"Найголовніше в бугурті – це відчуття братерства". Ветеран Влад Романецький про відновлення людини через тіло, спільноту і сенс

Війна залишає сліди не лише на тілі, а й у внутрішньому стані людини. Після повернення з фронту або пережитого травматичного досвіду багато хто стикається з самотністю, втратою відчуття "свого місця" у мирному житті. У таких умовах особливо важливо знаходити простори, де можна безпечно випустити напругу, відчути підтримку й знову повірити в себе. Бугурт – середньовічне бойове мистецтво – несподівано став саме таким простором. Для ветеранів, цивільних, молоді й людей з інвалідністю він перетворився на інструмент реабілітації, соціалізації та відновлення. Про те, як бугурт допомагає повернути відчуття братерства, знайти нові сенси й чому цей вид спорту може стати точкою опори не лише для ветеранів, а й для всього суспільства, говоримо в ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд" з ветераном Владом Романецьким.

- Владе, ви є ветераном і учасником змагань із бугурту. Зокрема, ви брали участь у нещодавньому турнірі адаптивного середньовічного бою "Лицарі нового часу. Гранд фінал – 2025". Розкажіть, будь ласка, як давно займаєтесь цим видом спорту? Коли вперше про нього дізнались?  

- Я займаюсь бугуртом трохи більше року. Познайомився з ним під час проходження реабілітації. Перевірив його на собі, побачив позитивну динаміку, після чого почав займатися інтенсивніше.

- Які успіхи маєте за рік тренувань?

- Бугурт дав мені професійне зростання як бійця, а також покращились навички комунікації, а саме інтеграції в суспільство, адже після списання зі служби було важко знайти своє коло спілкування, певну нішу, де ти відчуваєш себе повноцінно своїм. Цим мене бугурт і підкупив.

- А що саме вам дає оце відчуття себе серед своїх: люди, дії, атмосфера?

- Мабуть, найголовніше в бугурті – це відчуття братерства, коли ти розумієш, що почуваєшся захищеним у колі людей, яким можеш довіряти.

- Що в цьому бойовому мистецтві вам найбільше подобається?

- Бугурт – досить незвичний вид спорту. Багато хто навіть не знає про його існування. Мені подобається в ньому дисципліна, зростання, прояв себе.

- Чому можна навчатися, займаючись бугуртом, на вашу думку?

- Бугурт вчить технікам поводження зі зброєю спочатку в м'яких обладунках, а згодом – у сталевих. Це неповторний досвід, коли ти б’єшся в залізних обладунках на справжніх лицарських турнірах.

- А ще бугурт легалізує вихід агресії, допомагаючи в реабілітації ветеранів?

- Так, надзвичайно сильно допомагає. Багато хто стикається з проблемою неконтрольованої агресії й екологічного її виходу в суспільстві, побуті. Як правило, такої можливості майже немає. А на тренуваннях ти знаходишся в контрольованих умовах, де можеш розрядитися, виплеснути свої негативні емоції і не акумулювати їх у собі.  

- Обладунки, які ви використовуєте, особливо металеві, створюють певний вайб, так?

- Звісно, це відчуття важко передати. Особливі емоції відчуваються, коли ти вперше одягаєш обладунки. Мабуть, усі хлопці в дитинстві мали мрію стати лицарем. Тож коли ти одягаєш обладунки, розумієш, що твоя мрія здійснилася. І це настільки незвично і класно, що неможливо висловити словами.

- В який момент можна одягати сталеві обладунки?

- Це все індивідуально і залежить від того, як проходить реабілітація людини. Беруться до уваги різні нюанси: чи знаходиться людина зараз на службі або вже списалась; чи це ветеран, який закінчив службу. Якщо людина приходить займатися, то починає розвиватися, набувати певних навичок, умінь. Якщо фізичний стан дозволяє людині одягати металеві обладунки, то ми завжди допоможемо в подальшому інтегрувався саме в "залізні" бої.

- Що передбачають "залізні" бої?

- "Залізні" бої передбачають професійний рівень бійців. В умовах реабілітаційних заходів ми користуємося м'яким захистом, тому що чимало людей мають поранення, різні травми. На їхніх обладунках ставляться відповідні позначки, бо це адаптивний вид спорту. Наприклад, якщо до нас приходить людина з ампутацією, ми завжди вирівнюємо шанси. Ніхто не відчуває себе неповноцінним. Будь-хто отримує можливість тренуватись у м'яких обладунках, які теж створюють певний лицарський вайб. У такі моменти людина почувається щасливою, забуває про свої проблеми, насолоджуючись моментом. Саме це ми й намагаємося дати кожному, хто приходить до нас навчатись бугурту. А коли ми бачимо позитивну динаміку зростання і відновлення людини, це сильно мотивує продовжувати свою справу.

- На вашу думку, як можна сьогодні популяризувати бугурт як спосіб реабілітації для військовослужбовців і ветеранів?

- Якщо розглядати бугурт у цілому як адаптивний спорт, то він вже набирає великої популярності серед ветеранів, кожен знаходить у ньому для себе щось своє. Комусь подобається бути в команді, хтось приходить до нас на ватри, щоб просто провести разом час, а комусь потрібне інтенсивне тренування. У нас є ті, хто може бути просто присутніми в командах, вони не займаються, але постійно з нами, тому є частиною нашої спільноти.

Довідково:

Бугурт – це командні повноконтактні бої у захисному спорядженні, що походять із лицарських традицій Середньовіччя та сьогодні є однією з дисциплін офіційно визнаного в Україні виду спорту – середньовічного бою. Поєдинки відбуваються у форматі "загін на загін" (3×3, 5×5, 10×10) та ґрунтуються на принципах командної взаємодії, довіри й спільної тактики. В сучасних українських реаліях бугурт вийшов за межі видовищного спорту й став ефективним інструментом фізичної та психологічної реабілітації.

- Чи можете розказати, чим відрізняються парні бої від командних?

- Насправді між ними дуже велика різниця в багатьох аспектах, але в цілому під час командних боїв вибудовується певна взаємодія, так само як і на війні, в підрозділах, коли з'являється зв'язок безпосередньо між людьми, які стоять один за одного. Дуже важко пояснити це братерство, але воно інтуїтивно відчувається. Коли ти виходиш зі своєю командою, тебе переповнюють різноманітні відчуття. Ти розумієш, що маєш прикривати когось і хтось прикриє тебе. Таким чином ти починаєш адаптуватися, підлаштовуватися під інших, розуміти, яка стратегія буде виграшна. На турнірі ми виходимо не просто побитися, а вибудовуємо якийсь конкретний план. Це гуртує людей.

- Зазвичай у турнірах із середньовічного бою беруть участь судді і тренери зі світовими іменами, як це було на останньому турнірі "Лицарі нового часу. Гранд фінал – 2025". Чи впливає цей факт на учасників змагань і особисто на вас?

- Такі судді і тренери мають певний авторитет, чималий досвід, тож дуже круто, що вони беруть участь у наших змаганнях.

Вони можуть нам як учасникам щось підказати, навчити. Коли ти виходиш битися під наглядом таких досвідчених суддів і тренерів, то почуваєшся досить комфортно, розуміючи, що на них можна повністю покластися.

- Чи бачите ви в бугурті механізм, який дозволяє молоді одночасно екологічно випускати агресію й формувати відчуття власної ідентичності та спільноти?

- Звісно. Молодим людям потрібно прививати ідентичність, щоб вони розуміли, хто вони, і чітко усвідомлювали себе в цьому житті і суспільстві. Крім того, це формування комунікації, певних груп. І, дійсно, займаючись бугуртом, молодь може за потреби екологічно випускати агресію в контрольованих умовах.  

- Потенційно ветерани-тренери можуть стати провідниками для молодих людей, бо мають певний авторитет в їхніх очах?

- Так, якщо розглядати саме військових. Хоча в бугурті є й жінки, які тренують. Взагалі у нас створюється такий неповторний вайб, мікроклімат у команді, колективі, що всі почуваються адекватно. Немає таких ситуацій, щоб хтось когось притискав, не існує чіткого розмежування: цивільні, військові. Тут всі свої. 

- Що люди знаходять у бугурті, крім тренувань і спілкування?

- Можу сказати про себе. Коли я в команді організації "Бугурт Січ", у нас постійно щось відбувається: цікаві історії, навчання, тож я маю простір для розвитку. Ініціативи не караються, а вітаються: тебе завжди підтримають, допоможуть. Наприклад, людина з команди має ідею щось інтегрувати в наш вид спорту. Її стовідсотково підтримають, допоможуть скласти план, розклавши все по поличках.

Довідково:

Громадська організація "Бугурт Січ" була заснована у 2021 році Оленою Кречет. Сьогодні організація спеціалізується на розвитку бугурту в адаптивному форматі та його впровадженні як реабілітаційної практики для військовослужбовців і ветеранів із різними фізичними потребами. Бугурт Січ проводить регулярні тренування, навчальні програми й турніри, створюючи безпечний простір для відновлення, самореалізації та соціальної інтеграції. Однією з останніх знакових подій став турнір адаптивного бугурту "Лицарі нового часу. Гранд фінал – 2025", що відбувся 29-30 листопада у Києві та об’єднав ветеранів і цивільних учасників з різних регіонів України.

- Чи були ви свідком інтеграції нових ідей у бугурті?

- Так. Зокрема, є тренери, які дуже полюбляють тренувати дітей, у нас це вітається, адже немає чіткого розмежування, що потрібно тренувати лише військових чи ветеранів. Якщо людині подобається якийсь конкретний напрям, то чому б і ні? Головне – знайти те, що тебе найбільше цікавить. А команда завжди підтримає.

- Чи можна сказати, що бугурт сьогодні переріс рамки спорту і став середовищем, яке об’єднує різні покоління та соціальні групи: від дітей і цивільних до військових і ветеранів?

- Однозначно. Бугурт справді може захопити дуже велику аудиторію. Фактично у нашому спорті формується середовище різних поколінь, де взаємодіють діти, дорослі, цивільні й військові. І з цього природно народжуються нові "гілочки" проєктів, які зараз на часі.

Розмову вела продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.