У Фастівському соціальному центрі навчають бути матерями
У соціальний центр потрапляють вагітні, яким нікуди йти: 13-річні вихованки інтернатів, які навіть не знають, як завагітніли; жінки, для яких на цьому етапі життя алкоголь важливіший за дитину. Усіх їх об'єднує одне - під час вагітності перед ними постав важливий вибір - зберегти майбутню дитину чи відректися від неї.
Протягом 13 років років працівниці центру “Мама і дитина разом” навчають жінок, як доглядати дітей, годувати грудьми, мирять з батьками та навіть влаштовують весілля. Тут їх вчать бути родиною.
Про це повідомляє інтернет-видання lb.ua.
Це єдиний комунальний заклад у Київській області, куди потрапляють жінки у складних життєвих обставинах. Створили його 2006 року за сприяння благодійного фонду "Надія і житло для дітей". За 13 років у закладі побувало понад 250 жінок. Зараз 31-річна Ірина - одна з 15 клієнток закладу. Саме на стількох жінок розрахований центр.
Ірина вже майже два роки живе разом донькою Златою у фастівському соціальному центрі.
- Дівчинка змінила все моє життя, - зізнається Ірина. Два роки тому їй довелося зробити вибір - віддати дитину до інтернату чи змінитися самій - кинути пити, навести лад у житлі. Ірина обрала останнє. Так потрапила до соціального центру “Мати і дитина разом”.
У квітні Ірина покине заклад та житиме самостійно.
Два роки тому Ірина виглядала зовсім інакше - на обличчі були сліди вживання алкоголю. Досі у неї проблеми з зубами, які найближчими днями полікує безкоштовно київський стоматолог. Стан кімнати у гуртожитку був таким, що у ній не могли жити троє старших синів, тому їх забрали опікуни. Та коли Ірина могла втратити ще й ненароджену доньку, вирішила, що час змінювати життя.
Й ось вона стоїть через два роки - нова, гарна і весела. За цей час Ірина жодного разу не пила алкоголю.
Ірина розповідає, що хотіла б знову влаштуватися на роботу до супермаркету (до вагітності працювала там заввідділу), віддати Злату до садочка та повернути своїх синів.
Ірина може розраховувати лише на себе - її батьки та тато Злати померли. Налаштована вона оптимістично, бо найголовніший вибір уже зробила:
- За ці майже два роки я побачила, що можна жити інакше. Тут дуже велика підтримка від працівників центру. Через це хочеться жити.
Історія іншої дівчини – Поліни:
Поліні 27 років, але вигляд у неї зовсім дитячий. Обличчя обрамляє кучеряве волосся, зібране у хвостик. Коли Поліна широко посміхається, то помітно, що у роті бракує декількох зубів.
Поліна росла спочатку в інтернаті, потім у прийомній родині. Такі дівчатка наполегливіше за інших шукають любові, розповідає Віра Ящук. Через недоотриману любов від батьків особливо потребують уваги.
У Поліни є чоловік, зараз він працює. Родина має будинок у Київській області. Коли Поліна народила Віку, сільський голова звернувся до соцслужб - у таких умовах не годилося жити дитині. У хаті не було опалення, малеча хворіла на хронічний бронхіт. Поліна від дитини не відмовилася та вирішила вчитися бути мамою. За півроку дитину виходили. Працівники соцслужб та сільський голова допомогли чоловікові привести будинок до ладу. Поліна та Вікторія уже цього місяця повернуться до батька.
Соціальний центр приймає жінок з шостого місяця вагітності.
До центру приїхала Світлана. Вона на восьму місяці - чекає на двійню. Причому вдруге. У 24-річної жінки вже є троє хлопчиків, старші - восьмирічні двійнята. Діти поки у психологічно-реабілітаційному центрі. Головна проблема Світлани не житло, а чоловік, який вживає алкоголь.
- Батько себе трішки неадекватно вів. Іноді піднімав руку. Йому дали період для виправлення - працювати і не пити, - розповідає Світлана у своїй кімнаті. Це майже як квартира-студіо: у кімнаті одразу й кухня.
Світлана, як й інші жінки, зможе перебувати у закладі доти, доки малюкам не виповниться півтора року. Та часто директорка Надія Данилюк робить виключення і дозволяє залишатися довше. Наприклад, коли холодно.
Найчастіше до соціального центру потрапляють випускниці інтернатів чи жінки з неблагополучних родин, які зловживають алкоголем. Наймолодшій клієнтці було 13 років, найстаршій - 43 роки. Соціальні служби моніторять родини, які живуть у поганих умовах. Коли дізнаються, що дівчинка чи жінка вагітна, їй пропонують тимчасово пожити у центрі. Часом вагітна відмовляється - мовляв, не хоче жити, як у в'язниці. Тоді дитину можуть забрати у біологічної матері. Ті ж, котрі прагнуть зберегти дитину, але ще не готові до материнства, стають клієнтками закладу.
Співробітники центру навчають жінок тому, що для багатьох інших може бути очевидним. Адже жінки чи дівчатка часто потрапляють сюди з найбідніших родин та найгірших умов.
Не всі історії мають успішний кінець. Декілька жінок відмовлялися від дітей. Та це краще, аніж залишити дитину на вулиці, де маля може загинути, переконана Надія Данилюк.
Робота у центрі - це не лише навчання материнству, психологічні консультації чи допомога з оформленням документів. Пані Надії часто доводиться ставати медіаторкою між клієнткою і родиною.
- Мама вийде за межі закладу, і їй має бути не менш комфортно. Для цього ми зближаємо з родичами, відшуковуємо біологічного батька.
Такі старання дають результати. Минулого року заклад святкував п'ять весіль. Допомагали організовувати благодійники - так що наречені були у розкішних сукнях та святкували у столичних ресторанах. Двоє дівчат вийшли заміж за батька дитини, троє - зав'язали стосунки, перебуваючи у центрі. Побачення тут не заборонені.
- Я це заохочую. Дитина має рости у повній родині. Чоловіки проходять через мене. Зазвичай заходять з шоколадкою, а з трояндою - до жінки. У кімнати не мають права заходити. Зустрічі відбуваються на диванчику у холі, пара також може гуляти на території закладу, - розповідає пані Надія. Вона зазвичай дає поради жінкам щодо надійності чоловіка. Каже, що найчастіше прислуховуються.
Святкують тут не лише весілля. Кожне свято відзначають як вдома - на Дні народження печуть великий торт, а на Великдень - паски та фарбують писанки. Перед народженням дитини кімнату прикрашають. Матір забирають з пологового з квітами. Влаштовують хрестини.
- Таким дівчатам потрібні турбота, любов і незасудження. Коли ми це показуємо, вона тоді думає: “Мене можна любити, значить, я можу любити свою дитину”, - так Надія Данилюк описує секрет успіху роботи з жінками.
Результати бачить, коли зустрічається з “випускницями”. На 10-річчя закладу приїжджали її перші клієнтки з дітьми і чоловіками.
- Тоді у мене були мурахи по шкірі від розуміння, що ці діти були врятовані тут, - пригадує пані Надія.
Якщо жінці не вдається налагодити стосунки з родичами і через півтора року їй немає куди йти, співробітники центру шукають рішення. Минулоріч клієнтці Катерині порадили відкладати кошти, які отримувала на дитину (у закладі всі необхідні речі жінки отримують безкоштовно). Назбирали 30 тисяч і знайшли за такі гроші будинок у Вінницькій області. Благодійниця визвалася допомогти з перевезенням речей. Коли настав час передавати гроші за хату, вона сказала: “Я заплачу за все. Хай дитині залишаються 30 тисяч гривень”.
Та гроші на житло - не єдина проблема. Коли позаминулого року та ж благодійниця купила жінкам два будинки у Сумській області, перед пані Надією постало нове випробування - знайти їм роботу. Директорка соціального центру поговорила з сільським головою та з'ясувала, що у селі немає перукарні - найближча знаходиться у районному центрі. Тоді домовилася про безкоштовне навчання двох дівчаток на перукарок, знайшла людей, які купили їм необхідні для роботи речі. Сільський голова виділив кімнату у бібліотеці для перукарні. Тепер селяни стрижуться у випускниць соціального центру.
Цього року у неї нова задача - влаштувати майбутнє Влади. Дівчині 17 років, потрапила до закладу з прийомної родини уже вагітною. Зараз її сину Максиму півроку. За рік дівчині не буде куди йти. До того часу директорка хоче, аби Влада вступила до коледжу вчитися на виховательку дитячого садочку - каже, діти її люблять.
Надія Данилюк зараз шукає благодійників, які оплатять витрати на навчання Влади в училищі у Білій Церкві або Києві.
Буває таке, що жінки не змінюють своє життя, і потрапляють до закладу знову - ще раз завагітнівши. Їм дають другий шанс.
Фото Діани Буцко.