поставила всіх перед фактом. Радості не було, але всі змирилися. Тато сказав: "Давай, іди, пробуй".

– На той час ви вже мали маленьку дитину?

– Так, це моя старша донька. Загалом у мене двоє дітей від двох різних шлюбів. Доньці зараз 26 років, сину Івану – 14.

Завершивши навчання в університеті, як більшість моїх однокурсників я була у трохи шоковому стані. Звісно, були паростки того, що психологія десь існує, але для роботи у ті часи потрібно було мати зв’язки й підтримку старшого покоління. Але мені родина  сказала: "Ні-ні-ні, давай сама, ти ж така розумна".

Так склалося, що я потрапила в бізнес, бо потрібно було заробляти гроші. Згодом перейшла в ІТ сферу. Мені там дуже подобалося. Тому сказати, що я одразу після університету пішла в психологію, я не можу. Звичайно ж, я використовувала психологічні знання, але це були проєкти і ролі в бізнесі. В ІТ секторі я довго працювала помічницею керівника.

У 2008-2009 роках сталася світова економічна криза. Паралельно відбувалися дуже болючі процеси, пов’язані з моєю родиною, зокрема з дядьком, якого я намагалася врятувати від наслідків довготривалої наркотичної залежності. Звісно, ніхто нікого не врятував. Бо врятуватися може тільки сама залежна людина, яка хоче цього.

Після цієї кризи я вийшла на роботу вже в іншу сферу – працювала в рекламній агенції, де зустріла свого теперішнього чоловіка, вдруге завагітніла.

Саме під час цієї вагітності з’явилися роздуми про себе, я знову повернулася до літератури. До мене почали звертатися не за психологічними консультаціями, а більше за порадами. Я отримувала від людей зворотний зв’язок, що в мене є знання, що я розумію психологію. Мені це було цікаво, я багато читала, дізнавалася, почав з’являтися певний контент. І я подумала, що варто спробувати. Це були перші кроки. Потім я зрозуміла, що маю базу, але потрібно ще щось. Тож почала досліджувати різноманітні напрямки: психоаналіз, КПТ (когнітивно-поведінкову терапію, - прим. ред.), арттерапію.

Потім я відкрила для себе транзакційний аналіз, але зробила це не в Україні, а в іншій країні, яка зараз є для нас ворожою. Попри те, що я отримала там дуже непогану базу саме транзакційного аналізу, у 2018 році я відмовилася від співпраці. Я розуміла, що хочу працювати тут, в Україні. Я – українка, мої клієнти здебільшого теж є громадянами України. Тому я знайшла Українську асоціацію транзакційного аналізу, вступила туди, пройшла курс, зайшовши, умовно кажучи, з нуля, хоча моїм викладачам було зрозуміло, що я таки щось знаю про транзакційний аналіз і використовувала це в практиці. Потім були чотири роки навчання. У мене з’явилася прекрасна наставниця, моя супервізорка Катя Булгакова. 

Зараз у нас є дві асоціації: Українська асоціація транзакційного аналізу та Українська спільнота транзакційного аналізу, до якої я маю трохи більшу належність, адже є однією зі співзасновниць.

З початку повномасштабної війни у нас була робоча група з етики, оскільки постало дуже багато питань: як нам співпрацювати з психологами і бути з ними в міжнародних організаціях, які є представниками російської федерації і підтримують агресивний режим. Це була дуже важка і кропітка робота. Я не можу сказати, що ми досягли якогось величезного успіху, але те, що ми зробили важливий крок, – це точно. Згодом до цього долучилися й інші професійні організації. Вони теж роблять дуже багато, щоб змінити статути, певні маніфести, контракти тощо. Це потрібно робити, оскільки стався прецедент. Але ми не просто посварилися з росією. На нас скоїли агресивний напад, порушивши міжнародне право. Робота психолога і психотерапевта базується і на законодавстві, і на конституційних засадах, і на конвенціях про права людини. А це база, на якій побудований також етичний кодекс психолога.

"Сиди тихо і не висовуйся"

– Давайте детальніше проговоримо, як ви обрали метод, за яким працюєте. Чим саме привабив транзакційний аналіз?

– На той момент, коли я обирала, транзакційний аналіз здався найбільш підходящим для мене. Я ставлюсь з повагою до глибини психоаналізу, але мені хотілося чогось, що можна взяти, якось розкласти, щоб це було зрозуміло клієнту. І так я прийшла до транзакційного аналізу.

Я можу сказати, що в Америці, коли він зароджувався завдяки Еріку Берну, його називали "психоаналізом для домогосподарок". Психоаналітики сміялися з нього. Але зараз він має дуже сильну школу, потужну базу.

У транзакційному аналізі мене зацікавили простота і глибина одночасно. Це сталося понад десять років тому. Я почала читати, а потім зрозуміла, що потрібна фахова база – освіта, яка дає можливість зрозуміти, про що йдеться, знати, як працює вища нервова діяльність людини.

На сьогодні дуже розвинулися нейробіологія, нейропсихологія. Ми маємо колосальні відкриття щодо того, як працює мозок. Зараз я навчаюся і буду продовжувати брати додаткові матеріали з травмофокусованої терапії, терапії, побудованої на співчутті. Це дуже потрібно, зважаючи на ті запити, які транслює час, у якому ми живемо.

Але якщо повернутися до транзакційного аналізу, в ньому є багато всього, що можна доволі просто пояснити клієнту, навіть якщо він не є фахівцем. Транзакційний аналіз, на мою думку, дуже добре працює з багатьма запитами і дає хороші результати. Мені дуже відгукується думка, що всі люди "оk", "не оk" може бути тільки поведінка. Ніхто з нас не народжується поганим чи хорошим. Ми народжуємося людьми, які мають право на життя, розвиток і підтримку. Людина може помилятися, може навчатися на своєму негативному досвіді. І при цьому як особистість залишається "оk", а от поведінка може викликати питання. Це дозволяє, навіть коли ми розглядаємо складні, небезпечні, аморальні дії, не знижуватися до рівня людини, чия поведінка нас обурює. Всі люди здатні думати, приймати рішення, а також змінювати ці рішення, робити перерішення, якщо виявляється, що сьогодні старе рішення вже неефективне. Мені це відгукнулося, і я почала розвиватися. Транзакційний аналіз включає багато шкіл: класичну, школу перерішень, інтегративну, духовну. Фахівець, який навчався повний курс і продовжує розвиватися, має дуже потужний інструментарій.

Теорія заборон – одна з моїх улюблених. Я настільки глибоко нею цікавлюся, що написала про це книжку "Гора з плечей. Як виявити та подолати 13 психологічних заборон". Я розглядаю заборони як зернятко травматичного досвіду, яке людина може отримати в ранньому дитинстві і навколо якого будує свій каркас особистості, свій візерунок і свій шлях. Тож це доволі глибока концепція, яку сьогодні можна доповнювати тим, що ми знаємо про травму та її наслідки, і працювати за допомогою методології роботи з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, - прим. ред.)

– Працюючи із життєвими сценаріями, які дитячі установки доводиться часто "розпаковувати" вже в дорослому віці?

– Наші установки – це один із важливих елементів. Якщо ми візьмемо сценарії американців, про які говорив Ерік Берн, побачимо, що вони дещо відрізняються від сценаріїв українців. Назва сценарного процесу буде незмінною, але фрази, події, умови життя впливають на нас по-різному. Америка мала свою історію, власний культуральний сценарій, Україна має свій.

Український культуральний сценарій, як на мене, фрагментований. Ми поки що на цьому шляху, і, я певна, ми його подолаємо. Єдиний, доступний усім культуральний наратив, ще не утворився. Він має бути безперервним і не може бути виключно позитивним або виключно трагічним. Він різноманітний як візерунок долі кожної людини, кожного міста, кожної країни. І ми вчимося це інтегрувати.

Якщо повернутися безпосередньо до нас, ми, на жаль, мали 70 років терору. Це ціла історія комплексного ПТСР на рівні держави, на рівні наших бабусь, дідусів, для когось прабабусь і прадідусів, які отримали первинну травму.

Потім люди жили під впливом сталінського терору, де була ще більша загроза для життя, де не можна було думати самостійно і приймати рішення. Але навіть це могло не врятувати, бо якщо хтось захотів щось із того, що маєш ти, то за допомогою доносу міг це отримати. Людина могла втратити все – не просто статус чи репутацію, а й життя.

І це все робить нашу ситуацію унікальною та вимагає розуміння того, чому наші бабусі й дідусі такі? Що вони нам передавали і як? І головне: що нам тепер із цим робити?

Установка, наприклад, американця «не досягай успіху» може означати: ти народився в сім’ї рибалок – от і будеш рибалкою. У них розквітає американська мрія як протидія забороні досягати. Кожен може досягти будь-чого і стати ким хоче. Просто вони мають культуральний дозвіл. У нашому випадку, в історії пострадянських людей заборона "не досягай" може бути наслідком того, що бути успішним небезпечно. Підсвідомо людина потрапляє в ситуації, робить якийсь вибір, який не приводить її до успіху. У нас діє установка "Сиди тихо і не висовуйся". А чого не висовуватися? Бо не можна. А хто заборонив? Не знаю.

Доволі часто ми ходимо по таких історіях для того, щоб люди могли розділити досвід і взяти найкраще: систему виживання, силу, потенціал, вміння. Я завжди кажу, що це дуже сумні історії, якщо ваших предків розкуркулили, але при цьому це говорить про те, що вони багато чого вміли, зокрема заробляти гроші, бути вправними господарями, передавати, зберігати тощо. І це не їхня провина і не ваша, що вони все втратили. Це зовнішній вплив, вплив терору, який потрібно опрацьовувати.

Ми довгий час ми жили з відчуттям меншовартості. Я не дуже люблю слово "меншовартість". Зазвичай використовую формулювання "наслідки заборони "не будь важливим"". Але зараз ми прориваємо це, доводимо, що можемо бути важливими, займати свою позицію, приймати свої рішення тощо. І я за те, щоб ми говорили про нас і навчилися бачити себе.

– Повертаючись до теми сценаріїв: якщо людина впізнала себе в певних установках, що робити? Який перший крок треба зробити, щоб змінитись?

– Самодіагностика – це прекрасно, але постає головне питання "Що робити?". А потрібно крок за кроком змінювати свою поведінку, світогляд, ставлення до себе й інших. Іноді людина може взяти книгу, почати виконувати певні техніки – і це справді спрацює у тих випадках, коли людина має якийсь негативний досвід, який трапився один чи декілька разів, але не був травмуючим.

Зараз поясню, в чому різниця, бо багато хто це плутає. Негативний досвід – це той, який викликає негативні почуття: гнів, роздратування, сум, образу, сором. Мама щось сказала, тато не так зробив, було неприємно, але потім ви порозумілися і жили далі. Більшість людей вчиться на такому негативному досвіді. А травматичний досвід – це той, який несе безпосередню загрозу безпеці, здоров’ю та цілісності людини на фізичному чи психоемоційному рівні. Це те, що виходить за межі побутового досвіду. І цей досвід дуже важко психіці самостійно інтегрувати. Він залишається на рівні імпліцитної, неусвідомленої пам’яті, наче фоновий стан.

Коли людина стикається з чимось, що через певні сенсорні канали – зір, слух, смак, тіло – нагадує пережитий травматичний досвід, вона буде реагувати. Психіка намагатиметься це пояснити: чому це сталося, чим усе закінчилося, як я взагалі впорався. Бо саме в межах травматичного досвіду психіка не завжди встигає переключитися з режиму загрози на режим безпеки. І отут має бути помічник, фахівець, який знає, як із цим працювати.

Якщо ви мене питаєте, чи може людина щось опрацювати самостійно, я б сказала так: негативний побутовий досвід, звісно, можна усвідомити, зрозуміти, що мама кричала не тому, що вона монстр, а тому, що в конкретний момент не впоралася із ситуацією. Такий негативний побутовий досвід здебільшого перекривається позитивним досвідом, який мозком кодується слабше, ніж негативний. Тому треба свідомо привчати мозок, що позитивний тригер теж може бути позитивним стимулом. Наприклад, можна дати собі понюхати корицю або лимон і згадати, що так пахли бабусині пироги, як мені було затишно й безпечно. Коли ми згадуємо приємні запахи, звуки, певні стани, то піднімаємо з пам’яті позитивний досвід.

Проте позитивний досвід слабший, тому що він не несе загрози життю. А коли після позитивної ситуації прийшла небезпека, може виникнути травматична історія, з якою потрібно працювати. Є проста формула: до травматичного досвіду ми знаємо, що світ різноманітний і здебільшого безпечний, після травматичного досвіду ми втрачаємо це відчуття, стаємо недовірливими, напруженими, світ здається загрозливим. Це може бути пов’язано з агресивною чи токсичною батьківською фігурою. Нагадую, що токсична, аб’юзивна фігура – це та, від якої дитина або інша людина очікує безпечного і дбайливого ставлення, а отримує небезпеку та напруження. І тут важливо розуміти, що не кожна неприємна поведінка є токсичністю. Коли ми кажемо, що бабуся була токсичною, бо не дала мені варення, то це не токсичність. Але якщо людина була пов’язана виключно з негативними спогадами (била, лякала, принижувала, ігнорувала) – це вже інша історія. Тож треба дивитися, що саме сталося і чому дитина опинилася в таких умовах.

Негативний досвід, особливо якщо він був разовим, людина може опрацювати самостійно, а з травматичним досвідом впоратися без фахівця складніше. Фахівець може бути не тільки з транзакційного аналізу. Психоаналіз, гештальт, КПТ (когнітивно-поведінкова терапія, - прим. ред.), травмоінформований, травмофокусований, емоційно-фокусований підходи… Зараз розвивається багато напрямів у психотерапії.

Від травми до відновлення

– З якими основними запитами ви нині працюєте? Як визначаєте стан і скільки зазвичай триває робота?

– Зараз картина змінилася. Спочатку я працювала як сімейний медіатор,  займалася спорами та конфліктами. Було багато запитів на впевненість, розвиток, "успішний успіх", який тоді був дуже популярним. Згодом до мене почали приходити із запитами, пов’язаними з травматичним досвідом, складним раннім дитячим досвідом, сексуальним насильством. Паралельно розвивалася ще одна лінія моїх клієнтів (до речі, хочу зазначити, що працюю лише з повнолітніми особами): це дорослі, які мали в сім’ях або зростали з батьками, що мали залежності. Побутово це називається "дорослі діти алкоголіків", але я не дуже люблю такий ярлик. Такі люди мали в дитинстві досвід життя або зараз перебувають у стосунках із залежними людьми, хочуть вийти з таких стосунків або вже мали подібний досвід. Він може бути дуже травмуючим, тому люди потребують допомоги та підтримки.

З початком повномасштабної війни зросла кількість запитів, пов’язаних із втратою. Зокрема, я працюю з невизначеною втратою, коли люди не знають, що сталося з їхніми родичами: наприклад, безвісти зниклими військовими або цивільними, які перебували на тимчасово окупованих територіях і намагалися звідти виїхати.

Літератури про невизначену втрату не так багато, але вона є. Я сама вивчала цей напрямок, щоб краще розуміти, як із ним працювати.

Є робота з невизначеною втратою, коли йдеться про людину, а є втрати домівки, роботи, звичного способу життя, які за певних обставин теж можна розглядати як невизначену втрату.

Якщо повертатися до запитів, то спочатку вони були доволі розмитими. Людина приходила і казала: "Хтось мені порадив, мені цікаво". Тоді мені потрібно було зрозуміти, хто переді мною, що це за людина, який у неї запит і чи може вона його сформулювати. Бо це теж може бути маркером: людина не знає, чого хоче, але точно потребує допомоги. Тому я часто витрачаю час на діагностику, окрім ситуацій, коли запит уже чітко сформульований: "Мені потрібно ось це підтягнути" або "Я хочу з вами обговорити певну ситуацію, яка сталася тут і зараз". Тоді беремо конкретний запит і працюємо.

Навіть якщо я бачу, що можу сказати: "Дивіться, це може бути відлунням обставин, у яких ви зростали", людина може відповісти, що не готова туди йти. І це нормально. Тоді це короткочасна робота, більше схожа на консультування.

Терапія – це все ж таки корекція, зміни, процес. Іноді це процес, у якому людина буквально зростає заново: обробляє свій автобіографічний наратив, робить його безперервним, інтегрує певний досвід або отримує новий досвід завдяки взаємодії з терапевтом.

А консультування, короткочасна робота, соціальна адаптація передбачає кілька зустрічей: визначили запит, відпрацювали результат, який влаштовує людину, і на цьому роботу можна завершити.

Запити, які передбачають терапію, зараз часто звучать так: "Я до вас надовго". Є люди, які залишаються в терапії тривалий час. Вони можуть приходити не щотижня, а, наприклад, раз на місяць, але не готові повністю завершити роботу, бо життя зараз непросте.

Людині іноді потрібні місце і той, кому вона довіряє, з ким можна просто поговорити, знаючи, що це безпечно і конфіденційно.

Звісно, я не беру роботу там, де маю професійні обмеження, а також я не працюю із залежними людьми, лише з їхніми родичами. Крім того, я не беру людей із психотичними розладами. З іншими розладами особистості я можу працювати за умови, що є супровід суміжного спеціаліста: психіатра, ендокринолога тощо.

Людина може в будь-який момент зупинити терапію, змінити фахівця, адже це процес, який відбувається за доброї волі клієнта і за його усвідомленим бажанням.

Головне правило – добровільність і контракт із клієнтом, який має певні етапи. На етапі діагностики можна зробити базове тестування особистості, дослідити его-стани, життєву позицію. Це я роблю з точки зору транзакційного аналізу. У мене є базовий набір тестів, який я можу запропонувати людині, щоб скоротити наш шлях знайомства.

Знову ж таки, усе залежить від запиту. Людина може прийти і прямо сказати: "У мене сталася така історія: втрата, переїзд, накладання кількох подій, і мені потрібна допомога". Тоді ми безпосередньо працюємо із цим запитом. Діагностика, збір автобіографічних даних, анамнез життя людини – усе це відбувається паралельно.

Я люблю тести. Таким чином я перевіряю себе, тому що я не оракул і не маю жодних магічних інструментів. Були випадки, коли мені здавалося, що я бачу певний профіль людини, а потім перевіряю це за тестами – і розумію, що помилилася або ні.

Взагалі все дуже індивідуально, бо залежить від запиту, досвіду людини, її віку, підтримки, яку вона має за межами терапії, психоемоційного рівня енергії, готовності до змін і розуміння процесу. Дуже багато факторів впливає на те, якою буде наша робота: консультування, соціальна адаптація чи довготривала терапія.

– А де проходить межа між власним співпереживанням і професійною дистанцією?

– Я можу висловити співчуття, але якщо відчуваю, що дуже включилася, то це для мене сигнал зупинитися й подивитися, що відбувається. Як я це відчуваю? Я довго думаю про клієнта після зустрічі, повертаюся до якоїсь його фрази? Або мені хочеться його порадувати, дізнатися більше, ніж дозволяють терапевтичні межі та наш контракт. У такому випадку для мене це маркер і відповідальність як фахівчині замислитися, що відбулося. Тут може бути особиста терапія. Наприклад, клієнт, учасник групи чи слухач лекції сказав щось, що нагадало мені власну історію. Мені потрібно це розділити або звернутися до супервізії.

Коли я дуже включилася, потрібно подивитися, що відбулося: які переноси, контрпереноси, яку роль клієнт намагається запропонувати мені або яку роль я сама можу йому пропонувати. Саме для цього й потрібне фахове навчання, бо процес психотерапії чи консультування дуже відрізняється від простої дружньої розмови. У дружній розмові ти можеш висловлювати свої гіпотези, нав’язувати власні думки, перебивати подругу, розповідати про себе, а під час сесії клієнт-терапевт це зовсім інший процес, який має свої межі та обмеження.

– Як змінилася ваша робота після початку повномасштабної війни: від виходу з пострадянської бульбашки до напрацювання нової терапії травми?

– Із пострадянської бульбашки я вийшла значно раніше. У мене напівдисидентська родина. Мій тато ще перед розпадом Радянського Союзу займався поліграфією, друкуючи заборонену літературу, наукові видання, тексти про свободу тощо. Це називалося Самвидавом. У нашій родині не дуже любили радянську владу і на це були причини – пережиті репресії. Водночас один мій дідусь під час Другої світової війни воював і мав серйозні відзнаки та нагороди, а інший працював на оборонному підприємстві. Вони робили це не для влади, а для захисту країни і людей. Так само і зараз багато людей пішли не владу захищати, а власні свої цінності, право на існування, що теж важливо враховувати.

Мені пощастило. Я з розумінням ставлюся до того, що зараз відбувається з людьми. Я рада, що люди відкрили свою країну, її історію, почали розуміти, що взагалі відбувалося. Навіть те, що я знаю, не захищає мене від "цвяхів" радянщини. Бо, окрім моєї родини, була ще «прекрасна» радянська школа.

І справа не у вчителях. Мені пощастило з ними. Вони багато в нас вкладали, особливо на ціннісному рівні. Я дуже вдячна своїм учителям – і шкільним, й університетським. Але сама система від початку була сформована так, що особливо розгулятися не було де. І те, як працювала система, у якій ти зростав, впливало на всіх нас.

Нині ми всі йдемо через болюче зростання – через бій, війну, відрив, розрив горизонтальних і вертикальних зв’язків. Я б сказала, тут мова не лише про пострадянські стосунки, а про стосунки між росією і Україною. І тут важливо зрозуміти, хто кому був більше потрібен. Насправді це був симбіоз. Зараз я спостерігаю зворотний процес. Головне – прийти до себе, взяти своє, вирівнятися, зробивши важливий аналіз, а не звинувачення, дати собі достатньо співчуття, а не жалості. Таке розуміння й інтеграція досвіду потрібні для того, щоб цей досвід не повторився знову.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.