"Зараз нарешті з’явилося відчуття, що суспільство тебе потребує, готове слухати й розуміти". Інтерв’ю з письменницею і дослідницею українського фольклору Дар'єю Анцибор

Повномасштабна війна змусила українців по-новому подивитися на власне коріння, що дає внутрішню опору в часи втрат, болю й великих випробувань. У такі непрості часи дослідники українського фольклору допомагають суспільству глибше зрозуміти себе через традиції, культурну пам’ять і живий досвід поколінь. Однією із них є Дар’я Анцибор – кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, антропологиня, фольклористка, письменниця, співзасновниця популярного на YouTube подкасту "Пороблено". Традиційна й сучасна українська культура – головне поле її наукового інтересу. Результатом досліджень стали книжки "Під подушку чи під ялинку?" і "Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні". У другій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" з Дар’єю Анцибор читайте про роль науковців у популяризації культури, про книжки, що народжуються з дослідницьких проєктів, а також про розвиток подкасту "Пороблено" та нові формати живої розмови про українську традицію.

Частина друга ексклюзивного інтерв’ю

Перша частина ексклюзивного інтерв’ю за посиланням.

- Чи змінилося ставлення українців до фольклору з початком війни, як вважаєте?

- У 2014 році люди почали більше цікавитися рідною мовою, історією… Усі ми ми пам'ятаємо той бум із наліпками на автомобілях у вигляді вишиванки або популярний міф про те, що у вишивці можна закодувати ім'я. Цього, звісно, немає. Це все сучасні новотвори. Але глибше зацікавлення мовою, традиціями, звичаями, історією прийшло у 2022 році. З’явився попит людей на пояснення правильного святкування того ж Різдва. Чому? Тому що родина могла бути нерелігійною і святкувала лише Новий рік. Багато хто хоче зараз відродити традицію святкування багатьох свят. Вони перезбирають якісь фольклорні обряди у своїй родині або компанії, але при цьому не мають власного досвіду. Така нині відбувається вторинна фольклоризація. Тому я часто раджу розпитати старше покоління, як відбувалося святкування. Молоді люди просто можуть не пам'ятати або не фокусуватися на тому, як їхні бабусі готували, наприклад, кутю.   

Із початком повномасштабної війни зросло зацікавлення людей, хто вони і звідки. Особливо це стосується регіонів, які сильно постраждали або й досі під окупацією. Люди розуміють, що їхня нематеріальна культура завжди буде з ними, бо фізично вони вже не мають доступу до певних місць або сімейних реліквій. Вишивки чи фотографії втрачені. Тому вони продовжують відтворювати обряди, як це робили їхні прадіди і прабабусі. Це гріє душу і підтримує, дає внутрішню опору, щоб триматися. Наприклад, у нас є архівні матеріали про ту ж саму Мар’їнку на Донеччині.

Книжку "Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 1920-х рр." упорядкувала і видала Олена Боряк. Це дуже цінний матеріал, оскільки Мар’їнки як міста більше не існує. Доступ до цих архівних матеріалів був лише в окремих людей, наближених до науки, але завдяки такій роботі тепер всі можуть почитати і подивитися, що в містах і селах на Донеччині говорили українською. У них були такі ж обряди, як у нас. Вони їли ту саму кутю. І це важливо ще й тому, що нині російською пропагандою поширюється викривлений міф про те, що Схід України – не наша територія, що це було дике поле. Тому й потрібні фольклористичні вилазки, щоб показати реальність.

Дослідження, що стали книжками

- Перша ваша книга "Під подушку чи під ялинку" – це глибоке занурення у зимову культуру України. Яким був основний задум?

- Із самого початку книжка "Під подушку чи під ялинку" була орієнтована на те, щоб розібратися з Миколаєм і Дідом Морозом. У нас зараз дуже активний кенселінг Діда Мороза (культура скасування від анг. cancel culture, - прим. ред). У цій книзі я хотіла показати, коли він насправді з'явився усупереч поширеному міфу, що це нібито сталося у 1936 році завдяки Павлу Постишеву (тодішньому другому секретарю ЦК КП(б) України, - прим. ред.). Те, що і ялинка тоді постала, – це суто радянська історія, про яку ми маємо остаточно забувати. Насправді Дід Мороз існував фактично із середини XIX століття, а ялинка у нас була ще раніше. Взагалі переді мною стояло три основні завдання, з якими я працювала: ялинка і поява дарувальників, Миколай і Дід Мороз.

Ще один поширений міф, що начебто у нас завжди був лише Миколай, а Діда Мороза пізніше нав’язали. Насправді Миколай у нас ніколи не приносив дітям подарунки. Не було таких історій взагалі. Це все західні віяння. Тож я працювала над розвінченням цих міфів. Мені хотілося показати, як все відбувалося, особливо я прагнула розібратися з традиційними сучасними атрибутами: коли вони прийшли, як і чи питомі для нас. Наприклад, часто можна почути, що ялинку взагалі не потрібно ставити, а тільки дідуха. Але ж ялинка в Україні використовується і як купальське деревце, і як ритуальне: вона завжди ставилась на завершення будівництва хати. З ялинки на весіллях зазвичай робили гільце. Вона фігурувала і на похоронах. Узагалі ялинка – дерево, яке символізує межу і перехід між цим і тим світом. Якщо говорити про Масницю, то існують записи про те, що це дерево прикрашалося в Стародубському полку (адміністративно-територіальна і військова одиниця Гетьманщини, що існувала у 1663-1782 роках, - прим. ред.). Стародубщина – це ж історичні землі України, а зараз Брянська область у росії). Оскільки тривалий час в Україні святкувався Новий рік навесні, то ялинка і є новорічним деревцем. Ялинка завжди йшла з українцями по життю, маркуючи в календарі час і простір. Тому досить дивно відмовлятися від ялинки, коли вона є в усіх питомих українських традиціях.  

- Які відгуки ви отримували від читачів під час презентації цієї книги?

- Мені завжди дуже цінно, коли люди описують власний досвід.

Наразі книжка розпродалася, тому я хочу зробити другий тираж, але бачу, що людям хотілося б почути більш детально. Хочу трошки доробити цю книгу і вже на наступний зимовий сезон випустити розширенішу версію. Так, у мене є спогади про те, що на Закарпатті ходить не Дід Мороз, а Миколай, який приносив подарунки на підвіконня, а не класично, як ми зараз уявляємо, під подушку. Цікаво було почути від людей із Закарпаття: "У нас до сих пір так роблять". А для моїх знайомих, які родом зі Львова, Івано-Франківська чи Тернополя, традиція з Миколаєм була фактично неперервна. Якщо ж говорити про територію України, яка була не під Австро-Угорщиною, а під Російською імперією, то тут навпаки Миколай був нехарактерним, а ось Дід Мороз – питомим. Тому і сьогодні ця проблема лишається.

Коли ж я досліджувала питання подарунків, то побачила, що комусь вистачає тільки свята Миколая, а хтось хоче мати ще одного дарувальника на Новий рік. Можливо, ми трохи розбалували дітей, що вони тепер очікують більше подарунків. Часто чую: чому Миколай ходить двічі? На своїх презентаціях багато уваги приділяла цьому питанню. У більшості міст, окрім Львова, я чула зазвичай від людей, що другий дарувальник реально потрібен. Львівяни ж звикли, що 6 грудня Миколай приносить основний подарунок.

- Друга ваша книга про субкультури має назву "Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні". Чому вирішили написати книгу про молодіжні субкультури?

- Оскільки я сама танцювала брейкінг, мені хотілося вивчити хіп-хоп культуру детальніше.

У нас із тодішнім моїм видавництвом виникла ідея, що ми маємо написати текст, цінний саме для підлітків. При цьому хотілося показати український таймлайн від самого початку класичних давніх субкультур. У нас є дуже класний дослідник Володимир Окаринський, який говорив, що зародження молодіжних субкультур пов’язане з Великою французькою революцією, науково-технічним прогресом і взагалі з промисловою революцією, тому що коли у молоді з'являється вільний час, дозвілля і вільні гроші, тоді й виникають молодіжні субкультури повноцінно, нерозділені за статево-віковим принципом.

Я вирішила вибудувати матеріал від початку ХІХ століття до початку ХХІ-го, зосередившись передусім на молодіжних віяннях, зокрема музичних, простежуючи їхній розвиток у різні періоди. Окремо виділила пласт 2000-х років, де показала так звані екстремальні субкультури: скейтерів, ролерів, тріалістів та інші подібні спільноти. Частково структурувала матеріал і за тематичним принципом. Наприкінці книжки з’явився невеликий окремий розділ, у якому я коротко торкнулася геймерів, рейверів та деяких інших сучасних явищ. Насправді це така тема, в яку занурюєшся, мов у кролячу нору: вибратися з неї дуже складно, бо постійно хочеться щось додавати, дописувати.

Мені здається, основна складність із цією книжкою була в тому, що я не могла охопити все. Я хотіла показати, наскільки різнобарвним було життя у молоді та з якими викликами вони стикалися в Радянському Союзі чи в часи імперії. 

Чому ж ми сьогодні не бачимо цих субкультур? Головна причина в тому, що ми зараз всі сидимо в інтернеті. Нині суспільство стало значно толерантнішим до різних форм самовираження, та й відбулися зміни в оптиці поколінь. Якщо раніше домінувала модель заперечення – діти прагнули протистояти батькам, то сьогодні ситуація суттєво інша.

 Батьки дедалі частіше розділяють інтереси своїх дітей: можуть разом піти на концерт, підтримують їхній вибір, купують одяг, який подобається. У результаті цінності поколінь зближуються, і потреба в класичному бунтарстві зникає. Звісно, протест як такий не зникає повністю, а лише набуває інших форм, не тих, що були характерні для 60-х, 70-х, 80-х чи 90-х років минулого століття. Цей момент є принципово важливим. 

Саме субкультури часто першими піднімали теми аб’юзу, гендерної рівності, прав ЛГБТ-спільноти, екосвідомості… Представники субкультур, озвучуючи ці питання, з часом могли ставати політиками, громадськими діячами чи лідерами думок, які реально впливали на суспільні процеси. Тому важливо розуміти: і музика, й ідеї, і цінності, і філософія тих субкультур значною мірою сформували сучасне суспільство.

- Як минули презентації цієї книги? Які відгуки отримали?

- Було кілька презентацій книжки. Зокрема, на презентацію у Києві прийшов Фоззі (Олександр Сидоренко, учасник гурту ТНМК, - прим. ред.), що було надзвичайно приємно, а також Сергій "Колос» Мартинюк із гурту "Фіолет" (український музикант, поет, письменник, громадський діяч, організатор фестивалів, засновник та лідер гурту "Фіолет", - прим. ред.). Модерував цей захід Євген Синиця – відомий археолог, а в душі – справжній панк. Мені хотілося зібрати разом цих надзвичайних людей, представників різних субкультур. Відгуки були неймовірно теплі. І якщо я первинно задумувала цю книжку для підлітків, то вийшло так, що вона поцілила в аудиторію людей 30+, у яких вмикається шалена ностальгія. Читаючи відгуки, мені дуже приємно бачити, що люди поринають у власні спогади про безтурботні часи. І мені здається, це найцінніше, особливо враховуючи теперішній стрес, в якому ми всі перебуваємо. Тому можу з упевненістю сказати, що книжка "Дреди, батли і "стіли"…" стає додатковим приводом перемкнутися і по-новому подивитися на власну історію через призму субкультур.

- Чи плануєте продовжувати писати? В яких напрямках?

- Так, планую разом із видавництвом "Лабораторія" написати про Геловін, а також про гриби в традиційній культурі, але треба ще дозбирувати матеріал.

Щодо Геловіну вже кілька років поспіль точаться дискусії про те, що це нібито сатанинське, антирелігійне свято, мовляв, навіщо його взагалі відзначати, адже українці не мають традиції вирізати гарбузи. Тому щонайменше уже років три я на кожен Геловін детально пояснюю справжнє походження цього свята, яке має дуже цікаву історію і чимало локальних особливостей, притаманних і нам. Я часто порівнюю Геловін з Андріївськими вечорницями і щоразу показую, наскільки багато спільного між цими традиціями.

У нашій традиції весь зимовий обрядовий цикл фактично концентрує в собі багато з того, що ми асоціюємо з Геловіном. Водночас очевидно, що в межах однієї лекції чи статті цю тему повноцінно розкрити неможливо. Тому, на мою думку, вона потребує окремого книжкового формату. Хоч я й розумію, що тема може здаватися дещо нішевою, бо прив’язана до конкретного періоду року, але все ж таки її варто системно опрацювати і випустити під однією обкладинкою.

Пороблено – простір живої розмови про українську культуру

- Ваш подкаст "Пороблено" об'єднує наукові і популярні теми, щоб глибше вивчати українську традиційну і сучасну культуру. Як виникла ідея цього YouTube каналу?

- Ідея виникла в Анни Ніколаєвої. Коли вона шукала, кого б запросити, я саме почала розвивати свій Telegram-канал "Гриби, гроби і дисертації", записуючи подкаст в аудіоформаті під такою ж назвою. На той момент вже вийшли матеріали про Геловін й Андріївські вечорниці. Ми з Анною були знайомі, адже я прийшла працювати на її посаду в Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Вона звільнилась, а я працювала за її записами, розбиралася з народною медициною, яку вона до цього записувала. Вона шукала для свого подкасту людину з професійного середовища, щоб подкаст знімати у форматі "сидимо й говоримо", а мій подкаст тоді застряг остаточно, адже я зовсім не мала на нього часу.

Зробивши кілька випусків Пороблено лише удвох, ми швидко зрозуміли, що нам потрібно не просто говорити на якісь теми довкола фольклору чи етнології, а варто підсвітлювати реально класних фахівців, науковців, які так чи інакше зараз оминаються увагою.

Сьогодні помітно зростає інтерес до історії: з’являється багато якісних історичних проєктів. Водночас у сфері фольклористики та антропології подібних ініціатив майже немає. Повноцінних проєктів, присвячених традиційній і сучасній українській культурі, де б фахівці могли глибоко й цікаво говорити про свою сферу, нам бракує.

Від самого старту ми обрали формат щотижневих випусків. Ми всі з різних міст. Наш звукорежисер і монтажер Дмитро Кошелюк з Івано-Франківська, Анна Ніколаєва зараз живе у Варшаві, я – у Києві.

Робота в різних містах має як свої переваги, так і виклики. З одного боку, ми не можемо регулярно зустрічатися для записів у звичному режимі. З іншого, коли збираємося разом, працюємо в інтенсивному темпі: можемо проводити зйомки по кілька днів поспіль від ранку до вечора. Такий підхід дозволяє за один виїзд записати, скажімо, до 20 випусків, а це контент майже на пів року вперед. Саме тому деякі епізоди, відзняті ще торік, виходять лише зараз.

- Чи складно вам було запускати канал з нуля?

- Нам і досі складно, тому що він не окупається. Якщо чесно, це абсолютно альтруїстична діяльність. Ми кілька разів пробували подаватись на гранти, але поки що безуспішно. Проєкт "Пороблено" забирає дуже багато часу, тому, звісно, хочеться, щоб зростала кількість переглядів, а ми могли б існувати завдяки монетизації і не шукати додаткових джерел фінансування. Ми прагнемо розширюватися, розвиватися, нас постійно підтримує наша невелика спільнота. Згортати проєкт точно не плануємо.

Як культурний проєкт ми добре бачимо, які теми зачіпають кожного і зазвичай набирають значно більше переглядів: наприклад, міська гігієна чи психологія мігрантів. Вони резонують, бо є близькими й болючими для багатьох. Натомість глибші теми – як-от війна чи деколонізація – хоч і є надзвичайно важливими, але мають менше охоплення. Тож ми постійно шукаємо баланс у виборі тем. Попри це, ми залишаємося оптимістами і віримо в поступове зростання, адже наразі лише на початку свого шляху. Попереду ще багато тем та ідей, які хочеться реалізувати.

- Чи відчуваєте, що навколо Пороблено формується певна спільнота? Що ви для цього робите?

- У нас є благочинці, меценати, які нас підтримують фінансово. Ми зазвичай для них записуємо окремі відео в закритому форматі або проводимо приватні лекції. Залежно від того, хто і скільки допомагає, отримує різні "плюшки"…

Ми щиро вдячні людям, які підтримують нас фінансово, адже саме завдяки їхній допомозі проєкт тримається й розвивається. Тому зараз думаємо над тим, як налагодити тіснішу комунікацію зі спільнотою через Zoom-зустрічі для наших спонсорів. Ми працюємо з різних міст, що ускладнює організацію, але дуже хочеться зробити це спілкування більш живим і регулярним. Мені самій бракує такого прямого контакту з нашою аудиторією.

Якщо говорити про нашу спільноту, то в онлайн-форматі її присутність не завжди відчутна. Але варто лише відбутися якійсь офлайн-події – презентації книги чи публічній зустрічі – й одразу стає зрозуміло, наскільки вона жива й залучена. Люди підходять, розповідають, що дивляться нас, передають вітання мені чи Ані. Так само й Аня ділиться схожими історіями після своїх презентацій. Цікаво бачити поза своєю диджитальною бульбашкою, у реальному спілкуванні, що нас знають, дивляться й обговорюють. Мої друзі-науковці інколи пишуть, що наш проєкт “Пороблено” згадували на конференціях, і це щоразу приємно дивує.

- Який найяскравіший відгук ви отримували від своїх глядачів?

- Цікаве питання. Якщо говорити про негативний досвід, то був показовий випадок з Анею: в одному з відео вона була в спідниці, яка в положенні стоячи виглядала цілком нормально, але при сидінні виявилася занадто короткою. І реакція аудиторії стала для мене дуже промовистим зрізом суспільства. Я переконана: якби в кадрі був чоловік, на його одяг ніхто не звернув би такої уваги. Натомість ми отримали чимало коментарів про те, що Аня «неправильно вдягнена». Для мене як жінки це стало ще одним нагадуванням про стереотипи, з якими досі доводиться стикатися.

Переважно ж відгуки позитивні, і що особливо цінно – вони часто доповнюють наші випуски новими сенсами. У коментарях люди діляться власними спогадами, родинними історіями, досвідом, який навряд чи знайдеш у книжках чи архівах. Наприклад, в одному з відео ми говорили про лазні й традиції купання, і один із глядачів згадав свого прадідуся-чумака, який після дороги залазив у вже протоплену, але охололу піч як у своєрідний домашній хамам. Подібних описів я раніше ніде не зустрічала. Саме такі коментарі найцінніші. Вони змушують замислитися, щось перевірити, докопатися глибше, перечитати джерела. По суті, це ще одне поле для дослідження, яке люди доповнюють історіями з дитинства й досвідом.  

- Як ви обираєте експертів і теми для відео? Чи буває, що ідеї народжуються несподівано?

- Ідеї для нових випусків народжуються постійно: як у процесі командного обговорення, так і спонтанно, коли хтось із нас натрапляє на цікаве дослідження чи потенційного героя. Ми регулярно зідзвонюємося всією командою або окремо обговорюємо робочі питання, а всі задуми фіксуємо у спільному файлі, де поступово формується великий список майбутніх тем.

Сила нашої команди – у різних професійних оптиках. Аня, яка нині живе у Варшаві, має доступ до одного середовища фахівців, я як фольклористка – до іншого. Її етнологічна оптика відрізняється від моєї, а Дмитро як історик додає ще один важливий ракурс. Саме завдяки цьому кожен із нас привносить у проєкт свої теми, героїв і власне бачення. Іноді наші гості долають сотні кілометрів заради запису, як-от Ірина Пустиннікова (українська журналістка, краєзнавиця, мандрівниця, фотохудожниця, - прим. ред.), яка приїхала до нас із Кам’янця-Подільського. Взагалі для нас принципово важливо давати голос не лише столичним експертам. У регіонах працює багато блискучих науковців, які нічим не поступаються більш медійним столичним колегам. Просто вони живуть в інших містах і рідше потрапляють у поле уваги. А дарма, бо саме вони часто дають унікальні інсайти й відкривають перспективи, про які інакше ти просто не дізнався б.

- Чи є у вас плани розширювати формати або діяльність у медіа?

- Наразі масштабуватися до медіа ми не зможемо. У нас були ідеї щодо видання книжок, а також задум створення лекторію під назвою "Пороблено Школа". Але все, як завжди, потребує фінансування. Тому поки просто знімаємо те, що можемо, власними силами.

Загалом ідей чимало, але вони потребують серйозного планування й розуміння, яким чином це можна реалізувати, особливо якщо робити все самотужки, без зовнішньої підтримки. Я мрію про лекторії і щоб люди, які приходять до нас на розмови, виросли у повноцінну, справжню школу фольклористики, антропології та етнології. Ми б збиралися раз на тиждень, занурювалися б у тему, працювали разом, створювали живий простір для знань і досвіду. Поки що це лише мрія, але я дуже хочу, щоб вона стала реальністю.

На перетині науки, культури й суспільного запиту

- Українська культура зараз переживає своєрідне відновлення. Як ви відчуваєте роль науковців і дослідників у цьому процесі?

- Мені здається, дуже цінно, що зараз дедалі частіше різні проєкти – медійні, YouTube-канали, спільноти – почали запрошувати фахівців до розмови. Бо раніше було відчуття певної відірваності: науковці жили у своєму середовищі, займалися власними інтерпретаціями, а суспільство хіба що інколи зверталося до фольклористів із питаннями, як правильно відсвяткувати те чи інше свято.

Натомість глибших розмов про те, хто ми, що нас формує, чому ми діємо саме так, звідки беруться наші запити й культурні традиції, раніше майже не було. Я радію, що ці "копання" нарешті з’явилися.

Мені також бракувало якісного нон-фікшну. Було відчуття, що він десь існує, але не в нас. А зараз нарешті з’явилися видавництва, які цілеспрямовано працюють із цим напрямом. Виходить багато цікавих книжок, на перший погляд дуже нішевих, але саме це й захоплює: про болота, субкультури... Це теми, які ще десять років тому навряд чи взагалі могли б побачити світ у форматі окремого видання. Так, у тебе могли взяти інтерв’ю на цю тему, але щоб видавництво ризикнуло вкладатися в таку книжку, було майже немислимо. Хіба що самотужки, як колись і робили науковці, друкуючи свої монографії малими накладами, а потім продаючи їх за собівартістю. Зараз нарешті з’явилося відчуття, що суспільство тебе потребує, готове слухати й розуміти. Мені здається, це надзвичайно цінно.

- Які проєкти вас найбільше надихають? З ким любите працювати?

- Мені дуже приємно працювати з видавництвом "Лабораторія". Це надзвичайно етична й підтримуюча спільнота, яка знайшла мене через мій Telegram-канал. Випусковій редакторці сподобалося, як я пишу, і вона запропонувала співпрацю. Ми накидали кілька ідей – і так народилася книжка "Під подушку чи під ялинку". 

У видавництві все обговорюється з автором: вибір теми, назва книжки, візуальне оформлення. На кожному етапі ти відчуваєш, що твою думку враховують, що тебе дослухаються. Пам’ятаю, як ми обговорювали обкладинки. Мені страшенно сподобались обидві запропоновані обкладинки, одна з яких відсилала до естетики саморобних журналів, самвидаву, графіті. Ми разом шукали, як передати дух цієї книжки не лише текстом, а й візуальними засобами.

- На що чекаєте в майбутньому? Які нові горизонти прагнете відкрити?

- Хочеться знову подорожувати із задоволенням. Але для цього треба дочекатися перемоги. Я відчуваю, що наразі неетично вкладатися в подорожі ні фізично, ні фінансово, коли весь час хочеться підтримувати збори, які постійно тривають.

Щодо творчих планів, то вже пишуться книжки про Геловін і про історію України в мемах. Обидві книжки будуть написані у співавторстві.

Загалом хочеться встигати більше. Але з огляду на те, що я молода мама, є велика потреба просто навчитися все поєднувати: і спати, і працювати, і бути з дитиною, і при цьому намагатися інколи брати участь у конференціях.

- Дякую вам за те, що поділилися своїм досвідом, який може стати надзвичайно корисним для наших глядачів!

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Нещодавно, Наталя Зіневич, кандидатка історичних наук та головна редакторка медіа "Погляд", стала гостею епізоду подкасту "Пороблено", присвяченого Міжнародному дню ромів у квітні 2026 року. 

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.