"Я неймовірно сильно хотіла допомогти у відновленні і відбудові Ірпеня". Інтерв’ю з художницею, культурною менеджеркою, радницею Ірпінського міського голови з мистецьких питань Софією Мартинюк

Софію Мартинюк в Ірпені знають як ініціаторку створення дитячої збірки спогадів і малюнків "Ірпінь – мій дім", монументу "Воля" із залишків боєприпасів та інших мистецьких проєктів. З дитинства Софія займалася малюванням, закінчила художню академію (НАОМА), розписувала стіни, створювала мурали. Сьогодні бере участь у проєктах відновлення рідного міста, в написанні нової стратегії міста, згуртувавши навколо себе мистецьку спільноту Приірпіння, читає лекції в різних містах України. Про свій шлях від музики, мистецтва до посади радниці міського голови розповідає в інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд".

Душа хотіла малювати

- Розкажіть нам, будь ласка, як ви вирішили стати художницею? Згадайте якусь історію, як це було?

- Мені здається, що я малювала все своє свідоме життя. Але якщо пригадати якусь конкретну історію, то у віці 5 чи 6 років я ходила в музичну школу в клас фортепіано, де дали завдання вивчити якусь п'єсу. Я прийшла додому і сіла малювати. Мама, побачивши, як я виконую домашнє завдання, зрозуміла, що це не просто так. З раннього дитинства я почала відвідувати художню студію. У 5 класі вступила в Державну художню середню школу імені Т. Г. Шевченка в Києві. Це професійний навчальний заклад, де було по 16 уроків малювання на тиждень. Саме таки був старт моєї кар'єри художниці.

- Розкажіть про це захоплення і чому не продовжили займатися музикою?

- Спочатку я пішла у клас фортепіано. Це була, певно, мрія батьків. Я закінчила музичну школу і зрозуміла, що хочу продовжувати. Пішла у нас в Ірпені до викладача Леоніда Антоновича Мальчевського – надзвичайної людини, яка тоді не лише керувала цілим оркестром, а й навчила сотні дітей полюбити музику. Я пішла до нього у клас флейти. Це вже було моїм свідомим рішенням у 9 класі.

То був надзвичайний період. Я до музики завжди ставилась як до хобі чи якоїсь розради, чогось такого, що приносить задоволення. Тому не мала наміру професійно зростати. Упродовж багатьох років після закінчення школи

я провідувала Леоніда Антоновича, просто приходила до нього і грала на флейті.

- Як шукали свій власний творчий стиль та які труднощі доводилося долати на художньому шляху?

- Пошук власного творчого стилю – доволі складне й дуже особисте для кожного художника питання. У мене було багато комерційних замовлень, тому я не маю наразі відповіді, чи є в мене власний почерк або стиль, тому що мої замовлення ґрунтувалися на ідеях замовників, орієнтувалися на інтеграцію мистецтва в бізнеспроцеси. Я не завжди все робила однаково в одному стилі. Швидше навпаки – пробувала різні підходи, експериментувала в стилях і техніках. Нині зупинилась на тому, що мені відгукується найбільше: це квіткові мотиви, розкішні великоформатні квіти, а також дитяча тематика. Однак я не обмежую себе одним стилістичним направленням. У кожному проєкті шукаю його особливість, унікальність і намагаюсь закласти якийсь сенс.

- Були у вашому житті труднощі, які запам'яталися найбільше?

- Труднощі я називаю "здобути досвід", і цього досвіду стає все більше з кожним роком і проєктом. Іноді хочеться бути лише спеціалістом і просто працювати, але так не виходить. У кожній задачі ти ставиш собі планку вище, постійно прагнучи чогось нового, складнішого. Наразі маю широкий діапазон набутого досвіду, починаючи від певних практичних моментів, коли, наприклад, малярний скотч відірвав фарбу на стіні, до якихось менеджерських скілів (навичок, – прим. ред.) управління проєктами і запису інтерв'ю. Проте все одно є куди зростати.

- Якими були ваші перші малюнки? Де ви їх представляли?

- У 9 років я почала вчитися в художній школі, де ми багато малювали натюрморти, постановки натури… На щорічній художній практиці протягом двох тижнів ми брали всі свої художні матеріали і кудись виїжджали. Або в Києві чи в Ірпені могли малювати на вулиці, на очах у всіх людей, які підходили і цікавились, що ми робимо. Це теж цікавий досвід того, як суспільство сприймає художників.

- А коли у вашому житті з’явилися мистецькі проєкти? Як прийшла ідея цим займатися?

- У процесі викладання в художній академії нам заклали цінності того, що кожен твій витвір має нести якусь ідею і сенс. Тому проєкти є наслідком цього навчального процесу, де ти закладаєш певну ідею, концепцію. Кожна задача, якою я зараз займаюсь, є маленьким проєктом, де я намагаюсь знайти його цінність та ідею. Мені важливо, щоб те, що я створюю, мало підґрунтя, а його існування було виправданим. Мистецтво, звісно ж, може бути просто як арттерапія для когось, коли сам процес важливіший, ніж результат. Але особисто я завжди орієнтуюсь на певний результат.

Війна змінила пріоритети у житті

- Поговоримо про початок повномасштабного вторгнення. 24 лютого ви залишалися в Ірпені чи вирішили одразу ж виїжджати?

- 24 лютого я була з татом і сестрою на гірськолижному курорті в Буковелі, замовили чан і думали, що гарно проведемо там останній вихідний день. Моя мама і бабуся були в Ірпені, тож ми перше, що зробили, відправили сестру закордон, де вона жила і навчалася, а зараз там працює. Ми з татом повернулись в Ірпінь за мамою і бабусею 26 лютого, а виїхати змогли десь 4 чи 5 березня. Загалом виїжджати не планували, бо, як і всі, очікували, що війна закінчиться або до нас не дійде. Ми не розуміли, навіщо захоплювати приватний сектор. Та й не хотілось покидати свій дім. Але все таки виїхали: спочатку оселилися у родичів, а потім я вирішила на кілька місяців виїхати попрацювати за домовленістю в Сполучених Штатах Америки.

Тілом я була в США, але серцем і душею – в Україні, постійно читала новини, які сприймала як можливість донести інформацію про Україну. Я перебувала в місті Шарлотт у Північній Кароліні. Там комунікувала з місцевими українцями, навіть познайомилась із локальними художниками, а ще намалювала мурал про Ірпінь, де лишила QR-код (від англ. quick response – швидкий відгук; це двовимірний штрих-код, який дозволяє кодувати будь-яку інформацію: текст, вебпосилання, номер телефону тощо, – прим. ред.), за яким можна дізнатись більше інформації про те, що відбувається в Україні, задонатити на допомогу. Завдяки цьому муралу я познайомилася з місцевою владою, розповіла про те, що відбувалося в моєму рідному місті. Комунікуючи, ми організували акції по збору коштів. Паралельно моя робота із розпису стін теж принесла прибуток. Частину зароблених грошей я задонатила, а іншу частину привезла батькам.

- Як повномасштабне вторгнення змінило ваше творче життя?

- Кардинально. Я зрозуміла, що не можу продовжувати жити так, як раніше. Я неймовірно сильно хотіла допомогти у відновленні і відбудові Ірпеня. Спочатку це бажання мені здавалось наївним. Адже що може зробити людина, яка просто вміє малювати? Повертаючись із Америки, я збиралась розмалювати, можливо, дитячий садочок чи якесь укриття. Хоча мені це не видавалось чимось вагомим, особливо коли приїжджаєш у повністю зруйноване місто. Я розуміла, що багатьом людям нема куди повертатись. Проте з початком роботи я зрозуміла, що ті компетенції, принципи ведення проєктів, естетичні засади і знання, які здобула в художній академії, можна впроваджувати і в проєктах відбудови, комунікуючи з нашими партнерами саме на культурному, чуттєвому рівні.

Щоб голос дітей Ірпеня звучав гучніше

- Коли повернулися до Ірпеня, де почали шукати ідеї для нових проєктів? Як зрозуміли, чого саме не вистачає?

- Я приїхала з Америки у перших числах червня 2022 року. Мої батьки повернулися додому у перший же день звільнення Ірпеня. Оскільки я була в курсі всього, що відбувається в місті, зі мною зв'язались активісти, які саме долучились до процесу відбудови з ідеєю створити картинку на футболку для ірпінських депутатів. Мене попросили намалювати зображення Ірпеня. Міркуючи, що ж таке намалювати, мені прийшла в голову думка зібрати малюнки дітей, які виїхали з Ірпеня, де б вони зобразили місто таким, яким пам'ятають. До кожного малюнку обов’язково потрібно було додати власну історію родини. Таким чином кожен депутат отримав свою футболку з унікальним малюнком та історією конкретних мешканців Ірпеня. Я надала усім депутатам контакти тієї родини, яка зображена у них на футболці, щоб був прямий зв'язок влади і людей, а депутати могли висловити слова підтримки. І я знаю, що деякі з них так і зробили, спілкуючись й далі з цими родинами.

Цей проєкт із футболками народився доволі спонтанно і швидко, але був на часі і дуже тепло прийнятий. Він настільки відгукнувся в міській раді і серед мешканців, що переродився у книжечку "Ірпінь – мій дім", де ми зібрали не тільки історії, а й літературні твори діток. Вона оформлена тими малюнками, які вони присилали навесні 2022 року.

Оголосивши збір дитячих літературних творів, нам здавалося, що діти будуть писати про те, яке їхнє місто зелене і прекрасне, як вони люблять його парки, набережні, як бігають під фонтанами. Ми очікували створити легку і теплу книжку. А натомість діти написали, як вони сприймають цю війну, описавши свій досвід евакуації та втрати будинків. Хоч книжка і кольорова, але її доволі боляче читати, тому що діти 7, 8, 10 років пишуть абсолютно недитячі речі. Стає зрозуміло, як їм довелося швидко подорослішати, адже в них просто відібрали дитинство.

- Скільки часу пішло на створення книги "Ірпінь – мій дім" і її реалізацію? Що для вас було найскладніше?

- Протягом місяця чи півтора ми збирали твори, потім ще місяць у мене пішов на верстку та оформлення збірки. Це, напевно, для мене був найскладніший процес, тому що я вперше займалась книжковим дизайном і версткою. Мені хотілося, щоб вона була кольоровим артбуком (колекція зображень та ілюстрацій, зібрана у вигляді альбому під однією обкладинкою, – прим. ред.), де кожна сторіночка – цікава й особлива. Головною метою для нас було, щоб голос дітей Ірпеня звучав гучніше, а ми могли розповісти їхні історії. Саме тому книжка з самого початку дублюється англійською мовою. Це певне документування свідчень дітей, артефакт свого часу, тому що з плином часу спогади стираються, змінюються. Мені здається, ця збірка "Ірпінь – мій дім" вже є історичним предметом для подальшого дослідження.

Книжку "Ірпінь – мій дім" міський голова Ірпеня дарував усім делегаціям, які відвідували місто. А їх було дуже багато: це і президенти, і наші партнери, і представники різних організацій. Усіх вона надзвичайно вражає. Ніхто не лишається байдужим. Такий шлях допомагає нам шукати партнерів для відбудови. Дуже людяний, як на мене, проєкт.

Від мисткині до радниці міського голови

- У 2023 році ви стали радницею ірпінського міського голови з мистецьких питань. Як це відбулося?

- Це відбулося після тієї історії з футболками та публікації книги. Протягом року я ходила по кабінетам і намагались достукатись до всіх з ідею того, що варто під час відбудови міста створити дизайн-код, що дозволило б відновлювати Ірпінь у цілісній, єдиній концепції, а не хаотично.

Кожен зі своїм проєктом приходить у місто, а ми як громада не маємо свого бачення, який вигляд воно повинно мати. Тому громадські комітети почали напрацьовувати нову стратегію для міста. Я теж долучилася, була головою комітету культури. Ми тісно працювали з Євгенією Антонюк, начальницею відділу культури. Вона, напевно, від влади була найбільш небайдужою людиною в цьому процесі. Я переймалася усіма проблемами міста, щоб розвивати Ірпінь як культурний осередок, зважаючи на його історію, яку потрібно підсилювати і розвивати, щоб залишатися у всіх на слуху як місто-герой, що постраждало, але відродились.

Тому у міській раді я була, очевидно, помітною через свою небайдужість, тож міський голова покликав мене бути його радником із мистецьких питань, адже моя спеціальність – хороше доповнення до його компетенцій.

- Під час роботи з якими очікуваними і неочікуваними викликами зіштовхнулися?

- Ця робота для мене кожного місяця відкриває якісь потаємні грані. Я ніколи не стикалася з політикою. Розумію, що політична діяльність не для мене. Якщо в бізнесі акценти ставляться на певні показники ефективності, розробляються плани, призначаються відповідальні люди, і у всіх на меті є заробіток. То в міській раді, мені здається, в цьому плані певний безлад, бо я побачила небажання брати на себе відповідальність, робити пропозиції, проявляти ініціативу. Це щодо негативних моментів, а з позитивних можу відзначити те, що отримала можливість втілювати проєкти, освічувати людей, ділиться набутими знаннями. Я бачу, що люди починають інакше мислити, навіть міський голова по-іншому тепер дивиться і на культурні проєкти, і на те, що ми можемо залучати фахових спеціалістів. І це будуть не просто якісь містечкові проєкти, вони можуть звучати на всю Україну і за її межі. Тож мені подобається, що я бачу результат як у комунікації, так і в певних реалізованих проєктах.

- Одним із ваших перших кроків на новій посаді була організація робочої групи експертної оцінки мистецьких ініціатив. Яку роль вона виконує?

- Це дуже важливе рішення. Наша держава ще молода і незріла в мистецьких питаннях, але це не означає, що ми не розвиваємось культурно чи не можемо змінити свій погляд на мистецтво як щось таке, що не просто прикрашає, а висвітлює ідеї, наштовхує на роздуми.

Зазначена робоча група займається коригуванням наших положень, щоб у місті було більше якісних мистецьких проєктів і творів. Як це реалізувати, якщо в міській раді працюють люди, які не розуміються на мистецьких питаннях? Відповідь проста – відбором творчих робіт мають займатись компетентні арт критики, мистецтвознавці чи художники, тобто дотичні до мистецтва люди. Тож створення робочої групи було актуальним.

Наведу приклад: нещодавно ми вели переговори з благодійним фондом, який захотів намалювати мурал в Ірпені. Я сказала, що в нас зараз нові підходи, ми хочемо, щоб мурали були мистецькими творами, тобто в них художник має закласти ідею, якусь історію. Ми знайшли художника, який розробив ескіз, але благодійний фонд назвав його занадто концептуальним, оскільки вони хотіли щось таке, що можна зчитати за три секунди. Але такий підхід є ознакою неякісного мистецького твору. Якщо ідея висказана в лоб, то немає ніякого переусвідомлення чи інтелектуальної роботи. Людина не повернеться до цього муралу, він її не зачепить, бо все стало зрозуміло за перші три секунди. Тож той благодійний фонд повідомив, що малюватиме мурал в іншому місті. А ми з колегами жартуємо, що ніхто не пише статтю про те, як в Ірпені не намалювали поганий мурал.

- Як ви ставитесь до муралів на вшанування загиблих захисників?

- Це наше тригерне питання (тригер – подія або предмет, що викликає у людини певні переживання, – прим. ред.), адже у відділ культури надійшов запит від брата загиблого захисника. Він захотів створити мурал на його честь. У зв’язку з цим виникла дискусія про неетичність щодо інших загиблих земляків. Наразі в громаді 140 воїнів, героїв, які поклали своє життя. Чи можна малювати когось одного? Я вважаю, що ми не маємо такого права. Кожен із цих героїв заслуговує мурал.

Якщо мурал знеособлений, узагальнений, символічний, то він має шанс на існування як певна моральна підтримка. Взагалі мурал – доволі агресивний художній жанр, який дуже легко зробити, але важко вписати в середовище. Це щось велике, що бачить велика кількість людей, тому не можна спрогнозувати, наскільки тригерним чи нетригерним для них буде мурал. Чи не боляче буде людям на нього дивитися? Тому я вважаю, треба шукати інші практики вшанування персоналізованої пам'яті, змінивши своє ставлення до муралів. Адже мурали не є гарним способом меморіалізації: це тимчасові проєкти, які через кілька років будуть зафарбовувати. То як можна зафарбувати полеглого нашого захисника? Я б шукала якісь більш сталі й людяні форми вшанування, орієнтуючись на те, якою була людина, про що мріяла, чого прагнула.

Більшість людей не обирала бути військовими, захищати наш дім і загинути. Це не їхній свідомий план на життя. Тому треба показувати полеглих людьми, які чимось захоплювалися, мали певну професію, амбіції, прагнення. Зокрема, якщо людина захоплювалась шахами, можна робити шахові турніри. Є один вдалий приклад: був у Києві громадський активіст, який займався реставрацією історичних дверей, їздив по місту, збирав ті двері, реставрував, а потім встановлював назад. Коли він загинув, його колеги з громадського об'єднання знайшли історичну будівлю, відреставрували її і відкрили там громадський простір його імені.

Проблема в тому, що люди часто не знають інших варіантів, окрім як намалювати мурал. Я їх теж особливо не знала, поки не почала досліджувати це питання глибше. Зараз я готуюсь до того, щоб провести громадські слухання і спільно з громадою подумати, що ми можемо зробити для меморіалізації пам’яті полеглих захисників.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Вас також може зацікавити:

Рекомендуємо переглянути документальний фільм "Це треба робити тут і зараз". Павло Нетьосов та Софія Мартинюк розповідають про вшанування загиблих захисників. Практики складаються з двох частин https://youtu.be/g-HdtofDItY (1 частина), https://youtu.be/juZmpEszlWs (2 частина).

12 листопада уряд затвердив лауреатів Премії імені Максима Рильського Кабінету міністрів України за 2023 рік. У номінації "За переклад творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу" нагороду присудили перекладачам Дмитру Дроздовському та Ендрю Шеппарду за переклад з української на англійську збірки творів "Ірпінь — мій дім".

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.