"Долучитися до волонтерства ніколи не пізно". Інтерв’ю з Іриною Сергієнко, засновницею творчої майстерні «Вишгородські павучки»

Від перших днів повномасштабного вторгнення у Вишгороді працює волонтерська майстерня "Вишгородські павучки" – спільнота, яка щодня плете маскувальні сітки для українських військових. Заснована наприкінці лютого 2022 року, вона об'єднала десятки небайдужих людей різного віку, а згодом стала одним із символів волонтерського руху громади. За роки війни через руки її учасників пройшли десятки тисяч метрів маскувальних сіток, що допомагають захисникам на передовій. Та за кожною сіткою стоїть щоденна кропітка праця багатьох людей. Як народилася ініціатива, що допомагає знаходити сили працювати щодня і чому сьогодні підтримка донатами потрібна не менше, ніж у 2022 році, журналісти медіа "Погляд" запитали в Ірини Сергієнко, яка разом із чоловіком заснувала творчу майстерню "Вишгородські павучки", щоб активно займатися волонтерством.

– Ірино, кілька років тому команда медіа "Погляд" знімала два сюжети про вашу спільноту. З того часу вона розширилась. Про кого з учасників вашої майстерні "Вишгородські павучки" ви б хотіли розповісти нашим читачам?

– Найважливіше те, що в нашій майстерні "Вишгородські павучки" працюють представники п'яти поколінь.

Наймолодшим волонтерам від 5 до 12 років, а найстаршому – 92 з половиною роки. Це Володимир Данилович Журавський. Для мене він – мотиватор, наша легенда, людина, яка не втомлюється допомагати.

Думаю, ми взаємно підтримуємо одне одного: майстерня дає йому енергію, а він – нам. Загалом до нашої майстерні причетні три покоління родини Журавських. Онук Євген починав у нас волонтером, а згодом добровільно підписав контракт і зараз служить. Його син Володимир теж дуже допоміг. Під час блекаутів, коли у Вишгороді не було світла, він прийшов, побачив масштаби нашої роботи й зробив для майстерні автономне освітлення. А Володимир Данилович уже третій рік із нами. Через поважний вік він працює вдома: нарізає пелюстки для сіток і приносить їх у майстерню. З ним можна годинами розмовляти. Він розповідає про своє дитинство, окупацію, своє життя. За фахом він геодезист, об'їздив майже всю Україну і Радянський Союз, працював навіть в Іраку.

А сьогодні готує їжу, пише картини, волонтерить. Я подумала, що саме про таких людей потрібно розповідати.

Є люди, які кажуть, що їм вже 50 чи 60 років, а Володимир Данилович завжди говорить, що йому лише 92 з половиною. Це справді надзвичайна людина.

Інша наша учасниця Аня Терещенко взяла на себе дуже потужний напрямок роботи. Вона координує два осередки в Нових Петрівцях – "Петрівські павучки". 

Сьогодні майстерня "Вишгородські павучки" складається вже з шести осередків. До нас також долучився Новопетрівський будинок культури. Його керівниця Альона Гайдичук звернулася до нас із бажанням допомагати. На той момент у них уже була рамка для плетіння, тож Аня взяла на себе координацію всієї роботи. Зараз вона успішно вирішує всі питання, незважаючи на те, що має сім'ю, дітей, роботу, але все одно знаходить час для волонтерства.

Галина Демедюк теж дуже цікава особистість. У неї чоловік військовий, є діти, господарство, але вона взяла на себе координацію майстерні в Новосілках.

Попередня координаторка відійшла від справ, а Галина підхопила роботу – і майстерня знову активно запрацювала. Нещодавно вона підійшла до мене й сказала: "Ірино, ми багато часу витрачаємо на дорогу з Хотянівки до Новосілок". Тому ми вирішили відкрити ще один осередок у Хотянівці – "Хотянівські павучки", який також успішно працює.

Це ще раз доводить: хто хоче – шукає можливості. Саме тому мені хотілося розповісти про цих людей. Вони власним прикладом показали, що долучитися до волонтерства ніколи не пізно. Це можна робити у будь-який зручний спосіб.

– Таким чином волонтери створюють власні маленькі спільноти, але залишаються частиною вашої?

– Саме так. Це їхні окремі майстерні, але всі вони є філіями майстерні "Вишгородські павучки". Усе, що стосується сіток, основ, тканини, замовлень, проходить через нашу центральну майстерню. Всі донати надходять на наші волонтерські картки, які ми відкрили ще у 2022 році. Також маємо постійну банку (спеціальний цифровий рахунок у додатку monobank, створений для збору грошей на благодійність, допомогу армії тощо, - прим. ред.), тож всі кошти акумулюються в одному місці.

– Як за останній рік змінилася спільнота "Вишгородські павучки"?

– За останній рік майстерня "Вишгородські павучки" виросла до шести осередків. У 2025 році, коли ми з вами спілкувалися, їх було чотири.

Скільки людей долучилося, сказати дуже складно. Є координатори, які беруть у нас стрічки й несуть їх до своїх будинків. Там їх допомагають нарізати інші люди. Ми навіть не знаємо їх усіх. Лише уявіть: одна людина бере матеріал, а вдома до роботи долучаються ще троє, четверо чи п'ятеро.

Хтось приносить шкарпетки, килимки. Є люди, які виготовляють різні вироби.

Одна наша волонтерка зробила вже понад три тисячі маленьких оберегів.

Крім того, коріння Вишгородських павучків сьогодні є в Херсоні, Борисполі і в трьох містах Словаччини: Кошицях, Попраді та Пряшеві. Ці три словацькі осередки вже настільки виросли, що створили власну громадську організацію, куди входять словаки, українці та представники інших національностей. Тому сказати точну кількість волонтерів дуже важко. На мою думку, нас уже понад 200 учасників.

– Як ви приймаєте замовлення? Допомагаєте тим, із ким працювали раніше? Чи звертаються нові військові?

– Є військові, з якими ми співпрацюємо давно, і вони продовжують звертатися. Але є й нові. Як кажуть, спрацьовує циганська пошта: хтось про нас почув або порекомендував.

Ми активно ведемо сторінки у Facebook та соцмережах. Люди, які донатять, мають бачити, що ми працюємо. Раз на місяць обов'язково публікуємо звіти.

Також до нас звертаються нові підрозділи.

А ми просимо лише фото або відеопідтвердження, що сітки отримані. Так формується зворотний зв'язок.

Сьогодні постійно працюємо з військовими на Ізюмському, Краматорському та Харківському напрямках. Якщо вони приїжджають у Вишгород, заходять до нас, якщо ні, надсилаємо все Новою поштою.

– Чи є у вас свої традиції або ритуали?

– Не знаю, чи можна назвати обійми ритуалом, але для 90% людей, які приходять у майстерню, обійми просто необхідні. Це обмін енергією, спосіб подякувати одне одному за те, що ми є.

Наш друг, капелан Микола Мединський, називає майстерню місцем сили. І ми самі це відчуваємо. Ті, хто залишається з нами від перших днів, теж говорять, що тут є якась особлива атмосфера.

Ми завжди намагаємося збиратися на свята й дні народження.

Цього року дуже потужно відзначили чотириріччя майстерні: запросили друзів, показали свою роботу.

Коли розгорнули сітки розміром 9 на 6 метрів між другим і третім поверхами, багато волонтерів уперше побачили справжній масштаб своєї роботи. Це було дуже емоційно. До нас тоді приїхали друзі зі Словаччини, адже ми намагаємося постійно підтримувати зв'язок одне з одним.

– З якими викликами стикається зараз майстерня "Вишгородські павучки"?

– Найбільший виклик сьогодні – це донати. Люди втомлюються, хтось каже: "Чому я маю допомагати, якщо політики крадуть?". Але водночас є бабусі, які приносять нам по 50 гривень зі своєї пенсії. Тому так виходить, що хтось жертвує 1000 гривень, а хтось – 50, але ця п'ятдестка була усим, що людина мала. Тому зараз найбільше бракує фінансування. Хочеться достукатися до людей: майбутнє України залежить від кожного з нас. Надійний тил, який ми створюємо разом, – це величезна підтримка для військових. Дитячі малюнки, слова вдячності, смаколики – усе це для них дуже важливо. Кого захищатимуть наші хлопці, якщо не буде надійного тилу?

– Чи трапляються випадки, що люди, які виїхали з України, повертаються до вас?

– Так, постійно. Є родини, де діти живуть за кордоном або батьки виїхали. Люди повертаються і знову приходять до нас.

– Майстерня стала певним магнітом?

– Я б сказала, що наша майстерня – це швидше потреба. Ми підтримуємо одне одного. Радість, поділена навпіл, стає більшою. Біда, поділена навпіл, – меншою.

У нас є люди, яким уже нікуди повертатися. Одна волонтерка побачила у сюжеті ТСН власний будинок, де кадирівці розстрілювали українських військовополонених.

Є жінка з Кремінної. Її діти щойно добудували будинок, зробили ремонт, але навіть не встигли пожити там, бо прилетіла ракета.

Кожна людина у майстерні – це окрема історія. Я іноді кажу: "Якщо тобі дуже важко, просто прийди випити чаю. Нічого не треба робити". І справді стає легше. Тут люди знаходять підтримку й відчуття плеча поруч.

– Який зворотний зв'язок від військових для вас найдорожчий?

– Ви пам'ятаєте, скільки прапорів у нас було минулого разу? Зараз їх значно більше.

З'явилася навіть окрема шевронниця, але й вона вже заповнена.

Колись дівчата раділи новій сумочці чи парфумам. А тепер ми радіємо будь-якому подарунку від військових. Це може бути гільза, кулеметна стрічка, ящик від боєприпасів, який наші майстрині розписують і продають на аукціонах. 

Одного разу військовий надіслав нам лимони, цитрусові та енергетичні батончики, підписавши посилку: "Мені просто захотілося зробити вам приємне". Такі речі дуже зворушують.

– Скільки вдалося зробити майстерні "Вишгородські павучки" за час свого існування?

– Наразі всі наші осередки виготовили 68 тисяч квадратних метрів маскувальних сіток. Це приблизно 15 кілометрів. Також зробили близько 5100 нашоломників, тисячі килимків, шкарпеток, адаптивні речі, подушки двох типів.

Ми беремося буквально за все, чим можемо бути корисними. Якщо чогось не маємо – шукаємо, де це знайти. Ми не даємо собі спокою. Постійно рухаємося вперед.

– Що б хотіли сьогодні сказати жителям Вишгорода?

– Я б сказала так: нехай усім нам буде по справах наших. Добрі справи не мають кордонів. Коли ми посилаємо у світ позитивні наміри, вони повертаються до нас добром і хорошими результатами. Якщо сидіти й нічого не робити, то нічого й не зміниться. Не варто чекати, що хтось зробить це замість тебе. Починати потрібно із себе. А починати допомагати завжди вчасно. Як я вже каазала, долучатися до волонтерського руху ніколи не пізно.

Розмову вела продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Про початок великого шляху, перші кроки та труднощі, які довелося подолати "Вишгородським павучкам" — дивіться у нашому сюжеті.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.