"Уміння адаптовуватись, швидко реагувати і приймати рішення насправді мені надзвичайно допомогло у житті і роботі". Інтерв’ю з директоркою Вишгородського історико-культурного заповідника Владою Литовченко

Колись вона викладала музику у школі, потім стала "Міс Україна-95", понад 10 років керувала модельною агенцією, а згодом стала кандидаткою історичних наук, захистивши дисертацію про роль ЮНЕСКО в охороні культурної спадщини України. Ось вже 10 років Влада Литовченко успішно очолює Вишгородський історико-культурний заповідник. Як відбуваються такі професійні перевтілення і що змушує людину одного дня сказати собі: "Я готова до нового шляху", читайте в ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд".

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

– Пані Владо, якщо озирнутися на роки вашого дитинства, які події та люди вас сформували?

– Я народилася на Київщині у місті Бровари, і мала дуже щасливе дитинство.

Зростала в умовах красивої природи: хвойного лісу, озера, спілкування з природою. У нас із батьками був невеличкий приватний будиночок. Ми вирощували овочі і фрукти. У лісі збирали гриби. Спілкування з природою, збиральництво мені приносили велике задоволення. Тому мені завжди було що робити. До того ж я професійно займалася музикою, закінчила музичне училище імені Глієра (нині Київська муніципальна академія музики імені Р. М. Глієра, - прим. ред.) й заочно Одеську консерваторію за класом фортепіано (нині Одеська державна музична академія ім. А. В. Нежданової, - прим. ред.).

Моєю першою роботою було викладання музики в загальноосвітній школі №253 міста Києва. Я працювала вчителькою музики впродовж п’яти років.

Уже в 19 років у мене була повна ставка, хоча тільки-тільки народилася моя старша донька Маргарита – у 1989 році. Життєві умови складалися так, що я змушена була працювати. Хоча й мала чоловіка, проте фінансова відповідальність була повністю на мені.

Заняття у школі починались о 8:00. До Борщагівки у ті часи було не так просто дістатися, тож часто доводилося ходити пішки. Але я почувалась щасливою, бо музика і робота з дітьми були моїми життєвими пріоритетами, місією і покликанням, незважаючи на всі труднощі, які переживала наша держава у період Перебудови. Я не можу сказати, що був голод, але гостро відчувалась нестача їжі і продуктів. Пам'ятаю, як відпрацювавши свої уроки у школі, забирала маленьку Маргариту з садочка. Вона була ще у візочку, а я стояла по кілька годин у черзі за банальними продуктами чи якимись дитячими товарами. Але це мене не сильно засмучувало. Я ніколи не жалілася, як велика кількість моїх колег того часу.

Але дуже часто доля вносить свої корективи, приносить зміни і несподіванки. Я мріяла про світ моди, розглядала перші журнали моди, які з’явилися в Україні, зачитувалася долею українських красунь, адже перший конкурс краси в Україні відбувся у 1989 році. Я знала майже напам'ять усі біографії наших українських красунь, і вони були для мене стимулом і натхненням щодо того, як справлятися з життєвими перепонами, щодо способу життя і режиму харчування. Звісно, я ніколи не могла й подумати, що попереду на мене чекає зміна професії і взагалі діяльності в житті. У моїй родині ніхто ніколи не концентрувався на зовнішності.

У мене надзвичайно красиві батьки і брат, але я не пам'ятаю, щоб мене хтось хвалив чи казав: "Ти красива". Та й мій зріст тоді був досить середній – 168 сантиметрів (зараз – 177 сантиметрів). Тому я жила своїм звичайним життям.

– Відомо, що через службу батька ваша родина часто переїжджала. Що вам запам'яталося з того періоду? Чи легко було звикати до нового місця?

– Так, дійсно, ми дуже часто переїжджали, тож доводилося адаптуватися до нових умов, підлаштовуватися під нових однокласників, батькам – під сусідів. Це завжди були різні формати житла. Я не можу сказати, що мені це подобалося, але деякі явища назавжди закарбувалися в пам’яті, як-от  північне сяйво. Пам'ятаю, як у 40-градусний мороз ми з дітьми зайшли на пошту, щоб забрати якийсь лист, а дорослі помітили, що наші носи обморозились. Ще дуже довго мій ніс залишався червоним, через що я дуже комплексувала. Уміння адаптовуватись, швидко реагувати і приймати рішення насправді мені надзвичайно допомогло у житті і роботі.

– Значну частину дитинства вас виховувала бабуся Марія. Які її уроки чи життєві принципи ви пронесли крізь роки?

– Коли ми жили з батьками на Півночі, у мене швидко почав втрачатися зір. Лікарі порадили негайно їхати додому, на Батьківщину. Тому мене виховувала бабуся Марія, яка жила і похована в місті Бровари на Київщині. Я її дуже любила. Бабуся привчала мене до українських традицій і пісень, ми разом відвідували православний храм, вчили молитви, хоча мої батьки й були комуністами. Я захоплювалася церковним співом. Настоятель храму завжди мене хвалив і казав, що в мене світла душа. Я була його улюбленою парафіянкою, адже брала участь у церковному хорі. Тому можу сміливо сказати, що моє дитинство було прекрасним.

– Ви з дитинства займалися музикою. Яким для вас є світ музичного мистецтва наразі?

– Я виховувалася в академічному мистецтві, і прояви здібностей щодо обрання майбутньої професії заклалися відразу. Я з задоволенням дивилася концерти класичної музики, любила вистукувати пальцями ритм, уявляла себе піаністкою на великому концерті. Тому батьки відвели мене на прослуховування в дитячу музичну школу міста Бровари. Мене відразу взяли, зауваживши, що я маю абсолютний слух. Після закінчення музичної школи батьки ще протягом року винаймали мені репетиторів для підготовки до вступу в музичне училище імені Глієра, бо це було надзвичайно престижно. Там був великий конкурс: 12 людей на місце на фортепіанному відділі. Однак я успішно склала іспити і впродовж чотирьох років навчалася на стаціонарі.  

Від учительки музики до керівниці модельної агенції

– Ви працювали викладачкою музики і зовсім випадково потрапили до модельного агентства?

– Дійсно, я працювала викладачкою музики і за компанію з подругою пішла в агенцію моделей. Там просто в коридорі мене побачила директорка агенції і запросила на кастинг. Їй сподобалися мої дані, тож мене взяли до школи агенції моделей.

– Спочатку був титул "Міс Київ", потім – "Міс Україна-1995", згодом –робота телеведучою. Як змінилося після цього ваше життя?

– Такий різкий перелом долі був для мене надзвичайно неочікуваним. Я довго не могла отямитися, адже це радикально змінювало усі мої плани. На той момент я вже не жила з чоловіком, а переїхала до батьків у Бровари. Мама допомагала у вихованні маленької Маргарити. Дитячі садочки були перевантажені, тому нам порадили, щоб дитина виховувалась удома. Я їздила з Броварів на роботу у школу на Борщагівці. Якщо були кастинги, то приїжджала в агенцію моделей. Мене не бентежили ні відстані, які доводилося долати щодня, ні інтенсивність чи складність життя. Я просто не звертала увагу на те все. Долати самостійно труднощі навчилась із дитинства. Пам’ятаю, як колись узимку ще під час навчання у школі ми з однокласниками їхали з Дарниці додому у Бровари, а нас кондуктор висадив з автобуса у 20-градусний мороз. Довелося йти пішки. Додому я прийшла о 22:00. Батьки, звісно, були в шоці, адже тоді ще не існували мобільні телефони. І таких пригод було багато.

Якщо озирнутися і проаналізувати своє життя, розумію, що було достатньо фізичного ресурсу, віри і мотивації. Ти або стаєш на цей шлях і йдеш впевнено, не жаліючись, або просто живеш із батьками в Броварах, виховуєш дитину, працюєш у школі… Я обрала перший варіант і не звертала увагу на втому, нестачу часу й відпочинку. То був складний період. Ми з чоловіком жили окремо, він ніяким чином не допомагав. Фінансова турбота лягла на мене і моїх батьків. У ті часи гостро відчувалась криза. Роботу важко було знайти, тому я цінувала своє викладання у школі. Мене поважало керівництво навчального закладу, у мене був чудовий керівник відділу, я чудово ладнала з колегами. А ще мені подобалися мої учні, тому не хотіла змінювати місце роботи. Це така своєрідна довіра до всесвіту.

– Ви довгий час очолювали модельне агентство, навчали моделей. Що пам'ятаєте з того часу?

– Я працювала в агенції моделей, спробувала себе на подіумі, потім виграла найпрестижніший конкурс нашої країни "Міс Україна" у 1995 році.

Звісно, після цього моя доля різко змінилася. Я ще пів року викладала в школі, але у зв'язку з тим, що мала велику кількість відряджень, просто фізично не могла поєднувати це все, тож довелося звільнитися зі школи, де пропрацювала п'ять років. На той момент я вже закінчила консерваторію, моя Маргарита підросла… Після перемоги в конкурсі краси я зрозуміла, наскільки красивий світ креативної модної індустрії. Мода, подіум, рекламна діяльність,  українські дизайнери, перші глянцеві журнали, незліченні тематичні виставки і презентації компаній, які відкривалися в Україні, а також робота з режисерами, кліпмейкерами, акторська робота – це все були напрями діяльності агенції моделей.

Спочатку я попрацювала менеджером в агенції "Лінія 12", керівником якої є легенда модельного бізнесу Марія Манюк. Робота була цікава, проте певні управлінські рішення, які приймалися Марією Манюк, мені були не до душі. Я розуміла, що в тій чи іншій ситуації вчинила б по-іншому. Наприклад, по-своєму б формувала комунікації з клієнтами, проводила кастинги чи спілкувалася з моделями. І свого часу, коли в мене з'явилася можливість відкрити власну агенцію моделей, я нею скористалася. Моя агенція "Карін Моделс" була франшизою французької агенції "Карін". І я досить довго нею керувала.

– Що дав вам досвід керівниці, наставниці?

– Цей досвід дав мені дуже багато. Перш за все – широке коло знайомств і можливості. Я не мала комплексів щодо комунікації з клієнтами, у мене з’явився досвід управління великою кількістю людей. У нас працювало більше 10 менеджерів різних напрямів, а моделей було близько 1500. Із них ми працювали з 600 дівчатами на постійній основі.

Це було щось середнє між школою і певним вихованням, тому що часто дівчатка були підлітками, іноді з інших міст, а навчалися в Києві. Також були дівчата з неповних чи неблагополучних сімей, яких доводилося вчити елементарним навичкам. Я часто приносила їм власний одяг, вітаміни і навіть давала особисті кошти.

Поступово з розуміння та аналізу ринку народилися такі структурні підрозділи, як школа моделей, підготовка дівчат до участі в конкурсах краси, дитяча студія, а згодом – клас для дорослих жінок.

Тому роботи було завжди дуже багато. Усе різнопланове, бурхливе, яскраве. Мої друзі казали, що заздрять мені, бо в мене щодня щось нове.

Я постійно була пов’язана з презентаціями – не через світськість, а через запрошення тих фірм, компаній, представництв, з якими я працювала. Звісно, як партнер я завжди приходила на ці презентації. Це було краще, ніж рутинна робота в офісі. Таким чином у мене з’явилася велика кількість можливостей і зв’язків, які відіграють свою роль і сьогодні.

– Як змінилася модельна індустрія з роками?

– Ви знаєте, у ті часи, коли ще не існували соцмережі, менеджери справді були потрібні моделям. Соцмережі змінили все. Тоді ми виконували не лише організаційну, адміністративну, виховну, іноді освітню функції, а й забезпечували комунікацію, тобто були посередниками. Наприклад, є замовлення для рекламної зйомки на певний типаж. Ми згідно з картотекою агенції обирали дівчат чи хлопців, дорослих людей чи дітей під вимоги клієнта. Потім контактували з кожним із них, розповідали про форму вбрання, сюжет. Нині цю функцію виконують соцмережі. Дизайнери чи рекламні агенції напряму розміщують оголошення у соцмережах про майбутній кастинг – і моделі приходять у визначені місце й час.

Звісно, більш престижно і безпечно працювати в агенціях моделей. Проте зараз я вже не слідкую за тим, що відбувається в Україні, але нещодавно була дуже гучна справа, пов’язана з моєю колишньою керівницею Марією Манюк і Епштейном. Мені телефонували журналісти і питали мою думку. Я утримуюся від інтерв’ю, адже щоб надати такий коментар, треба бачити ці документи. Я знаю, як у нас фальсифікують новини, тому просто утримуюся від будь-яких пояснень.

Коли приходить усвідомлення власної місії

– Пані Владо, коли у вашому житті з’явилася наукова діяльність?

– Наукова діяльність у моєму житті з’явилася тоді, коли я була до неї готова. І сталося це значно пізніше. В якийсь момент я усвідомила, що мені необхідно отримати сучасну вищу освіту. Після консерваторії в мене ще був диплом економічного університету (факультет "Менеджмент організації"). Я почала займатися громадською діяльністю, зокрема мій благодійний фонд "Обдаровані діти – майбутнє України" допомагав талановитим дітям, перш за все митцям, музикантам.

Це те, у чому я свого часу мала потребу, – допомагати дійсно талановитим дітям, які часто через нестачу коштів у родині не могли взяти участь у професійному конкурсі. Я вирішила допомагати таким дітям не лише оплатою проїзду, а й виступала як продюсерка. Я розуміла систему менеджменту, просування, адже очолювала агенцію моделей. Потім з’явилися різні програми допомоги дітям із малозабезпечених сімей, зокрема "Я – Берегиня".

Усвідомлюючи всю силу мистецтва, культури й культурної дипломатії щодо формування культурної політики країни, я замислилась, яку освіту мені потрібно отримати, щоб більш академічно розуміти весь механізм роботи цих процесів і культурних зв’язків. І знайшла для себе варіант – Дипломатичну академію України при Міністерстві закордонних справ (нині Дипломатична академія України імені Геннадія Удовенка при МЗС, - прим. ред.) Мені все сподобалося, окрім того, що треба було навчатися два роки на стаціонарі. Але я прийняла таке виважене для себе рішення. 2007-2009 – це були два роки серйозного, ґрунтовного стаціонарного навчання.

Я навіть відмовляла собі у відпустці чи якихось поїздках, які могла здійснювати, задля того, щоб піти на пари. Там була строго вибудувана дисципліна. Але я ні про що не шкодую, тому що це дійсно був ключовий фактор моєї долі, яка повністю розвернулася.

Порадившись із тодішнім ректором, Надзвичайним і Повноважним Послом України Борисом Івановичем Гуменюком, з яким у мене залишилися гарні стосунки і зараз, я взяла курс на те, щоб зробити своєю спеціалізацією тему культурної дипломатії, зокрема збереження та охорону культурної спадщини.

Зліва направо: В.Г.Циватий-проректор Дипломатичної академії України,к.і.н.,доцент; Влада Литовченко-слухачка Академії(на той час),координатор проєкту; Г.Й.Удовенко-дипломат,міністр закордонних справ України(1994-98 рр.),президент 52 сесії Генеральної Асамблеї ООН(1997-98 рр.); А.М.Зленко-міністр закордонних справ України(1990-94 рр.) та 2000-03 рр.; Б.І.Гуменюк-ректор Дипломатичної академії України,Надзвичайний та Повноважний посол України,професор,доктор історичних наук.

Також Борис Іванович запропонував мені вступити до аспірантури Дипломатичної академії. І відразу після закінчення академії я ще чотири роки навчалася в аспірантурі, а у 2014 році захистила кандидатську дисертацію на тему "Роль ЮНЕСКО в охороні і збереженні культурної спадщини в Україні".

Тож ця тема була для мене надзвичайно важливою, і вже свої проєкти й програми у статусі громадської діячки я орієнтувала саме на культурну дипломатію.

Прекрасно пам’ятаю, як на захисті дисертації один із професорів мене перепитав, що це за придуманий мною новітній термін – культурна дипломатія, додавши, що приходять тут дисертанти з модельних агенцій і розказують про культурну дипломатію. Він ще тоді запитав: "Може, ви скажете, що існує ще й спортивна дипломатія?". Бувають і такі питання…

Також згадую, як на захисті я розповідала про культурну спадщину та її різновиди, що, окрім культурної, існує ще історична, археологічна, мистецька, природна, і навіть космічна спадщина. Інший професор запитав: "Може, ще є підводна спадщина? Що тільки ці моделі не придумають!". А я відповіла: "Можете собі уявити, що є ще й підводна спадщина. Це якраз залишки культурної спадщини, які повністю або частково затоплені водою, але головною умовою є те, що цій спадщині повинно бути мінімум 100 років. Тобто саме період знаходження під водою і визначає її напрям і характеристику". Подібних курйозів траплялося чимало. Але приємно, що в той період, коли отримувала знання, приходило усвідомлення своєї місії і переорієнтації у житті. Я дякую своїм наставникам, Учителям із великої літери, які були поруч, не засуджували, а спрямовували.

Також прекрасно пам’ятаю слова видатного дипломата Анатолія Максимовича Зленка, який на лекціях нам казав, що ніхто нас не буде вчити досконало, детально все розповідати, розжовувати. На своїх лекціях метри дипломатії, зовнішньої політики давали нам лише вектор, тези, а наше завдання – приходити додому, читати, вчити, шукати інформацію в інтернеті, архівах, бібліотеках.

Наразі розумію, як це було цінно і важливо. Мабуть, варто було фіксувати усе це й видати як мемуари, адже саме наш курс в Дипломатичній академії мав честь слухати таких метрів зовнішньої політики, як Анатолій Максимович Зленко, Юрій Миколайович Кочубей, звісно ж, Геннадій Йосипович Удовенко, Борис Іванович Гуменюк і багато-багато інших.

– Як робота з темою ЮНЕСКО вплинула на вас як культурну менеджерку?

– У період навчання в Дипломатичній академії я взяла кейс (і це було дуже випадково) урядової програми "Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в руках молоді". Тоді я дуже активно ще працювала в благодійному фонді, який втілював програму підтримки талановитої молоді та дітей. І в штаб-квартирі ЮНЕСКО ми з Юрієм Миколайовичем Кочубеєм мали таке відрядження від Дипломатичної академії. Коли ми йшли коридорами ЮНЕСКО, одна з керівниць програми сказала: "О, ви з України. Україна – одна з небагатьох держав, яка ще не бере участі у програмі World Heritage in Young Hands, тобто "Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в руках молоді". Я хочу, щоб ви її взяли". І, звісно, всі впізнавали Юрія Миколайовича Кочубея, всі мріяли потиснути йому руку і доторкнутися до легенди, бо він після своєї діяльності, після такої високої місії в ЮНЕСКО і посади залишив дуже гарний внесок і результат своєї роботи. Тому його пам’ятали навіть у 2010 році. Я прийняла пропозицію, вже вдома роздивилася документацію і зрозуміла, що це програма державного рівня, яка фінансується міністерствами. 

Це була нелегка ноша для мене як голови благодійного фонду і громадської діячки. Але можу сказати, що кейс був дуже вдалий. Мені пощастило з партнерами, з тими людьми, які повірили і люб’язно надали можливості співробітництва.

Я тричі проводила цю програму, двічі – за підтримки Міністерства освіти і Міністерства культури. Моїми партнерами були Національний заповідник "Софія Київська", Національний заповідник "Києво-Печерська лавра", Київський палац дітей та юнацтва, відомі українські майстри.

І це був дійсно курс занурення молоді в систему охорони культурної спадщини, знайомство з культурною спадщиною і, головне, усвідомлення важливості її збереження та передачі майбутнім поколінням. Головні принципи ЮНЕСКО щодо формування через освіту і культуру розуміння у людей і молоді важливості збереження спадщини – я, сподіваюся, донесла цією програмою.

Згодом я вирішила спробувати реалізовувати програми не лише з дітьми, а й програми національного значення. На мій погляд, мені це вдалося.

– У 2016 році ви виграли відкритий конкурс на посаду директорки Вишгородського історико-культурного заповідника. Чому виник тоді такий намір?

– Цей намір виник через те, що, працюючи в громадському секторі, я стикнулася з низкою викликів. Все-таки громадським діячам, попри якусь незалежність і вільність, важче вступати у взаємодію з органами місцевого самоврядування й державними інституціями. Я вже мала управлінський досвід, тому хотіла очолити якусь державну інституцію, пов’язану з темою збереження історико-культурної спадщини.

На базі Київської обласної державної адміністрації почали проводитися конкурси на керівні посади. Одним із них був конкурс на посаду керівника Вишгородського історико-культурного заповідника. Проаналізувавши логістику, з’ясувавши, чим, власне, є Вишгород, яка перспектива роботи в заповіднику, я обрала цей шлях. Думала, що це буде тимчасово, але станом на сьогодні я вже 10 років як керівниця цього закладу. І продовжую свою місію. Нині є такий результат діяльності, яким можна пишатися.

– Пам’ятаєте, як вперше зайшли до Вишгородського історико-культурного заповідника як директорка? Які виклики для себе тоді побачили?

– Переді мною постали виклики, до яких, я була не готова. Це повний спротив колективу через те, що директорка, яка очолювала цей заклад, також подавалася на конкурс. Це, до речі, був єдиний заклад, де була хоч якась конкуренція, бо, як правило, старий керівник за рахунок проходження цього конкурсу продовжував свою каденцію. Колишній керівниці, якій на той момент було 58 років, я хотіла запропонувати посаду заступниці директора з наукової діяльності. Але вона відмовилася через те, що працювати під керівництвом моделі не збиралася.

Можу сказати, що у 2016 році я була єдиною на той момент кандидаткою історичних наук на теренах комунальних закладів Київської обласної ради культурного та історичного спрямування і заповідників. У мене був колосальний управлінський досвід, але колектив, звісно, моєю попередницею був налаштований негативно. Тому це був перший, основний виклик.

Другий виклик на новій посаді полягав у повній аварійності двох будівель із трьох. Дах був схожий на сито. Тут стояли тази, коли йшов дощ. І це був кабінет фондів! Згідно з актом обстеження ця будівля мала четвертий, крайній ступінь аварійності, тож навіть не рекомендувалося, щоб тут перебували люди. Співробітники казали, що деякий час вони одягали каски. Побачивши це зубожіння, я зрозуміла, що доведеться приділити час ремонту, а від наукової діяльності доведеться трохи відійти.

Перший рік на посаді директорки я розраховувала виключно на себе, адже в  бюджетній сфері не так просто отримати кошти на капітальний ремонт. Я зробила дах за власний кошт: гідроізоляцію, закріплення, покриття черепицею. Інакше будівля просто б не витримала.

Музей давньоруського гончарства, який зараз входить у ТОП-5 найкращих музеїв Київської області, протягом двох років за бюджетні кошти і завдяки допомозі меценатів вдалося привести до нинішнього стану. Я не знаю, як взагалі сюди приходили відвідувачі, як можна було проводити майстер-класи в такому занедбаному стані. Але результати говорять самі за себе. Моя рішучість і відповідальність допомогли подолати всі труднощі.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.