"За підтримки світу ми зможемо перетворити Україну на процвітаючу державу". Інтерв’ю з директоркою Вишгородського історико-культурного заповідника Владою Литовченко

Культурна спадщина під час війни стає частиною боротьби за ідентичність. Намагаючись привласнити українську історію, росія нав’язує власні трактування минулого, а її ракети й дрони тим часом руйнують наші музеї та пам’ятки. За таких умов врятувати культурну спадщину означає зберегти свідчення того, ким ми були і ким залишаємося. Влада Литовченко знає це з власного досвіду. Кандидатка історичних наук уже десять років очолює Вишгородський історико-культурний заповідник, працює у сфері збереження матеріальної та нематеріальної культурної спадщини, є авторкою монографії "Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в Україні". Разом із командою заповідника вона досліджує й популяризує історію давнього Вишгорода, протистоїть російським історичним наративам та опікується пам’ятками, які опинилися під загрозою через війну. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" говоримо про справжню історію Вишгородської ікони Божої Матері, пошкоджені російськими обстрілами музеї, збереження культурних цінностей та унікальні місця Київщини, а ще про особисту стійкість, мрію про відновлену Україну і внутрішнє правило Влади Литовченко: не опускати крил, адже потім буде значно важче злетіти.

Друга частина ексклюзивного інтерв’ю. Першу частину читайте за посиланням.

Від археологічних знахідок до живих традицій

– Пані Владо, ви вже 10 років очолюєте Вишгородський історико-культурний заповідник. Археологічні дослідження є одним із важливих напрямів роботи закладу. Як вам вдалося вибудувати цю роботу?

– Вишгород – місто з великою історичною та духовною спадщиною. Проблема в тому, що значна частина цієї спадщини сьогодні фізично не збереглася. З літописів та історичних джерел ми знаємо, що тут була резиденція княгині Ольги, поховані святі страстотерпці Борис і Гліб, певний час перебувала Вишгородська ікона Божої Матері. У XII-XIII століттях у Вишгороді існував великий ремісничий квартал, місто було потужним осередком гончарства.

Водночас на території пам’ятки археології національного значення – Городища давнього Вишгорода – сьогодні розташована щільна приватна забудова, яка унеможливлює археологічні дослідження. Особливо хаотично територія забудовувалася у 1950-1960-х роках, тому зараз ми не завжди маємо доступ до ділянок, ареалів, які цікавлять науковців. Але заповідник може розвиватися лише тоді, коли тут тривають наукові, зокрема археологічні, дослідження. Тому спільно з Інститутом археології НАН України ми створили Вишгородську археологічну експедицію. Свого часу її очолював Всеволод Івакін, зараз – Дмитро Бібіков. Попри відсутність окремого фінансування на дослідження, щороку я знаходжу можливості підтримувати археологів і проводити розкопки.

Дослідження відбувалися в різних частинах Вишгорода та району. Зокрема, на території Музею давньоруського гончарства ми виявили залишки житла гончара XI-XII століть, предмети побуту, кераміку, дитячу іграшку, фрагменти жіночого скляного браслета. Ці предмети свідчать, що тут проживав гончар із сім’єю. І гончарний горн, і житло гончара складають єдиний комплекс, що свідчить про високий рівень усвідомленості тодішнього населення.

Після опрацювання й паспортизації знахідки надходять до фондів заповідника, а згодом стають частиною експозицій. Тому археологічні дослідження безпосередньо впливають і на розвиток наших музеїв, і на наукову діяльність.

Щороку в грудні спільно з Інститутом археології НАН України ми також проводимо у Вишгороді звітну конференцію, де керівники археологічних експедицій представляють результати роботи в різних регіонах України.

Щоб популяризувати професію археолога, на базі заповідника створили коротку освітню програму "Школа археолога". Її учасники можуть ознайомитися з основами археології, специфікою професії, спробувати себе у практичних заняттях і навіть знайти власний скарб.

Якщо бачу дітей, які справді серйозно цікавляться археологією, іноді прошу наших фахівців дозволити їм побувати безпосередньо на дослідженнях, але це радше виняток.

– Команда медіа "Погляд" свого часу розповідала про проєкт, присвячений затопленим селам Вишгородщини. Чому для вас важливо зберегти пам’ять про ці населені пункти та їхніх мешканців?

– Під час будівництва Київської ГЕС у 1961-1963 роках значну кількість людей, які історично жили на цих територіях, переселили. Іноді на збори їм давали лише добу чи трохи більше, про що є документальні підтвердження. Люди мусили збирати речі, шукати нове місце проживання або переїжджати туди, куди їм пропонували. Тому значна частина мешканців Вишгорода – переселенці з цих територій. Після створення Київського водосховища за ними закріпилася назва "Затоплені села".

Із цією історією пов’язаний дуже цікавий випадок. У 2025 році за підтримки Українського культурного фонду ми розпочали проєкт "Вишгород Стародавній", створювали цифровий фільм про історію Вишгорода XI-XII – першої третини XIII століття.  Якось до Музею давньоруського гончарства прийшов молодий чоловік і приніс горщик, знайдений на дні Київського водосховища. Він трохи розумівся на археології, бо свого часу відвідував археологічний гурток, тому вирішив передати знахідку музею. Після дослідження з’ясувалося, що це горщик XI століття – надзвичайно цінна знахідка. Дивовижно, як добре він зберігся. Коли горщик підсох, ми побачили безліч дрібних водоростей, які фактично пронизали кераміку і скріпили її. При цьому він зберіг майже бездоганну форму та красиве оздоблення на вінцях. Для нашого проєкту "Вишгород Стародавній" ця знахідка стала дуже символічною.

Вишгород має величезний археологічний потенціал, безліч знахідок і легенд. Але важливо, щоб усе це підтверджувалося науковими дослідженнями. У цьому й полягає одна з місій Вишгородського історико-культурного заповідника – досліджувати та охороняти пам’ятки національного й місцевого значення, створювати нові експозиції та майданчики для наукового діалогу.

– Ви багато років працюєте з нематеріальною культурною спадщиною. Який шлях має пройти місцева традиція від її виявлення до національного визнання, а згодом – можливого включення до списків ЮНЕСКО?

Уже шість років я є членкинею експертної ради з нематеріальної культурної спадщини Міністерства культури України, тому мала можливість глибоко зануритися в цю тему. Нематеріальна культурна спадщина – це звичаї, традиції, обряди, вірування, традиційна кухня, народна медицина, яка не шкодить здоров'ю людей, ремесла, усні перекази та багато іншого.  Сьогодні громади дедалі краще розуміють, що це потужний інструмент розвитку територій, а якщо дивитися ширше – один із важливих елементів формування української нації. Це те, що ми отримали від предків, зберігаємо сьогодні й передаємо наступним поколінням. Тому я на громадських засадах обрала цей шлях і роблю все від мене залежне, щоб відбувалося внесення певної традиції до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, що фактично означає її державне визнання.  

На Київщині вже є такі елементи. Одними з перших до національного переліку увійшли пісні села Лука нинішнього Бучанського району.

Фото - Народний фольклорний колектив "Червона калина".

У липні 2022 року внесли бортництво Київської області.

Довідково

Бортництво — розведення бджіл в бортях, лісове бджільництво. Спосіб бджільництва, що прийшов на зміну примітивному "видиранню" меду диких бджіл із їхніх гнізд. Первісне значення "борть" — дупло в дереві, в якому гніздилися бджоли. Пізніше бортями стали називати і видовбані колоди, де селилися бджоли.

Київщина представлена й у міжрегіональних елементах, зокрема традиції приготування українського борщу та традиції Щедрого вечора. Маємо також обухівський шитий рушник, обуховицьке ткацтво (села Обуховичі Київської області).

Наразі на розгляд подано традицію і технологію виготовлення васильківської майоліки.

Потенціал Київщини значно більший. Але внесення елемента до національного переліку – тривалий процес. Спочатку його потрібно виявити, налагодити співпрацю з громадою, задокументувати, провести експертне обговорення, підготувати облікову картку та необхідні додатки.

І тут надзвичайно важлива воля самої громади, адже саме вона є носієм елемента. Під громадою я маю на увазі не адміністративну одиницю, а людей, які зберігають і практикують певну традицію.

Якщо надалі громада бачить перспективу міжнародного визнання, вона може ініціювати подання елемента до списків ЮНЕСКО, звернувшись до Міністерства культури України. Уже там визначають перспективність такого подання.

Війна за пам’ять

– 24 лютого 2022 року змінило життя всіх українців. Яким цей ранок був для вас?

– Для мене все сталося несподівано. Зателефонували діти й сказали, що почалася війна, бомблять Київ. Я спала настільки міцно, що спочатку просто не могла усвідомити почуте. Це був шок. Ми ще не розуміли масштабу того, що відбувається, і наскільки це надовго. Першою реакцією, окрім тривоги й стресу, було бажання знайти безпечне місце. Певний час я перебувала на заході України, а вже у травні 2022 року повернулася і продовжила працювати у Вишгороді.

Одним із перших знищених об’єктів культурної спадщини став Іванківський історико-краєзнавчий музей. Я побачила у соцмережах допис підлітка, який опублікував відео палаючого музею після влучання, зробила репост, а згодом побачила, що ним поділилися вже тисячі людей.

Спочатку багатьом було складно повірити, що музей могли знищити свідомо.

Але потім почали руйнувати інші об’єкти культурної спадщини: музеї, бібліотеки, храми, будинки культури. І прийшло усвідомлення, що ворог прагне знищити нашу ідентичність, історію, традиції. Після цього ілюзій уже не залишилося.

– Як у перші місяці повномасштабної війни довелося перебудовувати роботу Вишгородського історико-культурного заповідника? Що тоді було найважливішим для вас як керівниці?

– Передусім потрібно було зрозуміти, де перебувають наші співробітники і чи всі вони в безпеці. Природно, що кожен насамперед рятував своє життя, дітей, родину. Водночас нікуди не зникли управлінські, адміністративні та організаційні завдання. Потрібно було дбати про збереження фондів. У Вишгороді залишалися деякі працівники, зокрема головний зберігач фондів і головний бухгалтер.

Я перебувала на заході України, але постійно була на зв’язку. Деякі документи ми навіть пересилали поштою: я підписувала платіжні документи, щоб працівники вчасно отримували зарплату, підтримувала зв’язок із керівництвом.

Зрештою хвилювання за заповідник і людей, які тут працюють, переважило. У травні я повернулася й продовжила роботу безпосередньо у Вишгороді.

Треба було зберігати заклад і фонди, підтримувати колектив. Водночас ми продовжували проєктну, експозиційну та наукову діяльність. Війна цього не скасувала.

– Вишгород був стратегічним форпостом Києва ще за часів Київської Русі й знову опинився на важливому напрямку під час повномасштабного вторгнення. Наскільки сьогодні доводиться протистояти російським історичним наративам, зокрема щодо Вишгородської ікони Божої Матері?

Вишгородська (Володимирська) ікона Божої Матері

– Є публікації, які суперечать усталеній науковій думці та загальновідомим історичним фактам. Російські наративи, спроби привласнити нашу історичну, сакральну й духовну спадщину не мають нічого спільного з тим, що відбувалося насправді.

Водночас треба розуміти, що така робота проводилася десятиліттями. Зокрема, Вишгородську ікону Божої Матері тривалий час називали Володимирською. І тут я маю зауваження й до наших істориків та мистецтвознавців: навіть після початку війни у 2014 році ця назва продовжувала широко вживатися. Хоча б правильно називати ікону та вказувати в джерелах її походження – уже важливий крок до утвердження правдивої історії.

Сьогодні заповідник активно співпрацює з церквою. Ми проводимо наукові заходи та конференції спільно з Православною церквою України, Київською православною богословською академією. Другий рік поспіль у листопаді на базі Національного заповідника "Софія Київська" відбувається наукова конференція, де порушують духовні та історичні питання, зокрема походження Вишгородської ікони Божої Матері. Мені дуже приємно, що у Вишгороді, у храмі Бориса і Гліба, є список цієї ікони, створений у 2014 році, відзначається храмове свято та день Вишгородської ікони Божої Матері.

Дедалі більше українців цікавляться справжньою історією, її витоками й мають чітку відповідь на неправдиві наративи, які поширює росія.

– Вишгород і сьогодні потерпає від російських атак. Пошкоджень зазнали й об’єкти заповідника. Що вдалося зберегти та відновити?

– Коли у 2022 році ракетою був знищений Іванківський історико-краєзнавчий музей, я довго не могла повірити, що це сталося свідомо. Думала: можливо, випадкове влучання, пожежа. Але в листопаді 2022 року, посеред робочого дня, ракета влучила у приміщення, де розташовувалися адміністративна частина та фонди Вишгородського заповідника. Це була катастрофа. На щастя, ніхто з наших співробітників не постраждав, хоча внаслідок удару були жертви. Зараз це приміщення відновлюють. Вишгород залишається небезпечним напрямком, адже тут проходять маршрути багатьох ракет і дронів. Це постійна загроза для містян і, звичайно, для закладів культури.

Тому після збереження людських життів одним із наших головних завдань є захист музейних фондів. Найцінніші із них зараз перебувають у безпечному місці. Проте під час війни неможливо бути повністю захищеним. Ніколи не знаєш, звідки прийде небезпека.

Наприкінці 2025 року вибуховою хвилею було пошкоджено й Музей давньоруського гончарства. Ми називаємо його "живим музеєм", бо там вирує життя: постійно відбуваються екскурсії, майстер-класи, приходять діти та школярі. Вибуховою хвилею пошкодило вікна, двері та музеєфікований павільйон, де зберігається пам’ятка археології місцевого значення – гончарний горн XI-XIII століть.

Нашим завданням було якнайшвидше повернути музей до роботи й "залікувати" ці рани. Сьогодні вже встановлено нові вікна завдяки благодійній підтримці міжнародної організації GEM, яка допомагає багатьом закладам культури. Ми дуже вдячні, адже власними силами зробити це було б складно. Інші ремонтні роботи сподіваємося завершити найближчим часом.

– Якої допомоги заповідник потребує зараз? Можливо, серед наших читачів знайдуться ті, хто захочуть долучитися.

– Є кілька питань, які нам ще потрібно вирішити, передусім це відновлення павільйону, де розташований давньоруський горн: потрібно замінити скло, виконати дрібні ремонтні роботи, усунути пошкодження огорожі після атаки. Тому якщо хтось має можливість і бажання підтримати культурну спадщину нашого регіону та Вишгорода, будемо щиро вдячні за допомогу.

– Що сьогодні дає вам сили продовжувати роботу й не втрачати віри попри все, що переживає Україна?

– Я керівниця закладу і не маю права зупинятися. Ще з дитинства знаю: якщо опустити крила, потім буде дуже важко знову злетіти.  Тож передусім треба дати раду собі. Сьогодні кожному з нас важливо підтримувати одне одного, дбати про безпеку своїми діями, словами, молитвами, наближаючи довгоочікуваний мир.

Ми всі хочемо спокійно спати, знати, що наші діти в безпеці у школі чи дитячому садочку. Але для цього потрібно насамперед не втратити себе. Люди живуть у стані постійного стресу й тривоги, переживають страшні обстріли. І водночас, щойно минає небезпека, ми збираємося й ідемо на роботу, ведемо дітей до школи. Тому головне – не зламатися.

Моє найбільше бажання – мир і відновлення України. Я хочу бачити її процвітаючою, сильною, величною країною з такими ж сильними людьми, якими є українці.

Кожен сьогодні боронить державу в межах своїх можливостей і своєї діяльності. Ми всі робимо спільну справу. І, мабуть, саме нашою стійкістю сьогодні захоплюється весь світ.

– Київщина для вас – це ще й простір історії та особистого натхнення. Які місця ви порадили б відкрити для себе нашим читачам?

– Київщина – унікальна земля з величезною історією, духовним і сакральним наповненням, неймовірними природними ресурсами. Кожна її місцевість має щось особливе. Є багато парків – природних і створених людиною, є місця, які ще мало освоєні туристично, і, можливо, саме в цьому їхня перевага. Водночас треба пам’ятати, що частина Київщини перебувала під окупацією, тому перед подорожжю варто обов’язково переконатися, що обраний маршрут безпечний. Я, наприклад, відкрила для себе Богуславщину. Дуже люблю Обухівський район (Витачів, Трипілля, Ржищів) і, звичайно ж, давній Вишгород із храмом Бориса і Гліба, краєвидом на Київське водосховище. Тут можна йти вулицями сучасного міста й думати про те, що цими місцями колись ходили давньоруські князі, ймовірно, княгиня Ольга, маленька Анна Ярославна. Можна також помилуватися природою Яготинщини, побувати в селі, де народилася й жила Катерина Білокур. Поїхати на Іванківщину й побачити давню традицію бортництва – як у природних умовах живуть бджоли й виробляють бортний мед. Київщина має справді колосальний туристичний і культурний потенціал.

– І на завершення нашого інтерв’ю поділіться, про що ви мрієте після перемоги?

– Я вірю, після перемоги й настання миру почнеться велике відновлення й відродження України. За підтримки світу ми зможемо перетворити Україну на процвітаючу державу – із сильною економікою та армією, якісною освітою й медициною. Хочу, щоб українці поверталися додому, щоб наше молоде покоління ставало одним із лідерів у світових технологіях та IT, щоб українські митці прославляли країну. А культурна спадщина має створювати мости між народами й державами, розповідати світові про велич нашої історії і культури, показувати, що віра світу в Україну, в стійкість і героїзм українців була виправданою. Ми маємо справжню волю й бажання жити у процвітаючій, вільній та незалежній Україні.

– Дякую вам за розмову!

Відеоверсію цього інтерв'ю ви можете " target="_blank" ref="">переглянути на YouTube-каналі "Погляд Інтервʼю".

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.