"Коли людина бачить потреби інших і намагається їх закривати – це ознака справжнього лідера", – ветеран Станіслав Федорчук про свого друга Павла "Сєпара" Помисова-Несміянова

Етнічний росіянин із Донеччини, який свідомо обрав Україну і став одним із її найвідданіших захисників. Доброволець, артилерист, кінолог, мандрівник, людина з тонким гумором і внутрішньою стійкістю – Павло Помисов-Несміянов. Ще у 2015 році він став на захист України, а у березні 2022-го прославився тим, що взяв у полон першого російського військового під час оборони Ірпеня. Його позивний "Сєпар" був іронією над власним походженням, донецьким корінням і російською мовою. Але за цією самоіронією стояла людина, яка послідовно й усвідомлено воювала за Україну, попри нерозуміння частини рідних і попри те, що старший брат, за словами Павла, воював на боці так званої ЛНР.

25 травня 2025 року Павло загинув від удару ворожого FPV-дрона на Запорізькому напрямку, служачи у складі 241-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. На роковини його загибелі особливо гостро постає питання пам’яті про людей, які без наказу стали добровольцями, тримали фронт і своїм життям доводили, що любов до країни визначається не походженням, а вибором. Про Павла Помисова-Несміянова за позивним "Сєпар", його характер, гумор, фронтове братерство, добровольчий шлях і важливість гідного вшанування захисників журналісти медіа "Погляд" поговорили з ветераном і другом Павла Станіславом Федорчуком.

- Станіславе, поділіться з нашими читачами, як розпочалася ваша дружба із Павлом Помисовим-Несміяновим за позивним "Сєпар"? Яким він залишився у вашій пам’яті?

- Ми дружили з Пашею з 2014 року. Спочатку це було дистанційне спілкування в інтернеті. Я, звісно, уявляв, який він, але наживо ми познайомилися вже перед тим, як він уперше пішов добровольцем до Збройних Сил України – у 2015 році у Львові. Після цього почали спілкуватися значно ближче, підтримували один одного, комунікували постійно.

Попри всю його природну веселість, навіть певний армійський цинізм, у ньому було дуже багато про цінності, які він відстоював і за які тримався. Це була людина з дуже серйозним світоглядом – у сприйнятті себе, інших і всього, що відбувається довкола.

Коли я їхав на роковини Павла через перехрестя, де нас колись зупинила поліція через донецькі прописки в паспортах, знову згадав, із яким гумором він до всього ставився. Він чудово розумів: ми не можемо переробити інших людей чи всіх у чомусь переконати. Ми можемо лише робити те, що повинні. Це була така форма армійського стоїцизму – не жити ненавистю до тих, хто не розуміє, що відбувається, але продовжувати нести свій хрест. І це вдається небагатьом. Бо для Паші втратити почуття гумору означало втратити життя. Саме завдяки своєму характеру і принциповій позиції – жартувати треба над усіма й всюди – він постійно підтримував людей біля себе. Чимало людей біля нього як на війні, так і в тилу відчували його підтримку щоденно і ненав'язливо. Не кожен так уміє.

Багато хто закривається в собі й переживає війну так, ніби вона стосується тільки його особисто. А Паша був іншим. Я думаю, ще настане час, коли дослідники аналізуватимуть його численні відео і зрозуміють, що саме він робив. Це не були прості ролики. Він висміював ворога, показував його неадекватність, але ніколи не ставився до нього легковажно. Навпаки – постійно вивчав їхній досвід, нові прийоми, інновації. І водночас робив так, що ворог не міг зрозуміти, хто він насправді і чому ця людина роками послідовно займається їхньою утилізацією, але при цьому зберігає твердий дух, не перетворюючись на чергового пропагандиста, який просто зачитує зведення.

Друга дуже важлива річ, яку слід пам'ятати, – Паша абсолютно свідомо обрав Україну. І це надзвичайно цінно. Об’єктивно багато людей із його оточення не розуміли, чому він настільки послідовно воює за Україну. Він, звісно, пожартував би, що це, мовляв, найкраща робота у світі – знищувати москалів за гроші. Але справа була зовсім не в грошах. Ми чудово знаємо: щоб забезпечити свій підрозділ технікою, засобами ураження та всім необхідним, Паша ніколи не шкодував власних коштів. Кожен його приїзд додому супроводжувався величезним списком того, що треба купити, замовити, дістати для своїх. І це теж про принципи. Коли людина бачить потреби інших і намагається їх закривати – це ознака справжнього лідера. Якщо поговорити з тими, хто служив із ним від початку і до останніх днів, усі скажуть: його лідерство було абсолютно природним, не зумовленим погонами чи суперорденами, а тим, як він поводився з людьми.

Водночас він завжди залишався відкритим до допомоги. Під час свого, напевно, останнього приїзду додому він казав мені, що навіть о третій ночі піднімає слухавку, якщо телефонують побратими. Бо розумів їхню самотність там, на фронті, і знав, що її може зрозуміти тільки той, хто сам через це проходить. Навіть перебуваючи поза лінією бойового зіткнення, він не змінював своєї моральної установки – підтримувати таких, як він сам.

- Давайте поговоримо про вшанування Павла "Сєпара" на локальному і державному рівнях. Яка ваша думка з цього приводу?

- Для мене це дуже болюча тема. Ця історія з бойовими нагородами Павла, на жаль, стосується не лише його одного через його донецьку прописку і ті завдання, які він виконував для Збройних Сил України ще з часів окупації.

 Я не знаю, які розумники розмістили Павла в якісь незрозумілі бази даних. Попри всі зусилля побратимів і близьких, за роки служби він так і не отримав належного визнання. Перша і поки що єдина бойова нагорода Павла є посмертною. І для мене це велика несправедливість. Адже є зафіксовані факти про те, що він робив під час оборони Ірпеня: знищував ворожу техніки, взяв у полон першого російського військового під Києвом, якого він фактично стабілізував і передав відповідним органам.

Момент передачі полоненого росіянина "Сєпаром". Березень 2022 року.

Усе це заслуговує на вшанування не для самого Паші, а для суспільства. Нагороди важливі не стільки для військових, скільки для нас усіх. Це питання прикладу для суспільства. Якщо ми хочемо виховати людей, які цінують свою землю, свою державу і її оборону, ми маємо пильнувати, щоб пам’ять про таких людей була гідною і прижиттєво, і посмертно, щоб вулиці називали їхніми іменами… Тоді суспільство усвідомить: достойне життя означає гідну пам’ять, а те ту, яку випрошують петиціями чи жебрають під державними установами.

Я дуже сподіваюся, що після оприлюднення фактів життя Павла і його бойового шляху все буде по-іншому. Ми не маємо бути прохачами. Це точно не те, чого хотів би Паша ні для себе, ні для нас. Бо коли людина загинула – і на цьому крапка, це неправильно. Якщо ми хочемо, щоб її вчинки жили далі, ми повинні зробити щось більше, ніж просто зафіксувати факт загибелі.

Я би дуже хотів, щоб вшанування пам’яті Павла було справою не лише родини чи друзів, а всіх, хто хоче жити в іншому суспільстві – суспільстві, згуртованому довкола своїх героїв і добровольців. Адже Павло – двічі доброволець. Ще у 2014 році він міг залишитися за кордоном, заробляти гроші й жити спокійно, але свідомо обрав шлях воїна. У нього не було за плечима військової кафедри чи друзів, які кликали б його в армію. Він сам ухвалив рішення стати оборонцем свого суспільства, свого народу і своєї землі. І, як на мене, це безумовно заслуговує на повагу, увагу і справжню пам’ять – не для галочки і не заради красивих звітів чиновників.

Інтерв’ю брала продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Нагадаємо, Павло Помисов-Несміянов загинув 25 травня 2025 року під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.

31 травня 2025 року в місті Ірпінь відбулася церемонія прощання із загиблим захисником. Павла Помисов-Несміянова з військовими почестями поховали на Алеї пам’яті захисників України.

Детальніше про життєвий та бойовий шлях захисника дивіться у сюжеті на YouTube-каналі "Погляд".

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.