Юлія Боєва: Як створювався і працює БлагоДІМ в Ірпені

В Ірпені 2019 року створено магазин з соціальним простором БлагоДІМ, які чистий прибуток спрямовують на благодійний проєкт ДІМ антикризовий центр для мам з дітьми. Яким був шлях від ідеї до втілення ініціативи? Про жіноче лідерство, взаємодопомогу жінок під час виходу з кризи, інтелектуальне волонтерство як різовиду благодійності. ціннісні принципи соціального підприємництва і способи допомоги та роботи з жінками з дітьми, які опинились в складних життєвих обставинах. Про ці та інші питання ми поговорили під час інтерв'ю з Юлією Боєвою - однією із чотирьох співзасновниць ініціативи БлагоДІМ, громадською активісткою.

Юлія Боєва співзасновниця благодійного магазину БлагоДІМ в місті Ірпені Київської області, членкиня правління громадської організації «Свідоме майбутне» (керівниця Маріель Славька). Юлія займається в проєкті впровадженням креативних рішень, систематизує процеси, рухає напрям, бренд Проєктів БлагоДІМ. В антикризовому центрі для жінок с дітьми "Дім" Юлія допомагає жінкам виходити з кризи, проводить індивідуальні та групові консультації з виходу з кризи.

Наталія Зіневич: Із чого все починалося? Розкажіть передісторію ініціативи БлагоДІМ.

Юлія Боєва: Я не так давно мешкаю в Ірпені, лише третій рік. У 2014 році я переїхала з Луганська, коли там розпочалася війна. Раніше я вела досить активну соціальну діяльність. У студентські роки мені ніколи було вчитись. Ми створювали журнали, робили соціальні акції, і потім в один момент все закінчилося. Я опинилася в Києві. Місто зустріло дуже тепло. Прапори українські всюди висіли. Досі такі теплі спогади, які залишаться зі мною. Але виявилося, що Київ для мене дуже великий. Завеликий для самореалізації. Там дуже багато можливостей, спокус – у хорошому сенсі слова. Я почувалася, як маленька рибина в океані. А потім переїхала до Ірпеня. Якийсь час моя робота зовсім не була пов´язана з соціальною діяльністю. Але я відчувала, що не використовую свій потенціал, що можу робити свою країну і світ, у якому живу, кращим.

Відчуття некорисності мене переслідувало. І я розуміла, що просто існую і не лишаю по собі сліду. Якось я гортала стрічку на Фейсбуці, і мені на очі потрапив захід, що називався: «Запитай PROFI». Дивлюсь — розповідають підліткам про профорієнтацію. Вау, чудово! Якби хтось колись розповідав мені про це, можливо, я б собі обрала іншу професію, і зараз не відчувала себе такою нереалізованою і некорисною. Я вирішила познайомитись. Це була моя перша зустріч і з Маріель Славською, і з дівчатами з ГО «Свідоме майбутнє». Я собі навіть не уявляла, чим усе це стане в майбутньому. До чого ми усі прийдемо. На той момент мені хотілося долучитись до чогось доброго, корисного.

Я пішла за лідеркою, бо побачила людину, яка робить те, що мені близьке, те, що мені подобається. Важливо, щоб була команда. Ми стільки разом подолали. Ми вже більше, ніж просто колектив — ми команда, в якій кожна людина є важливою, розуміє свою роль, що і навіщо вона робить, в чому і наскільки може бути корисною. Звісно, ми намагаємося в усіх царинах діяльності волонтерам і загалом усім, хто приходять до нас у команду, пропонувати займатися тим, що вони люблять робити, бо інакше ти вигоряєш. Ми дуже змінилися за цей час.

Ми вже більше, ніж просто колектив — ми команда, в якій кожна людина є важливою, розуміє свою роль, що і навіщо вона робить, в чому і наскільки може бути корисною.

Наталія Зіневич: Юліє, розкажіть, що це були за віхи трансформації? Які, можливо, події вплинули на це.

Юлія Боєва: Першою точкою змін у 2018 році став флешмоб «Батьківські збори»

Він відбувся після організованого нашою командою круглого столу з проблем освіти Приірпіння.

Я згадала саме флешмоб, тому що це був серйозний стрес.

Наталія Зіневич: Це навіть символічно виглядало як спротив, бо ваш флешмоб був навпроти міськради. У цей день поряд на площу влада привезла безкоштовні батути, куди намагалася залучити батьків із дітьми з вашого соціального заходу.

Юлія Боєва: Так, це був такий момент, коли ти розумієш, що робиш щось помітне, важливе. Це було зрозуміло із кількості грошей, кинутих на антирекламу, і людей, які почали до нас приєднуватись і дякувати, що почали підіймати цю проблему. Друга переломна віха в нашому житті — це сесія 19 грудня 2018 року. Це був такий момент, коли ми зрозуміли, що не будемо ні з ким із місцевої влади домовлятися.

Наталія Зіневич: Тобто до цього були спроби і готовність до діалогу?

Юлія Боєва: Так, до цього були ілюзії, що ми прийдемо з пропозиціями і зможемо щось змінювати. Ми підготували тоді після круглого столу про освіту Приірпіння великий перелік пропозицій місцевій владі. Ми були готові, але потім відбулася та ганебна сесія 19-го числа. Мабуть, це була відправна точка, коли ми зрозуміли, що ми самі по собі. І що впораємося з усім, що будемо робити. На той час дівчата займались новонародженими, від яких відмовились батьки. Ще до мене вони розпочали проєкт «Наші діти. Няня замість мами». Подібний існує в Білорусі. І ми подумали, що зможемо взяти й адаптувати цей досвід. Напрацювали пропозиції, принесли в Ірпінську міську раду. Пояснили, що новонароджені діти, від яких відмовляються батьки, потрапляють на певний період до лікарні. Хоча вони абсолютно здорові. Для малої дитини не передбачено ніякого спецперсоналу. За графіком раз на 4 години їй змінюють памперси, дають соску. Але усі важливі складові дитячого розвитку фактично ігноруються. У міської влади ми навіть грошей не просили, самі на зарплату няням назбирали б. Лише допустіть до цієї дитини нашого співробітника. Вони сказали, що це – хороша ідея, все чудово, але у нас немає таких дітей... А Марієль навіть робила окреме розслідування для телеканалу "Погляд" про "відказників". Програма викликала великий резонанс, люди почали телефонувати і розповідати жахливі історії, коли лікарі не хочуть допускати в цей закритий світ, де свої правила і свої "джерела доходу".

І тоді ми пішли від зворотнього. Ми подумали: а як зробити так, щоб мама не відмовлялась від своєї дитини? Які її точки болю ми могли б вирішити? І тоді до нас потрапила перша мама — наша Катя. У неї не стояло питання відмови від дитини, яка мала от-от народитись, але вона перебувала у дуже критичному стані. Її з недоношеною дівчинкою виселили із гуртожитку і їй нікуди було подітися.

Наталія Зіневич: Тоді для вас співпала криза ваша з кризою в цій родині?

Юлія Боєва: Так, після тієї злощасної сесії ми зрозуміли: скільки б ми ідей не розробили, це нікому з місцевої влади не цікаво. Був навіть момент якогось вигорання. Але розуміли, що хочемо допомагати жінкам. Спочатку в нас була ідея відкрити притулок і допомагати їм долати важкі ситуації і не віддавати дітей. Але порахували і були дуже здивовані цифрами витрат, а загальний результат цього проєкту буде вкрай низьким. І тоді поступово почала формуватися концепція антикризового центру. Ми розповіли у соцмережах цю історію маленької Влади, її мами Каті, і нам почали писати жінки, ділитись своїми історіями.

Наталія Зіневич: Виходить, допомагаючи маленькій Владі, ви показували, що як можна виходити з кризи і в інших жінок з’явилися бажання також розповісти свою історію?

Юлія Боєва: Так, більше того, ми ставали першими слухачами. У Київській області загалом дуже складно з притуками для жінок. Один центр для постраждалих від насильства жінок є у Василькові, відкритий у 2018 році. Ми дружимо з цією організацією. І це – єдиний офіційний притулок. Ще притулки відкриті іншими організаціями, переважно релігійними або близькими до релігійних. Але у них жорсткі умови проживання.

Наталія Зіневич: Чи дає це можливість жінкам вийти з кризи?

Юлія Боєва: Дає в цілому. З ними працюють психологи, але це трохи інша історія. Проблема в тому, що не так багато жінок, які потерпіли від фізичного насильства, звертаються по допомогу. Ми за це не беремося, бо це дуже відповідальна частина. Юридично ми готові: ресурс волонтерів-психологів, юристів, партнерів маємо дуже потужний. Але в нас не вистачає ресурсу ізолювати цю жінку у критичний момент. Наприклад, якщо вона постраждала від домашнього насильства — тут і зараз її потрібно забрати і забезпечити безпеку. Ми цього зараз не можемо. Ми рекомендуємо, в які організації вона може звернутися із своїми питаннями, хто може допомогти.

Але, на жаль, ірпінські служби в питанні запобігання домашньому насильству майже не працюють. І навіть реагують дуже слабо. Якось чекали поліцію близько двох годин. Більшість запобіжних інструментів не працює. Але нам часто доводиться працювати з психологічним, економічним насильством. Це якраз ті жінки, які до нас почали тягнутися. До нас потрапляють ті, які вже відпрацювали посттравматичний синдром або у центрах, або деінде. Із ними потрібно, як з малою дитиною, яка вже навчилася ходити, і батьки потроху страхують, підтримують. Ось ми приблизно цим і займаємося. Падаєш – підстрахуємо. Але ми не можемо когось підіймати із ями.

Наталія Зіневич: Із певного часу у дописах Марієль змінилась риторика. Вона почала писати, що команда працює лише за «запитом». Коли відбулось розуміння: «ми не рятуємо тих, хто не хоче врятуватись»?

Юлія Боєва: У процесі роботи. Коли ми писали проект "ДІМ". У грудні 2018 року, на кухні. Про офіс ще не було навіть розмови. Але по факту лише робота і прямий контакт із кожною кризовою ситуацією приводить тебе до трансформації. Коли ти розумієш, що ні, так ми більше не працюємо. У нас досі змінюється розуміння антикризовості.

Наталія Зіневич: Як саме відбувалися ці зміни?

Юлія Боєва: Спочатку ми "причиняли добро". А «ДІМ» сприймали буквально як те, що нам потрібен дім. Але з тими ресурсами, які ми мали, це було нереально. Що таке орендована квартира? Це коли сьогодні ти приймаєш жінку в складних життєвих обставинах, наприклад, вагітну, з третім плановим кесаревим, а післязавтра тобі кажуть: ми продаємо квартиру, вибачте. Ти береш на себе певні зобов’язання, які ти не можеш виконати. Живеш у постійному стресі – що скажуть господарі.

Наталія Зіневич: Тобто це додало команді тривожності?

Юлія Боєва: Це постійний серйозний ризик. Ти даєш людині надію, що «ми з тобою, і все буде добре». І вона перевозить речі, створює у своїй кімнаті затишок, свій безпечний маленький світ, де не страшно. Коли за тобою вже ніхто не полює, ти в безпеці. А вже за два дні треба це все збирати. Тож тому на той момент ми від концепції благодійної соціальної квартири відмовились. І це була наша перша така важка втрата. Передусім психологічно. Багато людей передали в квартиру речі, за їх допомогою ми її привели до ладу. Ми отримали потужну енергію співтворчості, єднання перед 2019 роком.

Наталія Зіневич: Так, тоді перед Новим роком багато людей вас підтримали, бо відчували, що можуть створити маленьке чудо, я це пам’ятаю. Але в якихось питаннях ви відчули безсилля?

Юлія Боєва: Саме так. Бо спочатку думали, що в нас буде "ДІМ", у якому на першому поверсі буде офіс, а на другому – соціальні кімнати. А потім вже стало зрозуміло, що це абсолютно нереальна історія. Як ми це зрозуміли? Ми почали багато консультуватись, відвідували притулки, зокрема – і в сусідніх областях. Ми скидалися на бензин і їхали за багато кілометрів, аби отримати досвід від людей, які в цьому працюють. І зрозуміли що ти або робиш таємно соціально квартиру, де безпечно і ти не розголошуєш її адресу і історії людей, які там мешкають, або ти створюєш великий громадський простір, в якому щось відбувається. Поєднати це неможливо. І далі ми розділили напрямки. Спочатку у нас окремо був офіс в Ірпені і окремо – соціальна квартира в Гостомелі. Потім квартиру цю господарі вирішили продати і ми змушені були від неї відмовитися. Ми зрозуміли, що більше не візьмемо на себе таку відповідальність. Але ті гроші, які ми зібрали на історію Влади, ще залишалися, і ми допомогли цій підопічній зробити перший великий внесок на її житло. Вона і зараз мешкає в цьому домі, але вже самостійно сплачує оренду. Ми пишаємося її досягненнями. Готові підставити плече, якщо будуть труднощі. Це і є наше завдання — зробити так, щоб не "підсажувати" людину на соціальну допомогу, а підтримати, щоб вона могла самостійно відповідати за своє життя.

Поки ми працювали з кейсом маленької Влади, ми побачили, що до нас звертається величезна кількість жінок, яким дім по факту не потрібен. Їм потрібен безпечний простір, де можна розповісти свої проблеми, больові точки, де тебе не засуджують і не оцінюють. Так настав наступний етап — безпечний простір.

Це розпочалося в 2019 році, коли ми закінчували працювати з Катею. Ми розповіли у Фейсбуці, що у нас є офіс, що сюди можна приносити якісь речі, продукти, якщо хтось хоче ними поділитись. І люди почали приносити. Вони були різні. Мами приходили, щось обирали, дякували. Але речі все одно накопичувалися і ми їх складали в коробки. І тоді я кажу: «Уявляєте, якби у нас був свій магазин і ми би все це продавали, а гроші спрямували на наші потреби». Магазин ми відкрили лише за пів року від першої думки, бо спочатку був навіть внутрішній спротив: як же ми можемо продавати речі, які нам принесли безкоштовно? Це було складно зробити психологічно.

Наталія Зіневич: Коли ви започаткували розсилку анкет?

Юлія Боєва: Ми розробили онлайн-анкету і розмістили на нашому сайті «ДІМ». Анкети приходили і приходили, їх і досі нам надсилають. По факту розгляду ми або приймаємо звернення, або не приймаємо. Якщо не приймаємо, то кажемо, що вибачте, ми не здатні вирішити вашу проблему. І рекомендуємо, куди саме людина може звернутись. У будь-якому разі ми даємо відповідь. Інколи буває, що це не наша людина, і ми розуміємо, що ми їй нічим не можемо бути корисними. Спочатку ми думали, що можемо допомогти усьому світу: врятуємо жінок, дітей, собак, а потім виявилося, що є люди, які живуть у такій системі координат. Вони не хочуть нічого робити, лише ходити по центрах і збирати гуманітарну допомогу. До цього ми дійшли лише з часом.

Наталія Зіневич: Зараз про кризи і факапи (помилкові рішення) почали говорити публічно навіть у бізнесі. Це вже не є темою, про яку говорити соромно.

Юлія Боєва: Спочатку ми не були до цього готові. Лише з часом зрозуміли, що криза — це ресурс. Раніше ми намагалися публічно писати лише про свої успіхи, що у нас все виходить, ми все можемо. І не розуміли, що це – криза зростання, приймали все досить боляче. О Боже, що це, невже ми помилились в людині, коли взяли її в проект? Ми в кожну драму дуже вірили і занурювались.

Наталія Зіневич: Зараз ви говорите про це з посмішкою.

Юлія Боєва: Коли ти сильно занурюєшся в проблему людини, її біль – сприймаєш її, як рідну. Із часом у нас відбулась трансформація розуміння дому: ми почали думати, яким має бути цей простір, цікавитись питаннями кордонів – своїх та іншої людини. Кожна жінка приносила нам досвід взаємодії з нею. Вони нас вчили. Вони були нашими вчителями. Іноді дуже важливо отримати зворотній зв’язок, тому що жінка каже: «А вам реально цікаво, що я думаю?» Ми: «Звісно, ми ж для цього тут і працюємо, щоб у вас щось змінювалось». Жінка: «А мене ніхто і ніколи не питав, про що я думаю. Я і не подумала вам про це сказати».

І от зараз ми рухаємося до концепції від антикризового центру до ресурсного.

Кризи розвитку потрібно було проходити, щоби зрозуміти, де наша цільова аудиторія. Ми від самого початку, як тільки придумали проєкт, зрозуміли, для кого працюємо: для жінок із дітьми, котрі потрапили у кризу тимчасово, і роблять усе можливе, щоб із неї вийти. Ось така була початкова концепція. Ми просто не думали, що є люди, які постійно живуть у кризі. Що криза – це їхнє звичне життеве поле.

Наталія Зіневич: Яким чином відбувався ваш рух до моделі соціального підприємництва?

Юлія Боєва: Коли ми зрозуміли, що це не просто наше захоплення із категорії «хочу – роблю, хочу – не роблю». Коли ми почали брати на себе зобов’язання за певні системні дії, то абсолютно очевидно, що треба розширювати команду. Так у нас з’явилась Оля Соловйова, яка стала нашою четвертою співзасновницею БлагоДОМу. До декретної відпустки вона працювала операційним директором мережі ресторанів, а тому є дуже фаховою системною менеджеркою. Вона – стартер наших нових напрямів.

Свого часу саме Оля взяла на себе відповідальність за розвиток благодійного магазину і стала частиною нашої команди. Вона прийшла в такий кризовий момент, коли в нас було багато всього, але ми не розуміли, як із цим працювати.

Наталія Зіневич: Перші психологічні консультації ви почали надавати ще в старому офісі?

Юлія Боєва: Ні, спочатку ми не надавали психологічних консультацій. Ми проводили співбесіди і намагалися виявити глибинні потреби цих жінок. Із чим людина до нас прийшла? Ми ресурсні в цьому чи ні? Я не шкодую ні про жодну жінку.

Бо якщо подивитись глибше, ми допомагаємо навіть не жінкам – ми допомагаємо їхнім дітям. Ми хочемо дати їм безпечний простір для розвитку і самореалізації.

Наталія Зіневич: Тобто ви знову повернулися до своєї початкової ідеї, щоб було якомога менше дітей, від яких відмовились. Дітей, на яких у їхніх батьків або в їхніх родинах не вистачає ресурсу?

Юлія Боєва: Так, ми повернулися до дітей, до того символічного новонародженого дитяти. Ми розуміємо чудово, що вчити дорослу людину, або перевчити її майже неможливо. Ти не можеш взяти і прибрати в жінки установки, які формувалися впродовж багатьох років у її голові. Спочатку ми думали, що зараз змінимо жінку і вона стане чудовою іншою матусею для своєї дитини. Ми з цією ілюзією розпрощалися. Але залишились впевненими, що маємо діяти передусім в інтересах дитини. Навіть, якщо в інтересах дитини, хоча це вже дуже критичний випадок і рідкісний, позбавити маму батьківських прав, – значить це треба зробити. На щастя, таких випадків не було.

Наталія Зіневич: Це дуже серйозна трансформація впродовж року. В чому вона ще проявилась?

Юлія Боєва: Зросла наша команда. Ми стали більш експертними. Якщо я приходила в проєкт просто з бажанням покреативити, то в процесі спілкування прийняла для себе рішення змінити повністю свою спеціалізацію. Я вирішила зайнятися психологією кризових ситуацій і травм. Яким чином виявляти глибинну потребу, коли жінка скаржиться на одне, а їй потрібно абсолютно інше. А тобі потрібно ще інше – подбати про дитину.

Наталія Зіневич: Можливо наявність надідеї піклування саме про дітей створює для вашої команди необхідну дистанцію, коли ви допомагаєте, не повністю занурюючись у проблему кожної мами? Це дозволяє вам правильним чином дистанціюватися від яскравих проявів травм, проблем жінок, які вони вам розповідають, бо ви створюєте безпечне про простір для мами, але цей простір має бути безпечний і для вас.

Юлія Боєва: Саме так. Але ми це не одразу зрозуміли, а коли команда почала потроху вигоряти. Це відбулося десь перед відкриттям благодійного магазину.

Наталія Зіневич: Як змінилося розуміння дому як безпечного простору? Коли ви прийшли до соціального підприємництва як усвідомленого кроку?

Юлія Боєва: Коли у нас склалася команда, коли ми почали розуміти, що, що б не було, завжди одна одній можемо підставити плече. Що жодна людина з нашої команди не зникне з поля зору і буде включеною певною мірою в роботу команди.

Наталія Зіневич: Коли вам прийшло на думку додати якусь складову свідомого споживання вживаних речей?

Юлія Боєва: Почалось із того, що ми просто стомилися просити гроші... У певний момент ми подумали, що більше не готові просити гроші.

Наталія Зіневич: Існує багато організацій, які не просять кошти, але пропонують, щоби люди долучалися до реалізації гарних ідей. І тоді вибудовується невертикальна структура, коли хтось знизу просить а зверху дає, а горизонтальна — партнерська. Така трансформація відбулась і у вас?

Юлія Боєва: Так, в якийсь момент у нас з’явилися партнерства. Нам віддавали на реалізацію абсолютно нові, часто дизайнерські речі, кошти з яких потім спрямовували на благодійність. Партнери почали з’являтися, коли ми взялися організовувати дитячі свята, і на них потрібно було чимось погодувати дітей. Поступово їх ставало все більше. Частина із них ділились з нами своїми компетенціями. Наприклад, у психології. Інші просто приносили продукти (Сміється) Люди вирішували допомогти нашому проекту. Вони бачили у Фейсбуці історію, що комусь потрібна, наприклад, дитяча каша. Людина купувала і приносила до нас цю кашу, а потім розповідала, що, наприклад, займається виготовленням шкіряних предметів. І пропонувала нам віддати на благодійність свої вироби.

Отже, ми поступово почали обростати партнерами. І в соцмережах на наших сторінках партнери почали писати нам самі і пропонувати свої послуги.

Наталія Зіневич: Коли з’явився магазин БлагоДІМ на Северинівській, ви почали шукати і простір для тренінгів?

Юлія Боєва: Ні, магазин був дуже маленький. І ми думали, що простір для тренінгів будемо шукати колись згодом у майбутньому. Ми навіть не могли собі уявити, що це може бути швидко. Ми відкрили магазин. Він почав приносити якісь прибутки. До нас приїхали з одного з центральних телеканалів, зняли сюжет.

Потім приїхав телеканал «Погляд». Ми чомусь не думали, що наша маленька історія може зацікавити медіа.

Наталія Зіневич: Але ж у вас така унікальна модель із еко-складовою, Ви робите унікальні ціннісні речі.

Юлія Боєва: Ми тоді це не зовсім усвідомлювали. Ми спочатку зробили, а потім почали аналізувати, що саме з нами відбувається. Тепер мені здається, що це і є секрет успіху, якого раніше не було. Ми спочатку робили, а потім розуміли, що можна робити додатково і те, і те.

Ми дуже горіли і досі горимо. Але зараз ми трохи сумуємо, бо прийняли рішення сконцентруватися на розвитку нового соціального простору і магазину БлагоДОМу на вулиці Академіка Заріфи Алієвої біля парку Правика і закрити той маленький магазин на Северинівській. Є певна ностальгія.

Наталія Зіневич: Чому? Той простір став для вас символічним домом?

Юлія Боєва: Так, той простір дав нам змогу повірити в себе. Повірити в те, що можна відкрити магазин, маючи мінімальні кошти, які ми самі у себе позичали.

Зараз ми переживаємо зовсім інші емоції: більше реалістичні і зрозумілі, де ти вибудовуєш бізнес-план і бізнес-процеси. Тому що соціальний бізнес з одного боку соціальний, а з іншого – все ж бізнес. І якщо ти намагаєшся працювати в ньому за форматом соціального проекту, у тебе нічого не вийде. Ми створили цей магазин не для того, щоб він просто сам себе окуповував. Ми хочемо більшого.

Наталія Зіневич: Чому? Бо ваша історія про дім?

Юлія Боєва: Так, саме про дім. Тому що цей магазин створений саме для того, щоб забезпечувати проекти «ДІМ» потрібними ресурсами. Для того, щоб ми мали можливість, якщо ми вирішимо, що це потрібно, орендувати соціальну квартиру. Або якщо у нас з’являється ситуація, коли потрібно буде терміново евакуювати жінку, щоб ми могли поселити її на один-два дні в готель. У нас не було таких ресурсів. І ми хочемо до цього прийти. І по-друге,

ми зараз усвідомлено йдемо від антикризового до ресурсного центру, бо хочемо не виводити із кризи, а давати жінкам ресурс. Ми хочемо бути інвесторами. Займатись соціальним інвестуванням в жіночі проекти, в жіночі локальні бізнеси.

Наталія Зіневич: Як ви аналізуєте результати? Звідки ви отримуєте цифри? Якою ви бачите місію соціального магазину для вашого центру «ДІМ» і для Приірпінського регіону.

Юлія Боєва: Незабаром у магазині ми відкриємо чоловічий відділ. Найголовніше, чого ми хочемо досягти, – це усвідомлене споживання. Я не завжди буваю близькою до нашої цільової аудиторії, але усвідомлене споживання – це те, до чого мені хотілось би долучати якомога більше людей, жителів нашого міста і не лише. Ще одна функція нашої великої цілі – заробити кошти і взагалі показати на прикладі нашого магазину, що соціальне підприємництво в будь-якій його формі може вирішити проблеми певних вразливих аудиторій. І щоби цю концепцію можна було застосовувати у різних сферах. Щоби можна було допомагати не лише жінкам, дітям, а й, наприклад, безпритульним тваринам тощо.

Наталія Зіневич: Тобто ви хотіли би пропагувати цю модель? Я правильно розумію: ви працюєте над створенням позитивного іміджу соціального підприємництва?

Юлія Боєва: Саме так. Ми показуємо, що, якщо ти чогось хочеш, можна не стояти з протягнутою рукою, а докласти певних зусиль і досягти свого через правильну ціннісну діяльність. Вона принесе результати і вирішить проблему.

Але найголовніші, найбільші цілі у нашому регіоні, – це показати, що робити добрі справи не настільки затратно, як усі думають. Що ти можеш долучитись до благодійності в екологічній спосіб.

І я зараз кажу про екологічність не з точки зору екології довкілля, а з точки зору взаємовідносин між людьми. Коли все прозоро і ти розумієш, що твій благий порив не використовують з сумнівною метою. Ти розумієш, заради чого ти щось робиш. Ти можеш прийти, щось взяти і тим самим щось віддати. Ми намагаємося розвивати різні формати волонтерства і благодійності. Якщо ти хочеш зробити добру справу, то не потрібно давати гроші людині, яка поблизу метро сидить, бо, можливо, їй за це платять. Якщо ти хочеш зробити добру справу, є більш екологічні шляхи це зробити, щоб усі опинились в комунікації за принципом – «win-win» («виграв – виграв»).

Наталія Зіневич: І навіть не просто в якусь корисну справу, а в дуже чітко визначений перелік, куди саме?

Юлія Боєва: Невдовзі ми почнемо анонсувати, на що саме підуть кошти. Якщо навіть ти не готовий чи не готова купувати речі, і таким чином долучатись до благодійності, ти можеш придбати у нас знання. І тренінги ми організовуємо не будь-які, а ті які відповідають нашій місії і концепції.

Наталія Зіневич: Тобто йдеться про історію, коли знання стають важливим ресурсом для жінок.

Юлія Боєва: Наразі ми плануємо займатися превенцією. Тобто попередженням ситуацій, з якими до нас вже потрапляли жінки. Наприклад, у нас запланована лекція фінансового консультанта. Завдяки цій лекції люди дізнаються, як не потрапити у фінансову кризу. Якщо, наприклад, ми запрошуємо психолога, то він розповідає, яким чином не потрапити у ситуацію психологічної залежності. Або яким чином впоратися з ситуацію, яка вже є. І, можливо, жінці, яка звернеться до нас, складно розповісти свою історію, це стане певною альтернативою подачі анкети.

Якщо людина ще навіть не розуміє, що саме в неї криза, або немає готовності взяти відповідальність за якісь радикальні кроки для змін у житті, то тоді до нас можна просто прийти послухати лекцію.

Наталія Зіневич: І ми знову повертаємося до різноманіття забезпечення безпечного простору для жінок. Це теж один із екологічних способів, навіть на етапі превенції.

Юлія Боєва: Так, усе наше навчання для жінок перебуває в межах єдиної концепції — як убезпечитись у різних царинах життя від глибоких криз. Тут йдеться і про фінанси, і про здоров’я, і про психологічне самопочуття, виховання дітей, юридичну грамотність тощо. Дуже часто у силу незнання юридичних прав багато жінок потрапляють в ситуації, які потім потрібно врегульовувати за допомогою професійних юристів, зокрема і нашого благодійного проєкту.

Наталія Зіневич: Про що Ви зараз ще думаєте в контексті розвитку благодійного магазину?

Юлія Боєва: Для нас найбільш гостро стоїть питання автоматизації процесів і делегування. Коли коштів ще недостатньо, бо зараз усі наші продавці працюють на волонтерських засадах. Ми знаходимо для них мотивацію нефінансову, але це не може довго тривати. Ми хочемо налагодити здорові бізнес-процеси. Певною мірою орієнтувалися на досвід благодійного магазину «Ласка» в Києві. В Україні вони такі собі першопрохідці, хоча свою модель запозичили в пітерського магазину «Спасибо». Нам було вже легше, бо ми дивились на успішний досвід. На мою думку, в соціальній сфері не повинно бути конкуренції. Це дуже цінно в соціальному бізнесі. Якщо благодійні організації починають конкурувати одна з одною, я вважаю, що в них не благі цілі. Партнеритись — будь ласка, бути в синергії, в русі — будь ласка. Тому що ми всі робимо спільну справу. Ми усі робимо світ трішечки кращим. І не потрібна мірятись, хто зробив більше, а хто менше.

Наталія Зіневич:Чи були у вас якісь проблеми з тим, що ви робите, умовно кажучи, жіночий проект? Чи було якесь упереджене або неадекватне ставлення?

Юлія Боєва: Звісно, було усяке. Хейтери були і зараз вистачає. Загалом щодо жінок в бізнесі досі є певне упереджене ставлення. Що жінкам складніше розумітися у бізнес-процесах. На щастя, ніхто не робив нам якихось серйозних перепон. Усі знають, що ми можемо відстоювати не лише права інших жінок, а і свої права. Ми не будемо мовчати. Хоча, звісно, доводиться чути, що ми можемо собі дозволити займатися благодійністю, бо в нас успішні чоловіки. Таке стереотипне сприйняття.

Наталія Зіневич: Як часто до вас долучаються мами в декреті, які до цього вели дуже активне соціальне і бізнесове життя? Жінки, які хотіли б, не залишаючи дітей вдома, долучитися до вас?

Юлія Боєва: Так, ми вже працюємо з такими жінками і хотіли б працювати ще більше. Це зараз одне із наших головних завдань. Ми зіткнулися з проблемою, що жінка в нашому регіоні не може, по-перше, вийти на роботу, вона «сидить» з дитиною, може потрапити в економічну залежність, в певну соціальну ізоляцію, коли одна проблема починає за собою тягнути іншу. Довготривалі декрети призводять до втрати професійних навичок, необхідності перекваліфікації. Коли є кілька дітей, а особливо, коли хтось із дітей хворіє, або має інвалідність, жінка вже не може повернутися до свого колишнього життя. Тож ми вирішили, що ми маємо створювати умови, де такі жінки можуть бути реалізовані. Запит є, і він дуже потужний. Особливо коли йдеться про часткову зайнятість, а також про бізнеси онлайн. Усі наші благодійники і наша команда — це дуже активні, ресурсно сильні жінки, які мають дітей.

Ми можемо говорити, що активні мами з дітьми — це рушійна сила нашого благодійного проекту. Вони з різних причин не змогли повернутися до своєї попередньої додекретної діяльності. Тут зійшлись зірки. Наш проект зростає за рахунок ресурсів команди, яку ми намагаємося гуртувати навколо себе.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми (Інтерньюз)

Інтерв'ю записане в січні 2019 року