"Коли заходжу в кадр, розумію: я на своєму місці". Інтерв’ю з українською акторкою Яною Ключник

Що робити, коли мрія, до якої йшла з дитинства, раптом перестає бути твоєю? Рухатись далі – саме таку відповідь обрала для себе Яна Ключник: від співачки до акторки, від кіно до власної справи, від особистих криз до нових способів говорити зі світом. Сьогодні Яна Ключник – українська акторка, у творчому доробку якої понад два десятки кіно- і телепроєктів, серед яких серіали "Козирне місце", "Злі духи", короткометражний фільм "Світлячки" та інші. У 2022 році Яна Ключник стала учасницею програми жіночого лідерства "Прогресія", а згодом разом із подругою створила власний творчий бізнес – набори для малювання Barva Artbox. В ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд" Яна Ключник розповідає, чому після здійснення дитячої мрії – стати співачкою – їй довелося шукати себе заново, як переживати професійні відмови, чому війна змінила її ставлення до мови та що вона зрозуміла, тримаючи доньку за руку під час евакуації на вокзалі в Ірпені.

Не боятися рухатися до нового

– Яно, ким ви сьогодні називаєте себе передусім: акторкою, співачкою, підприємицею чи людиною, яка постійно відкриває в собі щось нове?

– Передусім, звісно, я акторка, а ще мама, жінка, донька, подруга, сестра. Думаю, в мені поєднується багато ролей, як і в кожній із нас. І, звичайно, я людина, яка постійно пробує щось нове, відкриває в собі нові грані. Тому в моєму житті поєдналися акторство, озвучування і підприємництво.

– В акторство ви прийшли не одразу. З чого почався ваш професійний шлях?

– Першою була музика. Я починала кар’єру як сольна артистка, працювала з відомим українським продюсером Юрієм Фальосою. Це був потужний досвід у шоу-бізнесі й водночас непростий шлях до того, як я прийшла в акторство.

– Пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що хочете бути акторкою? Як до цього поставилися рідні?

– Мої рідні завжди підтримували мої бажання й розвиток. А рішення стати акторкою прийшло поступово. З дитинства я хотіла бути артисткою, співати. Скільки себе пам’ятаю, стільки й виступала на порозі в бабусі в селі. Готувала цілі концерти: увечері всі збиралися, сідали на лавках, а я виходила співати. Бабуся казала: "Виходить народна артистка України". Це дуже теплий спогад.

Мрія стати співачкою була зі мною років із п’яти. Садок, школа, університет – я завжди хотіла співати й ішла до цього. І можу сказати, що я свою мрію здійснила.

– Звідки у вас ця любов до творчості? У родині були люди, пов’язані з музикою?

– Мій тато дуже гарно співає, у молодості мав свій рок-гурт. Мама теж чудово співає. На свята всі разом збираємося за столом і співаємо. Думаю, любов до музики саме від тата. Я бачила його приклад, у нашому домі постійно звучала музика. У мене навіть не було пояснення, чому я хочу цим займатися. Я просто бачила себе на сцені.

– Що музика дала вам як майбутній акторці?

– Напевно, музика стала середовищем, у якому я відчула себе на своєму місці. Сцена – це простір, де я почуваюся собою. Так само й камера. Коли заходжу в кадр, розумію: я на своєму місці. Мабуть, це відчуття призначення, сенсу життя.

Після роботи в шоу-бізнесі у мене був непростий період розчарування. Те, про що я мріяла все життя, раптом відкрилося з іншого боку. Коли з дитинства до чогось ідеш, досягаєш цього й думаєш, що нарешті мрія у твоїх руках, а потім усвідомлюєш: це не зовсім те, чого ти хотіла, або в цьому немає сенсу, який ти вкладала, то відбувається злам. Постає питання: що далі? Де тепер шукати себе? Адже весь цей час ти жила заради однієї мрії. Я зрозуміла, що маю шукати себе в іншому, бо попередній шлях уже не збігався з моїми цінностями, з моїм сприйняттям світу й тим, що я хочу нести людям.

– Що допомогло вам вийти з цього періоду розчарування?

– Добре пам’ятаю, як зачинилася вдома. Це був період тиші. У мене лежав подарований кимось набір із полотном та акриловими фарбами. Я взяла його й почала малювати. Потім купувала нові фарби, полотна, багато малювала. Коли моя подруга-художниця побачила мої роботи, сказала: "Яно, у мене буде виставка. Давай покажемо, що ти там малюєш". Звісно, я ніколи не бачила себе в малюванні. Для мене це була своєрідна медитація: вмикаєш музику, робиш штрихи, звільняєш голову… Я не намагалася втекти від себе чи свого болю, радше хотіла якось пережити цей стан. І саме фарби та полотно мені в цьому допомогли.

Зрештою мої картини потрапили на виставку. Люди підходили, запитували, скільки вони коштують, чи можна їх придбати. І тоді я подумала: виявляється, я можу не тільки співати. Я відкрила в собі ще щось. Звичайно ж, я не збиралася ставати художницею чи з кимось конкурувати в цій сфері. Але малювання допомогло мені зрозуміти, що я багато чого можу. Ми всі багато чого можемо. У кожному з нас стільки талантів, про які ми просто не знаємо.

Відтоді я постійно пробую щось нове. Наприклад, у кризовий 2014 рік, коли не було зйомок і роботи, я почала пекти пряники, навчилася розмальовувати їх глазур’ю. І раптом замовлень стало стільки, що я не знала, за що братися. Тому головне – не боятися йти в нове.

– А зараз малюєте?

– На жаль, ні. Думаю, це був певний етап самодопомоги, своєрідної медитації. Але знаю, що цей талант у мені є, і якщо захочу, зможу до нього повернутися. Зараз просто бракує часу.

– У роботі над роллю як знаходите характер та інтонацію персонажа?

– Це великий пласт роботи. Для актора дуже важлива надивленість: спостерігати за людьми, дивитися багато фільмів і серіалів, аналізувати роботу українських та закордонних акторів.

Я вважаю, що в кожному з нас є ті грані, які ми бачимо в персонажах. Усі ми можемо брехати, злитися, бути підлими, ніжними, добрими, світлими. Іноді дуже важко визнати власну темну сторону, але вона теж у нас є.

Щоб зрозуміти героїню, треба бути чесною із собою, а також знати, яке в неї було життя, у яких обставинах вона опинилася, як ставиться до інших, чого прагне. Коли всі ці пласти накладаються один на один, поступово вимальовується образ, який потрібно відтворити.

– Вас упізнають глядачі?

– Так. Іноді підходять і кажуть, що бачили мене в серіалі, просять разом сфотографуватися. Таке було навіть за кордоном у 2022 році, коли ми з дитиною протягом п’яти місяців жили в Польщі.

– Після початку повномасштабної війни ваше коло спілкування змінилося?

– Моє коло спілкування розширилося, хоча й багато друзів, родичів і знайомих виїхали з України, тому тепер ми рідше бачимося й більше спілкуємося на відстані.

"Зрозуміла, що люблю камеру, а камера любить мене"

– Якою була ваша перша роль у кіно?

– Першу роль я взагалі не сприймала як роль. Тоді я ще займалася музикою, працювала з Юрієм Фальосою і про акторство не думала. Ми записували пісні, знімали кліпи, виступали. Якось Юрій сказав: "Знайомий знімає короткий метр. Їм потрібна дівчина на роль стюардеси. Ти підходиш. Ти ж у кліпах знімаєшся». Я погодилась. Пам’ятаю, це була історія про майбутнє, якийсь футуристичний літак. Я стояла у формі стюардеси із зібраним волоссям і говорила: "Добрий день, вітаю вас на борту". Ось і вся роль.

– Як ви ставитеся до себе на екрані та загалом до знімального процесу?

– Дуже спокійно. Для мене це робота. Можу приїхати на зйомку, познайомитися з новими акторами, пройти весь знімальний день і навіть нічого не сфотографувати та не викласти, як роблять деякі колеги. Для мене це буденна професійна подія. А потім думаю: "Чому ж я нічого не зняла, не показала?".

– Чи було страшно після музики фактично починати нову професію з нуля?

– Усе відбулося дуже плавно. Після завершення співпраці з Юрієм Фальосою настав період тиші й пошуку. Мені був 21 рік. Усе, до чого я йшла з дитинства (музична школа, конкурси, виступи), раптом втратило сенс. Моя картина світу розбилася.

Якось на одній із художніх виставок я познайомилася з одним актором, який сказав: "Слухай, у тебе така зовнішність. Тобі треба на сцену, в кіно». Я відповіла, що ніколи про це не думала. Він запропонував передати мої фотографії знайомим у продакшн. Через деякий час мені зателефонували й запросили на кастинг для рекламного проєкту Rexona. Це була інтерактивна історія з різними сюжетними лініями. І від цього досвіду я так кайфонула! Подумала: "Вау! Ось іще одна сфера, де я можу себе проявити".

Саме після зйомок в рекламі я зрозуміла, що люблю камеру, а камера любить мене. Тому почала навчатися й розвиватися в професії.  

– Що для вас складніше: зіграти героїню, яка зовсім на вас не схожа, чи ту, в якій легко впізнати себе?

– Звісно, саму себе грати простіше. Набагато складніше зіграти стерву, слідчу, прагматичну людину, яка не проявляє емоцій. Над такими образами треба більше працювати, вони потребують більше зусиль.

– Чи був персонаж, якого після завершення зйомок вам було складно відпустити?

– Ні. Для мене зйомка – це робота, і я залишаю її за дверима дому.

Звичайно, коли готуюся до ролі, можу їхати в метро й щось проговорювати, відпрацьовувати міміку. Можу й удома на кухні щось промовляти. Але переносити персонажа у своє життя – ні. В акторів є спеціальні техніки, які допомагають цього не робити й берегти психіку.

– Наскільки актор залежить від режисера? Чи доводилося відстоювати власне бачення героїні?

– Я не сперечаюся. Для мене режисер – мама й тато на майданчику. Дуже класно, коли між актором і режисером виникає симбіоз. Це часто відчувається вже на пробах, як із тренером у спорті, коли одразу розумієш, твоя це людина чи ні.

Коли є така взаємодія з режисером, не потрібно нікому нічого доводити. Ти летиш на роботу й думаєш: коли вже завтра, щоб знову приїхати на майданчик?

Для мене дуже важливі контакт із режисером, його бачення й настанови. Зараз поширений формат самопроб, який активно почали використовувати ще під час ковіду. Актор отримує сцену, записує себе вдома на камеру й надсилає відео як перший етап кастингу.

Іноді тобі дають одну сцену й кілька слів про героїню: наприклад, це "світла, добра людина". А далі домальовуй сам. Ти не знаєш, як її бачить режисер, можеш не мати повного сценарію, тож влучити в потрібний образ дуже складно.

Коли поруч режисер, усе інакше: він пояснює своє бачення, а я можу запропонувати власні ідеї. Коли мене чують і я чую режисера, виникає та сама хімія.

– У  серіалі "Козирне місці" ви зіграли Олену Коваль. Наскільки складно було зрозуміти й виправдати вчинки героїні, які вам особисто не є близькими?

– У житті я, наприклад, не поводилася б так, як Олена Коваль. Але моя героїня зробила саме так. Тому тут не йдеться про трансформацію. Моє завдання – зрозуміти, чому вона боялася, за що переживала, і знайти внутрішнє виправдання її вчинкам.

– Яку роль вам хотілося б зіграти, але поки що не пропонували?

– Мені дуже цікаві інші епохи. У 2021 році ми знімали короткометражний фільм "Світлячки" режисерки Марини Софійчук.

Це була історія про 1950–1960-ті роки: інші костюми, зачіски, атмосфера, манера поведінки. Хотілося б більше таких ролей або, навпаки, зіграти в якійсь фантастичній стрічці щось абсолютно незрозуміле з майбутнього, як у фільмі "П’ятий елемент".

"Кожна відмова – не поразка, а досвід"

– Ви понад десять років працюєте в кіноіндустрії. Як за цей час змінилося ставлення до українського актора?

– Кіноіндустрія постійно розвивається. Коли я починала свою кар’єру, ставлення до акторів, зокрема акторів масових сцен, було іншим. Зараз змінилися і взаємини на майданчику, і рівень поваги, й умови роботи.

У 2014 році я мала досвід роботи в іноземному фільмі. Мене дуже вразило ставлення до всієї команди. Якщо у нас на майданчику часто існувала певна ієрархія (до когось ставилися краще, комусь умовно залишали бутерброди й чай), то там під час обіду усі сідають за один стіл і їдять разом: режисер, актори, звукорежисери, гримери, костюмери і навіть водії. Усі працюють у гідних умовах. Тоді я зрозуміла, що нам бракує саме цього рівня людяності й професійної культури. Але зараз ситуація значно краща.

– Як, на вашу думку, українська індустрія проходить шлях від багаторічного домінування російськомовного продукту до власного самодостатнього кіно?

– Із російськими серіалами навіть зараз не все гаразд. Іноді їду в метро й бачу, як люди дивляться їх на YouTube. Як із цим боротися? Думаю, насамперед створювати більше якісного українського контенту. Мені здається, ми до цього йдемо. Я дуже сподіваюся, що українських фільмів і серіалів із сильними, цікавими історіями ставатиме більше.

– У якому стані, на ваш погляд, сьогодні перебуває українське серіальне виробництво?

– Зараз війна. Але я пишаюся своїми колегами, їхнім професіоналізмом і прагненням працювати. Запускаються нові проєкти, робота триває під вибухами й у постійній небезпеці.

Ми продовжуємо плекати свою культуру. Можливо, не в тих обсягах, у яких хотілося б, але ми це робимо.

– Акторська професія – це постійні кастинги та відмови. Як не втратити віру в себе, коли роль знову отримує хтось інший?

– Це питання хвилює всіх акторів, тому що наша наша професія передбачає тривалі періоди очікування й дуже багато відмов. Найголовніше після відмови не починати копатися в собі: "Зі мною щось не так", "Я недостатньо талановита", "Я недостойна". Факторів може бути безліч. На одну роль претендує чимало людей, у нас багато талановитих акторів та акторок, а проєктів недостатньо для всіх. Є й ситуації, коли обирають медійніших людей чи блогерів, за якими прийде їхня аудиторія. Це теж хвилює професійних акторів. Але я намагаюся сприймати кожні проби як досвід. Навіть якщо мене не затвердять, я поспілкувалася з режисером, ми розібрали й зіграли сцену. Можна пройти десять проб і не отримати жодної ролі, а на одинадцятих пробах тебе затвердять. Тому кожна відмова – не поразка, а досвід. Твоя роль завжди на тебе чекає.

Мистецтво говорити за кадром

– Ви багато років працюєте з голосом. Наскільки відрізняється акторська робота перед камерою і перед мікрофоном?

– Актор озвучування чи дубляжу має знати основи акторської майстерності, щоб передати голосом зміст і сенси того, що відбувається на екрані. Те саме стосується начитування книжок, аудіолекцій. Тому ці речі дуже взаємопов’язані.

– Дубляж і озвучування часто сприймають як одне й те саме. У чому між ними різниця?

– Дубляж – це те, що ми, наприклад, чуємо в кінотеатрі: бачимо героїв, замість оригінальної мови чуємо українських. Під час озвучування ми чуємо оригінальний голос персонажа, а поверх нього – голос актора озвучування.

– Чим із цього ви займаєтеся зараз?

– Наразі займаюсь озвучуванням. Також начитую книжки та аудіолекції.

– Серіал "Злі духи" ви називаєте одним зі знакових проєктів своєї кар’єри. Чому він став для вас особливим?

– Стрічка "Злі духи" закохала у себе всю команду. Я люблю кожного персонажа й людей, які створювали цей серіал. Є вислів: ідея без команди нічого не варта. У проєкті "Злі духи" була неймовірно сильна команда. Ми буквально летіли на майданчик, бо всім було приємно там працювати: цікава історія, прекрасні колеги, атмосфера, режисер Денис Тарасов. Просто всі пазли зійшлися.

– Голос — дуже тонкий акторський інструмент. Як передати пристрасть, страх чи драму, коли перед вами тільки мікрофон, без костюму, декорацій та повноцінного руху?

– Це акторська майстерність і практика. У кадрі ти можеш вільно рухатися, допомагати собі тілом. Перед мікрофоном такої свободи немає: не можна сильно рухатися чи відвертатися від нього. З часом починаєш відчувати напівтони, розуміти, що можна зробити голосом, диханням. Міміка теж працює. Є рухи, але вони невеликі, рівно настільки, щоб допомогти втілити персонажа.

– Штучний інтелект дедалі активніше використовують в озвучуванні. Чи здатен він, на вашу думку, замінити живого актора?

– Думаю, ні. Людської присутності штучний інтелект не замінить. Принаймні зараз дуже добре чути, де працював професійний диктор, а де – штучний інтелект. Що буде далі, ми не знаємо. Можливо, колись уже не зможемо відрізнити. Але якби я сьогодні як креативна директорка компанії створювала рекламу чи інше озвучування, запросила б живу людину. Для мене це звучить правдивіше.

Від акторства до власної справи

– У 2022 році ви пройшли програму жіночого лідерства "Прогресія". Чому тоді потребували такого досвіду?

– 2022 рік для всіх був надзвичайно складним. Індустрія зупинилася, роботи не було зовсім. Ти ніби опиняєшся у вакуумі й не розумієш, що буде далі. Мені розповіли про цю програму, і я вирішила спрямувати думки в конструктивне русло. За освітою я магістр міжнародної економіки та менеджменту, тому підприємництво – ще одна сфера, де можу себе реалізувати. Програма допомогла мені втримати психологічний баланс, познайомила з успішними й сильними жінками, їхнім досвідом. У той момент це дуже підтримувало.

– І того ж року у вашому житті з’явився власний бізнес?

– Так. Разом із подругою ми створили Barva Artbox. Ініціатива була її. Думаю, нам вдалося зробити цікавий і успішний проєкт, який допомагав людям підтримувати свій психологічний стан.

– Як під час війни виникла ідея бізнесу, пов’язаного з творчістю?

– Це знову про пошук способу підтримати себе у складних умовах. Хтось медитує, хтось займається йогою, а ми пішли на майстер-клас із рідкого акрилу. Нам дуже сподобалося! Ми, дорослі жінки, бавилися фарбами, як діти. Вийшли звідти з абсолютно іншим настроєм, із розвантаженою головою. Почали глибше вивчати кольоротерапію, арттерапію. Так народився проєкт "Barva Artbox".

– Ви отримали грант на власну справу. Наскільки складним був цей шлях?

– Із першого разу ми не пройшли через певні технічні моменти. Нам пояснили, що потрібно доопрацювати в бізнес-плані. Ми це зробили й отримали грант. На той момент бізнес уже працював: ми за власні кошти закупили матеріали, створювали набори, мали готову концепцію. Тому презентувати й захищати вже діючий проєкт було значно простіше.

– Згодом ви вирішили передати Barva Artbox іншим власникам. Чому?

– Настав момент, коли ми зрозуміли: або маємо масштабувати бізнес і приділяти йому значно більше часу, або передати проєкт людям, які зможуть розвивати його далі. Тому зараз Barva Artbox має інших власників. Ми як його творчині дуже за нього вболіваємо, але подальшим масштабуванням займаються вже інші люди.

– Чим ваш продукт був цікавий європейському споживачеві?

– За кордоном дуже популярні набори під назвою "Do it by yourself". Це речі, які люди можуть зробити власноруч: браслети, картини, різні фігурки... Ми дуже багато уваги приділяли якості. Barva Artbox для нас була як дитина: кожна баночка, кожна паличка мала бути такою, щоб нам самим було приємно взяти її до рук. Ми купували набори конкурентів, досліджували, які матеріали вони використовують, як поводиться фарба. Моя подруга Катерина – хімік за освітою, тому сама працювала над формулами фарб, їхньою консистенцією, пігментацією. Ми справді робили все як для себе.

– Чого бізнес навчив вас такого, чого не могло дати акторство?

– Насправді ці сфери мають багато спільного. Я люблю дисципліну, ціную час і можливості. В акторстві теж потрібні дисципліна й постійний розвиток. У бізнесі важлива стратегія: потрібно продумувати кроки, досліджувати ринок, знати свою аудиторію. З акторством так само. Не можна просто сидіти й чекати, коли тобі зателефонують і запропонують роль.

Акторство – це постійна інвестиція в себе: майстер-класи, фестивалі, навчання. Не можна закінчити університет чи курси і сказати: "Все, я актор, знімайте мене". Треба розуміти: куди я йду? З ким хочу працювати? Де себе бачу? Що для цього потрібно зробити? Так само і в бізнесі. Тому мій досвід у цих двох сферах взаємно доповнює один одного.

"Я прокинулася від звуку ракети"

– Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?

– Я прокинулася від звуку ракети. Спершу подумала, що мені наснилося, але потім почула ще одну. Ми всі тепер знаємо цей звук. Я почала будити чоловіка. Наші вікна виходять у бік Гостомеля, і мені здалося, що вибухи саме там. Зайшли в інтернет і зрозуміли: почалася війна.

А в мене того дня мала бути зйомка. Сиджу о пів на шосту ранку й думаю, шо робити. Настільки складно було повірити, що це відбувається насправді. Телефоную й питаю: "Що в нас зі зйомкою?". А мені відповідають: "Яно, ви що? Яка зйомка? Війна".

Напередодні, 23 лютого, до мене з Чернігівщини приїхала мама. Моя п’ятирічна донька захворіла, а мені потрібно було на зйомки, тому я попросила маму приїхати й підстрахувати.

– Ви залишалися в Ірпені. Коли зрозуміли, що потрібно евакуюватися?

– Ми залишалися до 4 березня. Мама спочатку хотіла повернутися на Чернігівщину, але я її не пустила. Ми не могли повірити, що все буде настільки масштабно й трагічно, що таке взагалі можливе у XXI столітті. Ми двічі намагалися виїхати машиною. Обидва рази знайомі телефонували й попереджали, що попереду розстріляли автівки, є загиблі. Пам’ятаю, як кричала чоловікові: "Розвертаємося!". Тому машиною ми так і не виїхали. 4 березня я з донькою та мамою евакуювалася останньою електричкою з Ірпеня. Чоловік із нашим другом вийшли пішки трохи пізніше.

– Після евакуації ви п’ять місяців прожили в Польщі. Яким був цей період?

– Так, ми жили у знайомих у Польщі. Для мене це були дуже важкі п’ять місяців.

– Ваша згоріла в Ірпені автівка згодом стала частиною виставки у Празі. Як це сталося?

– Це була наша машина, яку ми залишили біля будинку. Вона згоріла майже перед деокупацією. В один із останніх днів, коли російські військові вже відходили, у нашому дворі був серйозний бій, стався приліт і згоріли автівки, зокрема наша.

Пізніше з нами зв’язалися й запитали, чи можна забрати її на виставку до Праги як один із доказів російської агресії. Там були й інші знищені автомобілі та історії людей, яким вони належали. Звичайно, ми погодилися. Для нас ця машина вже не мала практичної цінності, а так могла розповісти світові про те, що тут відбувалося.

– Як повномасштабна війна змінила ваше ставлення до допомоги іншим?

– Із 2022 року в моєму житті з’явився проєкт "Barva Artbox". Ми співпрацювали з дитячими таборами, благодійними фондами. Змінився й сам підхід до допомоги. Коли бачиш збір, уже не думаєш, що твої 20, 50 чи 100 гривень нічого не вирішують. Саме з маленьких донатів зрештою складаються великі суми.

У моєму оточенні багато людей втрачали й продовжують втрачати домівки через обстріли. Якщо можеш допомогти, допоможи. Публічно чи непублічно – неважливо. Людяність має залишатися завжди.

– Чи допомогло активне середовище Ірпеня та Бучі відновлювати власні проєкти після деокупації?

– Нам дуже допоміг простір "Дія.Бізнес" у Бучі. Там ми отримали підтримку для свого проєкту, нові знання завдяки тренінгам і навчанню, познайомилися з цікавими людьми. Тому завжди потрібно шукати нові шляхи й знайомства. Ніколи не знаєш, до чого вони приведуть. "Дія.Бізнес" у Бучі став для нас саме таким майданчиком, де можна знайти підтримку й пораду.

Ірпінь, який подорослішав

– Ви живете в Ірпені з 2017 року. Як змінилося ваше відчуття міста після пережитого ним у 2022-му?

– Коли я поверталася до Ірпеня у 2022 році, їхала й плакала. До повномасштабної війни це було настільки світле, красиве місто. А після окупації кожен паркан у дірках, ніби не залишилося нічого незайманого. Мені було гірко за кожне понівечене дерево, хвіртку, вікно...

Зараз місто відродилося. Люди знову гуляють увечері парками й набережною, сміються діти. Але залишилися сліди війни: понівечені уламками дерева, пошкодження на вулицях. Цей флер суму нікуди не зник.

Для мене Ірпінь змінився. Це як людина, яка дорослішає, стає мудрішою, набуває нового досвіду й цінностей. Ірпінь подорослішав у цій гіркоті. Він залишається красивим і квітучим, але тепер має за плечима дуже важкий досвід.

– Чим вас свого часу привабив Ірпінь?

– Ми переїхали сюди у 2017 році, приблизно через пів року після народження доньки. Після Києва я думала: "Боже, скільки тут місця, яке повітря!". Тут було дуже добре ростити дитину.

– Чи вдасться Ірпеню зберегти цей затишок з огляду на інтенсивну забудову й повоєнне відновлення?

– Із забудовою є велика проблема, тому що комерційні інтереси часто не враховують потреб людей. Ми самі свого часу зіткнулися з тим, що дитину неможливо було влаштувати в садочок. Знаємо й проблему переповнених шкіл. Якщо будується новий житловий масив, потрібно одразу думати: де навчатимуться діти цих людей, якою інфраструктурою вони користуватимуться, які послуги отримуватимуть. На жаль, це залишається великою проблемою Ірпеня.

– Ви іноді долучаєтеся до онлайн-дискусій про життя Ірпеня. Чому для вас важливо реагувати на те, що відбувається в громаді?

– Бо я мешканка Ірпеня і мені важливо, що тут відбувається. Намагаюся не втягуватися в нескінченні суперечки в коментарях, але іноді просто уривається терпець. Коли бачиш якийсь відвертий абсурд, уже складно промовчати.

– Яким ви бачите культурний потенціал Ірпеня? Як розповідати світові про місто через творчість і відновлення, не зводячи його історію до руйнувань?

– Думаю, Ірпінь може стати культурним хабом регіону. Для цього в нас є можливості: тут багато талановитих художників, митців і мисткинь. Можна створювати мистецькі простори, проводити вечори, книжкові читання, колаборації. У нас є, наприклад, Лісова книгарня.

Потрібно зрозуміти, куди ми рухаємося і що хочемо доносити людям.

Звісно, війна диктує свої умови. Для багатьох сьогодні на першому місці елементарне виживання, побут і безпека. Важко думати про культурний розвиток, коли над головою щось летить. Спершу мають бути закриті базові потреби: їжа, тепло, безпека. Але культура теж нікуди не зникає.

– Ваша пісня "Осінь в Ірпені" відгукнулася багатьом містянам. Як вона народилася?

– Її написав мій чоловік Юрій Ключник. Ми не очікували, що пісня так відгукнеться людям. На YouTube читаємо дуже теплі коментарі. Відео теж виникло спонтанно. Навіть не назвала б його повноцінним кліпом, швидше mood video, відео настрою. Ми чекали дитину зі школи, просто поставили камеру, сіли й заспівали. Так і народилася пісня "Осінь в Ірпені".

– Ви з чоловіком разом створюєте музику. У чому перевага і водночас складність творчого тандему з близькою людиною?

– Особисте й творче все одно переплітаються. Але в нас немає серйозних суперечок щодо музики, бо маємо схожі цінності й смаки. Усе відбувається дуже природно. Ми продовжуємо писати пісні й працювати над спільним проєктом. Думаю, скоро будуть нові композиції.

– У травні 2026 року ви презентували сингл "Цвітуть бузки". Він дуже світлий і життєствердний. Де під час війни знаходите ресурс для такого настрою у творчості?

– Це те, чого ми всі прагнемо і що зараз хочемо відчувати. Колись психологиня на сесії запитала мене: "Яно, хто ти?". Перше, що спало на думку: "Я – світло". Напевно, я завжди відчувала, що хочу дарувати людям атмосферу добра, тепла, ніжності, світла. І в людях теж завжди намагаюся це побачити. Навіть коли хтось поводився зі мною погано, я все одно вірила, що в цій людині має бути світло.

"Пісня "Цвітуть бузки" на вірші Максима Рильського про надію і легкість, яких нам усім зараз бракує. Музику створив мій чоловік Юрій. Думаю, ця пісня потрапила саме в той настрій, який сьогодні потрібен людям."

– Де в Ірпені чи на Київщині ви відновлюєтеся й шукаєте натхнення?

– Ми часто просто їдемо гуляти в ліс із собакою. Тут достатньо проїхати кілька кварталів – і вже прекрасні ліси. Я взагалі дуже люблю природу й село. Я родом із Чернігова, мої батьки – з Чернігівщини. Обожнюю свою Сіверщину. Коли приїжджаю туди, відчуваю єднання з природою, можу видихнути. Там я така, яка є. Нещодавно, наприклад, допомагала батькам копати картоплю. Ліс, річка, луки, свіже повітря – для мене це відновлення.

"Найцінніше було в моїй руці – рука моєї дитини"

– Чи є речі, які після 2022 року ви почали сприймати зовсім інакше?

– Так, тему російської мови. Мені шкода, що її важливість я так глибоко усвідомила тільки тоді, коли війна постукала у мої двері.

Коли ми бачимо по телевізору війни в Сирії чи інших країнах, то розуміємо, що відбувається щось страшне, але не можемо до кінця це відчути. Навіть після 2014 року ми знали, що йде війна, люди гинуть, наші території захоплюють, але, думаю, багато хто до кінця не усвідомлював масштабу.

У 2022 році війна прийшла безпосередньо до нас. У побуті я давно розмовляю українською. Мій чоловік із україномовної родини. Коли ми почали жити разом, він сказав: "Я хочу, щоб ти говорила українською". Я тоді розмовляла російською, бо Чернігів дуже зросійщений. Спочатку навіть обурювалася, що мене змушують, проте поступово перейшла на українську.

Водночас у професії домінувала російська: зйомки, серіали, навіть проєкти для українських каналів і української аудиторії часто були російськомовними. Тоді це сприймалося як щось звичне. Після 2022 року моє ставлення змінилося. Для мене російська – це мова вбивць. Це моє особисте відчуття. Кожна людина робить власний вибір, кожному може знадобитися свій час для усвідомлення. Я не хочу нікого засуджувати, лише говорю про себе. Та мені гірко чути, коли діти, народжені вже під час повномасштабної війни, розмовляють російською. Якщо дитині три-чотири роки, у мене виникають питання до дорослих.

– Які ще цінності війна змусила вас переосмислити?

– Базові цінності практично не змінилися, я відчула їх значно глибше. Родина й сім’я завжди були для мене важливішими за роботу чи кар’єру. Пам’ятаю, як ми з донькою стояли на вокзалі в Ірпені й чекали на евакуаційний потяг. У моєму рюкзаку були енергетичні батончики, штани для дитини, білизна і все. Бо збиралися дуже швидко. 4 березня я прокинулася й зрозуміла: якщо ми не виїдемо зараз, можемо вже не виїхати. Ніч була страшною: автоматні черги, сильні вибухи, літаки, бомби. І ось я тримала в руці руку своєї дитини й раптом дуже чітко зрозуміла: нічого ціннішого в моєму житті немає. Неважливо, що в рюкзаку майже нічого. Неважливо, що сталося з матеріальними речами. Найцінніше було тут, у моїй руці, – рука моєї доньки. Це стало ще глибшим усвідомленням цінності родини, батьків, близьких, друзів.

Ще одним важливим відкриттям для мене стала жіноча підтримка. Це сталося після участь у програмі жіночого лідерства "Прогресія".

Я усвідомила, наскільки жінка жінці – сестра, наскільки важливо підтримувати одна одну замість того, щоб конкурувати. Важливо, коли жінка може щиро сказати іншій жінці: "Ти красива", "Ти класна", "Я рада за тебе". Раніше на колег я могла дивитися як на конкуренток. Тепер думаю інакше: "Клас, вона змогла! Чого можу в неї навчитися?". Можу написати колезі: "Я так за тебе рада, ти молодець". Мені здається, саме це нам потрібно плекати, бо ми можемо бути величезною підтримкою одна для одної.

– До такого сприйняття жіночої підтримки вам теж потрібно було прийти?

– Так. На певному етапі я відчувала жіночу конкуренцію. А потім познайомилася з прекрасними, успішними, мудрими, талановитими жінками і зрозуміла, що жінки рухають величезний пласт того, що відбувається у світі. Ми можемо створювати прекрасні колаборації. Той самий проєкт «Barva Artbox» ми створили з моєю подругою. Часто кажуть, що з друзями чи родичами не варто робити бізнес, бо можна зіпсувати стосунки. А в нас сталося навпаки: ми стали ще ближчими. І я дуже цьому тішуся.

– Чого вам сьогодні найбільше бракує у творчій реалізації?

– Ми живемо у складних умовах, коли триває війна і безпекова ситуація змушує передусім думати про те, де ми перебуваємо й що відбувається навколо. Кіноринок теж переживає непрості часи. Хотілося б більше проєктів, цікавих історій і можливостей для талановитих акторів.

– Про що ви сьогодні мрієте найбільше?

– Як і всі, я мрію про справедливість. Хочу не просто завершення війни, а справедливого її завершення. Ми заплатили надто високу ціну за останні роки, та й загалом із 2014-го. Тому моє внутрішнє єство потребує справедливості. Не йдеться про помсту. Але ті, хто чинить це зло, мають понести відповідальність.

– Якою ви бачите Україну через десять років? І чого хотіли б побажати нашим глядачам?

– Я бачу Україну квітучою. У нас неймовірний потенціал, стільки талановитих, розумних людей. Ми маємо всі можливості бути процвітаючою країною. Щиро вірю, що Україна може задавати темп і бути прикладом для інших. Уже зараз маємо речі, які дивують інші країни, ту саму диджиталізацію. Тому думаю, що темпи нашого розвитку, особливо після перемоги, будуть іще більшими. І про Україну знатиме весь світ.

– Дякую вам за таке душевне інтерв’ю!

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.