"Мріяти треба правильно". Інтерв’ю зі Світланою Стретович, засновницею видавництва й агенції ексклюзивних подій Stretovych

Сьогодні українська література дедалі активніше виходить за межі книжкових сторінок, перетворюючись на живий простір інтелектуальної розмови, емоційного переживання й безпосереднього діалогу з читачем. Сучасним майданчиком для глибокої розмови про тексти, ідеї та постаті сучасної української культури є спільний спецпроєкт Stretovych Agency та Київського національного академічного Молодого театру. Це серія ексклюзивних щомісячних літературних вечорів з українськими письменниками й культурними діячами, що вже третій рік збирає повні зали на головній сцені театру. За цей час учасниками проєкту стали Софія Андрухович, Іван Малкович, Євгенія Кузнєцова, Артур Дронь, Павло Дерев'янко та інші знакові постаті України. Після одного з таких літературних вечорів, присвяченого відомому роману Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу", журналісти медіа "Погляд" поспілкувалися зі Світланою Стретович про феномен літературних вечорів, культурний попит українців, силу живої розмови без камер і чому 400 людей щомісяця приходять до театру слухати про літературу.

- Літературний вечір "Книжка і епоха: до 30-ліття "Польових досліджень з українського сексу"" з письменницею Оксаною Забужко і літературознавицею Вірою Агеєвою відбувся з аншлагом. Наскільки складно і відповідально було готувати таку подію?

- Просто сидіти поруч із пані Оксаною і пані Вірою – для мене велика відповідальність, тому що на їхніх текстах я формувалася як особистість, писала дисертацію. Для мене ці постаті були завжди знаковими, тими, на кого взоруєшся. І хотілося, звісно, що дуже важливо в цих вечорах, проговорити все те, що ми планували, бо таймінг – це завжди виклик.

На жаль, захід зупинила повітряна тривога, але, на мою думку, вона навіть підкреслила той час, в якому ми живемо. Слава Богу, ми майже встигли завершити наш вечір, лишилися лише читання. Ми мали почути голос Оксани Стефанівни, яка почитала би текст "Польових досліджень…". Але дякуючи тому, що вона протягом вечора цитувала з книги, ми цей аспект теж ніби охопили.

Відчуття від літературного вечора неймовірні, тому що в момент розмови усвідомлюєш, чим "Польові дослідження з українського сексу" стали для історії української літератури і для того, як жінка сьогодні може говорити про себе, свої потреби, свій погляд на світ і все, що для неї важливе. І коли розумієш, що ця мова сформувалася лише 30 років тому, це, звісно, шокує. Тому після кожного такого вечора виходиш із новим відкриттям. Певно, найбільше відкриття для мене саме в тому, що мова, якою ми сьогодні говоримо про жінку в літературі, про її голос у суспільстві, у публічному просторі, навіть у соціальних мережах, сформувалася лише три десятиліття тому.

- Які моменти таких подій вам запам'яталися найбільше?  

- Найяскравіші моменти таких подій – це завжди те, що відбувається, коли ми збираємося в гримерці. І це якраз те, що не можна цитувати. Хіба що залишити для спогадів чи мемуарів, які ще невідомо, чи колись з’являться. Бо це завжди дуже особисті, інтимні спогади, пов’язані з міжособистісним спілкуванням. Найцінніше часто лишається не на сцені, а за кадром.

- Розкажіть, будь ласка, трохи більше про ваш проєкт, адже це вже далеко не перша подія і в театрі, і загалом.

- Так, співпраця з Молодим театром і агенцією Stretovych триває вже третій рік. Нинішня зустріч стала 18-ю подією на основній сцені Молодого театру, а це майже 400 глядачів у залі.

Приємно усвідомлювати, що, попри різні формати – дискусії про кіно й театр, літературний стендап, – у центрі цих культурних подій усе одно залишається література. І що важливо: ці події стабільно збирають повну залу. На цей вечір квитки були продані за місяць до події. І так відбувається практично щоразу.

Як сказала Оксана Забужко: в Україні з’явився ринок. Ми довели, що українська книжка може бути ринковою, що її купують. Так само і з літературними подіями: коли на розмову про літературу приходять 400 людей, це промовисте свідчення того, що вона сьогодні справді затребувана.

- А наскільки для самого театру важливий цей формат і як узагалі виникла ваша співпраця? Можливо, були якісь цікаві моменти?

- Можу розповісти. Певно, усе це кристалізувалося дуже довго, бо я активна театральна глядачка ще з 2002 року. У мене була така традиція: щомісяця я організовувала похід у театр для друзів – по 30-40 людей. Це було задовго до того, як такі культурні виходи стали мейнстримом, ще до 2022 року. Я обирала виставу й буквально приводила сюди людей. Бувало, заходиш у залу, а два ряди – це просто твої друзі. Я тоді у соціальних мережах писала: "Боже, мрію, щоб у наступному сезоні нас було 100". А тепер маємо 400 глядачів. Тож, як бачите, мріяти треба правильно.

Я часто ходила в театр і знала, як там все влаштовано. А ще я дуже люблю літературу. "Література на підборах" – моя концепція ставлення до літератури. Що це означає? Для мене розмова про книжку – майже як ритуал: треба виділити для цього окремий вечір, підготуватися, одягнути наряднішу сукню, ніж зазвичай. Це означає, що ти приділяєш літературі час, це твоя естетика. Таким чином виникла моя концепція.

Коли я прийшла в Молодий театр, запропонувала проводити літературні вечори на основній сцені. Ми спробували. І скажу чесно: навіть дуже прогресивні, топові українські письменники сумнівалися, що цей проєкт стане системним. Бо разово зібрати велику залу глядачів можливо, але щоб це працювало регулярно – навряд.

На щастя, вже триває третій рік проєкту. І коли я нещодавно була у Британії та розповідала в Лондоні колегам із різних країн, що ми щомісяця збираємо 400 людей на літературний вечір – просто на розмову з тими, хто творить українську культуру, – це викликало щире здивування. Для британців це був шок, а для мене – найкраще підтвердження того, що наша культура затребувана. Українська література сьогодні справді збирає свою велику аудиторію читачів, які купують книжки.

- Чи думаєте про ширшу географію подій?

- Поки що працюємо тільки в Києві, хоча запити є й з інших міст. Пишуть зі Львова, запрошують приїхати, зробити щось подібне у них. Але є дуже прості, суто технічні обмеження. Насамперед це команда – головні драйвери проєкту, у яких маленькі діти, а це суттєво обмежує мобільність і можливість кудись виїжджати чи запускати нові формати в інших містах або за кордоном.

Ми свідомо поки не масштабуємося ще й тому, що паралельно займаємося видавничою діяльністю. Наш головний фокус зараз – видання книжок, над якими ми працюємо дуже ретельно й відповідально. Саме це забирає найбільше часу і ресурсу.

Якщо ж говорити про події, то наразі для нас основною є сцена Молодого театру. Я відчуваю, що саме це той простір і майданчик, де наш формат звучить найкраще.

- У вас лише живі події? Онлайн-формату немає?

- У нас тільки живі події. І найцікавіше – вони не знімаються. Ще в перший сезон мене схиляли до цього. Були пропозиції від різних гравців ринку: мовляв, давайте ми знімемо все власним коштом, ви ж у кадрі – погоджуйтеся. Але я не погодилася. Чому? По-перше, я переконана: людина, яка говорить на камеру, і людина, яка говорить у залі, коли її не фільмують, – це два різні голоси, два різні способи говорити. Перед камерою ти мимоволі себе фільтруєш, думаєш, що завтра це розлетиться соцмережами. А коли запису немає, можеш дозволити собі бути значно відвертішим, з’являється зовсім інша психологічна свобода. А по-друге, для мене цей формат є близьким до театральної вистави, яка повинна бути незабутньою. І це стимулює глядачів слухати уважно.

Тому я досі не погодилася на те, щоб ці вечори знімати чи транслювати. Хоча запити на це є постійно, бувають навіть скарги, що ми недостатньо популяризуємо проєкт. Але сама концепція полягає в іншому: люди мають приходити в Молодий театр, бути тут і проживати цей вечір наживо. І найдорожче для мене бачити, що заради цього люди їдуть із різних міст і навіть із-за кордону. Приїжджають з Одеси, Харкова, Чернігова, Вінниці, спеціально планують візит до Києва так, щоб потрапити на літературний вечір. І це неймовірно тішить. Наприклад, з Італії мені привозять цукерки й книжки на підпис просто тому, що людина приїхала саме на цей вечір. Моя колишня викладачка Тетяна Василівна Кузнєцова спеціально приїхала з Одеси до Києва на вечір з Оксаною Забужко. І таких історій дуже багато. Це надзвичайно надихає.

- Поділитесь планами на майбутнє?

- Плануємо й надалі робити такі ексклюзивні події. Деякі з них визрівають роками. Наведу приклад: колись у 10 класі я прочитала про велику літературну дискусію з Миколою Хвильовим – і так загорілася цією ідеєю, що вирішила обов'язково це зробити (визначна подія 1925–1928 років в історії української культури, ініційована та очолювана письменником Миколою Хвильовим, яка переросла межі літературної суперечки й перетворилася на політичне протистояння за шлях розвитку української нації та її культури, - прим. ред.). Десятиліттями я виношувала цей задум, аж поки у 2024 році після одного з літературних вечорів я зрозуміла, що має бути велика літературна дискусія з Ростиславом Семківим і Євгенієм Стасіневичем. Таким чином пазл склався у чітку картинку.

Якщо чесно, я завжди намагаюся не озвучувати плани наперед. Чому? Не те що я забобонна, але добре знаю, як легко розпорошується енергія, коли ти щось проговорив уголос і ніби вже частково це здійснив. До того ж такі події часто визрівають дуже довго. Наприклад, нашу першу подію з Оксаною Стефанівною, яку ми провели у 2025 році, довелося чекати майже рік – узгоджували графіки, шукали момент, коли все складеться. Так само і на зустріч з Марією Матіос ми чекали майже рік. Тому я й не люблю говорити наперед.

- Дякую вам за розмову!

Інтерв’ю брала продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.