"Мені хочеться бути справжньою, надихати людей не лише фотографією, а й своїм баченням та відчуттям світу". Інтерв’ю з фотографкою з Бучі Ольгою Осколковою

Що означає бути фотографом під час війни? Як через мистецтво можна зберегти пам’ять, підтримати громаду та вплинути на суспільні зміни? Ольга Осколкова – фотографка з Бучі, яка пережила окупацію, страх, але не втратила прагнення фіксувати життя таким, яким воно є. У її об’єктиві – не лише портрети щасливих родин, а й документальні свідчення змін, які переживає Україна. Її світлини повні життя, емоцій та щирості, що робить їх унікальними й змістовними. Як війна вплинула на творчість Ольги Осколкової, які ініціативи вона розвиває у рідному місті Буча та чому громадська активність є невіддільною частиною її життя, читайте в другій частині інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд"

Частина друга ексклюзивного інтерв’ю. Першу читайте за посиланням.

Досвід окупації і творчість

- Ольго, розкажіть, будь ласка, як почалася для вас велика війна у 2022 році?

- Я була вдома. Мені зателефонувала мама і сказала, що війна почалася, потрібно збирати речі і переносити у підвал. Оскільки в мене дуже реалістичні сни, я ще деякий час думала, що це сон. Проте побачивши дим над аеродромом Гостомеля і почувши вибухи, ми почали зносити речі у підвал. Я ще навіть встигла вийти в прямий ефір в Інстаграмі. Ми всією родиною залишались вдома, не збиралися нікуди виїжджати.

- Що вам найбільше запам'яталося з окупації Бучі? Що відчували на той момент?

- Найемоційніші моменти були, коли двічі над нашим будинком пролетів винищувач. Ми з чоловіком і донькою були на вулиці. Спочатку подумали, що летить гелікоптер, а потім раптово винищувач пролетів над нами. Ми одночасно схопили дитину, щоб швидко занести її в будинок. Було дуже страшно, наче серце в п’ятки пішло.

Взагалі говорячи про період окупації Бучі, найстрашнішим було нерозуміння майбутнього. В окупації ми залишались до 9 березня. У вікно я бачила, як неподалік по вулиці ходили російські військові. До нашого будинку вони заходили вже після того, як ми з родиною виїхали, проте в домі залишились батьки, бабуся, дідусь і дядько. Нічого кримінального росіяни не зробили, наших рідних не чіпали.

- Коли вирішили евакуюватись? Яким був досвід евакуації?

- Виїжджати ми не планували, це сталося випадково і дуже раптово. Чоловік чомусь вирішив піти розвідати ситуацію на нашій вулиці. Неподалік від нас був російський блокпост. Він вирішив піти до них поспілкуватися. Вони почали його обшукувати, проте нічого не знайшли. За словами чоловіка, це були росіяни бурятської зовнішності. Вони в нього запитали, чи бачив він людей у чорному. Він відповів, що нікого не бачив. Той бурят хотів прострелити моєму чоловіку ногу, щоб освіжити його пам’ять, проте інший росіянин слов'янської зовнішності, дізнавшись, що в нас є діти, заступився за нього і порадив іти додому, забрати дітей і "валити" звідти. Після цього інциденту чоловік прийшов додому і сказав: "Збираймося виходити!". Речі були зібрані лише у старшої доньки за порадою бабусі, а ми вийшли в тому, в чому були, лише взяли телефони і візочок для сина, який потім довелося викинути.

Перший російський блокпост ми минули на вулиці Івана Франка. Планували йти у бік Романівки. Через великий страх думок іти в центр Бучі чи їхати на машині не було. Ми йшли вулицею Яблонською (згодом її називали Вулицею смерті у зв’язку з великою кількістю вбитих людей, - прим. ред.), бачили усіх тих убитих людей… Так дійшли до вулиці Вокзальна, де був другий блокпост. Потім дісталися Ірпеня, сіли на евакуаційні автобуси.

- Куди ви з родиною евакуювались? Коли вирішили повернутися назад до Бучі?

- Ми спершу поїхали до Києва, а через кілька днів – на Вінниччину до родичів.

Чоловік повернувся додому 10 квітня, щоб допомагати розчищати місто, а я з дітьми наприкінці квітня. По дорозі додому мені було дуже боляче і лячно бачити розбиту техніку на Житомирській трасі. Мені хотілося волонтерити, допомагати людям, які залишалися в окупації, але я боялась, тому зайнялась іншою волонтерською діяльністю.

- Як повномасштабна війна вплинула на вашу творчість? 

- Перший час, повернувшись додому після деокупацї, я боялась брати в руки камеру. Взяла донька, почала фотографувати журналістів, які приїжджали до нас. Вона як дитина керувалась своїми емоціями. Мені ж було страшно фотографувати руїну. До повномасштабної війни я позиціонувала себе як фотографку щастя, закарбовуючи приємні моменти. А знімати руйнацію я не могла. Мені здавалось, що фотографії щастя не на часі. Повернутись до роботи мене змусила чиясь фраза про те, що моя робота може бути комусь дуже потрібною. Можливо, люди хочуть відчути позитивні емоції, і я можу їм у цьому допомогти. Так мене наче перемкнуло – і я почала фотографувати знову.

Через два роки повномасштабної війни відбулась трансформація моєї фотографії. Я продовжила займатись емоційною домашньою зйомкою. Паралельно у мене з'явилася ідея опанувати документальну й архівну фотографію, щоб робити ті фотографії, які матимуть цінність згодом на рівні міста чи держави. Розумію, що це неоплачувано і забере багато часу, але я хочу бути корисною для суспільства, створивши власний фотоархів світлин міських вулиць, ландшафтів тощо.  

Фотографія та громадська активність

- Ви стали однією з героїнь документального фільму "Окупація Бучі: як це було", який презентували в кінотеатрі "Filmax" у 2024 році. Яким був для вас цей досвід?

- Це був мій перший досвід зйомок у фільмі, дуже неочікуваний. Я саме виграла грант на створення скверу, чим трішки розворушила людей, адже розуміла, що люди не мають роботи, сконцентровані на війні, хоча Буча вже була деокупована. Людям потрібно було дати якесь заняття, щоб, виконуючи фізичну роботи гуртом, вони могли емоційно розвантажитись. Зовсім випадково мені запропонували взяти участь у фільмі, під час зйомок якого говорили і про війну, і про сквер, і мою діяльність. Мені дуже сподобалося, бо передусім подивилась на себе збоку.

- У яких ще ініціативах берете участь у рідному місті Буча?

- На сьогодні у мене є ідея щодо того, щоб створити певний комунікаційний місток між владою і громадою, оскільки я стала помічати, що вони відособлені. Зокрема, люди можуть долучатися до проведення толок, які здійснюють комунальні служби. Це збільшить залученість людей до життя міста, активізує їхню небайдужість.

- Ви часто підсвічуєте певні проблеми у соціальних мережах. Чому це для вас так важливо?

- Мене, мабуть, за мою активну позицію не всі люблять, тому що я кажу все, як є, висвітлюю, не соромлячись, не боючись. Свою думку завжди роз'яснюю. Для мене важливо, щоб люди були свідомими і розуміли, що відбувається в місті, тому намагаюсь правдиво доносити інформацію, більше висвітлювати фактів, підсвічувати певні нюанси, деталі.

- Які проблеми у місті Буча вас найбільше турбують? Чи відбувається комунікація з місцевою владою щодо розв’язання нагальних проблем?

- Нині мене дуже стурбувала ситуація щодо реконструкції Бучанської гімназії №2. Це питання сколихнуло бурю емоцій у батьків і дітей, які навчаються в цій школі, а також у частини нашої громади. Всі звикли, що має будуватися нове, сучасне, красиве, класне, інноваційне, тому мене почали хейтити в соцмережах за те, що я тримаюся за стару будівлю гімназії. Я намагаюся це питання висвітлити з декількох позицій. По-перше, будівля не просто стара, вона має історичне значення для міста. У Бучі не так багато споруд віком від 100 років. Будівля гімназії одна з них. Це колишній маєток Федора Литвиненка, який у нього відібрала комуністична радянська влада. Потім у цьому будинку жили сироти, а вже згодом (з 1945 року, - прим. ред.) там була школа. Тож ця будівля має не лише історію, а й особливу архітектуру. Сучасний світ робить все ніби й різним, але фактично однаковим, тому історичну унікальність мало вже де можна віднайти. По-друге, у Бучі немає місцевого музею. Я неодноразово пропонувала частину школи, яка визнана непридатною для навчання дітей, зробити музеєм. Проте від батьків чую лише нарікання, що дітям немає де вчитися. Я ж висвітлюю інше питання: хто винен у такому напливі людей у місті, через що дітям немає де вчитися. Почалася тотальна забудова Бучі, на яку видавались дозволи. У результаті зведено багато житлових комплексів, а нові школи не створювались. Кількість населення зросла вдвічі або навіть втричі. Якщо раніше налічувалось близько 30 тисяч бучанців, то зараз, мабуть, 70 тисяч чи більше. Тож логічно, що шкіл не вистачає. До того ж Бучанська школа №1 все будується і будується, і хто знає, скільки це ще триватиме.

На мою думку, будівля Бучанської гімназії №2 має бути збережена. Щодо цього питання кількаразово робилися запити до міської ради, проте адекватних відповідей громада так і не отримала (13 березня 2025 року Бучанська міська рада повідомила, що історичне приміщення гімназії буде демонтовано, а на її місці з’являться два нові корпуси, розраховані на 402 учні, - прим. ред.).  Мені здається, що якби була налагоджена комунікація влади міста і громади, то за наявності невдоволення з боку громадян керівництво міста могло б реагувати і пояснювати реальну картину того, що відбувається чи пропонується.

- Чи берете участь у благодійних проєктах? Чи допомагаєте постраждалим від війни?

- На сьогоднішній день я нічим конкретним не займаюся щодо допомоги постраждалим від війни. Іноді можу влаштувати безкоштовну фотосесію, як, власне, було із зйомкою новонародженого хлопчика для сина загиблого захисника.

Наразі працюю над одним екологічним проєктом, у рамках якого ми разом із колегою фотографували, як у річку Буча стікає каналізація. Буду цю тему й далі висвітлювати у соцмережах.

Також нещодавно я розпочала цікавий проєкт під назвою "Надто одягу".

Він стосується жінок, які час від часу відчувають, ще їм нічого одягти. І це питання дещо глибше, ніж може здаватися, тому що жінка зазвичай накопичує одяг. Воно зачіпає й тему екології, адже йдеться про ресурси. Паралельно мода і тренди диктують нам, що носити. Як таке може бути, що вчора жінці було що вдягти: наприклад, вона була в джинсах і кофтинці, а на ранок їй нема чого одягти? У неї ж є ті самі джинси і кофтинка! Тому я вирішила у цьому фотопроєкті сюрреалістичним способом передати надлишковість одягу. Я вже зробила дві зйомки, де була моделлю, а фотографували мій колега і донька. Також запрошую до участі жінок, які готові підтримати цю ідею. Я фотографую безкоштовно. Якщо людина готова взяти участь, то їй непотрібно боятися показати, хто вона є, яка в неї думка, адже ми звикли демонструвати лише хороше, а тут треба зізнатися, що маєш проблему, яку хочеш показати світові. Це не означає, що ти перестанеш купувати нові речі, але зізнання собі та ще й публічно в тому, що ти маєш таку проблему, свідчить про свідому позицію.

- Чи плануєте ви організовувати якісь виставки або культурні події, щоб показати через фотографію події, що відбуваються в Україні?

- Планів дуже багато, більше, ніж можливостей. Я мала всього одну єдину виставку у далекому 2019 році. Потім якось не складалося.

У мене є плани спільно з колегою організувати фотоклуб, щоб залучати якомога більше людей до мистецтва фотографії, де б вони могли навчитися фотографувати і через об’єктив показувати світу те, що відбувається зараз в Україні. Ми хочемо не просто навчити користуватися камерою, а пояснити, наскільки це зараз потрібно.

Фотовиставки планую робити, але час покаже, що з цього вийде. На тему екології хочу зробити виставку в центрі міста, щоб показати реальний стан справ. На тему війни мені було запрошення в позаминулому році їхати в Краматорськ, але я відмовилася. Мабуть, у мене спрацьовує страх лишити дітей без матері, адже я розумію, які можуть бути наслідки і що не всі повертаються живими.  

Взагалі планів та ідеї маю чимало, вони вирують у голові цілодобово. Мені здається, їх потрібно структурувати. А ще було б чудово отримати якусь підтримку від міста, але, зважаючи на мою громадянську позицію, я бачу, що це практично неможливо. Тож покладаюся лише на свої фінансові можливості, власні амбіції, підтримку колег і родини.

- На вашу думку, наскільки важливо сьогодні зберігати культурну спадщину через фото, відео або, можливо, медіа?

- Обов'язково це потрібно робити. Я стежу за різними сайтами, де публікуються гранти, в одному з яких стояло завдання фотографувати те, що може бути знищено. На жаль, не всі розуміють, що споруди можуть бути знищені не лише внаслідок воєнних дій, а тому нема й розуміння, навіщо потрібно їх фотографувати. Наприклад, та ж Бучанська гімназія №2, частину якої, я вважаю, слід зберегти як історичну пам’ятку. На сьогодні ж невідомо, що буде з цією спорудою. У день, коли почалися ремонтні роботи в цій гімназії, я прийшла відфотографувати хоча б те, що є ззовні, тому що всередину мене б вже ніхто не допустив. Нехай ці фотографії зберігаються як архів. А взагалі я хочу донести людям, що було б чудово створити онлайн каталог із подібними фотографіями будівель міста. Наразі у мене немає розуміння того, як це можна фізично зробити, але це важливо. Адже саме за допомогою фотографії можна показати, яка Україна красива, багата на історичні та культурні пам’ятки. На жаль, у нас чимало покинутих, занедбаних замків та інших споруд, які є нашою спадщиною. Мало не в кожному місті чи селі України можна знайти щось унікальне, варте збереження. Натомість ми їдемо в Європу, щоб оглянути тамтешні пам’ятки.

- Що саме, на вашу думку, варто документувати у ці часи?

Фотографія – це про справжність. Я зараз суто для себе документую вулиці нашого міста Буча, адже воно постійно видозмінюється, розвивається або навпаки руйнується внаслідок прильотів. Колись ці фотографії можуть стати цінними чи навіть архівними.

- Яким далі бачите свій творчий шлях? Який внесок прагнете зробити у культурну спадщину?

- Мені хочеться бути справжньою, надихати людей не лише фотографією, а й своїм баченням та відчуттям світу. І наразі  мені це вдається. Хочеться навчити людей фотографувати, щоб вони могли проявляти себе через фотографію, тому в планах створити фотошколу. Прогрес у цьому напрямку йде поки що дуже повільно. Як я вже казала, один і той самий об'єкт можна показати по-різному: в залежності від зросту людини, бачення кольорів, ракурсів… Нещодавно я додалася в соцмережах в одну групу любителів фотографії, де мені цікаво спостерігати, як фантастично і по-своєму любителі, не професіонали, бачать світ через об’єктив. Це дуже класно.

- Що хочете побажати від себе людям?

- Я хочу побажати мудрості, людяності, терплячості, розуміння і толерантності.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.