"Діти шукають внутрішні опори". Інтерв’ю з психологинею Коцюбинського ліцею №1 Юлією Слуцькою

Місця пам’яті іноді говорять про сучасність більше, ніж підручники, особливо коли їхню історію відкривають тим, хто сам вчиться осмислювати минуле й шукати відповіді на непрості питання сьогодення. Саме такою стала зустріч юних дослідників з істориком й очільником Українського інституту національної пам’яті Олександром Алфьоровим. Він провів цікаву екскурсію про історію будинку графині Наталії Уварової, де нині розміщується Український інститут національної пам'яті. Разом зі своєю вихованкою там побувала і практична психологиня Коцюбинського ліцею №1 Юлія Слуцька. Журналістам медіа "Погляд" вона розповіла, чому ця зустріч і екскурсія стали важливими і що сьогодні допомагає старшим школярам шукати власні точки опори.

– Юліє, як ви потрапили на цю подію і з якими очікуваннями сюди їхали?

– Я, як і інші вчителі нашого ліцею, тісно співпрацюю з Малою академією наук України. Виступаю науковою керівницею учнівських робіт із психології, а також філософії. Ми беремо участь у багатьох наукових конференціях.

Моя учениця Дарія, наприклад, взяла участь у міжнародній конференції з дипломатії, підготувала доповідь і успішно виступила.

Нещодавно вона зателефонувала мені й сказала: "Боже, мені сам Алфьоров пообіцяв книжку!". Після цього вже було байдуже, куди і як їхати, головне – їхати.

Ми не планували саме екскурсію, тому вона стала для нас приємною несподіванкою. Приїхали за одним, а отримали значно більше. Це справді було вау-враження.

– Екскурсія вийшла доволі нестандартною й невимушеною. Що в ній вас зачепило найбільше?

– Олександра Анатолійовича завжди цікаво слухати. Коли дізнаєшся, що саме він проводитиме екскурсію, уже приблизно уявляєш, якою вона буде. І це завжди захопливо.

Ми щодня ходимо вулицями, наповненими історіями, але часто навіть не замислюємося, що в цьому будинку жив хтось видатний, а в іншому місці відбувалося щось надзвичайне або, навпаки, страшне.

І раптом під час екскурсії тобі розповідають, що ти стоїш у місці, де була в’язниця, катівня, де розгорталися людські трагедії. Особливо гостро це сприймається сьогодні, коли ми самі живемо в дуже складний час.

Взагалі коли люди, які приходять у місце з такою важкою історією як будинок графині Уварової (історичний маєток початку XX століття, що знаходиться у Києві за адресою вулиця Липська, 16, де за радянських часів протягом тривалого часу розміщувалися каральні органи, зокрема НКВС - прим. ред.) і починають тут творити, боротися за те, за що колись людей переслідували, це дає надію.

Якщо тут вдалося запалити світло, якщо сюди приходять люди й щось змінюють, отже, це можливо і в Україні загалом. Для мене це певна метафора.

– Ви почули й історію створення самої інституції – Українського інституту національної пам'яті. Що в ній для вас особливо важливе?

– З Олександром Анатолійовичем я особисто не знайома, а з його попередником Антоном Едуардовичем ми разом навчалися, писали дисертації. Тому дуже приємно бачити, що справу світлих людей продовжують такі самі світлі люди. Я частково знала історію створення цієї інституції, знала, завдяки кому вона з’явилася. І дуже добре, що пам’ять та вдячність зберігаються.

Важливо, що є наступники, які не дають згаснути великій ідеї. Причому не просто говорять про неї, а втілюють у конкретних діях – створюють і зберігають.

– Ви багато працюєте з підлітками як психологиня й наукова керівниця. Які питання сьогодні найбільше хвилюють дітей?

– Мені здається, проблема самоідентифікації ще ніколи не стояла перед молодим поколінням настільки гостро, як сьогодні. Діти шукають відповідь на питання "Хто я?" і водночас шукають у собі стійкість. Наприклад, моя учениця Дарія Вагабова писала наукову роботу про стоїцизм.

Звичайно, сьогодні інтерес до філософії стоїцизму є світовою тенденцією, але подивімося, наскільки вона актуальна саме в наших реаліях. Люди шукають психологічні й філософські інструменти, які допоможуть не просто вижити, а зберегти внутрішню здатність творити.

Навіть робота над науковим дослідженням – це акт творення. І, переглядаючи теми учнівських робіт з інших ліцеїв, я бачу цю тенденцію дуже виразно: діти шукають внутрішні опори.

Є ще один цікавий напрям. Частина наших учнів перебуває на сімейному навчанні в Україні, щоб не втрачати зв’язку зі своєю школою, але очно навчається за кордоном.

Вони порівнюють життя й освіту тут і там, досліджують різні досвіди. Було, наприклад, цікаве дослідження рівня тривожності українських дітей і дітей в іншій країні.

Звісно, у наших дітей тривожність вища. Достатньо згадати, як після безсонної ночі через повітряні тривоги вони їдуть складати НМТ. У таких умовах питання внутрішньої стійкості стає особливо важливим.

– Що сьогодні найбільше ускладнює школярам можливість займатися науковими дослідженнями?

– Скажу суб’єктивно. Передусім нині учителям і школярам бракує простого доступу до ресурсів. Наприклад, до архівів. Треба самостійно з’ясовувати, через яку інституцію звертатися, отримувати дозволи, домовлятися. На це витрачається багато часу.

Для природничих дисциплін окрема проблема – фінансування. Не кожен ліцей може оплатити дослідження з біології чи хімії.

І тоді постає питання: дитина має займатися науковою роботою чи шукати спонсорів? Науковий керівник має працювати з дослідженням чи з пошуком грошей?

Було б добре мати центри, куди школярі могли б звернутися й отримати необхідний супровід, або єдину систему, де достатньо подати заявку, щоб тебе спрямували до потрібної установи чи фахівця. Це значно спростило б шлях дітей у науку й дало б більше можливостей займатися дослідженнями.

– Як змінилися діти після 2022 року? Що ви як психологиня помічаєте насамперед?

– Тут цікава різниця між офіційною і фактичною картиною. Я працюю у великому ліцеї, і цього навчального року маю лише один офіційний запит, пов’язаний із тривожністю через війну. Але відсутність звернень до психолога не означає відсутності проблем. Ти бачиш певні прояви в поведінці дітей і розумієш, що вони пов’язані із загальною ситуацією небезпеки.

Ми живемо в Бучанському районі, де повітряні тривоги досить часті. Вони безпосередньо впливають на навчання: потрібно перейти в укриття, потім повернутися до класу, а іноді бувають дні, коли діти майже не виходять з укриття. Звичайно, за таких умов складніше говорити про концентрацію й навчальну мотивацію.

Щоб дитина могла планувати майбутнє й ставити перед собою цілі, їй потрібно відповісти на запитання: "Хто я?". Ми знову повертаємося до ідентичності. Іноді ця ідентичність формується навіть через агресію до ворога. Особливо це помітно серед підлітків, які можуть об’єднуватися в групи за таким принципом. Це теж потрібно враховувати.

Але нам важливо допомагати дітям бачити щось більше – цілісне, позитивне, те, заради чого варто жити, планувати майбутнє й ставити цілі. І, мабуть, одне з найважливіших сьогодні – вміти адаптуватися. Дитяча психіка дуже адаптивна, і, на щастя, у нашому ліцеї діти загалом із цим справляються.

– Наскільки в умовах війни дітям допомагають живе спілкування та відчуття приналежності до колективу?

– Це дуже важливо. Ми багато працюємо з дітьми ВПО, які переїжджають до нас і мають інтегруватися в нові колективи. Думаю, така підтримка справді допомагає адаптуватися.

Окремий і дуже складний напрям – робота з дітьми, які втратили батьків через війну. У нас багато дітей, які втратили одного з батьків, є й сироти. І ці втрати пов’язані саме з війною.

Ми намагаємося підтримувати таких дітей індивідуально. І це робота не лише практичного психолога. Дуже важливу роль відіграють педагоги, особливо класні керівники. Вони щодня бачать свій клас, добре знають дітей і можуть вчасно помітити зміни, зрозуміти, коли варто звернутися до психолога, коли потрібно поговорити з дитиною чи залучити батьків. Саме така щоденна уважність дуже дієва.

– Дякуємо!

Інтерв’ю брала продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.