"Кікбоксинг став частиною мого життя". Інтерв’ю із Заслуженим майстром спорту України з кікбоксингу ІСКА, дворазовим чемпіоном світу, чемпіоном Європи і тренером Володимиром Сотіним

Шлях Володимира Сотіна – це приклад сили духу, віри у власну справу та безкомпромісної відданості спорту. Його ім’я добре знайоме у світі кікбоксингу: Заслужений майстер спорту України з кікбоксингу ІСКА, дворазовий чемпіон світу, чемпіон Європи, тренер, який виховав не одне покоління чемпіонів. Але за всіма цими титулами – людина з чіткою позицією, незламним характером і глибокою людяністю. У першій частині ексклюзивного інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" президент Київського обласного осередку Федерації кікбоксингу ІСКА та тренер клубу "Реформа" в Ірпені Володимир Сотін поділився своєю історією про шлях від спортивної зали в Мелітополі, кар’єру в юриспруденції до тренерської справи в Ірпені і виховання юних чемпіонів із кікбоксингу.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

Юрист за дипломом, чемпіон за духом

- Володимире, ви народилися в Мелітополі, але вже понад 10 років живете в Ірпені. Чому обрали для життя саме це місто на Київщині? 

- Навчаючись у старших класах школи, я вирішив, що хочу вивчати юриспруденцію, тож ми з батьками почали обирати місто, яке буде комфортним для навчання і занять спортом. Я з дитинства займаюсь тхеквондо і кікбоксингом. Ми обирали між Харковом, Одесою й Ірпенем. Моя вчителька математики порадила нам Ірпінь, де її дочка навчалася на юридичному факультеті. І хоча у Харкові була непогана школа кікбоксингу, ми обрали Ірпінь через близькість до Києва, столиці, де багато клубів, гарних тренерів, збірна України тощо. Це був 2010 рік. Я пам'ятаю Ірпінь затишним маленьким містом без світлофорів і великої кількості машин. Нам із батьками воно дуже сподобалось, тому ми подали документи в Державний податковий університет.

- Як склалася ваша спортивна кар’єра? Чому саме обрали такий вид спорту, як кікбоксинг?

- Ще коли ми з родиною жили в Мелітополі і я пішов у перший клас, батько відвів мене на секцію тхеквондо ВТФ. Ми тренувались, але на змагання тренер нас возив вкрай рідко. Мої однокласники й друзі, які займались іншими видами спорту, постійно їздили в Запоріжжя, Дніпро, Херсон, Донецьк… Мені теж хотілось брати участь змаганнях, тому у 2007 році я перейшов на кікбоксинг, оскільки всі види єдиноборств дуже схожі між собою. З того часу почався період місцевих, обласних змагань і чемпіонатів України. У проміжку з 2007 по 2009 рік я отримав перший виклик у молодіжну збірну України з кікбоксингу. Так я вперше поїхав на чемпіонат світу з кікбоксингу, що проходив у Мадриді (Іспанія). Саме там я вперше відчув, що означають змагання високого рівня. Оскільки я був шістнадцятирічним, то з дозволу батьків виступав не лише серед молоді, а і в дорослій віковій категорії 18+. І вийшло так, що я непогано виступив, виконав норматив майстра спорту України. Мене це ще більш зацікавило. Так кікбоксинг став частиною мого життя.

Навчаючись в університеті, я продовжував тренуватися. Перші два курси в мене були лише п'ятірки, далі були й четвірки, але без трійок.  

Пам’ятаю, як у 2013 році я поїхав на черговий чемпіонат світу серед дорослих, що проходив в Афінах (Греція). Паралельно з цим чемпіонатом проводили універсіаду з кікбоксингу (міжнародні спортивні змагання серед студентів, - прим. ред.), де я був капітаном студентської збірної України. У результаті на чемпіонаті світу серед дорослих я зайняв друге місце, а на універсіаді виборов перше. Це було моє перше завершення спортивної кар'єри, адже я виконав норматив майстра спорту міжнародного класу. Я саме закінчив третій курс університету, тож сказав тренеру, що більше на змагання їздить не буду, щоб зосередитись на навчанні. Своє життя я хотів пов'язати з юриспруденцією, у спорті я себе тоді не бачив і не хотів переходить у професійний спорт.

Закінчивши університет у 2015 році, я став магістром аграрного та земельного права і почав працювати за спеціальністю.

- Пам'ятаєте свою першу серйозну перемогу у спорті? Що вона для вас тоді означала?

- Багато було перемог. На певному етапі твого спортивного розвитку є перемоги, які саме тоді для тебе важливі й особливі, не можна виділити якусь одну. Наприклад, 15 років тому я б назвав найважливішою мою перемогу на чемпіонаті світу в Мадриді. Зараз серйозною перемогою для мене є перше місце на чемпіонаті світу серед дорослих, що проходив у 2019 році в Ірландії. Кожні змагання роблять певний внесок у розвиток спортсмена, його кар'єри. Перемоги важливі, але часто поразки вчать краще, ніж перемоги.

- Ви двічі ставали чемпіоном світу та були кращим у Європі. Що для вас означає кожен із титулів?

- Перший раз був у 2013 році на чемпіонаті світу у віковій категорії від 16 до 25 років. Звісно, це високий рівень досягнення, але я був неповною мірою задоволений, бо хоч і був чемпіоном світу, але не серед усіх. Та й це звання мені дало можливість виконати норматив майстра спорту міжнародного класу. А ось на чемпіонаті Європи у 2018 році, який відбувався в Києві у виставковому центрі, було моє перше серйозне досягнення після повернення в 2017 році до кар'єри спортсмена. Я поставив собі за мету здобути звання Заслуженого майстра спорту України. Цей чемпіонат Європи став для мене лакмусовим папірцем, що показав: можна ще поборотися. Оскільки Європа підкорились, на наступний рік я вже планував змагатись на чемпіонаті світу у 2019 році. Це були мої завершальні змагання. Здобута перемога підводила підсумок моєї спортивної кар’єри.

- Кікбоксинг – це не просто спорт, а й певна філософія. Чого він навчив вас у житті?

- Будь-який спорт – це певна філософія, адже йдеться не скільки про боротьбу з суперником, як здається на перший погляд, а про боротьбу з самим собою. Не буде високих результатів, якщо не навчитися бути чесним, відвертим із самим собою і боротися з власними слабкостями. Про це я завжди розказую дітям на тренуваннях.

- Які виклики стояли перед вами як перед спортсменом? Як ви їх долали? Хто вам допомагав у цьому?

- Звичайно ж, допомагали батьки в першу чергу, завжди мене підтримували, хоча жодного разу не були на моїх змаганнях вживу. Це було моє побажання. Я не можу зараз сказати, чи допомогло б воно мені чи завадило, але тоді мені здавалось, що присутність батьків чи когось із родичів на змаганнях мені б заважала. Рідна сестра мене завжди теж підтримувала, вболівала.
 
Тренери, звісно, завжди мене підтримували. Їх було декілька: перший із тхеквондо, потім тренер із кікбоксингу у Мелітополі і тренер у Києві Руслан Петрович Кононенко, який зробив значний внесок у мій розвиток як спортсмена, коли я вже навчався в університеті. Саме тренери не лише підтримували, підказували, а й допомагали, коли були якісь труднощі, травми або у періоди, коли хотілось все кинути. А такі періоди були, бо коли це кар'єра спортсмена рівня чемпіонатів Європи чи світу, то відбуваються  постійні травми, скидання ваги, голодування… Паралельно потрібно було вчитися в університеті. Своїм вихованцям я завжди кажу, що на першому місці має бути навчання, а не спорт. Нормальний спортсмен високого рівня ніколи не буде дурнем попри існуючі стереотипи. Щоб дійти до рівня майстра спорту, чемпіона України, Європи чи світу, має працювати голова. Все як у шахах, тільки замість фігур у тебе руки й ноги. Ти маєш швидко приймати рішення, миттєво адаптуватися під суперника, його стиль роботи, а без розуму це неможливо.

Я не кажу дітям, що вони мають бути відмінниками з усіх предметів, але має бути ерудиція і тренований  мозок. Бо про які досягнення можна говорити, якщо дитина не може запам’ятати вправу на тренуванні?

Повертаючись до питання про виклики, зазначу, що спортсмен – це не одна людина, а ціла команда, яка його підтримує, вчить, допомагає. Це сім'я, тренери, викладачі, друзі…

- Ми вже поговорили про те, що якби не професія спортсмена, могла б бути кар’єра юриста. В який момент ви зрозуміли, що юриспруденція – не ваша професія?

- Одразу зрозумів, хоча вчитись мені дуже подобалось. Після університету я влаштувався на держслужбу в центральний апарат земельних ресурсів (нині Держгеокадастр). Пройшовши конкурс на посаду, я потрапив у судовий відділ, де я представляв інтереси України в судах з приводу земельних питань і питань кадрової політики. Коли я побачив зсередини, як це все функціонує, а закони на практиці діють по-іншому, я зрозумів, що не хочу працювати юристом. Зокрема, у мене були такі ситуації, коли я певний суд у Житомирській області виграв, мав на руках рішення того суду, а потім поїхав  в іншу область, де аналогічна справа, але суддя виносить рішення чомусь вже не в нашу користь. Так, я пропрацював півтора роки на держслужбі, потім влаштувався помічником адвоката в Ірпені. Паралельно з роботою, навесні 2017 року, тричі на тиждень я почав проводити заняття з кікбоксингу на стадіоні. Проте через певні непорозуміння з керівництвом стадіону я звідти пішов і почав шукати собі інший майданчик для розвитку команди. Прийшов до клубу "Реформа" в Ірпені, де зустрів свою одногрупницю Анну Клименко, яка була однією з директорів цього закладу, запропонував свої послуги тренера для дитячої групи з кікбоксингу. Таким чином ми почали багаторічну співпрацю. До серпня 2018 року паралельно з тренуванням у клубі "Реформа" я продовжував працювати помічником адвоката.  

Оскільки кількість бажаючих тренуватись дітей почала збільшуватися, я зрозумів, що однієї групи дітей замало, потрібно їх розділяти за віком і тренувати не лише по понеділках, середах і п’ятницях, а й по вівторках, четвергах і суботах. Так постало питання вибору. Я вирішив розвиватись як тренер і кинути основну роботу юристом. Поговорив із керівництвом юридичної фірми, пояснив усе. Мене керівництво зрозуміло і підтримало. Ми залишились у гарних відносинах, спілкуємось й нині, я іноді звертаюсь за юридичною консультацією. З 1 вересня 2018 року я повноцінно почав працювати тренером і брати участь у змаганнях, завершивши власну спортивну кар'єру у 2019 році.

Спершу – людина, потім – спортсмен

- Ви не просто спортсмен, але й тренер, який виховує нове покоління чемпіонів. Чому вирішили взяти на себе цю відповідальність?

- Спортивна кар'єра мені завжди була до душі. Пам'ятаю, коли я навчався у школі, потім в університеті, мені завжди було цікаво разом із тренером піти на бій наших одноклубників, щоб сидіти у кутку і слухати, що тренер каже спортсмену, як допомагає…

Потім вже в університетські роки, коли я вперше завершив спортивну кар'єру у 2013 році, стояло питання відразу після університету почати працювати тренером. Але було шкода п’яти років навчання, тож пішов працювати юристом, хоча тренерство мене завжди цікавило.

- Клуб "Реформа" нещодавно виборов 51 золоту медаль на чемпіонаті Київської області. Як вам вдалося досягти такого результату?

- Це був, так би мовити, домашній чемпіонат, який проходив в Ірпені. А зазвичай клуб, який приймає у себе інших учасників, має найбільшу кількість спортсменів. Так, на цьому чемпіонаті Київської області із 250 учасників 50 були з нашої команди. Оскільки кожна дитина може виступати в двох-трьох різних видах програми, тобто 50 дітей множимо на 3 види, ось і вийшло, що ми заробили 51 золоту медаль. Всього було розіграно на чемпіонаті 140 комплектів нагород. Звичайно, це була не лише кількісна перевага, а й якісна робота, адже було представлено ще 200 спортсменів з інших клубів. Ми забрали 1/3 золотих нагород.

- Скільки маєте вихованців? Яких принципів і методик дотримуйтесь на своїх тренуваннях?

- Сьогодні секцію кікбоксингу відвідує близько 160 спортсменів. Є 7 різних підгруп за віком та досвідом занять. Інколи я проводжу додаткові тренування для спортсменів, які виступають на змаганнях.

Взагалі за 7-8 років мого тренерства у мене було близько 500-600 вихованців. Щодо принципів і методик, то я завжди намагаюсь зробити цікавими тренування, щоб у команді панувала атмосфера дружби й підтримки.

Тоді якісно відбувається тренувальний процес. Нема натягнутих відносин. Намагаюсь дітям розповідати, якими якостями має володіти вихована людина: це чесність, порядність, витримка. Дітям не вистачає саме витримки у теперішні часи технологій, коли все можна зробити швидко: замовити доставку їжі, знайти інформацію в інтернеті, поприбирати роботом-пилососом... У спорті так не буває. Багато батьків і дітей хочуть швидкого результату в спорті, бо не мають витримки й уміння дочекатися результату. Не можна походити місяць на тренування і вже їхати на змагання. Та й не кожному дано досягати успіхів у змагальному спорті. Можна просто тренуватися в своє задоволення. У мене багато таких дітей, які ходять до залу, тому що їм подобається атмосфера, клуб, команда, діти.

На мою думку, спортсмен має бути витриманий, спокійний, врівноважений, вміти контролювати свої емоції, не впадати в істерики. Тоді будуть достойні результати. Я дітям завжди кажу: як ти хочеш перемогти суперника, якщо ти не маєш влади над власною істерикою? Як ти хочеш контролювати іншу людину, якщо не здатен контролювати себе?

Я не дотримуюсь старих, радянських методик викладання. Мене діти називають по імені. Я не хочу, щоб мене називали по батькові. Я намагаюсь бути другом, наставником, але при цьому має бути певна межа, субординація. Часто дітям роз’яснюю той чи інший контент, який вони споживають з інтернету, оскільки важливо не лише тренувати дітей, а й виховувати в них людяність, соціальні риси.

Для мене змагання і результати дітей на чемпіонатах не є першоджерелом тренерського задоволення. Це, звичайно, класно, адже ти реалізуєшся як тренер, але я передусім намагаюсь виховувати в дітях людські якості, тому часто їм кажу: якщо будете гарними, вихованими, розумними людьми, матимете хороші спортивні результати.

- Чи є серед ваших вихованців ті, кого ви бачите майбутніми чемпіонами світу?

- На сьогодні у нас вже є чемпіони світу серед усіх вікових груп. Є й ті діти, хто потенційно може ними стати. Цьогоріч будемо їхати на чемпіонат Європи з кікбоксингу. Чемпіонат світу в цьому році пропускаємо, на жаль, бо він проходитиме в Австралії, куди поїхати нам дуже дорого. Фінансування змагань відбувається переважно за рахунок батьків спортсменів або приватних інвесторів. Поїздка в Австралію обійдеться у близько 3500 доларів на одного спортсмена. Це непідйомна сума. А ось з участю в чемпіонаті Європи нам допомагають іноземні спонсори, за що ми їм дуже вдячні. Будемо намагатися на цьому чемпіонаті здобути перемоги серед усіх вікових груп, які представлені.

 - Як ви мотивуєте дітей і молодь залишатися у спорті, коли навколо так багато спокус і відволікаючих факторів?

- Постійно спілкуюся, адже з дітьми важливо розмовляти, задавати їм питання, дізнаватися про їх проблеми і що їх турбує. Тренер має бути ще й гарним психологом, особливо якщо він тренує дітей. До кожної дитини потрібно знайти особливий підхід.

Я пояснюю, що отримати перемогу на одних змаганнях – це не кінець, не треба себе ставить вище за всіх. Це така безкінечна гра, коли, вигравши змагання, маєш про них забути і почати все спочатку. Адже за рахунок минулих змагань ніхто не дасть нові медалі. Спортсмен має постійно доводити, що він найкращий.

Часто дітям кажу:

"Сьогодні ти кращий, бо боксуєш у віковій групі 10-11 років, але завтра тобі виповниться 12 років і ти перейдеш у наступну категорію, де будуть діти від 12 до 14 років, а ти там будеш наймолодшим, тож треба буде заново все доводити, завойовувати місце в збірній, знову їхати на змагання і там конкурувати".

У спорті вагому роль відіграє психологія, особливо налаштування дітей перед змаганнями, бо діти емоційно нестабільні на відміну від дорослих. Із дітьми треба постійно розмовляти, пояснюючи одне й те ж, бо вони сьогодні пам'ятають, а завтра забули.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Також, рекомендуємо переглянути відеоінтервʼю з Володимиром Сотіним — заслуженим майстром спорту України, дворазовий чемпіон світу з кікбоксингу, президентом Київського обласного осередку Федерації кікбоксингу ІСКА та тренером клубу "Реформа" в Ірпені.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.