"У кожній із цих історій можна знайти силу, якої нам сьогодні дуже не вистачає". Світлана Маховська про книгу "Російська навала. Окупація. Спротив (2022): Усні свідчення мешканців Київщини"

Кожне свідчення чи спогад про війну – це людська доля, яка стала частиною історії України. Зберегти ці голоси, поки пам’ять не стерла важливих деталей, – завдання, яке взяли на себе українські науковці. Результатом їхньої роботи стало двотомне видання "Російська навала. Окупація. Спротив (2022): Усні свідчення мешканців Київщини", презентоване 13 жовтня 2026 року в Музеї Майдану. Видання складається з 63 усноісторичних інтерв’ю з очевидцями перших місяців широкомасштабного російського вторгнення – мешканцями 42 населених пунктів Броварського, Бучанського та Вишгородського районів Київщини. Це спогади про перші години вторгнення, бойові дії та евакуацію, спротив і територіальну оборону, волонтерство й взаємодопомогу, про очікування звільнення та повернення до своїх громад. Про те, як особисті життєві події стають історичними джерелами, чому часом чужій людині довіряють найболючіше та яку силу можна віднайти навіть у спогадах про найстрашніше, журналісти медіа "Погляд" дізналися в однієї з укладачок видання Світлани Маховської – кандидатки історичних наук, завідувачки відділу етнології Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, наукової співробітниці Інституту історії України НАН України.

Як народжувалася книга свідчень

– Світлано, пригадайте, як виник задум видання "Російська навала. Окупація. Спротив (2022)"? Із чого почалася робота над збиранням свідчень мешканців Київщини?

– Ця книга почала народжуватися ще в 2023 році, хоча тоді задум не був остаточно сформований. Перші виїзди для документування воєнного досвіду ми здійснили ще в травні 2022-го на Чернігівщину.

У 2023 році я вирішила відвідати знайомих, які пережили окупацію або перебували в заблокованих населених пунктах Київщини, і записати з ними інтерв'ю. Це не була запланована експедиція. Разом із кількома колегами ми відвідали Нову Буду, Бородянку та інші населені пункти. Саме ці поїздки стали своєрідним початком нашої роботи на Київщині.

Коли ми завершили роботу над виданням "Чернігів у війні – 2022. Голоси очевидців", до якого увійшли 24 інтерв'ю з мешканцями Чернігівщини, постало питання: чому б не продовжити цю роботу на Київщині?

На той момент у нас уже сформувалася команда. Ми добре знали одне одного, мали досвід спільної роботи й, головне, довіряли одне одному. А довіра під час польових досліджень, особливо пов'язаних із війною, – визначальний чинник.

Я вже працювала в Інституті історії України НАН України. Там ми отримали підтримку цієї ідеї та почали шукати можливості для її реалізації. Одним із головних меценатів став американський Фонд Катедр Українознавства, який підтримує різноманітні українські ініціативи. Завдяки цій підтримці ми змогли спланувати експедиції, визначити маршрути й розпочати систематичне збирання свідчень. Від самого початку орієнтувалися на те, що ця робота, як і на Чернігівщині, має завершитися окремим виданням.

– Як знаходили людей, готових поділитися пережитим? Хто допомагав налагоджувати контакти з мешканцями громад?

– Для мене це була окрема сторінка життя, адже пошуком респондентів на Київщині безпосередньо займалася я. На Чернігівщині нам дуже допомагали Катерина Литвин та Олександр Шевчук, які знали місцеві громади й сприяли комунікації. На Київщині ці зв'язки довелося вибудовувати самостійно.

Щоразу пошук відбувався по-різному. Іноді ми зверталися до керівництва громад. Наприклад, щоб налагодити контакти у Великодимерській громаді, я спочатку спілкувалася з її головою, потім із секретарями, старостами, які допомагали знаходити людей у конкретних населених пунктах.

Можна було, звісно, приїхати й шукати співрозмовників на місці. Такий підхід теж працює. Але ми були обмежені в часі, адже всі мали основну роботу в державних установах. Тому експедиції здебільшого проводили у вихідні й намагалися спланувати їх максимально продуктивно.

Часто спрацьовувало особисте знайомство: одна людина рекомендувала іншу, та – наступну. Так поступово розширювалося коло контактів.

Дуже допомагали місцеві жителі, які розуміли цінність нашої роботи. Наприклад, друзі з Макарова допомогли організувати, здається, чотири експедиції. Причому кожна охоплювала кілька населених пунктів. Вони самі шукали людей, домовлялися про зустрічі, пропонували співрозмовників.

Бували й особисті звернення. Хтось із колег говорив: "Це моє рідне село. Там відбувалися страшні події. Приїдьте, запишіть про нього". Так, пані Ірина Сікорська наполягала, що історії села Козаровичі обов'язково мають бути почуті.

Іноді людина, з якою ми домовлялися, виявлялася лише посередником і вже на місці знайомила нас із безпосередніми свідками подій.

Це була складна система комунікації, яка потребувала постійного узгодження. Важливо було й правильно спланувати маршрути: відвідати кілька громад, знайти місце для ночівлі, щоб наступного дня продовжити роботу, адже здебільшого експедиції тривали два дні, іноді – три.

– Як був організований запис свідчень? Скільки часу потребувала одна розмова та скількох людей вдавалося опитати за експедицію?

– Зазвичай я виїжджала з дому близько п'ятої ранку, дорогою забирала колег, і ми разом прямували до першого населеного пункту. Переважно команда складалася з чотирьох-п'яти дослідників. Іноді нас було шестеро й ми їхали двома автомобілями.

Місцеві помічники заздалегідь домовлялися з людьми, готовими дати інтерв'ю. Ми просили планувати зустрічі з інтервалом щонайменше дві-дві з половиною години, а краще – три. Адже для повноцінної розмови про досвід людини від початку повномасштабного вторгнення потрібно приблизно стільки часу.

Звісно, класичне біографічне інтерв'ю може тривати значно довше, адже передбачає докладну розповідь про життя людини. Але наші співрозмовники здебільшого починали спогади саме з 24 лютого 2022 року. Їх навіть було складно повернути до попередніх подій. Маючи досвід роботи на Чернігівщині, ми вже розуміли, як організувати процес.

Наприклад, четверо дослідників одночасно записують чотирьох людей, а через дві-три години – наступних чотирьох. Таким чином за першу половину дня можна провести вісім інтерв'ю.

Після обіду ми переїжджали до іншого населеного пункту й продовжували роботу. Звичайно, усе залежало від обставин і пори року. Взимку, коли світловий день коротший, працювати було складніше. Та ми намагалися максимально ефективно використати кожен виїзд.

– Наскільки складно було здобути довіру людей, які пережили окупацію, втрати чи полон? Чи траплялося, що вони розповідали вам те, чим не наважувалися поділитися навіть із близькими?

– Думаю, таке траплялося досить часто. Іноді людині простіше відкритися незнайомому співрозмовнику, ніж рідним, особливо якщо члени родини разом пережили окупацію. Повертатися до цих спогадів у сімейному колі може бути травматично для всіх.

Звичайно, коли приїжджаєш до незнайомої людини, спочатку потрібно подолати певну дистанцію. І тут багато залежить від майстерності інтерв'юера – наскільки швидко він зможе увійти в коло довіри співрозмовника.

Були історії, які люди навряд чи розповіли б у присутності рідних. Особливо запам'яталися інтерв'ю, пов'язані з полоном. Одне з них увійшло до видання видання "Російська навала. Окупація. Спротив (2022): Усні свідчення мешканців Київщини".

До деяких розмов неможливо підготуватися повністю. Ти можеш навіть не здогадуватися, який досвід почуєш. За чотири роки роботи ми вже навчилися стримувати емоції, розуміти, коли потрібно промовчати, а коли – відреагувати. Іноді достатньо просто взяти людину за руку, а часом – поплакати разом із нею.

Бувають моменти, коли стриматися неможливо. Хоча я стала помічати і за собою, і за колегами, що працювати з такими історіями стає трохи легше. Не тому, що вони менше вражають, а тому, що ти вже краще розумієш, із чим можеш зіткнутися. Адже, слухаючи співрозмовника, ти певною мірою проживаєш його історію у власній уяві.

Я переконана, що ми почули значно більше, ніж деякі люди могли розповісти своїм близьким, але рішення, що із цього можна винести на широкий загал, а що ні – це вже наша відповідальність. Саме тому під час підготовки інтерв'ю до друку ми певною мірою втручалися в тексти, намагаючись максимально захистити людей, які довірили нам свої історії.

232 інтерв'ю за два роки експедицій

– Скільки часу тривала робота над виданням: від запису перших свідчень до підготовки книг до друку?

– Перші інтерв'ю на Київщині ми записали у 2023 році, але систематичні експедиції розпочалися у 2024-му й тривали до 2025 року. Загалом за цей час ми записали 232 інтерв'ю з мешканцями Київщини.

Паралельно з експедиціями працювали над матеріалами: розшифровували записи, опрацьовували тексти, відбирали свідчення для публікації. Увесь процес – від запису інтерв'ю до підготовки видання – зайняв близько двох років.

– Результатом цієї роботи стало двокнижжя. За яким принципом ви структурували зібрані свідчення?

– Фактично це одне видання у двох книгах із наскрізною нумерацією сторінок. До першої книги увійшли інтерв'ю з Броварського та частини Бучанського району. Друга книга охоплює решту Бучанського й Вишгородський район.

Ми зосередилися на трьох районах Київщини, які зазнали особливо тяжких випробувань на початку повномасштабного, де були окупація, блокада й бойові дії.

Водночас серед досліджених населених пунктів є й такі, куди російські війська не зайшли, але підійшли впритул. Читаючи свідчення, можна простежити, де зупинилося просування окупантів, як місцеві жителі, зокрема жінки, допомагали українським військовим стримувати російську навалу. Це теж важлива частина історії спротиву.

– Скільки свідчень увійшло до видання? Чи всі інтерв'ю були індивідуальними?

– До двох книг увійшли 63 інтерв'ю з мешканцями 42 населених пунктів. Але загалом у них представлені свідчення 84 людей. Річ у тім, що не всі розмови були індивідуальними. Іноді одночасно приходили троє чи четверо співрозмовників. Є навіть інтерв'ю, у якому брали участь п'ятеро людей.

Ми не завжди мали можливість записати кожного окремо, але й відмовити людям, які прийшли поділитися своїм досвідом, не могли. Так виникали своєрідні інтерв'ю-сесії, коли кілька співрозмовників доповнювали спогади одне одного. І це було надзвичайно цікаво.

Особливо запам'яталася одна така розмова. Жінка принесла із собою щоденник, який вела на початку повномасштабного вторгнення. І він став ніби шостим учасником інтерв'ю. Коли хтось згадував певну подію, вона говорила: "Зараз подивлюся, якого це числа було. Я пам'ятаю, що писала про це в щоденнику". Так її записи допомагали уточнювати хронологію подій і доповнювали розповіді інших жінок.

Загалом наші респонденти передали на архівне зберігання сім рукописних щоденників. Ця жінка свій залишила собі, оскільки там було багато особистого, чим вона поки не готова ділитися. Але під час розмови постійно зверталася до записів, і це зробило інтерв'ю особливим.

– Що особисто для вас стало найціннішим у цій роботі? Який головний сенс ви вкладаєте в це видання?

– Для мене ця книга – доказ незламності українців. Я довго думала, що могла б написати як автограф на її сторінках. І зрозуміла: голоси, які увійшли до цього видання, – це зразки сили й незламності наших людей.

Ці історії дуже складні, подекуди травматичні, сповнені втрат і болю. Але люди, які все це пережили, все одно демонструють надзвичайну внутрішню силу. Після деяких інтерв'ю я відчувала величезне емоційне виснаження. Іноді навіть не очікуєш, що одна розмова може настільки тебе виснажити, особливо коли стикаєшся з досвідом, до якого емоційно не готовий.

Наприклад, людина розповідає про полон, поранення, показує шрами на своєму тілі. Це вже інший рівень контакту, коли ти стикаєшся з тілесними свідченнями чужого болю. Такі розмови виснажують значно більше, ніж звичайне інтерв'ю.

Коли ми завершили роботу над виданням, я ще чіткіше усвідомила: у кожній із цих історій можна знайти силу, якої нам сьогодні дуже не вистачає. З кожним днем ми певною мірою втрачаємо впевненість, оптимізм. І наші співрозмовники теж іноді їх втрачають.

Раніше наприкінці інтерв'ю ми запитували: "Що ви зробите одразу після перемоги?". Це було запитання, яким ми намагалися завершити розмову на позитивній ноті. І люди розповідали, як накриватимуть величезні столи – від одного краю села до іншого, як святкуватимуть перемогу всією громадою.

Сьогодні це запитання викликає вже інші емоції, адже завершення війни поки не видно, та попри все люди зберігають оптимізм. І я переконана, що ці інтерв'ю можуть дати величезну силу тим, хто їх прочитає. Ми як дослідники вже відчули її, працюючи з цими історіями, а читачам ще належить її відкрити. Ця сила прихована за болем і відчаєм. Саме вона сьогодні потрібна нам, щоб вистояти й дочекатися тих великих столів, які колись з'єднають різні кінці українських сіл.

– Де сьогодні можна ознайомитися з виданням? Чи плануєте додатковий наклад, щоб видання стало доступним для бібліотек і громад Київщини?

– Друковане видання вже є, але його наклад становить лише 100 примірників. На початку роботи ми навіть не уявляли, наскільки масштабним виявиться проєкт. Ми не були впевнені, що власними силами зможемо дослідити таку кількість населених пунктів за відносно короткий час.

Великі наукові установи можуть працювати над подібними темами роками, маючи окремі програми та відповідні ресурси. Для нас же це була додаткова робота до основної професійної діяльності.

Іноді ми самі дивувалися обсягам зібраного матеріалу. Бували моменти, коли запитували одне одного: "Хто це все придумав? Чому так багато?". Було складно, але саме завдяки команді ми змогли довести справу до кінця. Одній людині виконати такий обсяг роботи нереально. Без взаємної довіри в команді досягти результату було б неможливо.

Сьогодні обидві книги доступні в електронному форматі на сайті Інституту історії України НАН України. Ми намагаємося максимально поширювати цю інформацію, щоб усі охочі могли ознайомитися з виданням.

Щодо друкованих примірників, то ми вже обговорювали з видавцем можливість додаткового накладу. Якщо буде достатній попит, можна організувати передзамовлення. Водночас розуміємо, що для багатьох людей придбання такого об'ємного видання може бути фінансово складним. Тому дуже хотілося б, щоб до справи долучилися громади або меценати, які могли б підтримати додатковий друк і забезпечити книгами місцеві бібліотеки, адже передусім це голоси самих громад. І ці книги мають бути в них.

Ми ж створювали це видання не для себе. Тому важливо знайти можливість надрукувати додаткові примірники й зробити їх доступними для всіх зацікавлених.

Електронна версія двокнижжя доступна на сайті Інституту історії України НАН України.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.