"Щоб відновити свій фізичний стан після поранень, потрібно займатись спортом". Інтерв’ю з ветераном війни Максимом Бондаренком

Війна змінює тіла і долі, але не всіх вона здатна зламати. Для ветерана Максима Бондаренка шлях після поранення став боротьбою за відновлення і прикладом того, як сила духу здатна відродити тіло. Після низької ампутації ноги він не замкнувся у собі, а зробив спорт способом повернення до звичайного життя, знайшовши опору в собі, щоб підтримувати інших ветеранів. В ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Максим Бондаренко розповідає про свій шлях від фронту до спортивної зали в Ірпені, силу громади, підтримку ветеранів і про те, як фізична активність дозволяє пришвидшити реабілітацію і повертає віру в себе.

- Максиме, розкажіть трохи про себе, звідки ви родом. Як опинилися в Ірпені?

- Мені 47 років. Я з міста Дніпро, хоча народився у Запорізькій області. З перших днів війни я добровільно записався в підрозділ територіальної оборони Дніпра. Це була 128-ма окрема бригада територіальної оборони. Спочатку ми перебували в Дніпропетровській області на межі з Донецькою, а потім нас перевели в Донеччину, де ми безпосередньо брали участь у захисті Батьківщини.

У жовтні 2023 року я отримав поранення, коли ми з побратимами виходили з позиції. Мене спочатку евакуювали в Запоріжжя, але потім перевезли в Київ, тому що були ускладнення зі здоров'ям: оскільки тривалий час був накладений турнікет, нирки відмовили. У Києві я почав лікуватись і проходити реабілітацію. Проте завершувати лікування мені довелося у військовому госпіталі міста Ірпінь (Військово-медичний лікувально-реабілітаційний центр м. Ірпінь, - прим. ред.). Саме там я познайомився з місцевими активістами, які говорили ветеранам про необхідність занять спортом. До речі, так було і в Києві. Члени однієї місцевої організації пропонували ветеранам не лежати на ліжку, а за можливістю рухатись, відновлювати організм, адже всі ми були ослаблені після лікування й операцій.

Наразі в мене вимушена ампутація – я втратив ногу нижче коліна через важке поранення.

У Києві я почав відвідувати спортзал "Crossfit BANDA". Поки я лікувався в госпіталі, моя дружина винаймала житло в Ірпені, щоб постійно бути поруч. Так ми й залишилися жити в цьому чудовому місті. Саме в Ірпені я долучився до організації "Ветеранський простір", яка надає підтримку ветеранам, консультує з різних питань.

Довідково:

"Ветеранський простір" в Ірпені – це центр для ветеранів, їхніх родин та родин загиблих героїв, який надає психологічну, юридичну та соціальну підтримку, а також допомогу в започаткуванні бізнес-проєктів. Простір працює за принципом "єдиного вікна", є інклюзивним та безбар'єрним.

- Які ваші враження від відвідування Ветеранського простору в Ірпені?

- Це дуже крута і класна ініціатива. Там фахівці надають допомогу ветеранам, військовим щодо документів, постійно все підказують. Щось вони знають на власному досвіді, а буває кажуть:

"Зачекайте, ми уточнимо деталі і вам перетелефонуємо".

На мою думку, це шикарна ветеранська підтримка. Мені дуже сподобалось. До того ж у Ветеранському просторі допомагають ветеранам в освітній сфері та в усіх інших питаннях, які нас турбують, з чим ми щодня стикаємось.

- Як і коли ви потрапили до спортклубу "БRAMA"?

- Після повного одужання і виписки з ірпінського госпіталю в 2024 році я продовжив займатися кросфітом в спортклубі "БRAMA". Це сучасний крутий заклад, де є все необхідне для занять спортом і навіть воркаутом (від анг. Workout – тренування зі своєю вагою та використанням інвентарю, спрямоване на зміцнення здоров'я та пропаганду здорового способу життя серед населення, - прим. ред.).

У спортзалі є ще один великий бонус – спілкування. Саме там ти знаходиш однодумців, заводиш нові знайомства, говориш про наболіле. Та й взагалі, коли бачиш, що хтось вправніший за тебе, то так чи інакше, на інтуїтивному рівні хочеш стати кращим, сильнішим, піднятися на новий щабель розвитку. Здорова конкуренція надзвичайно надихає.

Чудово, що є заклади, спортивні клуби й організації, як от БRAMA, де можна відчути змагальний дух, отримати стимул займатися спортом.

Потрібно подякувати їм за те, що вони влаштовують змагання, допомагаючи ветеранам повернутися до цивільного життя. Це один із прикладів ветеранської підтримки щодо соціалізації, адже чимало ветеранів пережили складний період у своєму житті. Не завжди вони можуть самостійно вийти зі свого закутка.

- Ви займаєтесь спортом із 2024 року. Як можете сьогодні оцінити свій фізичний стан?  

- Завдяки систематичним тренуванням я однозначно став фізично сильнішим. Якщо в госпіталі моя вага була всього 48 кілограмів, то нині сягає 68-69 кілограмів. Моє тіло стало фактурнішим. Це реально класно. Мені приємно дивитися на себе в дзеркало, тому що мої плечі стали ширшими, округлими, живіт – пласкішим.

Оскільки в мене низька ампутація, то потрібно, щоб були сильними ноги. Якби я лише лежав у ліжку, позитивних змін із моїм тілом не відбулося б. Тому я дуже вдячний волонтерам, які завжди кажуть:

"Не лежи, не сиди, пішли з нами, ми тебе навчимо, будеш із нами тренуватись".

Особисто мені це дуже допомогло. А ще я вдячний ініціативі міста Ірпінь, зокрема окремими особам, які допомагають з організацією поїздок на всеукраїнські змагання від Федерації стронгмену України.

Коли ти приїжджаєш додому після чергових змагань, почуваєшся виснаженим, але розумієш, що попереду нові змагання, то змушений збирати себе до кути і йти знову до спортзалу. Адже на наступних змаганнях тобі треба стрибнути вище, підняти більшу вагу тощо. Тож змагання – це хороший стимул регулярно відвідувати тренажерний зал.

- Коли почали брати участь у змаганнях?

- Вперше я потрапив на змагання в грудні 2024-го року. Від міста Ірпінь, окрім мене, була ще одна людина. Ми поїхали, подивилися, показали, на що здатні. Наче нічого складного. Звісно, інші хлопці показали кращі за мої результати. Потім я дізнався, що в лютому 2025-го року розпочинаються всеукраїнські ветеранські змагання "Сильні України", які проходили в багатьох містах України: Одеса, Львів, Івано-Франківськ, Луцьк, Ладижин, Кам'янське тощо. Тож у мене з’явився стимул ще більше тренуватися, адже переможці цих змагань зможуть взяти участь у міжнародних змаганнях.

На фото ірпінські ветерани Максим Бондаренко (ліворуч) і Едуард Кулаков (праворуч) на змаганнях "Сильні України"

- У яких містах ви вже побували на змаганнях? Які місця вибороли?

- Я тільки початківець, бо тренуватись почав нещодавно. Якщо говорити про статистику серед ветеранів, а це близько 50 осіб, то я посідаю десь 21 місце. Я вже побував в Одесі, Львові, Івано-Франківську, Ладижині, Києві.  

Хочу сказати про важливість ініціативи спортзалів долучати до себе ветеранів, які отримали певні поранення і стали не такі мобільні, як раніше.

У спортзалах кажуть:

"Приходьте до нас, ми вам допоможемо, надамо тренера або будете займатися самостійно, але не сидіть вдома, виходьте в люди, ми вас чекаємо".

Завдяки цьому ветерани повертаються до життя. Та й змагання відіграють важливу роль. Спочатку тобі здається, що це тяжко, але потім ти отримуєш від участі у змаганнях величезне естетичне задоволення. До того ж приємно бачити себе у гарній фізичній формі. Ти змагаєшся з хлопцями, які, можливо, трохи кращі за тебе, наздоганяєш їх, досягаєш певних результатів, можеш навіть дати іншим пораду, поділитися досвідом… Це теж спілкування. На змагання приїжджають учасники з різних куточків України, ти їх вперше бачиш, але у вас є спільні теми для розмов. Таким чином ветерани повертаються в соціум, і це чудово!

- Поділіться, як ви проходили шлях реабілітації? Для вас розробляли спеціальну програму? Ви тренувались у колективі чи індивідуально?

- Моя реабілітація розпочалась ще у військовому госпіталі, де є група реабілітологів. Спершу мені потрібно було укріпити ноги. Оскільки в мене травма лівої ноги, я більше працював з нею, а праву ногу долучав як основну, виконуючи різні вправи. Наприклад, стояв як журавель на одній нозі, щоб покращити координацію. Це було до того, як я отримав протез. Потім я почав більше займатися самостійно. Я вже знав про певні методи, вправи від реабілітологів госпіталю. Коли прийшов у спортзал, недовгий час мав індивідуальні заняття з тренером. І згодом перейшов до самостійних тренувань, від яких я отримую задоволення. Я не хочу зосереджуватись на змаганнях як професійний спортсмен. Мені приємно тренуватись, досягати результатів, хоча я не женуся за медалями. Наразі я зосередився на регулярних заняттях у спортзалі: піднімаю таку вагу, щоб не перенапружуватись, але тримати себе в тонусі. 

- А які вправи для вас є найбільш ефективними?

- Мені дуже до вподоби веслування. Там працюють як ноги, так і руки. Але головне – ритм дихання. Мої нинішні результати такі: за 100 секунд я веслую дистанцію 509 м. Я бачив, як хлопці з низькою ампутацією проходять дистанцію 525 м. Тож мені б хотілося вийти на рівень 520-525 м.

- Що можете порадити іншим військовим, які вагаються, чи варто приходити на тренування з адаптивного спорту?

- Я можу однозначно сказати, що варто спробувати. Навіть не потрібно думати, просто прийти в спортзал у вашому місті і запитати про можливості для ветеранів. Я впевнений, що, ніхто не відмовить. Так, наприклад, у Києві я знаю, що є багато окремих маленьких груп, які пропонують ветеранам займатись хокеєм. Вони використовують спеціальні візочки, щоб грати у хокей сидячи, якщо у хлопців нижні кінцівки отримали травму. Також я знаю, що в місті Суми є ветерани, які займаються волейболом. У них навіть волейбольна команда є. Немає сенсу сидіти вдома. Для початку можна просто прийти в спортзал, спробувати виконати кілька вправ. Зараз в інтернеті є велика кількість інформації. Потім можна знайти, де і які проводяться змагання, спробувати до них долучитись. Після поранень ми стаємо фізично обмеженими, але щоб бути більш вправними, щоб відновити свій фізичний стан після поранень, потрібно займатись спортом.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Українські військові, які отримали важкі поранення, ампутації, щодня доводять: реабілітація - це не кінець шляху, а початок нового життя, у якому є місце новим мріям і перемогам. Своїм досвідом, як проходить реабілітація військових з ампутаціями, діляться Одещина й Київщина.

Нагадаємо, у червні 2024 року в Ірпені відчинив свої двері спортивний клуб "БRAMA" – місце, де спорт перетворюється на реабілітацію, а тренування стають шляхом до нового життя. У сучасному тренажерному залі ветерани з ампутаціями та пораненнями повертаються до руху й упевненості в собі, займаючись адаптивним спортом. Як з’явилася ідея створити спортклуб як майданчик для адаптивного спорту, з якими викликами довелося зустрітися на цьому шляху, розповідає в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Олександр Новіцький, власник спортивного клубу "БRAMA".

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.