"Для мене головне – займатися тим, чим ти гориш". Олексій Суровцев про акторство, війну і зоозахист як справу життя

Олексій Суровцев – один із тих людей, чия біографія нагадує крутий трек із різкими поворотами. Майстер спорту з плавання, триразовий чемпіон України з еротичного танцю, відомий український актор за ролями у детективниих серіалах "Слід" і "К.О.Д.". Після початку повномасштабної війни Олексій Суровцев почав рятувати покинутих тварин, а згодом створив притулок і ветеринарну клініку "Бородата Котомамуля". Сьогодні саме зоозахист він називає найважливішою справою свого життя. Його історія про вміння вчасно змінювати напрямок, не боятися починати спочатку й обирати справу, якою справді гориш. Про усе це Олексій Суровцев відверто говорить в ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд".

"Не женіться за освітою, женіться за знаннями"

– Олексію, поділіться, як ви змінилися за останні роки, а що у вашому характері залишилося незмінним ще з дитинства?

– Змінилося все. Особливо змінилося життя, як, напевно, у кожного з нас за останні чотири роки. Я ніколи не думав, що займатимуся зоозахистом, їздитиму різними містами, забиратиму тварин, щоб їх урятувати, шукатиму їм нові родини і що в мене будуть ветеринарна клініка, притулок, зоомагазин. Змінилися і погляди, і цінності. Не хочеться про сумне. Просто розумієш, що кожного дня можеш померти, як би не ховався і яким би обережним не був, тому я живу тут і зараз і не замислююся над тим, скільки цього життя ще залишилося.

– Ви родом із Дніпра. Чи залишилося у вашій мові щось характерне саме для рідного міста: слова, вислови, інтонації?

– Напевно, вже ні, бо я перейшов на українську мову. Але коли спілкуюся з мамою, звісно, з’являються якісь наші сімейні фрази.

– Ваша борода давно стала частиною впізнаваного образу. Пам’ятаєте, коли ви її вирішили відростити і чому?

– Це був 2017 чи 2018 рік, можливо, раніше. Ми їздили з гастрольним туром до Китаю, а в китайців борода майже не росте. У мене вона тоді почала відростати, і я побачив, що вони дуже класно на неї реагують. Так поступово спочатку відростив вуса, потім бороду. Зрозумів, що мені так подобається. Думаю, зараз мене вже ніхто не впізнає, якщо я її поголю.

– Ви хотіли вступати до театрального інституту, однак батьки наполягли на більш "серйозній" професії. Як сьогодні оцінюєте те рішення?

– Звичайно, я послухав батьків, адже вони мали тоді значно більший життєвий досвід і хотіли як краще. А я тоді ще не знав, як краще для мене. Це розуміння приходить із дорослішанням. Якби вступив до театрального, невідомо, де б зараз був, можливо, знімався б у Голлівуді.

Коледж я закінчив із червоним дипломом за спеціальністю "Холодильне обладнання та кондиціонування", яка мені жодного дня не знадобилася в житті. Згодом вступив до Інституту фізичної культури (нині Національний університет фізичного виховання і спорту України, - прим. ред.), який теж непогано закінчив. Проте отримані дипломи мені так і не знадобились. Тому коли проводжу уроки доброти в школах, завжди кажу дітям: не женіться за освітою, женіться за знаннями, бо головне – знання і справа, якою ви будете горіти. Коли ви горите своєю справою, то прагнете розвиватися, і саме це дає поштовх досягати висот.

– Ваші батьки були людьми робітничих професій, але водночас у родині було багато творчості. Що вони заклали у вас?

– Батько важко працював біля мартенівських печей, займався ремонтами. Це була дуже складна робота. Мама працювала на тому самому заводі лаборанткою. Водночас вони були творчими людьми: батько займався музикою, вчив нас грати на гітарі, співати, писав вірші, мама малювала, дідусь був митцем. Я розвивався і фізично, і духовно, але без примусу. Ми з батьком завжди разом робили зарядку. Я в дитинстві дуже хворів, тому мене віддали на плавання. Батьки багато зі мною займалися, щоб я зміцнів і подолав хворобу, що, в принципі, й сталося.

– Плавання спочатку було вибором батьків, а не вашим?

– Спочатку так, тому що мені було сім років. Пам’ятаю, до років 10 чи 12 я боявся пірнати, а потім уже з’явилися спортивний інтерес і непогані результати. Я був у збірній, виконав норматив майстра спорту. Спорт багато мені дав, передусім дисципліну. Якщо я ставлю перед собою мету і справді чогось хочу, то завжди її досягаю. Але важливо, що я не ставлю мети, якої не можу досягти, тому що я реаліст: спочатку оцінюю свої шанси, а потім вирішую, чи хочу рухатися в цьому напрямку.

Спорт, танці, кіно: шлях до себе

– Ви 15 років займалися плаванням і були у збірній. Чому людина, яка вже має високий спортивний результат, одного дня каже: "Я більше цього не хочу"?

– Це не сталося в один момент. Я просто дорослішав. Два тренування на день, шість днів на тиждень, дванадцять тренувань щотижня – це дуже важко. Паралельно потрібно було навчатися на денному відділенні, заробляти перші гроші. Змагання, збори, спортивна родина – це все класно, але я усвідомив, що не хочу такого життя. До того ж прийшло розуміння, що вище голови не стрибнеш. Я реально оцінив свої можливості й зрозумів головне: я перестав цим горіти. А потім у моєму житті з’явилися танці. Теж, до речі, абсолютно випадково.

– Танці спочатку були захопленням чи способом заробітку?

– Спочатку захопленням, звичайно. Заробляти я почав десь через пів року чи рік, а вже добре заробляти – за кілька років.

– Ви обрали доволі специфічний напрям – еротичний танець. Що вас у ньому привабило?

– Якось я потрапив у нічний клуб і побачив виступ танцювального колективу "Guys from Heaven". Це були професійні танцівники, які поєднували модерн, балет, хіп-хоп із легким еротичним ухилом. Мене це надихнуло, захотілося робити естетичне еротичне танцювальне шоу. Спочатку не було бажання танцювати стриптиз, але задля навчання довелося попрацювати в топлес-барі "Біла акація". У мене там з’явився знайомий, який танцював, і через нього все якось і почалося. А далі я вже розвивався в тому напрямку, в якому хотів.

– Еротичний танець часто сприймають крізь призму стереотипів. Чи зачіпало вас, коли за ними не бачили професійної роботи?

– Від цього просто потрібно абстрагуватися. Ти знаєш, хто ти насправді, що вкладаєш у свою роботу і що хочеш показати. І бачиш реакцію глядачів, які це розуміють. На стереотипи я особливо не зважав.

– Що найбільше запам’яталося з того періоду?

– Гастролі й постановки. Коли ти щось придумуєш і бачиш, як воно народжується, наприклад, постановка "Пірати Карибського моря", коли створюєш костюми, декорації, продумуєш сюжет, ставиш хореографію, потім бачиш усе це на сцені, на відео, спостерігаєш реакцію людей, це дуже захоплює. Увесь цей період був класним, хоча насправді це дуже нелегка робота. Виступаєш переважно ввечері або вночі, лягаєш спати о третій-четвертій ранку, постійні переїзди…

Хоча зараз у мене, напевно, навіть менше вільного часу, ніж тоді. Зазвичай було три виступи на тиждень, решту часу відпочиваєш. Інша річ – великі гастрольні тури. Наприклад, до Китаю ми їздили тричі на три місяці, і там виступали майже щодня.

– Чим вам запам’ятався Китай?

– Китай потрібно побачити. Це дуже потужна країна, проте зі своїми особливостями. Там усе масштабне, монументальне, технологічне. Мене найбільше вражали контрасти. Через дорогу може бути все чисто, сучасно й технологічно, а поруч – сміття, бруд… Оця суперечливість мені й запам’яталася.

– Чого навчили танці, що не зміг дати професійний спорт?

– Напевно, не соромитися. Спорт і танці – різні речі. Спорт – це передусім дисципліна, біль, робота над собою. У танцях теж потрібно багато працювати, але це вже творчість. Там є де розвернутися.

– Першу роль у кіно ви отримали у 38 років. Як акторство з давньої мрії перетворилося на професію?

– Я завжди хотів потрапити в телевізор, скільки себе пам’ятаю. Зараз людина з телевізора вже не сприймається як щось недосяжне. А раніше був інший час: не було соцмереж, інтернету, і ті, хто з’являвся на екрані, здавалися просто богами. Я постійно надсилав анкети на різні кастинги. Одного разу мене запросили на "Танцюють всі!", але фактично для того, щоб посміятися з мене.  Я це розумів, адже мені заплатили гроші. Це був такий негативний досвід. Але я все одно показав те, що міг на той момент. Тоді мені здавалося, що можу багато. Зараз, озираючись назад, звичайно, бачу різницю.

Потім у нас була танцювальна вистава "Спокуса", де я грав головну роль.

На ній мене помітили і запросили на роль майбутнього Тараса Римаря.

Звичайно, я погодився, думав, що будуть якісь золоті гори, але гонорар становив близько трьох тисяч гривень. Для актора-початківця це, можливо, й непогані гроші, проте я на той момент вже був чемпіоном України з еротичного танцю й одним із найбільш високооплачуваних танцівників цього жанру, тож для мене той гонорар був замалим. Оскільки у той час ми розлучалися з дружиною, мені потрібно було щось змінювати в житті, та й переїхати з Дніпра до Києва – великий крок. Мені запропонували дещо більший гонорар й орендували квартиру у Києві, тож я погодився.

– Чи може акторство в Україні бути стабільною професією з погляду заробітку?

– Я вважаю, що акторство в Україні чоловікові не варто сприймати як постійне джерело хорошого доходу. Сьогодні зйомки є, завтра їх немає. Сьогодні ти популярний і високооплачуваний, а завтра щось сталося – і ти вже відновлюєш свою репутацію. Я, чесно кажучи, не знаю жодного заможного українського актора, який заробив свої статки суто акторством. Але акторство дає популярність, а її вже можна використовувати, наприклад, у рекламі, яка зараз може приносити значно більше, ніж якийсь проєкт. На мою думку, треба мати кілька різних джерел доходу, щоб почуватися впевненіше.

– Якими були ваші перші враження від себе на екрані?

– Це був просто жах. В акторстві дуже багато нюансів: десь потрібно правильно повернутися до камери, іноді – зафіксувати рух. Так само з текстом. Зараз я можу прочитати і відразу запам’ятати, а раніше я вчив тексти, потім намагався згадати їх під час сцени. І це відразу видно, бо за актора говорять очі. У них помітно, коли ти не проживаєш сцену, а згадуєш текст. Усе це приходить із часом.

– Як вас прийняли професійні актори на майданчику?

– Колегам зі своєї команди я дуже вдячний. Вони зі мною возилися, максимально допомагали. У нас зібралася дуже класна команда. А ось деякі інші популярні актори мене, здається, досі не дуже люблять, не знаю чому.

– Серіал "Слід" зробив вас упізнаваним. Коли ви вперше відчули цю популярність?

– Уже після першого сезону. Там було близько 80 серій, у 60 з яких я знімався. Якщо будь-яку склянку щодня показувати по телевізору, вона теж стане популярною. Спочатку підходили діти, потім дорослі. Я намагаюся від цього абстрагуватися, навіть не дивитися зайвий раз на людей, щоб не ловити цей погляд упізнавання. А дружина каже, що мене часто помічають. До речі, більшу впізнаваність я, напевно, отримав уже завдяки зоозахисній діяльності. Чимало людей пишуть, що спочатку дізналися про мене як про зоозахисника, а вже потім, що я актор.

– Ви зіграли оперативника Тараса Римаря. Наскільки цей персонаж схожий на вас?

– Дуже схожий, особливо своєю нетерпимістю до певних речей. По суті, я граю самого себе в запропонованих обставинах. У такому великому серіалі, де вже сотні серій і високий темп виробництва, акторові значно легше довго тримати персонажа, якщо він близький йому за характером.

– Від яких ролей ви сьогодні відмовляєтеся? І що вам, навпаки, цікаво було б зіграти?

– Зараз відмовляюся від ролей стриптизерів і всього такого стереотипного. Мені це вже нецікаво. Якщо проєкт справді цікавий, можу погодитися. Наприклад, нещодавно вийшов фільм «Любов, секс і вибори», де в мене була роль порноактора, доволі велика на етапі зйомок, але у фінальній версії залишилося небагато сцен. Та сама робота була дуже цікава. Антон Скрипець, на мою думку, дуже талановитий режисер, і фільм вийшов хороший. На такі проєкти я готовий іти. Але якщо подивитися мою фільмографію, там довго було приблизно так: стриптизер, байкер, гей – ролі, які відповідали зовнішності. У нас режисери й продюсери досі часто мислять стереотипно: бачать накачаного чоловіка – і відразу думають, яку типажну роль йому дати. Мені здається, це спадок певного пострадянського мислення, де головний герой мав бути максимально ближчим до народу. Подивіться на старе радянське кіно: дуже часто центральний персонаж – простий, трохи невпевнений, іноді навіть невдаха. Так глядачеві легше себе з ним ототожнити. І частково це мислення досі залишається.

Хоча зараз уже є певні зміни, зокрема у світовому кіно актор із яскравою зовнішністю може зіграти і супергероя, і рибалку, і батька сімейства, і звичайного робітника. А в нас людину з певним типажем часто одразу заганяють у дуже вузький діапазон ролей. Очевидно, режисери й продюсери просто бояться експериментувати.

– До 2022 року українських акторів-чоловіків значно рідше запрошували на головні ролі. Як ви пояснюєте цю ситуацію?

– Я тоді тільки починав і не був настільки глибоко занурений у кіноіндустрію, але логіка зрозуміла. Кіно – це переважно комерційний продукт. До 2022 року велику кількість контенту знімали з розрахунком на російський ринок. Я навіть бачив версію нашого серіалу "Слід", дубльовану для російського ринку. Тому продюсери орієнтувалися на великий ринок, де було більше глядачів і грошей.

Часто брали одного впізнаваного російського актора на головну роль, приїжджали знімати в Україну, бо тут було дешевше, а українських акторів залучали на другорядні ролі. Я справді не пам’ятаю, щоб до війни українські актори масово отримували головні ролі. Зараз усе змінилося. І ми бачимо, що українське кіно дійсно розвивається. Є сильні картини. Мені, наприклад, дуже сподобалися фільми "БожеВільні" і "Щедрик". Хорошого українського кіно стає більше.

Війна, що визначила нову місію

– Яким ви пам’ятаєте ранок 24 лютого 2022 року? Якою була ваша перша думка?

– Перша думка була: як добре, що я не в Києві. 23 лютого я поїхав відпочивати в Буковель, вперше в житті став на лижі. Але ж удома залишилися мої коти, за якими доглядала сусіди. Це був дуже нервовий період. Ми не знали, що таке війна, не розуміли, як усе відбуватиметься. Мені здавалося, що одразу йтимуть танки й бої. Зараз ми вже знаємо, що є певна послідовність: спочатку авіація, артилерія, потім піхота. А тоді було просто страшно. Постійно читали новини. На третій чи четвертий день повномасштабної війни я повернувся додому.

– Ви хотіли вступити до територіальної оборони, але місць уже не було. Як тоді шукали спосіб бути корисним?

– Було страшно, але дуже хотілося допомагати. Коли я повернувся до Києва, всі підрозділи вже були укомплектовані. Не було ні зброї, ні спорядження. Тому ми з хлопцями організувалися й почали патрулювати місцевість в Ірпені. Я тоді якраз купив там квартиру. Ми хотіли барикадуватися, щось організовували. Зараз розумію, що багато з цього було безглуздо. Але тоді з’явилась неймовірна згуртованість: люди допомагали одне одному, готували їжу, живучи в підвалах. Потім Ірпінь почали сильно обстрілювати, не було світла й води. Це було жахливо, але вражало, наскільки люди здатні об’єднуватися.

– Коли ви зрозуміли, що саме порятунок тварин може стати вашою справою?

– Якось у Telegram-каналі я побачив повідомлення з проханням врятувати кота. Його забули під час евакуації, він чотири дні сидів у кузові машини. Я дуже люблю тварин, думав, що кіт уже, напевно, мертвий, але це було поруч, тому я поїхав, знайшов машину, заліз усередину. Там стояли дві валізи, в одній із яких сидів кіт, на щастя, живий. Оце відчуття радості, що він живий, мене так зарядило. Я виклав історію в інтернет – і вже наступного дня почали сипатися повідомлення: "Ми залишили тварину, врятуйте", "Допоможіть забрати". Спочатку було три тварини, потім чотири, п’ять, десять. І далі цей процес уже не зупинявся.

– Фактично перший врятований кіт визначив вашу місію – рятувати тварин, адже лише за перший місяць повномасштабної війни ви евакуювали з Ірпеня понад 300 тварин?

– Напевно, так. Потім з Ірпеня я переїхав до Києва, бо два тижні прожив без світла, води, нормальної їжі, вже просто не міг постійно готувати на вогнищі й жити в таких умовах. І звідти щодня їздив рятувати тварин. Мене вже впізнавали на блокпостах. Дуже швидко ця діяльність стала помітною. Згодом я облаштував тимчасовий притулок у підвалі в Києві. Умови були далекі від нормальних: клітки, собаки, коти всі разом, сморід… Але інших варіантів тоді не було.

Коли російські війська відійшли від Київщини й почали приїжджати іноземні журналісти, я давав по десять інтерв’ю за день, щоб показати світові, що ми не кидаємо ні людей, ні тварин.

– Коли з’явилася думка, що це вже не тимчасове волонтерство, а велика справа на роки?

– Пам’ятаю, приїхав один португальський журналіст і запитав: "А що ви будете робити далі?". Я тоді сказав, що хочу збудувати зовсім інший притулок, щоб там грала класична музика, не було неприємного запаху, а тварини жили майже як удома, чекаючи на свої родини. Так зрештою і сталося, бо я відчув сильний поштовх від людей. Скільки було подяк, скільки звернень, скільки покинутих і безпритульних тварин! І найбільше мотивує результат. Коли ти бачиш кота, який майже помирав, а через три місяці він уже здоровий, лежить десь на подушках у новій родині, – це дуже сильне відчуття. Саме воно й дає сили продовжувати.

– Чи були моменти, коли ви відчували, що більше не витримуєте?

– Таких моментів було чимало, особливо у 2022 році. Свою фінансову подушку я витратив, а донати на себе використовувати не міг. І водночас зоозахист забирав абсолютно весь час. Прийшло усвідомлення, що треба збирати команду, делегувати обов’язки, щоб самому мати можливість працювати й заробляти гроші. Саме тоді я зрозумів, що свою популярність можна використати для цієї справи.

Так з’явилася думка створити ветеринарну клініку, адже на утримання й лікування тварин в інших клініках витрачались шалені гроші. Було ефективніше створити власну клініку, платити оренду, зарплати працівникам, отримати ліцензію, купити обладнання. Для цього, звісно ж, довелося вкладати власні кошти, щось продати. Але в результаті я зміг допомагати вже не п’ятьом тваринам, а двадцятьом чи більше. Зараз, наприклад, у мене на лікуванні 22 тварини. Якби всіх їх тримати в інших клініках, це були б колосальні витрати.

– Власну ветеринарну клініку ви відкрили влітку 2022 року. Як з’явилася назва "Бородата Котомамуля"?

– У мене був пост у соцмережах із фотографією, де я стою зі своїм котом Смартом і ще з двома переносками і підписом: "Бородата котомамуля в дії". Це означало, що навіть найбрутальніший чоловік для своєї киці все одно буде "бородатою мамулею". Таке моє внутрішнє відчуття, адже мамуля – це та людина, яка, годує, заспокоює, а борода – лише зовнішня ознака.

- Таким чином волонтерство переросло у власну справу?

- Я вважаю себе зоозахисником, а не волонтером. Із цим пов’язаний мій бізнес. І я свідомо вибудовую систему так, щоб за роботу люди отримували гроші. Велика шана волонтерам, але рано чи пізно люди втомлюються. Волонтерство тримається на ентузіазмі. Якщо тебе сьогодні чекають сто тварин, ти не можеш завтра просто не прийти, бо втомився. Тому я вважаю, що кожна робота має оплачуватись. Взагалі коли я зрозумів, що можна поєднати зоозахист і бізнес, це багато змінило. Ветеринарна клініка обслуговує не лише наших тварин, ми приймаємо і звичайних клієнтів із котами та собаками. Це дозволяє не возити наших тварин кудись на лікування, допомагати більшій кількості за ті самі гроші й водночас частково заробляти на утримання всієї системи.

– Як ви вирішуєте, яку тварину брати на лікування, особливо якщо попереду можуть бути дуже великі витрати?

– Я беру передусім важкохворих. Зараз ми настільки переповнені, що інколи навіть таких тварин уже нікуди розміщувати. Але майже завжди намагаюся залишити резервне місце для якогось поламаного Барсика, який без допомоги просто помре. За моєю спиною велика аудиторія людей, готових допомогти. Ми разом можемо зібрати кошти на складну операцію, протезування чи інше дороге лікування. А якщо це просто здорове кошеня, то його можете врятувати й ви. Знайдіть перетримку, якщо не можете забрати додому, шукайте родину через соцмережі. У здорової тварини значно більше шансів швидко знайти дім. Тому я намагаюся брати лише тих, кому допомогти складніше. 

– Є тварини, історії яких залишилися з вами назавжди? 

– Так. Я пам’ятаю дуже багатьох: і тих, хто вижив, і тих, кого ми втратили. Перший кіт, якого я не зміг урятувати, – Великий Лебовський, Це був старий кіт з нирковою недостатністю. Тоді в мене ще не було достатньо досвіду, та й клініка, з якою я співпрацював, не вирізнялася відповідальністю. Але й шансів у нього майже не було. Він помер, але досі в мене в серці. Я навіть хотів залишити його собі. У нас і досі висить його великий портрет.

Є ще кіт Малевич – символ нашого котелю. Він потрапив до нас у 2022 році маленьким кошеням. Ми тричі його ледь не втратили, у нього немає одного ока, інше бачить приблизно на десять відсотків. У нього імунодефіцит, нещодавно довелося видалити всі зуби. Але він живе з нами досі. Він дуже класний. Таких історій багато.

– Наскільки охоче зараз люди забирають тварин із притулків? І що для вас є найбільшою проблемою в адопції?

– Дуже по-різному: можна за місяць прилаштувати 15-20 тварин, а буває, що не забирають жодної тварини. Зараз люди часто не впевнені, чи готові брати на себе таку відповідальність. І, чесно кажучи, добре, коли вони це усвідомлюють до того, як забрали тварину. Наприклад, людина пише, що хоче врятувати когось зовсім безнадійного. Раніше б я думав, що це добре, а тепер для мене це вже певний red flag, бо це говорить про емоції, а не усвідомлену готовність до відповідальності.

Ми дуже уважно ставимося до адопції: проводимо співбесіди, даємо заповнювати анкету, намагаємося зрозуміти, чи людина усвідомлює, на що йде. Бо ми не хочемо через місяць знову рятувати цю саму тварину вже після невдалого досвіду в новій родині. Якщо людина чогось не знає, ми навчимо. Головне, щоб вона була готова вчитися. Потрібно розуміти базові речі: правильне харчування, вакцинація, обробки, стерилізація (якщо йдеться про кошеня), безпечне утримання без самовигулу. У кота мають бути закриті його природні потреби: вертикальний простір, куди можна лазити, ігри, можливість реалізовувати мисливський інстинкт. Якщо цього немає, починаються поведінкові проблеми. І тоді люди питають: "Чому він мене кусає? Чому не ласкавий? Чому зробив калюжу в недозволеному місці?". Тварина – це відповідальність. І якщо ви її берете, потрібно бути готовими вчитися жити разом із нею.

– Ви багато евакуювали тварин із прифронтових міст. Чому зараз робите це значно рідше?

– Бо банально нікуди евакуйовувати. Останній раз я був у Торецьку. Тоді місто ще стояло, хоча вже було дуже зруйноване. Заїжджаєш у місто, людей майже немає, а назустріч вибігає купа тварин. І ти фактично обираєш, хто буде жити. Це найважче, бо бачиш, що всі вони були домашніми, а в тебе всього один бус. Та й куди їх потім усіх везти? Одного разу планували забрати сорок чи п’ятдесят тварин, а вивезли понад сотню. Якось усіх розмістили, але ця проблема не вирішується самими евакуаціями. Потрібна системна робота: стерилізація, просвіта, державні програми, відповідальність місцевої влади. Бо якщо тварин постійно не стерилізувати, їхня кількість лише зростатиме. І це повинні пояснювати не тільки волонтери. Про це треба говорити в школах, у медіа, на рівні громад.

– Чи відчуваєте підтримку місцевої влади у своїх проєктах?

– Я кілька разів звертався по допомогу до місцевої влади щодо земельної ділянки. Мені обіцяли допомогти, я довго чекав, а потім просто купив землю за власні гроші. Потім прийшов уже з проєктом котопарку. Це ж не просто місце для котів. Це ще й реабілітаційний простір для військових, дітей, ВПО, усіх, кому може бути корисною взаємодія з тваринами. Просив допомоги з будівельними матеріалами, технікою, сантехнікою. Обіцянок було багато, реальної допомоги дуже мало. Тому я вже не розраховую на підтримку місцевої влади. Ми шукаємо гранти, спонсорів, збираємо донати. Ось нещодавно виграли грант на досить велику суму, яка покриє майже половину будівництва котопарку. Але для будівництва укриття наразі шукаємо фінансування, адже в котопарку будуть діти.

– Коли плануєте відкрити котопарк?

– 27 квітня 2027 року, на свій день народження, я оголошу точну дату відкриття. Думаю, це буде на початку літа. Сам проєкт ми плануємо завершити раніше.

– Нещодавно ви опинилися неподалік місця російського удару в селі Мила на Київщині. Що там сталося?

– Я був не зовсім поруч, а десь за два кілометри. Побачив дим і вирішив поїхати допомогти. І, слава Богу, не встиг під’їхати ближче, бо почалися сильні вибухи. Люди, яких я потім підібрав, якраз були неподалік. Вибуховою хвилею сильно пошкодило їхню машину, вони отримали поранення. Я відвіз їх до нашої ветеринарної клініки, ми обробили рани, наклали пов’язки, потім допоміг їм дістатися додому. Пізніше хотів проїхати до партнерської ветеринарної клініки, яка опинилася майже навпроти епіцентру, але дорогу вже перекрили. Там було реально страшно. Я зазвичай нормально ставлюся до таких ситуацій, але вибухи були дуже потужні. Клініка теж постраждала. Ми вже зібрали близько 400 тисяч гривень на її відновлення: на вікна, двері, пошкоджене обладнання. Шкода було і тварин, і персонал. Вони всі були дуже налякані, але працівники тварин не покинули.

– Того дня вам довелося допомагати і людям, і тваринам. Як ви вирішуєте, кому допомагати першому?

– Я про це не думаю. Їдеш і робиш те, що можеш, але не ціною власного життя. Я ніколи свідомо не лізу туди, де розумію, що шанс загинути надто високий. Бо якщо ти сам загинеш, то вже нікому не допоможеш.

– Після таких ситуацій ви стали обережнішим?

– Трохи. Але загалом відчуття безпеки в нас зараз немає. Ти можеш опинитися під ударом будь-де. Тому я намагаюся ставитися до цього спокійніше. Ми не можемо контролювати все. Потрібно жити й радіти життю тут і зараз.

Жити тим, чим гориш

– Ви звикли рятувати інших. А хто рятує вас?

– Дружина, собака, коти, все те, що мене надихає. Але передусім дружина, яка мене підтримує. А як може бути інакше?

– Вам вдається знаходити час для себе і дружини?

– Майже ні. Нещодавно був її день народження, сходили в ресторан. Але зараз навіть якось незвично просто сидіти й відпочивати. Невдовзі їдемо разом за кордон на міжнародну конференцію і зустріч із партнерами. Це буде ділова поїздка, але я сподіваюся хоча б один-два вечори пожити без тривог і всього цього.

– Чи змінилося ваше ставлення до грошей і успіху після 2022 року?

– До грошей я завжди ставився легко. У мене ніколи не було мети просто заробити якомога більше. Для мене головне – займатися тим, чим ти гориш. Якщо справа тебе надихає, гроші так чи інакше приходять. Так було зі спортом, танцями, акторством. Щойно я переставав горіти якоюсь справою, йшов в іншому напрямку. І це дуже класно, коли хобі починає приносити гроші.

– А яким вас зробила війна?

– Кажуть, що я став добрішим. Може, просто старшим. Я став спокійнішим у ставленні до людей. І моє оточення дуже змінилося. Умовно кажучи, Олексій-стриптизер і Олексій-зоозахисник – це дві зовсім різні аудиторії. Зараз мене оточують інші люди. Напевно, це теж мене змінило. Люблю людей і життя.

– Якщо вам запропонують велику роль, через яку доведеться на певний час відійти від клініки, що оберете?

– У мене вже є команда з 22 людей, тому я можу делегувати майже все. Єдине, що поки повністю залишаю на собі, – контент. Я сам знімаю, монтую, бо ще не знайшов людину, яка зробить це так, як мені потрібно. До того ж усе одно треба тримати руку на пульсі. У кожному твоєму проєкті має залишатися частинка тебе. Люди це відчувають. А щодо зйомок, то проєкти рано чи пізно закінчуються. Тож на певний час я можу передати свої обов’язки команді.

– Хто ви сьогодні передусім: актор, підприємець чи зоозахисник?

– Зоозахисник. Це найбільша частина мого життя. Потім, напевно, підприємець, а вже після цього – актор. Акторство зараз для мене більше як хобі, яке ще й допомагає заробляти. Взагалі зараз ніде немає стабільності: ні в кіно, ні в блогерстві, ні в бізнесі. Тому добре мати кілька різних джерел доходу. Разом вони дають хоча б певну фінансову стійкість.

– Ви певний час жили в Ірпені. Як сьогодні оцінюєте відбудову міста?

– Наскільки я бачу, відбудовується в Ірпені дуже багато. Будинок, у якому була моя квартира, теж постраждав, але його відновили одним із перших. Ми самі збирали гроші, була державна допомога, долучалися й інші люди.

Я бачу, що Ірпінь відновлюється. Але зараз масштаби руйнувань уже зовсім інші, і я не впевнений, що кожна людина, яка втратила житло, може отримати достатню компенсацію. Це дуже складне питання.

– Якою ви хотіли б бачити Україну через десять років?

– Дуже хочу, щоб Україна була процвітаючою, сучасною європейською країною, яка береже свою культуру, цінності й ідентичність. Хотілося б, щоб люди не втрачали бажання щось робити для цієї країни через недбалість, корупцію чи рішення тих, кому ми довіряємо управління державою. Бо інколи дивишся на певні речі – і просто опускаються руки. Але я точно нікуди не поїду. Це моя країна. Хочу, щоб вона була сильною, незалежною і такою, в якій хочеться жити.

– Дякую за розмову.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.