"Моя мета – закласти у кожен проєкт, яким займаюсь, цікаву ідею і душу". Софія Мартинюк про роботу з травматичним досвідом через мистецтво та шлях до впрорядкування процесу меморіалізації і вшанування пам’яті у Приірпінні

Художницю, культурну менеджерку, радницю Ірпінського міського голови з мистецьких питань Софію Мартинюк в її рідному Ірпені знають як ініціаторку створення дитячої збірки спогадів і малюнків "Ірпінь – мій дім", монументу "Воля" із залишків боєприпасів та інших мистецьких проєктів. З дитинства Софія займалася малюванням, закінчила художню академію (НАОМА), розписувала стіни, створювала мурали. Сьогодні бере участь у проєктах відбудові і відновленні Ірпеня, в написанні нової стратегії міста, згуртувавши навколо себе мистецьку спільноту Приірпіння, читає лекції в різних містах України та працює з темами меморіалізації і вшанування пам'яті.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю за посиланням.

Мистецькі проєкти

- У 2023 році ви разом зі своєю мамою створили проєкт «Irpin Artist Talk». Розкажіть про його створення та головну мету

- У нас з мамою було натхнення створити такий проєкт, який би об'єднував нашу локальну творчу спільноту. Надихнув нас на це один харківський куратор, який приїхав до нас у гості в Ірпінь. Він ходив містом, досліджував його, а потім свої висновки намалював у вигляді артбуку (колекція зображень та ілюстрацій, зібрана у вигляді альбому під однією обкладинкою, – прим. ред.). А ще він попросив познайомити його з нашою мистецькою тусовкою. І тоді я зрозуміла, що вся наша професійна комунікація відбувається в Києві. Саме у столиці на різних заходах, виставках, презентаціях проєктах вирує активне культурне життя. Звісно ж, не всі учасники – кияни, тож мені стало цікаво познайомитись між собою, щоб комунікувати тут, у Приірпінні. Для творчих людей дуже важливо надихатись і спілкуватись, адже навіть у розмовах і посиденьках інколи з'являються креативні ідеї.

Коли ми зробили анонс першого заходу, до нас зареєструвалось понад 50 людей, хоча ми уявляли, що посидимо вп’ятьох із нашими друзями-художниками. Ми були вражені, скільки виявилось творчих людей, яким теж не вистачає гуртування саме на такому локальному рівні. Усім цікаво дізнатись, що поруч живуть, наприклад, керамісти, а твій сусід – класний живописець чи цікавий скульптор.

Зараз ми вибудовуємо своєрідну творчу мапу. Це цікаво в контексті децентралізації мистецтва: культурними центрами мають бути не лише великі міста (Київ, Харків, Одеса, Львів). Культура і мистецтво є й на інших територіях. Тому розвивати власну історію маленьких містечок є дуже цікаво й актуально завжди.

- Розкажіть про створення монументу "Воля". З чого виготовлена ця споруда та скільки часу пішло на її підготовку?

- Це один з моїх, можна сказати, перших проєктів. Усе почалось з того, що в 2022 році до моїх батьків прийшов сусід і приніс кілька уламків і снарядів. Він просив мене їх розмалювати, щоб потім продати на аукціонах. Тоді саме розпочався своєрідний бум розпису гільз, уламків, які як артефакти продавались закордон. Проте, як на мене, уся ця зброя без малюнку є ціннішим артефактом.

Тож я запропонувала подумати, що можна зробити зі шматочками війни, можливо, якусь інсталяцію чи мистецькій твір. Я залучила своїх знайомих скульпторів, архітекторів, рідних. У нас вийшло велике обговорення цієї теми.

І ось мій товариш Кирило Гузенко, скульптор, запропонував першу концепцію кубу, а далі в обговореннях викристалізувалась ідея кубу сміття, спресованого тиском нашого суспільства. Ми місто, яке вибороло свою перемогу, а це зброя, якою нас хотіли знищити. Проте не вистачило ніяких обстрілів, щоб ми здались. Люди повернулись у місто, ми його відбудовуємо.

Ці всі шматочки снарядів справжні, не бутафорія. Вони зібрані саперами та працівниками ДСНС на Київщині і є свідченням свого часу, без жодних художніх переосмислень, які в умовах війни важко робити, адже неможливо усвідомити весь масштаб трагедії. Створюючи наш монумент, ми не переплавили цей метал, не зробили з нього янгола чи ще щось, а просто зафіксували. Своєю правдою монумент "Воля" лякає тебе більше, ніж будь-які творчі концептуальні ідеї.

Наша ідея монументу дуже сподобалась міському голові, як і поліції.

Тож нам допомогли з пошуками уламків снарядів. Майже півтора роки тривала робота над цим проєктом, фінансування якого реалізовувалось виключно нашими силами і тих компаній, які до нас долучились.

Хтось зварив каркас, хтось надав необхідні матеріали, мій чоловік – айтішник – відливав бетонні панелі і монтував цей монумент. Долучились всі, хто могли.

І ось на другу річницю звільнення Ірпеня ми відкрили монумент "Воля" під гаслом "Цього металу замало, щоб ним нашу волю зламало".

Ми очікували різних відгуків, але більшість, напевно 95%, були позитивними.

Неочікувано для нас став і певний освітній момент. До монументу приходять мами з дітьми і, показуючи на нього, навчають дітей не чіпати такі уламки на вулиці. Це й досі актуально для нашого регіону, тому що у нас продовжують знаходити і міни, і снаряди, які не розірвалися.

- Як визначалися з місцем розміщення монументу?

- Це була пропозиція від міської ради і поліції. У той момент саме відбудовували зруйноване відділення поліції. Та й при розробці скверу одразу заклали місце під монумент, тож він там невипадково. Усе виглядає цілісно, і, мені здається, місце та ідея підсилюють один одного. Якби він стояв десь на набережній або в іншому парку, де відбуваються розважальні процеси, то там він так би не зазвучав.

Меморіал "Воля" розташований в ірпінському сквері, названому на честь капітана поліції Сергія Близнюка (який загинув у 2022 році, під час евакуації мирних жителів Ірпеня, – прим. ред).

- Над якими проєктами працюєте зараз?

- Їх десяток, мабуть. Почну з найважливішого і найважчого проєкту – це військовий сектор кладовища. Усе почалося з прохання міського голови допомогти з тим, як має виглядати надгробок для нашого захисника.

Проте, на мою думку, недостатньо звичайного чорного надгробка. До цього питання слід підійти більш комплексно.

Наприклад, зараз усі церемонії відбуваються просто на дорозі, але, якщо ми вже робимо надгробки, то давайте подумаємо про загальну концепцію місця. Можливо, варто перенести всі заходи з дороги на певну площу, оскільки це місце стає вже громадським, а не лише цивільним кладовище. Таким чином ми зібрали сильну команду, до якої я залучила Тараса Іщика – головного дизайнера ЗСУ, а також кількох архітекторів.

Момент комунікації є найважчим у цьому проєкті, бо кожному болить його особиста трагедія. Ти, звісно, співчуваєш, переносиш на себе весь біль і дуже важко дистанціюватися та мислити виключно в професійних категоріях. Проте наша задача як фахівців полягає в пошуку найкращих рішень, які ми знайшли в міжнародному й українському досвіді. Процес триває.

Ми продовжуємо працювати: першу концепцію вже презентували, дали родинам загиблих захисників можливість обрати надгробну форму з кількох запропонованих пропозицій. Більшість схилилася до козацького хреста. Тому будемо далі комунікувати, але це непросто, бо є й протилежні коментарі. Догодити не можна усім, хтось точно буде незадоволений.

Загалом весь контекст меморіалізації подій є дуже важливий, але важкий, оскільки в держави немає напрацьованих алгоритмів дій. Усе це робиться зараз. Зі свого боку я намагаюсь сформувати певну стратегію меморіалізації для нашої громади, готуюсь провести громадські слухання, обговорити з громадою місця колективної пам'яті, підняти питання персоналізованого вшанування пам'яті.

Це така об'ємна тема, яка зачіпає і кладовища, і книгу пам'яті, і дошки, і банери, які знаходяться в центрі як тимчасові конструкції.

Наскільки вони тимчасові? Скільки вони мають стояти?

Ми маємо постійно додруковувати і ставити нові чи повинні переусвідомити цей підхід, напрацювавши іншу форму?

Очевидно, що родинам недостатньо того, що кожен їхній рідний є в книзі пам'яті.

Підгледіти в когось готові рішення теж не видається можливим, тому що ні в кого їх нема.

Якщо говорити про інші поточні проєкти, то бувають інколи доволі банальні прохання: допомогти з кольором стін чи фасаду для дитячого садочку.

Нині ми працюємо з садочком "Веснянка", куди я залучила архітекторку, компанія якої саме займається навчальними закладами, досліджуючи тему інтер'єрів для діток. Це, напевно, один із перших проєктів, коли муніципальний заклад матиме дизайн, розроблений згідно з ідеєю архітектора і дизайнера, а не виконроба.

В Ірпені є певні сумнівні рішення в садочках, де стіни пофарбовані дуже яскравими агресивними кольорами, тоді як для дітей радять навпаки обирати спокійні пастельні тони, а яскравими робити лише окремі елементи.

Ось тому у садочку "Веснянка" ми хочемо обіграти концепцію веснянки, заглибившись в етнографію, щоб, наприклад, зобразити на стінах героїв веснянок.

Моя мета – закласти у кожен проєкт, яким займаюсь, цікаву ідею і душу.

Робота з травматичним досвідом через мистецтво

- Ви є координаторкою художнього майстер-класу в Ірпені. Це творча арттерапія для людей, які ніколи не малювали. Як відбуваються заняття, хто є учасниками?

- Зі мною сконтактували організатори проєкту, який називається "Справжня історія кохання". Вони зараз працюють по всій Україні в багатьох містах. Ідея проєкту полягає в тому, що в певному місті знаходять місцевого художника, комунікують, шукають бажаючих: жінок, матерів, сестер загиблих, які хочуть розповісти свою історію і, можливо, вилити той біль, який у них на серці, трансформуючи його у творчість. Мене попросили долучити Ірпінь у сітку тих міст, де вже проходить цей проєкт. Звісно, я погодилась.

В Ірпені ми провели дводенну сесію, де малювали, розмовляли, ділилися історіями. Свої емоції, мрії, сподівання можна зобразити на полотні та прожити їх, коли в реальності це зробити неможливо. Для мене особисто це дуже важливий, але важкий досвід. Я дуже рада, що дівчата прийшли на цей захід, де ми познайомились, мали змогу поспілкуватись.

- На вашу думку, чи екологічно зараз працювати з травматичною пам’яттю в мистецьких проєктах ? Наведіть приклади таких проєктів у нашому регіоні.

- Робота з травматичним досвідом може бути надзвичайно різна. Наприклад, можна згадати про прекрасний проєкт, який зробила Таша Торба, де дух ірпінського лісу (ексклюзивне інтерв'ю в двух частинах: частина 1, частина 2), розповідає діткам про ті події, які сталися, їхньою мовою – казковою, чарівною.

Таша не приховує від дітей події війни, але загортає їх у легку, доступну для дітей форму. Деякі батьки думають, що дитині буде легше, якщо тему війни ігнорувати. Але дитина все одно буде чути про це якимись уривками фраз, складати все це докупи і може взагалі собі надумати незрозуміло що. Тому через художні переосмислення легше висловитись. Інколи художники знаходять такі мистецькі форми, які відгукуються людям, зокрема, у вигляді плакатів, де лаконічно висловлена якась ідея.

Існують й інші цікаві мистецькі проєкти, більш розтягнуті в часі, наприклад, проєкт керамістки з Ірпеня Юлії Маклюк "Я проросту квітами".

Вона зліпила серію глиняних людей, яких розмістила по місту, щодня поливала їх. Оскільки глина була незапеченою, то під силою атмосферного впливу розпалась – і вивільнилась земля з насінням, що була всередині. Як проросло насіння, так і людський біль із часом перетвориться на щось квітуче.

Зараз такий великий спектр виставок або процесів, до яких можна долучитись і знайти саме те, що буде тебе відновлювати.

Хаотична меморіалізація

- Наразі ви читаєте лекції в різних містах України та загалом піднімаєте теми меморіалізації і вшанування пам’яті. На вашу думку, як потрібно зберігати памʼять про загиблих захисників? Як поєднувати незалежні і державні ініціативи?

- Нещодавно я їздила на дві лекції в Чернігів і в Полтаву, де спілкувалася з громадами не лише Чернігова, Полтави, а й Харкова, Сум.

З мого досвіду – у всіх абсолютно однакові проблеми, які можна вирішити шляхом комунікації. Не треба придумувати велосипед, простіше зв'язатись з іншими містами, подивитися, у кого є вдалі чи не дуже рішення. Спілкування наштовхує на розвиток процесів вшанування пам'яті. Зараз це все відбувається трохи хаотично, кожен діє на власний розсуд.

В ідеальному світі держава мала би зібрати фахівців, зробити дослідження. Але ми в процесі. Це дуже тривалий шлях, а ми лише зробили перші кроки щодо розуміння того, як мають відбуватись меморіалізація і вшанування пам’яті. Я сподіваюсь, що держава розробить певну політику щодо цих питань.

Стосовно приватних ініціатив, якщо вони не порушують законодавство й етичні норми щодо інших захисників, то можуть бути впроваджені у будь-якому вигляді. Наприклад, дуже тригерними є питання у всіх громадах про перейменування вулиць на честь загиблих героїв. Десь частину вулиць вже перейменовано, в інших громадах заборонили. В Ірпені цю ситуацію вирішили тим, що просто сказали: ми не називаємо зараз вулиці іменами героїв до перемоги, тому що вулиць у нас 100, а загиблих героїв 140.

Як із цим бути?

Певні дії і проєкти повинні відбуватись після перемоги, а то й навіть через кілька років, коли ми, живучи в стабільності, яка, я сподіваюся, настане, зможемо оцінити, що в нас є, щоб зрозуміти, як далі з цим працювати.

- Наскільки в Приірпінні сьогодні видима тема вшанування пам’яті про загиблих захисників, особливо персональні історії і місця пам’яті? Якою бачите мистецьку складову в публічних просторах (алеї пам’яті, монументи, мурали, пам'ятні знаки)?

- Готуючи матеріали для проведення громадських слухань і напрацювання стратегії, я виокремила певні місця колективної пам'яті в місті, які, на мою думку, варто було б зафіксувати. Можливо, громада додасть свої пропозиції.

На даний момент це Романівський міст, який уже в принципі рішенням президента залишили в такому вигляді і проклали новий міст поруч, тоді як всі інші мости через річку Ірпінь відбудували.

У майбутньому це буде меморіал державного значення. КОВА (Київська обласна військова адміністрація, – прим. ред.) проведе архітектурний конкурс. Також я виокремила блокпости "Жираф" і "Караван-Гала" як точки, де місто чинило супротив. Щоб вшанувати ці місця, ми шукаємо гідні шляхи, хочемо розробити цікаві проєкти.

У нас є військовий сектор кладовища, поруч з яким знаходиться кладовище машин.

З цією темою треба обережно працювати, адже ми не можемо ці машини знищити, викинути, поремонтувати…

Ми маємо подумати, що робити з цими об'єктами.

Окрім монументу "Воля", про який ми вже говорили, у центрі Ірпеня ще є пам'ятник "Супротив", дотичний до цієї теми.

Оскільки зараз відбувається переусвідомлення радянських монументів, до нашого пам'ятника невідомому солдату, присвяченого Другій світовій війні, ми, можливо, додамо і нинішню історію оборони.

Також міркуємо, щоб усі існуючі банери замінити на певну інсталяцію, до якої можна приходити посидіти, подумати в тихому місці.

Існуючу алею героїв АТО ми теж плануємо розширити з урахуванням нинішнього вторгнення, бо це все єдина війна, тож логічно розповідати далі цю історію в тому місці.

У в нас є ще мурал Бенксі, мистецькій твір, який вдалося зберегти. Він теж є частинкою історії про війну, яка була тут.

Мурал Бенксі в Ірпені (Дівчинка-гімнастка) був намальований на зруйнованому будинку, прямо над діркою від снаряда, що створює враження, ніби дірка від снаряда – куля, на якій танцює дівчинка зі стрічкою. Згодом роботу було демонтовано та перенесено за адресою: Северинівська 136, – прим. ред.

Усі зазначені місця належать до колективної пам'яті. Але якщо говорити про персоналізоване вшанування, тож швидше за все у місті ще з’являться якісь знаки, меморіальні таблички як точкові осередки пам’яті.

- Чого саме не вистачає Ірпеню в культурному плані? Які проєкти плануєте створити у майбутньому?

- У культурному плані Ірпеню не вистачає, напевно, ресурсів і фінансування. У нас є таланти, ідеї, медійність (здобута, на жаль, таким жахливим шляхом), амбіції, прекрасні фахівці. Проте культурні проєкти не можуть відбуватись без фінансування і розуміння того, для чого це робиться, як і де це можна реалізовувати. Нам потрібні більше культурних подій, інституцій, майстерень, установ, різних проєктів. Адже людський потенціал великий, а всі зусилля зараз в умовах війни витрачаються на відновлення та відбудову.

Приємно, що з'явилось багато приватних ініціатив. Ми як митці не повинні сидіти і чекати, поки влада нам організує культурні мистецькі проєкти. Люди самі створюють посиденьки у своїх майстернях, роблять виставки, ходять один до одного на ці події.

Це і є дружнє культурне життя, а не тоді, коли відділ культури організував захід, запросивши художників.

Все має бути в симбіозі: відділ культури повинен працювати за запитом громади. Але якщо громада не веде культурне життя, то навіщо його нав’язувати?

Тож, на мою думку, зараз відбуваються доволі органічні процеси, коли митці гуртуються, а влада при цьому переоцінює свої певні принципи роботи. Мені здається, нині цікавий час, а далі буде тільки краще.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.