"Лише українці можуть збудувати для себе належне життя". Інтерв’ю з українським істориком, журналістом і музейником Романом Кабачієм

Коли росія намагається привласнити наше минуле й перекрутити історичні факти, особливого значення набуває український погляд на власну історію. Як протистояти нав’язаним міфам, повертати забуті сторінки минулого й доносити українську правду до світу? У студію медіа "Погляд" у Бучі завітав історик, журналіст і  музейник Роман Кабачій, який досліджує, зокрема, історію примусових переселень українців. Його книжка "Вигнані на степи. Депортація українців із Польщі на Південь України в 1944–1946 роках" розповідає про трагедію людей, відірваних від рідних земель. Роман Кабачій працював на 5 каналі, в журналі "Український тиждень" та в Інституті масової інформації, а нині є керівником сектору Музею війни (Національного музею історії України у Другій світовій війні). В ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд" говоримо про історичну пам’ять, як повномасштабна війна змінює наше сприйняття історії, чому важливо повертати історичні назви, як депортації вплинули на український Південь і Схід та як розповідати про минуле мовою, зрозумілою широкій аудиторії.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

Рідна земля і національна пам’ять

– Романе, хто ви передусім: історик, музейник чи журналіст?

– Я історик, бо це моя базова освіта, яка сформувала мене і в медіа, і згодом привела до музейництва.

– Звідки в дитинстві з’явився інтерес до історії?

– Я любив свого вчителя історії. Він був дуже дотепним, і мені завжди здавалося, що історія – це щось більше, ніж знають усі. Коли ж я три роки працював у школі, зрозумів, що мені просто пощастило з батьками, вихованням і загальною обізнаністю на момент вибору професії.

– Які місця Київщини допомагають вам відпочити душею?

– Коли я жив у Бучі, мені дуже подобалося озеро в районі склозаводу. Тепер це Обухівщина: там є пагорби, річка Красна, яка перетікає зі ставка у ставок. Дуже мальовничі місця.

– Яке місто більше відповідає вашому внутрішньому стану – Херсон чи Київ?

– Я народився в Києві, але виріс на Херсонщині. Згодом повернувся до Києва, бо дуже цього хотів.

– Яку історичну помилку українці повторювали у ХХ столітті?

– У ХХ столітті Україна лише формувалася. Політичні розбіжності відвертали увагу від головного – державності, від права мати власну волю. Коли приходить окупант – угорський, німецький чи російський, – він не ставиться до тебе як до рівного. Лише українці можуть збудувати для себе належне життя.

– Як думаєте, Польща готова почути повну правду про наше спільне минуле?

– Готова, хоча, можливо, це сумнівно, але готова.

– Які місця сформували ваше відчуття України?

– Я виріс у степу, рівному, як стіл. Якби не лісосмуги, з мого села, мабуть, було б видно Скадовськ. У степу був особливий запах, змішаний із морським повітрям. А Кінбурнська коса, яка нині окупована, була для мене раєм на землі. Там відчуваєш, що саме ця земля дає тобі силу. Тому мені дуже болить, що лівобережжя Херсонщини досі в окупації, що там нищать природу: горять ліси, Асканія-Нова, коси біля моря. Це жахливо.

– Ви виросли на Херсонщині, але багато років жили на Київщині. Обидва регіони пережили російську окупацію у 2022 році. Як у вас поєднуються ці дві батьківщини?

– Якось я сказав, що легше бути з Херсона, ніж жити в Херсоні. Місто було досить депресивним ще до того, як у березні 2022 року несподівано для багатьох, хоча не для мене, продемонструвало свою патріотичну позицію, вийшовши на мітинги. Я бачив, як воно занепадало, як йому бракувало уваги, хоча там багато прикладів південної архітектури, зокрема будівель із платанами. Це південноукраїнське місто зі своїм характером.

Не знаю, чи поверне Херсон собі колишній вигляд після визволення лівобережжя і припинення щоденних обстрілів. Херсон завжди викликав у мене сильні емоції. У дитинстві та юності ми часто плавали на теплоході із Херсона до Голої Пристані – це було звичніше, ніж їхати автобусом. Для моїх друзів із Галичини така подорож плавнями ставала справжньою пригодою.

Київщина для мене спокійніша. Моє знайомство з нею почалося з Бучі, яка задавала тренди для навколишніх міст у багатьох сенсах. Я пишався тим, що бачив, як місто розвивається. Це створювало відчуття, що все буде добре. А потім у 2022 році Буча потрапила на шпальти світової преси вже з зовсім інших причин.

– Де ви зустріли повномасштабне вторгнення? Чи було відчуття, що історія повторюється?

– На момент повномасштабного вторгнення я вже не жив у Бучі. Виїхав звідти наприкінці 2019 року. У мене було чимало знайомих із дипломатичних установ різних країн, які були впевнені, що війна почнеться. Тому 20 лютого 2022-го ми з дружиною взяли кицьку й виїхали з Києва на південь Київщини, за Обухів, до будинку мами дружини. Там і зустріли війну. Вирішили нікуди не їхати.

У ніч вторгнення сусідський пес-вівчарка страшенно вив. Дружина ще спала, а я почув повідомлення, які надходили за її робочою системою безпеки, – від меншого рівня до більшого. Тоді й зрозумів, що все почалося. Вибухів ми не чули, але сумнівів уже не було.

Не знаю, чи це було історичне дежавю, однак я був упевнений, що війна почнеться. Коли їздив на Кінбурнську косу й дивився в бік Криму, думав, що настане момент, коли ніж агресії пройде через Перекоп і заллє наш степ. Щороку запитував себе: коли це станеться? Чи приїду я сюди наступного року, чи вже ні?

– Як історикові вам важливо зберігати історичні назви. Де проходить межа між деколонізацією топонімів і спрощенням минулого?

– Про Київщину мені важче говорити, тож поясню на прикладі Херсонщини, де було велике національне розмаїття: траплялися тюркські, німецькі назви, було й шведське село. Для мене як історика важливо повертати історичні назви. На Київщині ми, можливо, не завжди усвідомлюємо, як вони змінювалися. Наприклад, село Іванівка до 1944 року могло називатися Янівкою, якщо там жили поляки. Тоді ухвалили рішення знищити національний колорит назв по всій Україні.

Я проти того, щоб під час перейменувань у межах деколонізації, дерусифікації чи декомунізації вигадували якісь солодкаві назви. Наведу приклад села на Обухівщині, куди ми часто приїздимо і де проводили чимало часу під час ковіду та повномасштабного вторгнення.

Після Андрія Малишка одним із найвідоміших уродженців Обухівщини для мене є отаман Зелений (справжнє ім’я Данило Терпило, - прим. ред.). Коли вулицю Колгоспну мали перейменувати в межах декомунізації, ми запропонували назвати її на честь отамана Зеленого. Місцеві – нащадки людей, які пережили Голодомор і яких часто відправляли на безглузді штурми під час Другої світової війни, – запитували: "Чим вам заважає Колгоспна?", натомість казали, що отаман Зелений "не наш". Але ж у його загонах були люди з цього села? Виходить, у Києві може бути вулиця Отамана Зеленого, а на Обухівщині – ні.

Нам часто не хочеться копнути глибше й поцікавитися історією. А якби ми підсвічували регіональні явища й особливості, жити було б цікавіше.

– Чим відрізняються мешканці українського Півдня та пристоличного регіону? Чи змінила велика війна ці відмінності?

– Мені важко відповісти однозначно. Пристоличний регіон дуже різноманітний. Якщо зануритися глибше, побачимо, наприклад, що в Забуччі записували автентичні старі пісні, які нині виконують гурти, як-от гурт "Древо". Це питомо українська культура.

– Ви називаєте Закерзоння своєю четвертою батьківщиною. Чому цей регіон став для вас таким важливим?

– Спершу варто пояснити, що таке Закерзоння. Це етнічні українські землі за річками Буг і Сян – Холмщина, Підляшшя, Лемківщина. А третьою батьківщиною для мене є Вінниччина, звідки походить моя родина.

Довідково:

Закерзоння – це смуга українських етнічних земель, що знаходяться за межами західного державного кордону України. Назва пов’язана з т. зв. лінією Керзона. Як явище, Закерзоння оформилося в середині 1940-х рр., зі встановленням польсько-радянського кордону. До Закерзоння (19,5 тис. кв. км) входять: Підляшшя (Південне – українське, Північне – українсько-білоруське); Холмщина; Надсяння, Західна Бойківщина, Лемківщина.

Мій інтерес до Закерзоння виник несподівано. Пишучи магістерську роботу в університеті в Херсоні, я натрапив на дві справи про переселенців із цих земель після Другої світової війни. Мене вразили звіти працівниці відділу переселень, яка перейнялася долею людей і захищала їх перед керівниками колгоспів та районів. Вона писала розпачливі звіти. Я подумав: невже й у комуністичний час були такі сердечні люди? Я написав про це статтю. Мені сказали, що тема перспективна, адже в Польщі мало знають, що сталося з українцями, яких переселили в радянську Україну, особливо на Південь. Згодом я почав досліджувати цю тему, вступив до аспірантури в Любліні й побував на тих землях. Бачив покинуті цвинтарі, церкви – одні в доброму стані, інші занедбані.

Є й особиста історія. Мій батько 25 років був членом компартії, але здав партійний квиток у 1990 році, коли Горбачов направив танки на Вільнюс. Я вирішив, що тепер маю право охреститися. Хотів зробити це у Херсоні в церкві, яка в 1920-х роках була автокефальною, але не встиг. Згодом у Любліні познайомився з греко-католицьким священником Стефаном Батрухом, вихідцем із Закерзоння, доктором теології. Він урятував церкву XVIII століття, яку відреставрували, зберігши її автентичний вигляд. Там я й охрестився. Так відбулося моє особисте поєднання із Закерзонням.

– Коли ви зрозуміли, що хочете стати істориком?

– Мені важко сказати точно: я вагався між історією та географією. Зрештою переміг, мабуть, людський вимір історії. Після дев’яти класів сільської школи я навчався в обласному ліцеї в Херсоні. Там приймали лише дітей з області, не з самого міста, і ми мали чимало можливостей. У нашому історико-філологічному класі було четверо істориків. Ми з найкращим другом змагалися, хто краще знає історію: переможець їхав на обласну олімпіаду. Там ми випереджали учасників із Херсона, Каховки та інших міст, а потім їхали на республіканську олімпіаду, на якій друг посів друге місце з географії, я – з історії. Ми обоє знали, що станемо істориками. Я хотів навчатися в Києві, але не вступив, тож залишився в Херсоні, де й продовжив навчання.

Депортація і пам’ять поколінь

– Ваша книжка "Вигнані на степи. Депортація українців із Польщі на Південь України в 1944–1946 роках" – результат багаторічного дослідження. Що найбільше вразило вас під час роботи над нею?

– Навчання в польській аспірантурі давало ширші можливості: якщо в Україні кандидатська дисертація з гуманітарних наук мала бути обсягом до 200 сторінок, то в Польщі писали навіть двотомні праці. Я міг включити до дослідження те, що вважав важливим, наприклад, як переселенці відображені у фольклорі й літературі. На українському історичному факультеті мені, можливо, сказали б не займатися дурницями. Але в кожному обласному чи районному центрі, де жили нащадки переселенців, були поетичні збірки, пісні про виселення, газетні публікації.

Ще один важливий досвід – експедиції. Я сам із села й знаю, як там можуть дивитися на чужу людину, особливо якщо в неї сережка у вусі чи довге волосся. Але я переборов себе й поїхав у кілька сіл на Херсонщині та Миколаївщині. Для людей було справжнім відкриттям, що хтось приїхав і згадав про них. Борщ, самогон, сльози і їхні історії.

У Широколанівці, колишній німецькій колонії на заході Миколаївщини, мені розповідали, як переселенці дбали про німецький цвинтар: не пасли там худобу, не дозволяли розпивати напої. Для них було важливо шанувати пам’ять людей, доля яких схожа на їхню.

– Чому про депортацію сотень тисяч українців у 1944-1946 роках довгий час говорили так мало?

– У радянський час перше покоління переселенців – ті, хто народився вже в Україні або приїхав сюди малим, – часто намагалося не обтяжувати дітей правдою про вигнання. Не хотіли розповідати, що тебе могли схопити й викинути з власної хати. Натомість третє покоління, онуки, почало значно більше цікавитися цією історією.

Важливим був і доступ до освіти. Українці, які опинилися в УРСР, намагалися дати дітям вищу освіту. Тепер серед нащадків переселенців є люди, які можуть порушувати цю тему на державному рівні. Зокрема, це Микола Княжицький, Софія Федина, Євгенія Кравчук, покійний Андрій Парубій. Це впливає на суспільне сприйняття проблеми.

Депортації часто називали обміном населенням: із Галичини й Волині виселяли поляків, а українців – із польських земель. Але поляки, які залишали Львів, значною мірою були міськими й освіченими людьми. Вони мали сильніше середовище, яке підтримувало пам’ять про польський Львів і впливало на публічні дискусії. Нині пам’ять про депортацію українців уже вшановують і на державному рівні.

– Що насправді стоїть за поняттям "депортація", адже це не просто переміщення людей з одного місця в інше, а примусове переселення, вигнання або висилка окремої особи, групи людей чи цілого народу з місця їхнього постійного проживання або з території держави?

– Депортації були різними. Кримських татар виселили цілим народом за три дні: близько 200 тисяч людей посадили у вагони й вивезли.

– Наскільки якісно українські медіа сьогодні працюють з історичними темами?

– Стараються, але трохи соромно, що серед українських друкованих історичних медіа маємо лише Локальну історію у Львові, а серед електронних – Історичну правду. Водночас вони стежать за новими дослідженнями, знаходять матеріали для перекладу й передруку та залучають професійних істориків до публіцистики, щоб ті писали доступно, а не лише мовою наукових текстів і приміток.

Минулого року на Львівському BookForum мені запропонували організувати дискусію про те, чи вміють історики доносити історичний наратив до широкої аудиторії. У ній узяли участь головний редактор журналу "Локальна історія" Віталій Ляска, головний редактор інтернет-видання "Історична правда" Вахтанг Кіпіані, Володимир В’ятрович та Олена Стяжкіна. Розмова зібрала понад 200 людей. За словами працівників університетської бібліотеки Львова, це була одна з найвідвідуваніших дискусій. Отже, тема людей цікавить.

– Як зацікавити історією людину, яка не звикла читати про минуле?

– Матеріал має бути людяним, у ньому повинна бути зачіпка. Коли я почав працювати в Українському тижні, ми фактично створювали видання на моїх очах. Головний редактор Юрій Макаров постійно запитував: "Чим будемо дивувати?". Це стало для мене певним правилом.

У той час видання мало можливості замовити для історичної статті ілюстрацію, наприклад, за 200 доларів. Художник Олександр Міхнушев, який працював у газеті "Сегодня", створював дуже детальні роботи. Для статті про похід Сагайдачного на Москву він зробив таку картину, що в неї буквально занурюєшся. У мене досі є цей файл, і більше, здається, його ніхто не має.

Я замовляв малюнки й у Мар’яна Пирожка, який нині відомий як музикант, але тоді також малював. Одного разу ми були на львівському вернісажі, де продавалися його картини. Він запитав продавчиню, чи продалася його робота, для якої він перемалював фотографію лемків. Не продалася, тож він подарував її мені.

Ми намагалися знаходити незвичні теми. Наприклад, селянські повстання жінок проти колективізації 1929-1930 років, у яких брали участь переважно жінки, а іноді чоловіки вдягалися в спідниці й хустки. Мар’ян намалював картину з такими чоловіками. Це чіпляло читача.

– Чого журналістика навчила вас такого, чого не могла дати історична наука?

Натомість депортація українців із Польщі до України була розтягнутим процесом із кількома етапами. Спочатку переселення мало вигляд напівдобровільного, потім умови посилювали, а зрештою людей просто переганяли через Сян.

Тоді виселення вважали меншим злом: мовляв, тебе не вбили, а лише вигнали з дому; дадуть іншу хату там, куди привезуть. Українців, які залишилися в Польщі після переселення до УРСР, у 1947 році депортували на північ і захід країни, розпорошуючи між іншими мешканцями. Їм казали: "Ми ж вам дали німецькі хати. Ви жили у своїх халупах у горах, тепер дякуйте". Але в будь-якому разі це прощання з малою батьківщиною, могилами предків, церквою, власною хатою. Ти вириваєш частину себе.

– Як переселенці з польських українських земель вплинули на Схід і Південь України?

– Спочатку місцеве населення й переселенці не дуже сприймали одне одного. Людей вивезли далеко від дому. Дехто походив із Бойківщини чи Лемківщини, дехто – з поліських сіл Підляшшя. Часто вони ніколи не бували далі за повітове містечко або сусідні великі села, куди ходили на релігійні свята. А тут опинилися в краях, які пережили Голодомори й жорстоку Другу світову війну. Спершу була недовіра, люди одружувалися переважно зі своїми.

Та з десятиліттями відмінності згладжувалися, люди вчилися одне в одного. Коли я був у селі Зміївка, де жили бойки, переселені з трьох сіл, завідувач клубу Роман Моцьо став моїм провідником. Його дружина навчила мене маринувати карасів. Вони жили на березі Каховського водосховища, якого тепер уже немає, а Зміївку нині обстрілюють із лівого берега. Саму страву вони перейняли від місцевих жителів – у горах Бойківщини карасів не було.

Маю знайому з Донеччини, бойкиню, яка виїхала на Франківщину. Вона згадує, що їхні кавуни були найсмачніші. Вони навчилися вирощувати їх у новому місці. Це свідчить, що культурний обмін відбувався і був успішним.

– Яка історія депортованої родини запам’яталася вам найбільше?

– Є родина, про яку можна зняти блокбастер. Вона розділилася ще в 1920-х роках. Її коріння – у селі Верешин Грубешівського повіту на Холмщині (нині територія Польщі, - прим. ред.). Старший син опинився по радянський бік кордону, жив у Кам’янець-Подільському й одружився з місцевою полькою шляхетського походження. У них народилися дві доньки. На польсько-українському пограниччі існував звичай виховувати доньок за вірою матері, а синів – за вірою батька, тож дівчата стали римо-католичками. У Верешині залишилася старша сестра чоловіка, яка вийшла заміж і мала дітей. Вони були українцями. Згодом, коли родина опинилася на території, окупованій німцями, старший брат Остапишин повернувся на Грубешівщину з доньками. Родина знову поєдналася, але потім стався польсько-український етнічний конфлікт, під час якого українців із родини вбили. Під час переселення сестру з чоловіком депортували в Україну, а брат залишився в Польщі, бо його доньки були польками.

Цю історію мені розповіла дівчина, з якою ми жили в одному блоці гуртожитку в Любліні. Вона вважала себе полькою, хоча зовні її легко було б сприйняти за українку. Вона познайомила мене з тією частиною родини, яку депортували з Верешина в Україну. Є ще один промовистий штрих: її прізвище – Пукалюк. У XIX столітті носії цього прізвища були уніатами, але після ліквідації унії Російською імперією частина перейшла в православ’я, а частина – у римо-католицизм. За сто років люди з тим самим прізвищем, які говорили українською, стали поляками. Як розповідала мені ця дівчина, у 1940-х роках у селі Смолигові біля Верешина одні Пукалюки стріляли в інших, бо одні вважали себе поляками, а інші – українцями.

Від архівів до широкої аудиторії

– Ви працювали журналістом, зокрема в Українському тижні та на 5 каналі. Чому свого часу обрали журналістику?

– Історики, як правило, заробляють небагато. Коли я повернувся з Польщі, де мав велику стипендію, не хотів іти працювати до школи, хоча виріс у родині вчителів і добре знав цю професію. Я пояснював собі так: викладаючи історію, зможу розповісти про неї кільком класам, а як редактор історичного відділу загальноукраїнського журналу охоплю значно більшу аудиторію, зможу впливати на популяризацію історії та донесення історичної правди.

Робота в Українському тижні познайомила мене з багатьма істориками, яких доводилося вчити писати доступно. Не кожен пише, як Ярослав Грицак, Норман Дейвіс чи Тімоті Снайдер. Треба було допомагати фахівцям говорити з широкою аудиторією. Мені здається, що публічність істориків в Україні нині на значно кращому рівні.  Щоправда, через війну та інші обставини друкована преса в Україні фактично занепала. У Польщі можна зайти до газетного кіоску й побачити цілу полицю історичних видань. А ми потім запитуємо, чому поляки так багато дискутують про історію, зокрема спільну з Україною.

– Що вас найбільше приваблювало в журналістиці: можливість розповідати історії, шукати правду чи впливати на суспільство?

– Я не був класичним журналістом, який бігає на пресконференції. І на 5 каналі, і в Українському тижні я переважно займався редакторською роботою, яка давала змогу знайомитися з багатьма людьми, брати в них інтерв’ю.

Один із тих, хто мене сформував, був історик Богдан Осадчук, народжений 1920 року в Коломиї. Більшу частину життя він прожив у Західному Берліні й був другом польського публіциста, політика і громадського діяча Єжи Ґедройця – людини, яка виступала за польсько-українське порозуміння.

Коли я приїхав до Любліна в аспірантуру в 2001 році, Осадчук виступав і критикував Леоніда Кучму. Я дивувався: хто ця людина, яка так вільно говорить українською і критикує президента? Згодом я взяв у нього інтерв’ю для Українського тижня. Ми сиділи на терасі готелю "Дніпро", він пив коньяк і розповідав про своє життя. У мене тремтіли руки: переді мною сиділа легенда, а я міг із ним просто розмовляти.

Таких людей було багато. У мене навіть є ідея книжки, яка виросла б із цих інтерв’ю – не просто зібрати їх докупи, а поговорити на їхній основі про польсько-українські відносини. У мене, наприклад, є інтерв’ю з Ольгою Токарчук (польська письменниця, Нобелівська лауреатка з літератури, - прим. ред.)

– Наскільки якісно українські медіа сьогодні працюють з історичними темами?

– Стараються, але трохи соромно, що серед українських друкованих історичних медіа маємо лише Локальну історію у Львові, а серед електронних – Історичну правду. Водночас вони стежать за новими дослідженнями, знаходять матеріали для перекладу й передруку та залучають професійних істориків до публіцистики, щоб ті писали доступно, а не лише мовою наукових текстів і приміток.

Минулого року на Львівському BookForum мені запропонували організувати дискусію про те, чи вміють історики доносити історичний наратив до широкої аудиторії. У ній узяли участь головний редактор журналу "Локальна історія" Віталій Ляска, головний редактор інтернет-видання "Історична правда" Вахтанг Кіпіані, Володимир В’ятрович та Олена Стяжкіна. Розмова зібрала понад 200 людей. За словами працівників університетської бібліотеки Львова, це була одна з найвідвідуваніших дискусій. Отже, тема людей цікавить.

– Як зацікавити історією людину, яка не звикла читати про минуле?

– Матеріал має бути людяним, у ньому повинна бути зачіпка. Коли я почав працювати в Українському тижні, ми фактично створювали видання на моїх очах. Головний редактор Юрій Макаров постійно запитував: "Чим будемо дивувати?". Це стало для мене певним правилом.

У той час видання мало можливості замовити для історичної статті ілюстрацію, наприклад, за 200 доларів. Художник Олександр Міхнушев, який працював у газеті "Сегодня", створював дуже детальні роботи. Для статті про похід Сагайдачного на Москву він зробив таку картину, що в неї буквально занурюєшся. У мене досі є цей файл, і більше, здається, його ніхто не має.

Я замовляв малюнки й у Мар’яна Пирожка, який нині відомий як музикант, але тоді також малював. Одного разу ми були на львівському вернісажі, де продавалися його картини. Він запитав продавчиню, чи продалася його робота, для якої він перемалював фотографію лемків. Не продалася, тож він подарував її мені.

Ми намагалися знаходити незвичні теми. Наприклад, селянські повстання жінок проти колективізації 1929-1930 років, у яких брали участь переважно жінки, а іноді чоловіки вдягалися в спідниці й хустки. Мар’ян намалював картину з такими чоловіками. Це чіпляло читача.

– Чого журналістика навчила вас такого, чого не могла дати історична наука?

– Істориків часто вважають нудними людьми, які сидять в архівах. Мій куратор у Херсоні казав, що замість того, щоб витрачати час на нас, краще пішов би до архіву й знайшов щось цікаве. Журналістика – це те, що ти мусиш робити незалежно від настрою. Є бажання телефонувати по коментар чи немає – однаково телефонуєш і готуєш матеріал. Це дисциплінує.

Після Українського тижня я певний час працював в Інституті масової інформації. Ми їздили регіонами, проводили тренінги для місцевих журналістів і надавали гранти на розвиток регіональних медіа. Завдяки цьому я познайомився з багатьма людьми. Тепер у кожному обласному центрі маю знайомих, яким можу зателефонувати й запитати, що вони думають про певну тему. Робота в журналістиці справді розширила мій світогляд.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Відеоверсію цього інтерв'ю ви можете переглянути на YouTube-каналі "Погляд Інтервʼю".

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.