"Усі ми є творцями і носіями фольклору". Інтерв’ю з письменницею і дослідницею українського фольклору Дар'єю Анцибор

Дар’я Анцибор належить до тих дослідниць, які руйнують стереотипне уявлення про фольклор як щось застигле в минулому. У її оптиці це живий мінливий організм, що народжується в сільських розмовах, родинних традиціях, сучасних мемах і субкультурах. Науковий і особистий шлях Дар’ї Анцибор поєднує академічну глибину та польовий досвід: від дитячих спостережень у полтавському селі до тисяч кілометрів автостопом Європою й Азією, від студентських пошуків теми до сміливих досліджень сучасного фольклору. У першій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" говоримо про витоки цього інтересу: як середовище, подорожі та ранній досвід спілкування з людьми сформували дослідницьку оптику Дар’ї, чому саме "живий" фольклор став її професійним вибором і як особистий досвід перетворюється на наукові відкриття.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

Від автостопу до науки

- Мені відомо, що ви народилися у Києві, але ваше дитинство було багатим на враження та зустрічі з різноманітними людьми. Які саме події вплинули на формування вашої особистості?  

- Так. Я народилася в Києві. Багато всіляких прикольних зустрічей у моєму житті відбувалося завдяки тому, що я вчилася в 143-й гімназії. Викладачі дуже сильні, які з самого початку орієнтували дітей на більш поглиблені теми. Починаючи з 8 класу, ми писали реферати, брали участь у тренувальних семінарах. У старших класах поглиблено вивчали історію, філософію... Водночас у мене була можливість кожного літа їздити в село під Миргород на Полтавщині, де я, спостерігаючи за життям тамтешніх людей, багато чого для себе фіксувала. Потім мені це знадобилося вже під час моїх фольклористичних практик. Саме там, в Устимівці, я проходила свою першу практику. Мені було нескладно розговорити людину, адже мене там всі знали.

- Ви подорожували по Європі, Азії і навіть були у Канаді. Чи змусив вас отриманий досвід подивитися по-іншому на традиції та культуру?

- Я взагалі вважаю, що дуже важливо подорожувати. Зараз, звісно, не час для цього. Але раніше я багато подорожувала, наприклад, автостопом, бо була переконана, що таким чином за короткий проміжок часу можна краще і глибше пізнати місцевих людей, познайомитися з ними, подивитися, як вони насправді живуть. Я не мала можливості організовувати власні ґрунтовні експедиції – заїхати в одне місце і місяцями або роками досліджувати місцеве населення, як це в ідеалі потрібно робити антропологу. Але в мене було шалене бажання подорожувати і хоча б туристично досліджувати цей світ. Тому маю величезний досвід. Я проїхала автостопом більше 20 тисяч кілометрів до Монголії і назад.

Сім'я вибирає частини для юрти, Алтай, Монголія.

По Європі я теж багато подорожувала, особливо балканськими країнами, була у Франції. У Канаду я поїхала не як туристка, а як волонтерка, щоб допомагати в одному міжнародному англомовному таборі. На той момент мені було лише 19 років. Це був цікавий досвід. Я зрозуміла, що можна шукати альтернативні способи подорожувати, і волонтерство в цьому допомагає.

Взагалі в Україні є потужні волонтерські організації, які ще з 1990 років залучені в такий міжнародний обмін. У 2014 році я була лідеркою такого табору. Він був невеликий, бо через початок війни на Сході України в 2014 році чимало іноземців відмовилися приїжджати. Якщо зазвичай такий табір у Переяславі набирав 20-30 осіб з усього світу, то того року зібрав тільки трьох-чотирьох. Ми допомагали музею під відкритим небом у Переяславі (Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, - прим. ред.): укріплювали призьби, вчилися правильно працювати з віконницями, навіть згрібали сіно. Іноземцям з Америки чи Франції це надзвичайно сподобалось, бо вдома вони такого не робили. Кожного дня ми придумували щось максимально цікаве, щоб познайомити їх із нашими традиціями.  

Відповідаючи на питання, напевно, найбільше я винесла для себе саме з подорожей не як турист. Людей пізнаєш краще, коли живеш у них вдома, п'єш заварений за їхньою традицією чай. Наприклад, пам'ятаю, на кордоні з Монголією я пила чай із жиром, в який додавали сіль або молоко. Взагалі чай у Монголії – це буквально солоне молоко. Такі речі ти не побачиш, будучи туристом у готелі.

Багато речей для себе перевідкривала пізніше, коли приїжджала додому, починала заглиблюватися в контексти. Так, у Киргизстані я познайомилася з чоловіком, яким себе називав одним із головних представників української діаспори. Він мені показував власну бібліотеку вдома в Караколі. До цього я знала про українські поселення у Киргизстані дуже поверхнево. А потім ти приїжджаєш у Каракол і з тобою говорять українською мовою, але не  класичною в нашому розумінні, бо це вже друге чи третє покоління, яке вживає українську тільки в сім'ї. При цьому вони пам'ятають якісь пісні, прикмети, обряди. Поверталась я тоді в Україну з відчуттям, що потрібно обов'язково заїхати колись із експедицією в усі місця, де компактно проживають українці, щоб глибинно дослідити ці локальні спільноти українців, наприклад у Саратовській чи Воронезькій областях, де люди повноцінно говорять українською мовою, називаючи її балачкою.

- Які моменти у вашому житті найбільше надихнули на наукові дослідження?

- На фольклористику я потрапила випадково. У мене просто завжди було бажання копатися глибше, досліджувати і писати. У школі ж я уявляла, що писатиму романи, а не наукові праці. Взагалі дуже любила читати книжки, вивчати історію. Я навіть перемагала в конкурсах, які мені давали змогу вступити на історичний факультет будь-якого університету. Але мені хотілося дізнатися, чи є інші дотичні теми. Фольклористика здалась мені цікавим варіантом, адже вона поєднує і літературу, й історію, але через традиції та звичаї. 

Я писала наукові статті, як всі студенти. При цьому в мене було велике бажання досліджувати саме сучасний фольклор. Наприклад, коли у 2009 році поширився свинячий грип, всі почали носити маски і на масках писати різні прикольні написи, поширюючи це у соцмережах. Оті різні кумедні есемесочки можна назвати протомемами. Пам’ятаю, як деяким викладачам я мала доводити, що беру цю тему на бакалаврську роботу, щоб подивитися парадигму жанрів, пов’язану з епідемічним фольклором. Хтось казав, що це свіжа, суперактуальна тема, а дехто навіть не розумів, де я там побачила фольклор. 

Багатьом представникам класичної школи фольклористів потрібно було себе перебороти, змінити оптику, бо інколи студенти приносили дуже свіжі теми, і не всі викладачі були готові за них братися, тому що немає певної бази, літератури, джерела зазвичай англійською мовою, якою володіли не всі. На той час це були проблемні моменти, які нині такими не здаються.

Мене не дуже цікавила календарна обрядовість, а ось в епідемічному фольклорі хотілось копатись. 

Тему для дисертації я сама собі придумала. Я хотіла показати, що коли ми розповідаємо наші сновидіння, це насправді є фольклорним текстом. Деякі сни йдуть із тобою все життя, особливо віщі. На той момент уже були відповідні дослідження, але я розширилась, копаючи всюди, де йшлося про сни.  

- Вам було цікаво працювати з такими темами, тому ви обрали їх для власних досліджень?

- Так. Якщо я розуміла, що про щось ще не писали, то мені хотілось це дослідити. Саме тому у мене вийшла науково-популярна книжка (нон-фікшн) про субкультури (йдеться про книгу "Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні" видавництва "Лабораторія", 2024-2025; це ґрунтовне дослідження історії молодіжних рухів, що охоплює період від XIX століття до сучасності, - прим. ред.).

Фактично я її почала ще на другому курсі університету, надихнувшись прекрасним курсом Наталії Лисюк про постфольклор – це сучасний фольклор міста. Вона дала нам завдання кожному написати 20-30 сторінок на певну суперсучасну тему. Пам’ятаю, хтось обрав дівочі анкети, які всі ми колись заповнювали у школі, інші досліджували дембельські альбоми, а я тоді саме почала професійно танцювати брейкінг, тож вирішила, що можу подивитись оптикою дослідника на своїх знайомих хлопців і дівчат, адже у нас були специфічні вітання, сленг, одяг, стиль танцю й конкретна мова жестів. Усе це надзвичайно структурує спільноту, виокремлюючи її серед інших. Саме тоді виникло зацікавлення, яке перерослу у книжку, де я проаналізувала фактично 200 років наших молодіжних субкультур.

- Ви обрали фольклористику – дуже глибоку і специфічну сферу. Чому саме такий вибір?

- Я зрозуміла, що є дуже багато тем, які я маю досліджувати. Деякі теми лежать і чекають ще з 20-30-х років XX століття, які не були досліджені через репресії або були заморожені радянською владою. Мені бачилося, що я можу це робити. 

Я хотіла бути викладачем або читати публічні лекції людям, які дійсно захочуть прийти і послухати. 

Зараз є великий запит на теми про українські традиції: чому вони були саме такими. Люди сьогодні голодні до таких тем, тому що раніше їх не вистачало. Власне, сприйняття фольклору завжди обмежувалося колядками, щедрівками, казками і легендами. Дуже рідко, фольклор усвідомлювався як щось вічне, яке постійно перероджується. Насправді усі ми є творцями і носіями фольклору. 

Фольклористи стали дуже затребуваними з початком повномасштабної війни у 2022 році. Коли ж я вступала в Національний університет України імені Тараса Шевченка, на фольклористику було дві людини на місце. Це багато про що говорить. Зокрема, в істориків могло бути п'ять осіб на місце, а в перекладачів – від 14 до 20. Фольклористи тоді сприймались як фанати народних пісень або танців. А зараз ми дожили нарешті до моменту, коли суспільство розуміє і має цей запит дізнаватися про фольклор більше.

- Що для вас було найцікавішим за роки навчання: люди, місця, події?

- Неповторним був мій досвід в ансамблі "Роксоланія" (відомий український народний ансамбль, спрямований на збереження та популяризацію української музичної спадщини, створений у 2001 році на базі Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, - прим. ред.).  У нас був хор і хореографічна група. Ми їздили на різні фольклорні фестивалі до Німеччини, Туреччини, Словаччини, Польщі, Франції тощо. Зазвичай усіх учасників фестивалю селили в один готель, де ми знайомились один з одним. Ми інколи разом співали або вчили танці, рухи. Такий цікавий культурний досвід. У мене є знайомі з Німеччини, з якими я й досі підтримую контакт.

- Розкажіть, яку тему обрали для дисертаційного дослідження? З якими викликами зіштовхнулися під час написання?

- Моя дисертація присвячена оніричному фольклору. Це фольклор, який стосується сновидінь і всього супутнього: замовляння на сон, тлумачення сновидінь, кошмари, дитячі і віщі сни, які ми переповідаємо протягом всього життя, а також ворожіння, яке стосується сновидінь. Я намагалась систематизувати усе це як одну жанрову структуру. На цю тему досліджень майже не було, лише кілька статей про віщі сни.

Сучасний фольклор як спосіб осмислення реальності

- Ви працюєте з темами, які не часто потрапляють у поле наукових досліджень: різний гумор, меми, субкультури. Чому обираєте для себе такі нетипові теми?

- Я маю ресурс, можливості і бажання зробити хоча б вибірку для майбутніх поколінь, проаналізувавши, наприклад, усе, що стосується гумору війни. Ми ж бачимо, які сьогодні меми супершвидкоплинні. Уже через кілька місяців повністю втрачається актуальність дуже багатьох жартів. Але при цьому механізм їхнього утворення один. Ми ж сміємося, коли нам насправді дуже погано. Я ще в університеті почала досліджувати епідемічний фольклор. Потім на одній із конференцій колега звернула мою увагу на те, що ці жарти про грип дуже схожі на один чорнобильський анекдот. Ми почали досліджувати цю тему. У мене є навіть кілька статей, де я порівнюю тодішній сучасний епідемічний фольклор із чорнобильським. Там і жарти, і символи, і мотиви перегукуються.

Завдяки тому, що зараз ми живемо в цифровому світі, анекдоти поширюються у вигляді мемчиків, які ми одне одному пересилаємо. Наразі в співавторстві з моїм канадським колегою Мішелем Бушаром я пишу книжку англійською мовою для іноземців про історію України в мемах. Адже у нас є меми, які вже закріпилися в історії. 

Зокрема, один із моїх улюблених мемів про те, як типовий руснявий неприємного вигляду чоловічок каже, що вони нам розбомбили електростанції, а українець все одно смажить креветки на  кемпінговій плитці. Це означає, що навіть у найгірших ситуаціях, без світла,  води й опалення взимку ми все одно будемо в кращих умовах, ніж росіяни.

- Ми будемо гарно жити, незважаючи ні на що!

- Так, тому навіть цей один мем багато про що говорить про нас як націю і про наше ставлення до росіян, які в усьому нам заздрять.

- Чи можете ви поділитися якимось кумедним випадком під час ваших польових досліджень?

- Це була Чернігівська область. Нас привезли великим експедиційним автобусом. У кожного була своя певна профільна тема. Щоб не витрачати час на пошуки респондента, ідеш до місцевого магазину чи сільраду і питаєш, до кого можна звернутися за матеріалом. Отак забігаю я в магазин, кажу, що займаюсь народною медициною, а тому мені потрібні якісь знахарі чи шептухи. І тут починаються дебати серед присутніх у магазині, до кого ж мене послати. Сказали йти до Михайла на хутір. Думаю, якщо гарний дядько, треба сходити. Три кілометри по спеці, через ліс ледь дійшла я до того Михайла. Приходжу, починаю грюкати, нарешті вийшов Михайло у костюмі бджоляра, а за ним слідом і всі бджоли, які дуже активно на мене зреагували. Це був супершвидкий запис розмови. Відганяючи бджіл, три з яких вже встигли мене вкусити, я намагалась розпитати його прямо на вулиці. Виявилося, що він усе робить за книжкою, яку колись десь купив!  

Інша смішна історія трапилась на Житомирщині. У магазині я сказала продавчині, що записую народну медицину. Вона мені почала пояснювати, що коли болить зуб, треба сказати одну непристойну промовку з матюками. Зрештою вона на весь магазин її каже. У мене й досі є цей невідцензурований запис. І все заради науки!

- Як змінилося ваше ставлення до культури і фольклору за роки досліджень?  

- Більша зацікавленість людей стимулює тебе глибше копати навіть, здавалося б, класичні теми. Коли я була студенткою, вони мене не дуже приваблювали: той же календар чи весілля. Усе ж наче зрозуміло, але насправді є багато речей, які треба доуточнювати, допрацьовувати, застосовуючи нові сучасні підходи і дивлячись геть під іншим кутом. 

Буває й так, що в якомусь селі записуєш цікавинку, яка виявиться ключиком до чогось, чого раніше не помічав. Тому такі теми не відпускають. Наприклад, той же народний календар. Сьогодні бачимо шалений запит суспільства на його пояснення.

Я зараз співпрацюю з одним із авторів проєкту, який називається Витоки (проєкт Zagoriy Foundation про українські традиції й звичаї: путівники, дослідження та інтеграція культурної спадщини в сучасне життя, - прим. ред.). Проєкт гуртує різних фольклористів, етнологів, кожен із яких має свій погляд на календар. І ми наразі фактично дороблюємо весь календар. Особливість цього проєкту в тому, що він пояснює, дає підказки, адаптовуючи календар під сучасні потреби людей, скажімо, як працівник офісу може використати замовляння у тімбілдінгу або як ввести у корпоративну культуру українські традиції. Зараз, коли є великий попит на розуміння того, хто ми, люди почали більше цінувати власний досвід.

Останні роки ми часто говоримо про те, що у нас немає канонічно правильного Різдва. Але, на мою думку, Різдво у вашій сім'ї і є правильним. У нас склався образ, що у тому ж Львові чи Криворівні правильно святкують Різдво, а на Слобожанщині чи в Києві – ні. Насправді ми можемо самі подивитися, як наші бабусі це робили залежно хто звідки родом, а не копіювати щось із Галичини. 

Створюючи наш подкаст "Пороблено" з Анною Ніколаєвою, ми часто чуємо: "А чого ви так багато говорите про Полісся і Карпати? Розкажіть про Херсонщину чи Слобожанщину". Це означає, що людям не вистачає знань про святкування того ж Різдва, Великодня, Трійці чи Купала.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Також, рекомендуємо до перегляду інтерв’ю медіа "Погляд" із дослідницею Дар’єю Анцибор. Це глибока розмова про те, як українські традиції виживали всупереч заборонам і як вони трансформуються сьогодні.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.