Херсонщина, депортації та історична пам’ять | Роман Кабачій
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році змусило мільйони українців радикально змінити погляд на власне минуле. Пошуки історичних коренів, спроби зробити висновки з помилок XX століття та потреба в нових наративах стали питанням національного виживання. У студії "ПОГЛЯД Інтерв'ю" у Бучі журналістка та ведуча Марія Марчук поспілкувалася з Романом Кабачієм — відомим істориком, журналістом, музейником і керівником сектору "Музею війни". Ця розмова лягла в основу глибокого аналізу того, як наша історія фіксується в реальному часі.
Для Романа Кабачія відчуття України сформували абсолютно різні географічні простори. Народившись фізично у Києві, він вирос на степовій Херсонщині, де повітря змішується із запахом моря, а особливим "раєм на землі" була тепер окупована Кінбурнська коса. Проте війна розставила свої акценти. З 2020 року його прихистком став південь Київщини — мальовнича Обухівщина, край пагорбів та річки Красна. Саме тут, під Обуховом, разом із дружиною, тещею та її мамою історик зустрів ранок 24 лютого 2022 року під виття сусідського пса-вівчарки та сигнали службових повідомлень.
Цей досвід зшивання ідентичностей підсвітив різницю ментальностей. Якщо пристоличний регіон є більш статичним і по-доброму заземленим, то мешканці Півдня завжди здавалися Кабачію відкритішими й вільнішими — можливо, через масштаб простору та розміри земельних паїв, які свого часу отримували працівники місцевих радгоспів.
Процес очищення публічного простору від радянських та російських маркерів викликає чимало дискусій. Кабачій переконаний: деколонізація має повертати питомі історичні назви, а не ховатися за "солодкавими" нейтральними топонімами на кшталт "Вишневих" чи "Квіткових" вулиць.
Історик поділився особистим досвідом: під час спроби перейменувати вулицю Колгоспну в селі своєї тещі на Обухівщині він зіткнувся з опором місцевих жителів. Вони відкинули постать легендарного повстанського Отамана Зеленого (Данила Терпила) — уродженця сусіднього Обухова, чиї козацькі загони захищали ці ж села від більшовиків.
"Люди кажуть: "Він не наш!". Як це не ваш, якщо він за дві гори від вас народився і тут воював? Нам просто ліньки трохи копнути глибше й зацікавитися регіональною історією. А без цього жити стає значно нудніше".
При цьому Кабачій нагадує, що другим найвідомішим обухівцем для нього є поет Андрій Малишко, проте саме повстанський рух і імена таких лідерів, як Отаман Зелений чи Атаманець (на Бучанщині), потребують належного повернення у пам'ять громад.
Важливою віхою наукової діяльності Кабачія є дослідження Закерзоння — українських етнічних земель (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), які після Другої світової війни опинилися у складі Польщі. Роман називає цей регіон своєю "четвертою батьківщиною" (після Херсонщини, Київщини та Вінниччини, звідки походить його рід). Саме у Любліні, під час навчання в аспірантурі, он остаточно сформувався як дослідник і навіть прийняв хрещення в дерев'яній греко-католицькій церкві ХVІІ століття, яку врятував і переніс до місцевого скансену священник і доктор теології Стефан Батрух.
Результатом багаторічних експедицій та архівних пошуків Кабачія стала капітальна монографія "Вигнані на степи". Вона присвячена масовій депортації українців 1944–1946 років на Південь України. Досліджуючи, чому діти депортованих мовчали, а онуки врешті заговорили, історик пояснює: перше покоління переселенців намагалося захистити нащадків від радянської тоталітарної правди про примусове вигнання з рідних домівок. Сьогодні ж нащадки цих людей — серед яких політики Микола Княжицький, Софія Федина, Євгенія Кравчук та покійний Андрій Парубій — сформували потужне лобі в українському суспільстві.
У своїх експедиціях Західною Миколаївщиною (зокрема, в селі Широколанівка) та Херсонщиною Роман фіксував дивовижні приклади культурної дифузії. Наприклад, у селі Зміївка місцевий провідник Romан Моц та його родина знайомили автора з побутом депортованих бойків. Дружина Моца навіть навчила історика готувати мариновані карасі за рецептом, запозиченим уже на Півдні від місцевих жителів, адже в карпатських горах Бойківщини таких рибних страв не було.
Найбільше Кабачію врізалася в пам'ять кінематографічна, майже блокбастерна історія родини Пукалюк із села Верешин на Холмщині. Родина була розділена релігійно й національно ще у 1920-х роках: частина доньок виховувалися як польки-римокатолички, а інші залишалися православними українцями. Під час жорстокого польсько-українського етнічного конфлікту батьків було вбито, а депортація остаточно розкидала нащадків по різних країнах, перетворивши носіїв одного прізвища на людей з різною свідомістю, які у 1940-х роках буквально стріляли одні в одних через національне самовизначення.
Значну частину свого життя Роман Кабачій присвятив мас-медіа: працював на "5 каналі", в Інституті масової інформації, а також був редактором історичного відділу в часописі "Український тиждень". За часів заснування журналу під керівництвом Юрія Макарова редакція ставила перед собою завдання дивувати якістю. Вони замовляли дорогі історичні ілюстрації у видатних художників, як-от Олександр Міхнушев (автор масштабного полотна про похід Сагайдачного на Москву) чи музикант і митець Мар'ян Пирожок, який малював картини до статті про "Бабські бунти" 1929–1930 років проти радянської колективізації.
Журналістика навчила історика писати доступною людською мовою, уникаючи сухого академізму. Вона подарувала йому унікальні зустрічі. Роман згадує, як у нього тремтіли руки під час інтерв'ю на терасі готелю "Дніпро" з легендарним професором Богданом Осадчуком — уродженцем Коломиї та діячем західноберлінської інтелектуальної спільноти, який товаришував із Єжи Ґедройцем і відкрито критикував радянські та пострадянські політичні реалії. У доробку журналіста також інтерв'ю з нобелівською лауреаткою Ольгою Токарчук та відомою дослідницею тоталітаризму Енн Епплбаум.
З 2023 року Роман Кабачій працює в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Його прихід збігся в часі з епохальною та дискусійною подією — заміною радянського герба на тризуб на монументі "Батьківщина-Мати". Кабачію доводилося відстоювати позицію музею в гострих публічних дебатах, зокрема у прямому ефірі з колишнім очільником УІНП Володимиром В'ятровичем, який вважав, що краще залишити на щиті порожнечу чи "дірку". За підтримки директора музею Юрія Савчука було записано серію роликів на підтримку переозначення монумента, зокрема за участю Віталія Портникова, Марії Бурмаки, Анжеліки Рудницької. Вчена рада музею навіть ініціювала перейменування самого комплексу на "Музей війни за незалежність", а монумента — на "Україна-Мати".
Сучасна музейна розповідь повністю відходить від радянських шаблонів. Українці у Другій світовій війні розглядаються як "переможені переможці": нацизм було здолано, але незалежність так і не була завойована, а країна ще на кілька десятиліть опинилася під чоботом Москви. На підтвердження цього музей створив надпотужну виставку "Пам'ять. Діалоги", профінансовану посольством Німеччини. В її основу лягли родинні історії харківської художниці Поліни Кузнецової, чия бабуся пережила окупацію Харкова, та щоденники її німецьких подруг, чиї діди воювали в Україні як окупанти.
Окрім того, експозиція залучила унікальні тексти з фондів музею:
Російськомовний щоденник київської бібліотекарки Поліни Хорошинової, яка щиро не розуміла, як прихід німців змусив людей згадати про Петлюру та Мазепу.
Реалістичний щоденник етнічного поляка з Житомирщини Адама Згурського, який почав писатися на початку 1943 року, згадуючи початок війни у 1941 році. Автор гостро критикував більшовицьку "політику спаленої землі" при відступі радянських військ.
Сьогодні музейна команда фіксує події повномасштабного вторгнення в реальному часі. Так, з деокупованого Ізюма директор Юрій Савчук привіз щоденник сорокарічного місцевого жителя Сергія Скуменка. Чоловік фіксував те, що відбувалося в місті, ховаючи записки на власному подвір'ї під час окупації. Музейна експедиція спільно з режисерами задокументувала цю історію, знявши документальний фільм "Ізюм визволений".
Також музей активно співпрацює із сучасними митцями. Громадська діячка Світлана Поваляєва — мати легендарного столичного активіста й розвідника Романа Ратушного та його брата Василя Ратушного — передала закладу чотири масштабні полотна, створені художниками під час фестивалю "Протасів Яр".
Роман Кабачій згадує, як до музею передали унікальний мікроархів — опитальники людей, які дітьми пройшли через концтабір "Мертва петля" у селі Печера на Вінниччині. Цей табір існував на території маєтку Потоцьких у зоні румунської окупації і утримував близько 10 000 євреїв із Тульчина та інших міст. Разом із колегою Катериною Барановською Кабачій перетворив ці складні архівні матеріали (зібрані журналістами ще у 1960-х роках) на велику публікацію в часописі "Локальна історія".
Сьогодні історія цинічно повторюється, і Росія знову примусово переміщує українців. Кабачій з болем згадує донецьких бойків поблизу Бахмута, які після депортації з Польщі побудували на Донеччині потужні греко-католицькі громади та видавали книжки, а у 2014–2022 роках знову були змушені рятувати власні життя. Трагічна доля спіткала й мальовничу Зміївку на Херсонщині — унікальне мультикультурне село німецьких та шведських колоністів, яке нині безжально розстрілюють російські окупанти з лівого берега Дніпра.
Історик наголошує на важливості вивчення Першої світової війни. Саме з її досвіду та, зокрема, з новели Василя Стефаника "Сини" виводиться справжній символізм нашого червоно-чорного прапора:
"Коли батько запитав сина, за що той воює і що таке Україна, хлопець узяв шаблю, показав спочатку на своє серце, а потім на землю. Червоне і чорне — це кров за рідну землю. Це прапор України, яка бореться, тому він так органічно сприймається на теперішньому фронті".
У пам'яті Романа зберігається й розповідь про унікального чоловіка, чиї спогади він колись власноруч записав обсягом у 80 тисяч знаків: за своє життя цей українець устиг повоювати у трьох armіях — Червоній, УПА та польській Армії Крайовій (АК), а наприкінці віку працював помічником видатного дисидента Левка Лук'яненка. Такі постаті, як і колишній херсонський політв'язень та голова комісії репресованих Август Вірлич, чітко розуміли різницю між окупаційними режимами: якщо нацисти винищували людей за расовим чи сегрегаційним принципом, то комуністичний режим цілеспрямовано знищував найкращих лідерів думки, митців та інтелектуалів.
Значний внесок у подолання цих міфів та популяризацію справжньої історії роблять також сучасні блогери та дослідники, серед яких Акім Галімов, Владлен Мараєв та Олег Криштопа.
Роман Кабачій переконаний: майбутня українська музейна політика має позбутися меншовартості та остаточно вписати нашу історію в загальноєвропейський контекст. Потрібно вчитися підсвічувати власну мультикультурність та цивілізаційну роль. Україна повинна стати потужним двигуном демократичних змін у Центрально-Східній Європі.
Головний висновок, який має зробити прийдешнє покоління українців із нашої складної історії, за словами історика, є простим і водночас фундаментальним: "Україна є і буде, нема на то ради. Потрібно міцно тримати свою державу і свій народ".
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.