"росія веде війну не лише за наші території, а воює проти нашої ідентичності". Інтерв’ю з журналісткою Наталією Соколенко

Журналістика для Наталії Соколенко – професія, у якій свободу слова доводиться відстоювати щодня. За її плечима робота у Вікна-новини на СТБ, премія "Телетріумф" у номінації "Репортер", участь у русі "Стоп цензурі!", створенні Громадського радіо та багаторічна робота на Українському Радіо Суспільного.

Її професійний шлях охопив кілька епох українських медіа – від газет і монтажу телевізійних сюжетів на плівці до цифрової журналістики та штучного інтелекту. Були в ньому престижні нагороди й робота в одній із найсильніших телевізійних команд країни, а також принципове звільнення з СТБ через незгоду з цензурою.

Сьогодні важливе місце в роботі Наталії Соколенко посідає історична пам’ять. Вона є співведучою культурно-історичного проєкту Українського Радіо "Батьки-засновники", присвяченого людям, які в різні епохи формували ідею української державності.

В ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд" говоримо про професію і ціну принциповості, цензуру та незалежність медіа, журналістику під час війни, боротьбу за історичну пам’ять й українську ідентичність.   

 Професія, що стала "сродною працею" 

– Наталю, чому свого часу ви обрали саме журналістику? Коли зрозуміли, що це ваша професія?

– Журналістику обрала не одразу, тому що моя юність припала ще на глухий Радянський Союз. Я хотіла стати гідом-перекладачем, водити Києвом екскурсії для іноземців і розпитувати в них, як узагалі живе світ. Тому навіть намагалася вступити на історичний факультет університету Шевченка (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, - прим. ред.). Але зрештою трохи навчалася на музеєзнавстві та охороні пам’яток історії і культури в Інституті культури (Київський національний університет культури і мистецтв, - прим. ред.) ще до тієї дивної ери під керівництвом Михайла Поплавського.

Потім виникла потреба десь підзаробити. Я спробувала себе в бізнесі, на різних підприємствах, а тоді мені запропонували працювати в газеті. Я погодилась – і мені неймовірно сподобалося. Навіть перевелася до університету Шевченка на факультет журналістики, щоб уже здобути відповідну освіту.

Хоча один із моїх найперших спогадів про себе такий: мені приблизно три роки, якщо я десь бачу мікрофон, наприклад, на весіллі, в ресторані чи на якомусь ювілеї, одразу біжу до нього розповідати вірші чи співати. Тож із самого дитинства мене тягло до мікрофона, так і дотягло. Я вважаю, що для мене це така "сродна праця" (це концепція Григорія Сковороди про працю за покликанням, яка відповідає природним здібностям і нахилам людини та приносить їй радість і внутрішню гармонію, - прим. ред.). Узагалі, на мою думку, найцікавіше, що є в житті, – це журналістика і політика.

Від високого друку до цифрової епохи

– Розкажіть про початок свого професійного шляху? Якою тоді була журналістика і люди, що вас оточували?

– Це були ще студентські роки, ера до інтернету. Газети тоді не завжди мали навіть комп’ютерний набір, а використовували так званий високий друк, відливали друкарську форму. Зараз згадую, наскільки важливо було не помилитися. Звичайно, були коректори, літредактори, але загалом це був зовсім інший світ. Сьогодні про такі технології можна дізнатися хіба що в музеях.

Коли я прийшла на телебачення, там іще були величезні бобіни, на які записували відео. І режисери справді його різали: брали ножиці, вирізали невдалий момент або скорочували запис, а потім склеювали плівку. Я ще встигла це побачити. Щоправда, досить швидко ми перейшли на касети.

Це був цікавий час. Наприклад, я мріяла працювати на телеканалі СТБ. Тоді тільки з’явилася їхня реклама, трохи еротична: "Ти хочеш СТБ?". Пам’ятаю, вона діяла на мене як магніт. А потім, доволі несподівано для себе, я змогла там закріпитися.

– Пам’ятаєте свої перші сюжети на телебаченні?

– Так. Я працювала в ділових новинах, програма називалася "Вікна-бізнес". Пам’ятаю сюжет про те, як тодішній посол російської федерації в Україні Віктор Черномирдін приїхав до Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона. Йому демонстрували зварювальний апарат, і він навіть сам намагався щось зварити. Я зробила про це сюжет.

Це був зовсім інший світ. Російське посольство працювало, Черномирдін дозволяв собі певні неприйнятні висловлювання, але загалом це ще було мирне співіснування двох країн, росія визнавала нашу незалежність. А багато років потому з Черномирдіним сталася ще одна цікава історія. Я записала його в Полтаві. Він приїхав з’ясовувати стосунки з тодішнім керівником Полтавської обласної державної адміністрації. Це було за часів Віктора Ющенка, який тоді активно повертав українську національну історію. Зокрема, вперше серйозно заговорили про встановлення в Полтаві пам’ятника Мазепі та про інший погляд на історію Полтавської битви. Почали з’являтися відповідні публікації.

Черномирдін приїхав до голови ОДА говорити саме про це. У якийсь момент усі журналісти вийшли, а я залишилася. Черномирдін, мабуть, вирішив: якщо мікрофон у мене в руках, а не лежить перед ним на столі, то можна говорити що завгодно. Але ми все записали. Суть його претензії була приблизно така: ви хочете поставити тут, у Полтаві, пам’ятник Мазепі – це все одно, якби ми в росії десь на березі Волги в районі Волгограда встановили пам’ятник Гітлеру.

Голова ОДА відповів, мовляв, це наша справа і наш герой. Ми видали цей сюжет, а потім одна шанована міжнародна медійна компанія без мого дозволу взяла цей синхрон і використала у своєму матеріалі. Я трохи з ними через це посварилася, але водночас мені навіть полестило, що запис виявився настільки цікавим, що його взяли.

– Ви фактично застали кілька технологічних епох у журналістиці. Що, крім технологій, найбільше змінилося в самій професії?

– Я застала журналістські технології ХХ століття, а зараз ми працюємо вже з технологіями ХХІ століття. Це зовсім інший світ. Водночас мені здається, що раніше було більше журналістів, які глибше занурювалися в матеріал. Можливо, просто було менше тем, які одна людина мала охоплювати, бо сучасний журналіст – це універсальний солдат. Сьогодні він має висвітлювати пожежу, наступного дня – засідання Верховної Ради, потім Олімпійські ігри, корупцію і так далі. Крім того, він має підготувати текст, аудіо, відео, а часто ще й сам знімати та фотографувати. Через це виникає певна розфокусованість. А раніше журналісти, як на мене, були більш ґрунтовними. З іншого боку, сьогодні нам допомагають технології, зокрема штучний інтелект. І, можливо, завдяки цьому ми знову можемо десь до тієї ґрунтовності дотягнутися.

СТБ: школа журналістики та свободи слова

– На телеканалі СТБ ви працювали понад 10 років. Як цей період сформував вас як журналістку?

– Це був дуже класний період, мені там неймовірно подобалося. У СТБ як телеканалу взагалі дуже цікава історія. Його створювали, зокрема, за підтримки американців, щоб у пострадянській Україні розвивати інформаційне мовлення і навчати журналістські команди працювати за стандартами вільного світу: дотримуватися балансу думок і точок зору, перевіряти інформацію, не боятися говорити правду. Адже у Радянському Союзі люди, зокрема журналісти боялися не сказати зайвого, не спричинити скандалу, не перейти певну межу. І от американські менеджери, як на мене, заклали в телеканал зовсім іншу атмосферу.

Потім СТБ переходив від одного власника до іншого, змінювалися команди, але newsroom щоразу, ніби фенікс із попелу, відновлювався приблизно з тим самим духом: боротьба за свободу слова, увага до української мови й культури, критичне ставлення до будь-якої влади – навіть тієї, яка прийшла демократичним шляхом.

Віктор Ющенко став президентом – і все, ми вже в опозиції до нього. Бо це нормально. Журналістика не існує для того, щоб піарити президента чи прем’єр-міністра.

Дмитро Гнап колись сказав, що журналістика – це те, що хтось хотів би приховати, а все інше – піар. Звісно, це певне перебільшення, але щось у цій фразі є.

Саме на СТБ я й сформувалася як журналістка. До цього були різні спроби, навчання, якась невпевненість. А там мене оточували колеги, про яких без перебільшення можна сказати: всі – зірки. Згодом ця команда розійшлася по різних медіа. Хтось став журналістом-розслідувачем, як Сергій Андрушко, хтось пішов у політику, хтось працює в міжнародних медіа, як Захар Бутирський, а Осман Пашаєв розвиває кримськотатарський інформаційний простір. Інакше кажучи, рівень був дуже високий. І коли ти працюєш поруч із такими людьми, теж мусиш стрибати вище голови. Причому нам давали можливість не лише працювати за стандартами, а й проявляти своє творче "я". І це було дуже круто. Це один із найщасливіших періодів мого життя. Я дуже вдячна СТБ, зокрема й за те, що у 2009 році команда каналу номінувала мене на премію "Телетріумф".

– Що для вас означала ця нагорода?

– Номінація "Репортер року" тоді була чимось на кшталт американського "Оскара", тільки у сфері телебачення. Це було неймовірно престижно. І, наскільки я пам’ятаю, у ті роки цю премію не сприймали як нагороду, яку можна отримати "за гарні очі" чи завдяки чиїмось домовленостям. Наприклад, того року церемонію транслював телеканал 1+1, але сам канал не отримав ані нагороди за найкращого журналіста чи репортера, ані за найкращу програму новин. Для мене це було показником того, що журі справді могло визначати переможців незалежно від мовника чи спонсорів трансляції.

Для мене перемога стала значною мірою несподіваною. Так, я була серед фіналістів. Пам’ятаю, сказала батькам і чоловікові: "Я вас запрошую. Навряд чи мені дадуть нагороду, але принаймні на великому екрані покажуть мою фотографію серед трьох фіналістів".

І тут церемонія починається саме з номінації "Репортер року". На сцені – Юрій Горбунов. Оголошують переможця, відкривають конверт – і звучить: "Наталія Соколенко!" Я була просто в шоці. Ніколи так не хвилювалася: ні перед інтерв’ю з президентом, ні перед якимись іншими складними записами. У мене тоді серце буквально впало кудись униз живота.

Виходжу на сцену, всі щасливі – батьки, сім’я. Отримую нагороду, навіть говорю промову на актуальну тему: тоді якраз був черговий конфлікт журналістської спільноти з головою Верховної Ради. Сідаю. Не встигла перевести подих, як оголошують наступну номінацію: "Найкращий ведучий". Перемагає мій колега Сергій Попов. А його немає, бо він у відпустці. А хтось же має з телеканалу СТБ забрати нагороду, тому я виходжу вдруге. Зала сміється. Я подякувала і пообіцяла передати нагороду Сергієві, бо він справді найкращий ведучий. Сідаю. І тут оголошують третю номінацію – "Найкраща програма новин". Перемагають Вікна-новини СТБ, але ні редактора, ні випускових редакторів немає. А Горбунов сміється і каже: "Наталю, СТБ! Виходьте, забирайте нагороду". Я виходжу втретє. Зала вже відверто сміється. Повертаюся на місце, а чоловік мені каже: "Якщо буде четверта нагорода, хай роблять що хочуть, але я тебе більше на сцену не пущу. Бо це вже занадто". Отака в мене історія з Телетріумфом. І ця нагорода справді відкрила мені двері до кількох дуже цікавих проєктів. Після неї я подала заявку на семінар з відповідального лідерства Aspen Institute, куди мене взяли з першого разу. Потім подалася до Української школи політичних студій, куди тоді відбирали лише п’ятьох журналістів з усієї України, – і я теж потрапила. Це зав’язало в моєму житті нові вузли, відкрило нові напрямки. Думаю, якби не Телетріумф, моя журналістська та й загалом людська доля могла б скластися трохи інакше. А нагорода стоїть удома – і я досі нею тішуся.

Коли принципи важливіші за кар’єру

– Якщо озирнутися назад, яка історія найбільше змінила вас як журналістку?

– Прихід Віктора Януковича до влади у 2010 році. Тоді newsroom СТБ, програма "Вікна-новини" разом із частиною журналістів інших телеканалів долучилися до руху "Стоп цензурі!".

Ми заявили, що не допустимо цензури ані щодо політичної, ані щодо історичної тематики. І певний час справді боролися. До середини 2012 року в нас виходили критичні матеріали і про Януковича, і про Партію регіонів. Але коли почалася парламентська кампанія, нас почали обходити вже технічно. Як це працювало? Коли ми бачили у сценарії якийсь явно замовний сюжет, де хтось раптом поставав у надто позитивному світлі, ми йшли до головного редактора і казали, що це не можна випускати. Тоді придумали інший спосіб: готовий замовний сюжет просто завантажували на сервер. Журналісти редакції його не бачили до самого ефіру.

І ось уявіть: йдуть нормальні новини (репортажі, зроблені за стандартами, критичні матеріали про владу), а потім – раз! – і з’являється сюжет, якого ніхто з нас до ефіру не бачив. Я дуже добре пам’ятаю історію, після якої остаточно вирішила звільнитися. Йшлося про Наталію Королевську, яку тоді активно просували в політиці. Публічна діячка часів Януковича, проросійська зрадниця, яка виїхала до росії. На той момент Юлія Тимошенко перебувала у в’язниці, а Королевську намагалися позиціонувати приблизно так: якщо ви хочете голосувати за жінку-політика, ось вам інша жінка.

І от у наш ефір без відома редакції поставили сюжет про чудовий концерт Олега Газманова у Севастополі, якого туди привезла Наталія Королевська, а після концерту вона ще й зустрілася з місцевими підприємцями.

Для мене це вже було неприйнятно. Я звільнилася з каналу СТБ і публічно пояснила причини у своєму блозі в Українській правді.

Написала, що це вже не новини, а цензура. Текст називався "Далі хроніки покращення виходитимуть без мене". Це була така гра зі словом "покращення", яке тоді особливо асоціювалося з мовою влади Азарова.

Після цього я на певний час перейшла у сферу громадської діяльності. Працювала в громадській організації "Центр UA", яка згодом стала одним із активних середовищ, залучених до подій Євромайдану та Революції гідності. Тож мені пощастило опинитися фактично в самому серці подій. Але медіанапрям ми не залишали.

У 2012-2013 роках із різних редакцій звільнилося багато журналістів так само, як і я. Хтось ішов із журналу "Кореспондент", хтось із ТВі, хтось із 1+1. На ринку з’явилося багато сильних журналістів, які просто не хотіли працювати в умовах цензури або на власників, із чиєю редакційною політикою не погоджувалися.

І тоді, влітку 2013 року, фактично паралельно народилися два проєкти: "Громадське радіо" та "Громадське телебачення". Я була в команді, яка створювала Громадське радіо разом з Андрієм Куликовим, Олександром Бузюком і Володимиром Корсунським. Інша команда – Мустафа Найєм, Анастасія Станко, Роман Скрипін – створювала Громадське телебачення.

Ми тоді багато радилися між собою, ходили один до одного на зустрічі. Серед нас фактично не було медіаменеджерів, тому все доводилося вигадувати самим: шукати гроші, техніку, формувати наповнення, вибудовувати роботу.

І це виявилося дуже своєчасним і стратегічно правильним рішенням, тому що за кілька місяців після створення радіо і зовсім невдовзі після запуску "Громадського телебачення" почався Євромайдан.

По суті, ці два майданчики стали одними з ключових незалежних медіа, які висвітлювали те, що відбувалося на Майдані. А після втечі Януковича ми з Андрієм Куликовим і Кирилом Лукеренком прийшли на Українське радіо, яке тоді ще було державним, і сказали: "Дайте ефір Громадському радіо". І нам дали цей ефір. А частина колег із Громадського телебачення згодом долучилася до змін уже в державному телемовленні. Тож завдяки тому, що на той момент уже існували сформовані команди незалежного радіо й телебачення, нам вдалося дуже швидко увійти в медіапростір, який ще донедавна був суто державним. Для мене це став ще один дуже важливий поворот.

Звільнення, яке стало точкою неповернення

– Наскільки складно було звільнитися з каналу СТБ після стількох років роботи?

– Було складно і психологічно, і фінансово. Зарплата була висока й офіційна, я їздила у відрядження по всьому світу. Життя було досить комфортним. Я могла собі дозволити кілька разів на рік їздити у відпустку то в Крим, то за кордон, купувати різноманітні гаджети. Паралельно виплачувала іпотеку. Все було добре. Але далі я вже просто не могла з цим миритися.

Пам’ятаю, як поїхала у відпустку до Італії й узяла із собою книжку Марка Аврелія "Наодинці з собою". До речі, раджу її всім, хто перебуває в стані хитання і не знає, що робити. Вона про те, що треба бути чесним із собою і розуміти людську природу. Я прочитала цю книжку, закрила її, повернулася з відпустки – і написала заяву на звільнення.

Родичі були в шоці. Їм, звісно, було приємно бачити мене на екрані телевізора. Це ж не те, що зараз: можна створити канал на YouTube – і ти вже маєш власний майданчик. А тоді телебачення було доволі ексклюзивною річчю. Усі переживали, але підтримали.

Пам’ятаю, як мені зателефонував Артем Соколенко і попросив підійти в кав’ярню біля Золотих воріт, де зібралося близько двадцяти моїх колег-журналістів, щоб мене підтримати, сказати, що я правильно зробила і що вони поруч. Це були умови, в яких ми дуже добре розуміли, що кожен наступний крок може мати серйозні наслідки: затримання, тиск, насильницькі дії. Ми це усвідомлювали. І коли я побачила, як багато людей прийшло мене підтримати, що Артем усе це організував, була просто в захваті.

Ось так життя й хитає. З одного боку, ти пишеш заяву на звільнення, тобі сумно, страшно, ти в розпачі, бо розумієш, що більше не можеш працювати й брехати самій собі, а з іншого боку, відчуваєш щастя від того, що стільки колег прийшли тебе підтримати й зробили такий сюрприз, як у якомусь голлівудському фільмі.

– Якщо порівнювати журналістику тоді й тепер, що змінилося найбільше?

– Розслідування були й тоді. Власне, мій Телетріумф у номінації "Репортер року" я отримала за розслідування про корупцію в уряді Юлії Тимошенко, коли вона була прем’єр-міністеркою. Але сьогодні маємо велику кількість сильних журналістських команд і окремих журналістів, які роблять феноменальні речі. І це не лише розслідування корупції. Є медіа, які досліджують історію, економіку, культуру, науку. Спектр став набагато ширшим. З’явилося значно більше технічних можливостей для того, щоб журналіст міг робити те, що вважає важливим. Українська журналістика стала розмаїтішою, технологічнішою, як і в усьому демократичному світі. У цьому величезна заслуга самих журналістів. Ми не пробачали спроб тиснути на нас чи звужувати свободу слова. За Януковича був рух "Стоп цензурі!", були акції протесту проти тих, хто намагався обмежити журналістів. За президентства Петра Порошенка підходи вже не були такими жорсткими, як за Януковича, але теж виникали конфлікти й недружні кроки щодо журналістів та громадського сектору. Так само певні проблемні ситуації виникають і за нинішньої влади.

Я дуже добре пам’ятаю одну розмову в Німеччині у 2012 році перед парламентськими виборами. Ми тоді дуже боялися, що переможе Партія регіонів і країна остаточно скотиться в диктатуру. Я була в Німеччині на запрошення Міністерства закордонних справ разом з іншими журналістами.

Ми спілкувалися з німецькими урядовцями, експертами, активістами й говорили їм: "Ми дуже переживаємо. Відбудуться вибори – і в Україні настане диктатура". І один мудрий німець сказав: "Диктатура не настає просто тому, що хтось переміг на виборах. Вона настає тоді, коли суспільство, зокрема журналісти, політична опозиція, громадянський сектор, дозволяє її встановити. Якщо ви не дозволите, диктатури не буде". Я дуже добре запам’ятала ці слова. Тому щодо свобода слова – це заслуга не лише журналістів, а й усього суспільства, людей, які донатять незалежним медіа, поширюють матеріали, вступаються за журналістів.

Я дуже сподіваюся, що цей симбіоз суспільства в широкому сенсі й журналістів збережеться. Бо це справді одне з наших великих досягнень.

Свобода слова під час війни

– Чи існують сьогодні загрози свободі слова? Можливо, цензура просто набула інших форм?

– На початку повномасштабного вторгнення ми дуже переживали, що свободу слова суттєво звузять, адже ми перейшли до життя в умовах воєнного стану. І далеко не кожній демократії вдавалося під час війни зберегти демократичні засади суспільного життя. Але Україні це вдалося. Свобода слова в нас є. Звичайно, існують певні обмеження, пов’язані з національною безпекою й обороною, наприклад, щодо оприлюднення наслідків російських ударів, інформації про розташування військових чи інших чутливих даних. Але водночас у нас виходять журналістські розслідування про забезпечення війська, закупівлі харчів і навіть озброєння. І ці розслідування мають конкретні наслідки – кадрові рішення, звільнення, перегляд контрактів.

Згадайте хоча б історію з яйцями по 17 гривень за штуку. Після розслідування Юрія Ніколова ця історія отримала величезний резонанс, а відповідні закупівельні рішення були переглянуті. І таких прикладів можна наводити багато.

Я можу судити і зі своєї роботи на Українському радіо, яке нині є частиною Суспільного мовлення. У нас немає цензури. Є лише ті обмеження, які накладає війна, і вони стосуються досить вузького кола питань: де перебуває ворог, де наше військо, які наслідки влучань тощо.

Водночас я можу в ефірі критично говорити про дії президента чи інших представників влади.

Наприклад, під час обговорення формування нового складу уряду я звертала увагу на те, що в публічних консультаціях недостатньо видно роль Верховної Ради. І прямо в ефірі зачитувала слухачам положення Конституції, щоб пояснити, хто і в який спосіб має брати участь у формуванні Кабінету Міністрів.

Я можу вголос, на всю Україну, сказати: мені здається, що тут є питання щодо дотримання конституційної процедури. Для мене це і є показником того, що свобода слова збереглася.

Але свобода слова – не константа. Ніде не буває так, що її просто подають на тарілці й кажуть: "Ось, користуйтеся". Її весь час потрібно захищати, бо будь-яка влада природно прагне розширити й посилити свій вплив. І про це завжди треба пам’ятати.

Тому сьогодні ми справді можемо пишатися тим, що в умовах великої війни Україна продовжує жити як демократія з конституційним ладом, критикою влади й свободою слова.

Редакційна політика чи втручання?

– Де, на вашу думку, проходить межа між редакційною політикою і втручанням у роботу журналіста?

– Редакційна політика, як правило, прописана в редакційному статуті. Інше питання: наскільки часто самі редактори й журналісти до нього зазирають. Моя порада – зазирати.

Зараз я беру участь в одному цікавому проєкті: ми досліджуємо, як комунальні радіостанції готуються до переходу в статус незалежних медіа після завершення воєнного стану. За законом вони мають пройти цей процес у визначений термін. І я щоразу починаю з того, що читаю редакційний статут. Іноді думаю: вау, який хороший документ! А потім слухаю ефір – і бачу, що між написаним і реальною редакційною практикою не завжди є збіг.

Навіть у комунальному медіа в статуті може бути чітко прописано, що цензура не допускається, а журналісти мають право критично висвітлювати діяльність міського голови чи ради, хоча саме вони є засновниками цього медіа. Тому редакційні статути – це не формальність. До них потрібно повертатися і звіряти з ними реальну роботу редакції.

І, звісно, дуже багато залежить від згуртованості команди. Так було на СТБ, так є і на Суспільному. Редактори чи власники мають розуміти: якщо вони спробують нав’язати журналістам щось незаконне чи неетичне, це може завершитися публічним конфліктом і спротивом самої редакції.

Журналістам важливо триматися разом. Якщо одному з колег несправедливо або незаконно не дозволяють випустити критичний матеріал, наприклад, про те, що міська влада недостатньо підготувалася до зими, закупила щось занадто дорого або взагалі не те, що потрібно, – редакція має його підтримати. І неважливо, хто власник чи засновник медіа: громада, приватна компанія чи хтось інший. Журналісти мають пам’ятати, що навіть у найдемократичніших країнах у влади завжди існує спокуса посилювати вплив на медіа. І такі спроби потрібно зупиняти від самого початку.

Навіщо Україні незалежні медіа

– Ви стояли біля витоків Громадського радіо. Чому на той момент виникла потреба створювати нове незалежне медіа?

– У той момент багатьом журналістам було ніде працювати за професією. Вони звільнилися через цензуру і, власне, стали рушійною силою створення Громадського радіо. Це була вже друга спроба. Перше Громадське радіо існувало ще за часів Кучми та Ющенка, але згодом той проєкт припинив роботу. А ми, умовно кажучи, вдруге підійшли до цієї штанги і цього разу її підняли.

Громадське радіо працює й досі. Я вже там не працюю, але ця команда продовжує свою справу й має дуже виразне обличчя – ліберальне, з увагою до проблем меншин, ЛГБТК+, гендерної тематики та інших суспільно важливих питань. І це дуже добре, коли медіа має своє обличчя, його ні з ким не сплутаєш.

Мені дуже приємно, що я долучилася до створення цього проєкту. Тоді його просто потрібно було зробити, бо майданчиків, де можна було б справді працювати за професійними стандартами, майже не залишалося.

Є одна історія, яку я досі добре пам’ятаю. У 2010 році, коли відбувалися президентські вибори, я не хотіла голосувати ані за Тимошенко, ані за Януковича. І якось ввела в Google запит: що робити, коли потрібно обирати, але вибору немає? Пошук привів мене до статті на сайті філософського руху "Новий Акрополь". І відповідь там була приблизно така: якщо вибору немає, створіть щось самі й оберіть це. Ця думка мені запам’яталася.

Коли я звільнилася з каналу СТБ, перейшла в громадський сектор і зрозуміла, що практично немає медіа, де я хотіла б працювати, то подумала: якщо такого медіа немає, значить, його потрібно створити. Мені досі дуже близький цей підхід.

– Незалежне медіа не обов’язково означає некомерційне. За яких умов комерційна журналістика може залишатися справді незалежною?

– Комерційна журналістика теж може бути незалежною. Є приклади, коли приватне медіа публікує матеріали, які можуть бути незручними навіть для його власників чи інвесторів. І саме це, на мою думку, є важливим маркером редакційної незалежності.

Водночас в Україні існує ще один важливий феномен – медіа, які отримують грантову підтримку від міжнародних організацій або фондів демократичних країн: Сполучених Штатів, Німеччини, Данії, Норвегії, Нідерландів та інших.

Для української журналістики ця підтримка дуже важлива, особливо зараз, коли рекламний ринок суттєво скоротився через війну. Хоча й до повномасштабного вторгнення він був доволі слабким.

Тривалий час в Україні існувала ситуація, коли бізнесмен або місцевий впливовий політик створював власне медіа не як бізнес, а як інструмент впливу. Через це виникло певне перевиробництво: було забагато телеканалів, радіостанцій, газет, але далеко не всі вони працювали за ринковою логікою.

У таких умовах створити справді незалежне комерційне медіа було надзвичайно складно. Тому грантова підтримка дала можливість багатьом редакціям працювати незалежно від політичних інтересів міських голів, парламентських фракцій, олігархів чи інших впливових груп. Особливо важливо це було для команд журналістських розслідувань. Сьогодні багато з них мають і донати української аудиторії, але підтримка демократичного світу все одно залишається дуже важливою.

Коли кажуть, що грантодавці нібито диктують редакціям, про що писати, – це дуже спрощене уявлення. У грантових угодах, навпаки, зазвичай фіксується невтручання до редакційної політики чи діяльності організації. Тому твердження, що "грантоїди" просто обслуговують чиїсь інтереси, – це, на мою думку, безпідставна теза, особливо коли йдеться про професійні медіа.

Не можу говорити за всі громадські організації чи гарантувати, що кожна з них однаково ефективно використовує кошти. Але якщо говорити саме про незалежну журналістику, то без грантової підтримки їй в Україні було б значно складніше. І я сподіваюся, що така інституційна підтримка незалежних медіа збережеться.

Водночас дуже хотілося б, щоб успішний український бізнес теж зрозумів: свобода слова напряму пов’язана із захистом власності, справедливим судочинством, чесною конкуренцією та нормальною роботою правоохоронної системи.

Якщо бізнес хоче чесно вигравати тендери, бути впевненим у захисті своєї власності й працювати в передбачуваній державі, він теж має бути зацікавлений у сильних незалежних медіа. Історія демократичних країн це дуже добре демонструє.

Війна як виклик для медіа

– Як повномасштабна війна змінила умови, в яких сьогодні працюють українські медіа?

– Війна поставила багато редакцій у надзвичайно складне становище. По-перше, чимало журналістських команд були змушені релокуватися, виїжджати зі своїх громад, тому що їхні міста опинилися в окупації або поруч із лінією фронту. Для редакцій Донеччини, Луганщини та інших прифронтових регіонів це величезний удар. Деякі команди тільки почали розвиватися, розправили крила, але раптом були змушені все залишити й переїхати. Не всі медіа, на жаль, це пережили.

Другий великий виклик – слабкий рекламний ринок. Журналістським командам доводиться витрачати дуже багато сил на пошук фінансування, замість того, щоб зосереджуватися тільки на своїй основній роботі. Але я сподіваюся, що в результаті нашої боротьби за суверенітет і конституційний лад український бізнес теж поступово прийде до розуміння моделі, яка давно працює в демократичних країнах: бізнес може володіти медіа або підтримувати його фінансово, але при цьому не втручатися в редакційну політику. Наприклад, у деяких європейських країнах дуже чітко розділені редакційна й комерційна частини медіа. Люди, які займаються рекламою, не повинні впливати на те, як newsroom формує новини. Нам до такого стандарту ще потрібно рухатися, але я переконана, що ми до нього прийдемо.

– Журналісти сьогодні працюють під постійним інформаційним і психологічним тиском. Як у таких умовах не втратити професійні стандарти?

– Це щоденна робота. Я вже говорила: свобода слова не дається раз і назавжди. Так само не даються раз і назавжди інші демократичні свободи та інституції: справедливі суди, чесні вибори, конституційний лад. Усе це потрібно постійно захищати, бо в будь-якої влади є спокуса розширювати свій вплив. Те саме з журналістськими стандартами. Вони відомі й зрозумілі, але їх потрібно дотримуватися щодня незалежно від тиску, швидкості інформаційного потоку чи складності обставин. І тут важлива не тільки відповідальність самих журналістів, а й підтримка суспільства.

Якщо ви читаєте, слухаєте або дивитеся медіа, яке робить для вас цінний продукт, – підтримайте його. Це може бути редакція, яка проводить антикорупційні розслідування, висвітлює війну, досліджує українську культуру, історію чи науку.

Багато таких команд сьогодні прямо просять про підтримку. І донат незалежному медіа має поступово ставати частиною нашої громадянської культури. Це не просто питання смаку: яке медіа вам подобається більше, це питання принципової громадянської позиції.

Якщо ви хочете мати свободу слова, конституційний лад, справедливе правосуддя і чесні вибори, незалежні медіа потрібно підтримувати постійно. Бо без них демократія не працює.

Журналістика і формування історичної пам’яті

– Чи відчуваєте ви відповідальність за те, що журналісти сьогодні фактично формують історичну пам’ять?

– Так, і це дуже складна відповідальність. Не всі журналісти мають спеціальну історичну освіту, але водночас дуже добре, що багато окремих журналістів і цілих редакційних команд узяли у фокус історичну тематику. Це особливо актуально зараз, бо росія веде війну не лише за наші території, а воює проти нашої ідентичності.

Українська державність у різні історичні періоди відроджувалася неодноразово. Наші землі входили до різних державних утворень, перебували під владою різних імперій, але українці знову й знову поверталися до ідеї власної держави. Однак росія намагається знищити саму думку про те, що ми окремий народ – зі своєю мовою, історією, культурою. І дуже важливо, що журналісти це розуміють і створюють відповідні медійні продукти. Наприклад, на Суспільному, зокрема на Українському радіо, де я працюю, ми створюємо проєкт "Батьки-засновники".

У ньому ми намагаємося простежити людей, які не втрачали з поля зору ідею про те, що українці – окремий народ зі своєю самобутньою культурою, який має право, амбіції і, головне, історичні підстави мати власну державу.

Для мене зараз є дві теми, які цікавлять найбільше: те, що відбувається на війні, і те, що ми відкриваємо у власній історичній спадщині. У нас були неймовірні люди, які формували українську ідентичність, а ми про багатьох із них майже забули. Зараз ми повертаємо цю пам’ять. І це надзвичайно важливо.

Історія як інструмент збереження ідентичності

– Останніми роками ви багато працюєте з історико-культурними проєктами. Чому ця тема стала для вас настільки важливою?

– Для мене це один зі способів зробити свій внесок у перемогу над росією – не допустити розмивання чи знищення нашої ідентичності. Тут варто згадати Рафаеля Лемкіна – автора самого терміна і концепції геноциду. Він навчався на юридичному факультеті Львівського університету (нині Львівський національний університет імені Івана Франка, - прим. ред.), і саме тоді почав замислюватися над питанням: чому за вбивство однієї людини існує покарання, а за знищення величезної групи людей міжнародного механізму фактично немає? Одним із поштовхів для його роздумів стало масове винищення вірмен в Османській імперії. Лемкін розглядав геноцид не лише як фізичне знищення певної групи людей, а й як знищення її ідентичності – мови, культури, інтелігенції, суспільних інституцій. У нього є праця "Радянський геноцид в Україні", де він аналізує знищення Сталіном української інтелігенції, церкви, селянства, а також Голодомор та інші складові радянської політики щодо України.

Фізичне знищення і знищення ідентичності – це все геноцид. Саме тому я дуже зацікавилася спадщиною Лемкіна. Нам варто повертати його ім’я в публічний простір і осмислювати ширше його концепцію для захисту себе у майбутньому й унеможливлення повторення цих злочинів. Те, що росія робила з Україною протягом століть і продовжує робити сьогодні, є проявами культурного геноциду, бо передбачає знищення культури, мови, історичної пам’яті та суспільної еліти. І для мене це теж частина боротьби.

– Чому, на вашу думку, українці так багато знали про чужу історію і водночас значно менше про власну?

– Що росія робить у першу чергу на окупованих територіях? Змінює шкільні програми, вилучає українські книжки з бібліотек, прибирає українські підручники, натомість запроваджуючи російську версію історії. Так відбувається і в окупованому Криму, і на тимчасово окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей.

Людину намагаються переконати, що вона не українець, хоча народилася на українській землі, що української мови начебто не існує і що історія її міста чи регіону зовсім інша.

Так само діяли Російська імперія і Радянський Союз. Вони нав’язували свою версію історії, а доступу до альтернативної фактично не було.

Мені історики розповідали, як у радянські часи можна було працювати, наприклад, із працями Михайла Грушевського. Вони зберігалися в спеціальних фондах, доступ до них був обмеженим, і дослідник мав проходити відповідну процедуру. Навіть науковцю доводилося працювати в умовах ідеологічного контролю! Тому російський дискурс панував дуже довго і серйозно вплинув на те

Проєкт "Батьки-засновники": хто творив ідею України

– Розкажіть, як виник проєкт "Батьки-засновники" на Українському радіо? У якому напрямку розвивається?

– Проєкт "Батьки-засновники" з’явився як відповідь на намагання путіна стерти нашу історичну пам’ять та ідентичність. Ми постійно чули тези: "один народ", "української мови не існує", "це історично російські землі", "Україну хтось вигадав: Ленін, Сталін, австрійський Генштаб тощо". Ми це заперечуємо. Але тоді логічно постає інше запитання: гаразд, якщо не вони, то хто сформулював ідею України? У чиїх головах зародилося усвідомлення, що ми окремий народ, що маємо свою культуру, свою історію і відрізняємося як від росіян на сході, так і від поляків на заході?

Свого часу не лише Російська імперія, а й польський політичний дискурс претендував на українські землі та спадщину. І росіяни, і поляки в різні періоди намагалися трактувати українців як частину власного народу.

Нам було важливо показати людей, які відмовлялися вбудовуватися в ці імперські конструкції й наполягали: Україна має право бути окремою державою.

І у 2023 році ми із Сергієм Стукановим вирішили спробувати відповісти на запитання: хто "придумав" Україну, якщо ми відкинемо путінські міфи?

Почали радитися з істориками, краєзнавцями, дослідниками, зокрема з Ігорем Гиричем, Володимиром В’ятровичем, Андрієм Ковальовим, щодо того, як сформувати цей перелік.

Спочатку склали список приблизно із сорока постатей за тисячу років української історії – людей, які в різні часи обстоювали ідею окремішності та державності України. І цей список постійно зростає. Зараз там уже понад шістдесят імен. Тож ми починаємо четвертий сезон. І що глибше занурюємося в історію, то більше відкриваємо нових постатей.

Ми рухаємося хронологічно – почали ще з князівської доби. І надзвичайно цікаво, що ці люди походять буквально з усієї території України. Є постаті, народжені в Криму, як Іван Липа, який родом із Керчі. Його син Юрій Липа – визначний геополітик, мислитель, письменник – народився в Одесі. Є люди з Полтави, Харкова, Києва, Львова, Тернопільщини, Закарпаття, Буковини.

Який би регіон ми не взяли, скрізь у різні часи і в дуже різних середовищах народжувалися і формувалися люди, які бачили Україну приблизно в тих кордонах, у яких ми живемо сьогодні, – як окрему, самобутню, незалежну державу. І це неймовірно.

Іноді історичні обставини здавалися абсолютно безнадійними: українська мова була заборонена, держави не існувало, а люди все одно говорили про самостійну Україну.

Володимир Антонович наголошував на українській окремішності та необхідності виховувати суспільство в цій ідеї. Потім Микола Міхновський написав знаменитий трактат "Самостійна Україна". Але ще раніше Юліан Бачинський у Львові видав працю "Україна irredenta". І це дуже показово, бо ці люди жили в різних імперіях: Міхновський – у Російській, Бачинський – в Австро-Угорській. Але для них імперський кордон не був кордоном майбутньої України. Вони бачили об’єднану незалежну країну.

І нам сьогодні варто спробувати подивитися на власну історію їхніми очима й зрозуміти: звідки в них бралася ця інтелектуальна сміливість – ігнорувати нав’язані кордони чужих держав, але бачити майбутні кордони своєї.

Програма "Києве мій": повернути киянам голос

– У 2025 році з’явився громадський проєкт "Києве мій", де ви стали ведучою. Чому вирішили долучитися і яку проблему хочете через нього порушити?

– Це була дуже цікава пропозиція від Ірини Федорів, голови громадської ініціативи "Голка". Ми з Іриною багато років тому разом працювали на СТБ. Коли Вікна-новини отримували Телетріумфи як найкраща інформаційна програма, а журналісти й ведучі каналу здобували професійні нагороди, велика частина цього успіху була і її заслугою. Ірина очолювала інформаційно-аналітичний напрям і могла знайти потрібну інформацію, домовитися про найскладніше інтерв’ю, організувати зйомку. Я інколи жартую: зараз у нас є штучний інтелект, а тоді в нас була Ірина Федорів. Тому, коли вона запропонувала співпрацю, я погодилася.

Мене справді непокоїть те, що відбувається в київській громаді. Я бачу багаторічну відчуженість між киянами та міською владою – мером, депутатами, управлінськими структурами. Київ – величезна громада, і ця дистанція дуже відчутна.

Можливо, коли існували районні ради, вона була меншою. Сьогодні є районні державні адміністрації, але це вже інша модель. А відстань між виборцями й тими, хто ухвалює рішення, залишається великою.

Є міста й громади, де відчувається сильніший зв’язок людей зі своїм містом і місцевою владою. Харків’яни, наприклад, дуже згуртовані й патріотичні щодо свого міста. Є менші громади, зокрема місто Тростянець на Сумщині, де взаємодія громади й місцевої влади теж дуже помітна. У Києві мені цього бракує. Нинішня дистанція між владою й громадою неприпустима. Києву бракує відчуття спільності, того самого "духу міста". І якщо проєкт "Києве мій" допоможе ставити ці питання й шукати відповіді, я тільки за.

Сподіваюся, ми й надалі розширюватимемо формати й змушуватимемо міського голову та депутатів бути ближчими до людей, чути громадських активістів, ініціативи й звичайних киян. Кожен із нас має право на те, щоб його голос був почутий не лише в день виборів, а й між виборами.

– Як ви обираєте героїв для своїх програм?

– Це дуже складно. Хочеться знайти людину, яка водночас була б авторитетною, впізнаваною, медійною і беззаперечним фахівцем у своїй справі. Поєднати все це непросто, але поки що вдається. Хоча не всі охоче погоджуються на інтерв’ю через високу зайнятість. Війна взагалі сильно втручається в робочі графіки: у людей багато справ, постійні перенесення.

Організаційно це непросто, але така робота дуже потрібна. Киянам важливо бачити орієнтири – людей, які народилися в Києві або давно тут живуть, зробили тут кар’єру, зберігали київську старовину, розвивали місто, вкладали в нього свої сили. Такі зразки поведінки мають бути видимими. Їх потрібно множити й поширювати.

– Чи можна сказати, що історична журналістика сьогодні стала одним із напрямів гібридної війни?

– У росії це давно працює саме так. Там істориків часто перетворюють на медійних зірок. Навіть завідувач кафедри якогось регіонального інституту, якщо він досліджує важливий для російського наративу історичний епізод, може постійно з’являтися на телебаченні та YouTube. У них історики значно медійніші, ніж у нас. Нам теж потрібно робити наших істориків видимими, підвищувати їхню впізнаваність і авторитетність. Але тут багато залежить від самих медіа. Люди охочіше дивляться відео з тією людиною, яку вже бодай трохи знають. І саме тому не всі хочуть вкладатися в розкрутку нових імен. Але це потрібно робити, особливо коли йдеться про істориків.

Конституція мовою документального кіно

– Розкажіть про свій досвід роботи в документальному кіно і про те, як ви долучилися до створення фільму про історію ухвалення Конституції України.

– Для мене це була несподівана й дуже цікава пропозиція від Олександра Зінченка. На Суспільному він працює з документальними проєктами, зокрема на історичну тематику й про новітню історію незалежної України. У нього є дуже цікаві роботи: про проголошення Незалежності України, про те, яким міг би бути розвиток країни, якби В’ячеслав Чорновіл став першим президентом.

Одного разу Олександр зателефонував і запропонував мені стати співавторкою документального фільму про історію української Конституції, якій цьогоріч виповнюється 30 років. Для мене це було надзвичайно цікаво, але водночас я зрозуміла, наскільки це великий обсяг роботи. Це зовсім не те саме, що підготувати навіть складний радіоефір чи телевізійний сюжет.

Фільм у готовому вигляді триває близько години. Але заради цієї години ми записали одинадцятьох героїв, і з кожним говорили по дві з половиною, а іноді й по три години. Усе це потрібно було відслухати, відібрати найсильніші фрагменти, перевірити, як вони працюють драматургійно, як поєднуються між собою.

Окрема історія – архіви. Тільки так звана Конституційна ніч насправді тривала майже добу: робота почалася вранці 27 червня 1996 року й завершилася вже вранці 28 червня, коли депутати проголосували за Конституцію. А це більше доби відеоматеріалу, який потрібно передивитися. А ще ж треба розуміти, що цьому передувало.

Ми працювали й з архівами учасників тих подій. Зокрема, записували Ярослава Кендзьора – тодішнього народного депутата, який, до речі, й нині дуже активний.

Одним словом, це була надзвичайно відповідальна робота. І водночас це зовсім інший командний досвід. На Українському радіо я працюю більш автономно: редактор, співведучі, ефірна команда. А документальне кіно – це режисери, звукорежисери, гримери, монтажери, продюсери…

Але, як на мене, продукт вийшов справді хороший. Фільм називається "Є Конституція".

19 червня 2026 року в київському кінотеатрі "Жовтень" відбувся ексклюзивний допремʼєрний показ документального фільму Суспільного Мовлення "Є КОНСТИТУЦІЯ!".

Він про те, як з’явився наш основний закон і чому він важливий. Фільм зовсім не нудний. Коли ми його показували у кінотеатрі "Жовтень", зал кілька разів буквально вибухав сміхом. Здавалося б, фільм про Конституцію не є комедією, але режисери так майстерно змонтували деякі моменти, що нервові, гострі епізоди того часу сьогодні інколи сприймаються дуже живо й навіть смішно.

– Які історичні сюжети ви ще хотіли б розповісти українцям уже мовою кіно?

– Я дуже хочу зробити телевізійну версію проєкту, який уже робила для радіо, – "Українська історія повстання декабристів". Ми звикли дивитися на цю тему переважно крізь російський історіографічний наратив. Але якщо уважніше подивитися на учасників повстання, виявиться, що значна частина з них була пов’язана з українськими землями, козацькими родами, старшинськими традиціями. Серед них були й люди, пов’язані родинними лініями з тими, хто згодом формував українську інтелектуальну й політичну традицію. Наприклад, у родині Михайла Драгоманова теж були учасники декабристського руху. І це важливо, бо тоді краще розумієш, звідки в наступних поколінь бралася ця свобода думки, критичність до імперії, здатність чинити спротив. До того ж значна частина подій відбувалася саме на українських землях. Повставав Чернігівський полк, учасники руху зустрічалися в Києві, зокрема під час Контрактового ярмарку на Подолі. Це не якась далека "чужа" історія. Мені дуже хочеться показати її візуально: ті палаци, місця, де ці люди народжувалися, жили, зустрічалися, планували свої дії. Бо коли починаєш бачити ці простори, історія оживає. І в мене досі є запитання: а чи відбулося б це повстання без українського чинника?

Взагалі українці дуже добре знають, що таке протест і спротив. Ми бачили Революцію на граніті, два Майдани, мовний Майдан, підприємницький Майдан. Традиція чинити опір у нас дуже глибока. І саме тому мені здається, що цю історію варто не лише слухати, її потрібно ще й побачити.

Як війна повернула любов до рідного міста

– Ви народилися на Київщині, зростали в Броварах, а зараз живете в Києві. Як ці місця вплинули на вашу ідентичність?

– Чесно кажучи, в дитинстві я не дуже любила Бровари. Мій рід походить із Вінниччини, з Поділля. Там надзвичайно мальовнича природа, багато парків, палаців. Моя мама родом із Мурованих Курилівців на Вінниччині. А Бровари я тоді сприймала зовсім інакше. Це старовинне козацьке сотенне містечко, але його історичний і культурний шар значною мірою був стертий війнами, радянською перебудовою міського простору, руйнуванням старої архітектури.

Коли мої батьки закінчили Київський політехнічний інститут (нині Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського, - прим. ред.), вони приїхали працювати на заводи, які тоді тільки будувалися. Навколо фактично в чистому полі зводили багатоповерхівки, і ми там жили. Мені тоді здавалося, що оку просто нема за що зачепитися. Натомість Київ я любила з дитинства.

Одне з моїх улюблених місць – Софія Київська, особливо брама митрополита Рафаїла Заборовського. Вона така вишукана, це українське бароко. У Броварах у моєму дитинстві я нічого подібного не бачила. Але моє ставлення до рідного міста дуже змінилося після початку повномасштабного вторгнення.

Коли російські війська підійшли впритул до Броварів, коли наші військові зупинили ворога зовсім недалеко від міста, я раптом відчула, наскільки воно для мене дороге. Я зрозуміла цінність своєї малої батьківщини лише тоді, коли виникла реальна загроза її втратити. І тепер я дуже люблю Бровари.

Буквально днями була там, зустрічалася з друзями. Місто змінюється, можливо, не так швидко, як хотілося б, але з’являється благоустрій, щось нове. Люди продовжують жити, попри війну. І водночас у Броварах дуже помітні її наслідки. Багато поранених військових: хтось іде на милицях, хтось має тяжкі травми. І ти розумієш, що це вже частина повсякденного міського життя. Серед тих, хто зараз воює або вже загинув, дуже багато моїх однокласників, сусідів, друзів. Тому Бровари сьогодні для мене – справді славне місто. Я дуже люблю свою громаду і людей, які там живуть.

Війна повністю змінила моє ставлення до малої батьківщини. А Київ я любила завжди. І нам потрібно багато працювати, щоб берегти його старовину, повертати давню історію, сміливо дивитися в майбутнє й щодня робити місто кращим і згуртованішим, попри всі намагання ворога нас зруйнувати.

Журналістика і громадянська позиція

– Як вам вдається поєднувати журналістську роботу з громадською діяльністю? Чи не виникає тут професійного конфлікту?

– Доводиться поєднувати, і мені здається, що це нормально. Звісно, серед журналістів є різні погляди. Хтось вважає, що ти або громадський діяч, або журналіст. Такий підхід теж має право на існування. Але мені ці речі здаються спорідненими.

Є ситуації, коли ти долучаєшся вже просто як громадянин: виходиш на акцію проти забруднення, руйнування історичної будівлі чи іншої несправедливості. Це може взагалі не стосуватися твоєї професійної спеціалізації. Ти можеш бути парламентським оглядачем, але це ж не означає, що не маєш права вийти на акцію за збереження київської старовини.

Мені близька думка, що громадянська позиція може не заважати професії, а, навпаки, підживлювати її. Я не бачу тут суперечності, якщо журналіст чітко розуміє професійні межі, не маніпулює фактами й не підміняє журналістику агітацією. Для мене це радше взаємне посилення.

– Яким, на вашу думку, має бути сучасний український журналіст?

– Патріотичним. Мені здається, журналіст має завжди зважувати, навіщо він робить той чи інший матеріал і чи працює це в інтересах України. І це зовсім не означає уникати критики. Навпаки, іноді саме в інтересах країни треба зробити матеріал, за який тобі може "прилетіти" від власника, менеджера чи когось із влади. Але ти все одно його робиш, бо розумієш, що це допоможе країні ставати сильнішою, чеснішою, стійкішою. А ще сучасний журналіст має бути технологічним. Треба вміти працювати зі штучним інтелектом, опановувати нові інструменти, сервіси, техніку, гаджети. Професія зараз змінюється буквально революційно. І ті журналісти, які не стежитимуть за технологічними змінами, можуть дуже швидко відстати й стати менш продуктивними за тих, хто освоїть ці інструменти раніше.

– Якщо підсумувати, скажіть, що журналістика дала вам особисто?

– Журналістика дала мені цікаве життя. Навіть коли ти їдеш за кордон як журналіст, це зовсім інший досвід, ніж найкраща туристична подорож. Бо журналістський мандат відкриває двері до людей, з якими ти як звичайний турист ніколи не зустрівся б: парламентарів, президентів, прем’єр-міністрів, митців, науковців, інших видатних людей. Ти маєш можливість бути присутнім на важливих історичних подіях в Україні чи за кордоном, перебувати в епіцентрі подій і спілкуватися з найцікавішими, найрозумнішими, найталановитішими людьми. І водночас бути медіатором, посередником між ними й аудиторією – людьми, які хочуть зрозуміти, що відбувається, почути цих героїв, дізнатися про них більше. Для мене це неймовірно цікаво.

– Яку пораду ви дали б молодим журналістам, які лише починають свій шлях у професії?

– Бути чесними. Найбільша цінність журналіста – це довіра. А вона тримається на чесності. Якщо ти свідомо збрехав, можеш втратити репутацію й фактично випасти з професії. І так працює журналістика в усьому світі. Тому, що б не відбувалося, потрібно бути вірними власним цінностям і професійним стандартам.

– Дякую вам за розмову.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб відчути повну атмосферу цієї зустрічі, почути живі емоції та дізнатися більше про виклики сучасної журналістики, пропонуємо вам переглянути повне відеоінтерв’ю.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.