"Вишиваю, наче малюю": інтерв’ю з вишивальницею, дизайнеркою прикрас з Ірпеня Тетяною Івановою

Малювання й вишивка у житті Тетяни Іванової завжди йдуть пліч-о-пліч. Війна змусила її покинути рідний Крим, але не позбавила здатності дарувати світові красу й надію. Майстриня володіє унікальними техніками вишивання, співпрацює з відомими дизайнерами та навіть має власний бренд "Tetiva" як натяк на те, що кожен стібок буде точно в ціль. Навчаючи дітей і дорослих малюванню, вона допомагає їм знайти душевний спокій, адаптуватися до нових реалій в умовах війни і згадати про те, що життя продовжується. Про свій творчий шлях, життя в Ірпені, волонтерську діяльність Тетяна Іванова розповіла спеціально для медіа "Погляд".

Вишивка і малювання – життєві паралелі

- Ви є яскравою особистістю нашого регіону. Хочу запитати, як ви визначаєте свою професійну ідентичність?

- Мені складно сказати, що саме для мене зараз є головним у творчості, але я точно знаю, що це творчість. Вона буває різною, та без неї, без жаги до краси зараз неможливо жити. Мені здається, що все ж таки я більше вишивальниця, дизайнерка прикрас, ніж художниця. Я створила свій бренд "Tetiva". Цю назву мені подарувала наша відома художниця Оксана Цюпа.

Тетяна Іванова – і вийшло Тетіва. Це натяк на те, що кожен стібок буде точнісінько в ціль. Як художницю я себе не позиціоную, тому що більше займаюсь дітьми. Для дорослих я вчителька малювання. Створювати власні живописні полотна я вмію, але не маю на це часу.

- Розкажіть, як ви відкрили для себе живопис та вишивку? Як поєднуєте ці два види мистецтва?

- За спеціальністю я вчителька малювання і креслення.

Але вишивка захопила мене з першого погляду, особливо українська полтавська вишивка гладдю.

Коли я побачила козацьку вишивку, гаптовану золотом, а також вишите вбрання священників, пелени, плащаниці, то я одразу захотіла вивчити цей унікальний шов.

Тоді не було інтернету і всі секрети треба було дізнаватися або в музеях, або в монастирях.

Техніка гаптування унікальна. Її зразків залишилось мало, але вони є. Зараз їх можна побачити в інтернеті. Але тоді, в 90-х роках, ми були першопрохідці.

Звісно, в інституті я вивчала живопис, малювання, академічний малюнок, композицію тощо. Це те, чому я вчу дітей. Сподіваюсь, що в мене виходить.

- Вишивати ви навчилися самостійно?

- Так, мене захоплювало полотно з голкою і ниткою, я була тоді ще маленькою дитиною, ми з батьками жили в Монголії. Там не було ниток муліне, але були махрові рушники, з яких можна висмикнути нитку, щоб вишивати.

В інституті, це був 1988 рік, до нас приїхала викладачка з Таджикистану, яка показала вишиті костюми. Мені захотілося створити вишиті прикраси. Я зробила кольє і сережки, тобто комплект, але забула про нього.

І лише у 2000-х роках я дізналась про бум на вишиті прикраси.

З тих пір я їх виготовляю, а ще вишиваю одяг на замовлення.

Гаптуванню мене навчала майстриня з Латвії. Вона мені показала декілька швів. Так я й навчилася, потім вишивала пелени для храму, вбрання, хоругви. Тоді не було ще комп'ютерної вишивки, і ці всі шви вишивалися вручну.

Також у техніці гаптування з камінчиками я робила на замовлення скатертини. Це красиві роботи, але зараз я вже не візьмусь за таку глобальну роботу, коли ти 8 місяців вишиваєш одну скатертину. Це дуже довго і дорого.

Коли я для себе відкрила кримськотатарську вишивку, то побачила, що в українському гаптуванні і традиційному кримськотатарському є схожі елементи.

- Якими були ваші перші кроки у розвитку власного стилю?

- Я б не сказала, що маю власний стиль. Як художню натуру мене приваблюють різні стилі і постійно хочеться чогось різноманітного. Коли мене просять повторити якусь мою роботу, мені важко.

Мені подобається стилізувати прикраси під середньовічну Україну, Київську Русь. Цей період перегукується з візантійськими мотивами. Ці мозаїки і фрески мене так захопили, що я зробила серію прикрас "Золоті ворота".

Зараз я захоплена природними мотивами. Я назбирала жолудів і зробила із ними сережки. Потім я побачила, що майстер із Дніпра Володимир Яценко робить унікальне плетіння з хвої. Я замовила в нього декілька кружечків, з яких зробила кольє і пояс для відомої нашої української ельфійки, вокалістки і лірниці гурту Ярра.

Стилістики у мене ніякої немає. Кожній замовниці я роблю щось унікальне саме для неї. Деякі мої замовниці зізнаються, що навіть хочуть спати в моїх прикрасах, бо з ними вони відчувають себе красивішими, здоровішими і говорять, що в них є якась добра енергія. Дійсно, коли я працюю, хочу подарувати людям щось тепле, гарні побажання, і, сподіваюсь, що всесвіт відгукується.

- Чи були у вас вчителі або наставники, які вас підтримували на початку вашого творчого шляху?

- Так, це наша керченська художня школа, зокрема Людмила Іванівна Бойко, якої вже з нами немає. Вона мене дуже підтримувала. Коли я хотіла кинути малювання, вона приходила до моєї мами, брала її за руку і казала: "Цій дитині треба вчитися малювати. У неї є талант". Я дуже вдячна, що вона це зробила.

- Чи є якісь ранні роботи, які мають для вас особливе значення?

- Так, це мої ранні роботи, виконані після 90-х років, коли я повернулася жити в Керч. Серед перших великих робіт була плащаниця, гаптована скатертина, ікони, фото яких, на жаль, не збереглися, тому що тоді у нас не було цифрового обладнання. Ці перші найскладніші роботи я вже зараз не зможу фізично повторити.

- Якими були знакові кроки у вашій професії?

- Я досі не визначилась, яка з моїх двох професій головна. Або це навчання людей малюванню, адже це моє захоплення і любов, або вишивка.

Якщо з вишивкою все ясно: ти сів, взяв п'яльця або станок і сидиш вишиваєш. Це довгий процес. То з малюванням трішки веселіше, з ним життя не таке одноманітне.

У мене завжди малювання і вишивка йдуть паралельно.

Наприклад, у Керчі у мене була студія "Володарі фарб", де вдень я викладала дітям малювання, а ввечері вдома сідала вишивати.

- Що вас більше захоплює: малювання чи вишивання?

- Це дві однакові любові.

Що стосується вишивки, то тут головне, щоб результат сподобався мені і замовнику. А ось щодо малювання, то тут ти йдеш до дітей, завжди намагаєшся принести в їхнє життя щось яскраве і радісне. Як би ти себе не почував, йдеш і посміхаєшся, бо знаєш, що тебе чекають. Це такий творчий процес, коли ти навчаєшся в учнів, а вони у тебе.

- А як обрали Ірпінь для свого життя?

- Ми з чоловіком хотіли бути ближче до дитини, яка навчалась у Києві, але у столиці жити дорого, тож ми обрали Ірпінь.

Коли я його вперше побачила, мені здалося, що я в Криму.

У Бучі й Ірпені цей хвойний запах, багато рослин… Природа й дерева мене дуже захоплюють.

Хоча спочатку я довго звикала до лісу. Мені не вистачало моря.

У Керчі не було лісів, а дерева маленькі через вітри. А тут піднімаєш голову, а дерева безкінечні.

Але у 2022 році я сильно захотіла того лісу з його деревами і стежками. Тут, в Ірпені, народилась моя нова серія прикрас із гілок, хвої і жолудів.

- Як природа вплинула на ваше творче життя і чи знайшли ви своє культурне коло в Ірпені?

- Без природи ніяк.

Природа була навколо мене з дитинства у Криму, потім у Монголії, росії. Згодом ми з батьками знову повернулися в Крим.

Мені здається, що коли біля тебе є щось таке велике як ліс, річка, море чи гори, то воно дає тобі сили, натхнення.

Моє коло однодумців в Ірпені спочатку складалося із кримців.

Згодом місцеві культурні діячі прийняли мене, хоча спочатку було важкувато.

Зараз, я сподіваюсь, знайшла друзів, однодумців. Із більшістю з них (художниками, екологами, музикантами) я познайомилась під час екофестивалю "Заплава фест".

Це був крутий фестиваль, де проходив конкурс дитячого малюнка.

- У 2021 році у рамках екофестивалю "Заплава фест" ви організували виставку дитячих робіт. Яку вона мала тематику та чому вирішили її зробити?

- Організатори фестивалю хотіли якогось інтерактиву з мешкацями.

А що найкраще об’єднує людей, як не мистецтво?

Я запропонувала пані Наталії Василенко зробити конкурс дитячого малюнку, адже таким чином про нас більше дізнається людей, вони візьмуть участь, прийшовши на фестиваль, отримають подарунки. І гарну тему мені підказали – намалювати червонокнижних тварин України.

Яких тільки тваринок нам не надсилали діти?! Незважаючи на те, що в день фестивалю йшов дощ, ми вивісили всі малюнки у палатці, де зібралося багато людей.

Спонсори подарували нам класні подарунки для учасників.

Мистецтво, яке допомагає жити

- Яким ваше життя було до і після початку повномасштабного вторгнення? Чи готувалися ви до великої війни? Вірили, що вона буде?

- Життя було кочове: ми виїхали з Керчі у Дніпро.

Звідти ми поїхали в Ірпінь, де я вирішила відкрити художню студію у рамках одного приватного садочку.

До мене приходили люди, ми працювали. Я запрошувала також переселенців і всіх, хто потребував арттерапії.

Це вже було в квітні 2022 року.

Дорослим важче адаптуватися до нових умов життя, ніж дітям. А завдяки малюнку, люди мені казали, начебто вони побували в тому колишньому мирному житті. І це головна радість від наших занять.

Як переселенці ми одні з перших побачили обличчя цієї війни ще в 2014 році.

Я не готувалася до великої війни, адже, переїхавши двічі, я вирішила, що втретє нікуди не поїду. А мій чоловік готувався, зібрав необхідні речі.

У перший день війни ми відразу ж виїхали, взявши з собою своїх чотирьох тварин, але я забула свою сумку.

Тому у Львів ми приїхали зовсім без нічого. Друзі нам давали всі необхідні речі.

У Львові я пішла в бібліотеку і сказала:

"Давайте малювати! Я не можу так просто сидіти".

Там були і львівські діти, і переселенці. Раз на тиждень я вела для них малювання.

Зі Львова ми повернулися в Ірпінь у квітні 2022 року, дізнавшись, що наш будинок залишився цілим. Я знала, що деякі мої учні вже повернулися. Я тоді почала їх потроху збирати.

- Розкажіть про ваші волонтерські ініціативи після звільнення Київщини

- Я вирішила трішечки допомогти дітям тим, що вчу їх малювати.

Це дівчинка Марта, чий батько Володимир Гнатюк був у Донецькому аеропорту, має почесне звання "кіборг".

Є дівчинка з Бучі, родина якої втратила житло, а також хлопчик з Ірпеня, який із сім’єю теж залишився без дому, ще й хворий на діабет.

Я їх люблю як рідних. Це мої добрі друзі.

Крім того, були діти з Бердянська, Маріуполя, Волновахи, Лисичанська тощо.

Але зараз моя волонтерська діяльність зосереджена на трьох дітях.

До мене іноді приходять і дорослі: мами, бабусі, яким я кажу: "Давайте малювати!".

Вони спочатку бояться, а потім у них пензля не відбереш. Через малюнок вони відкриваються.

Після повернення в Ірпінь у квітні 2022 року я продовжила співпрацювати з волонтерською організацією, яка робить українські мистецькі проєкти.

Волонтери привезли в нашу художню студію великий тубус, який ми з дітьми розписали.

Тоді, в 2022 році, на аукціоні діти заробили 22 тисячі гривень, продавши цей тубус.

Це була шалена сума, адже тубуси інших відомих художників продавались дешевше.

Також я робила прикраси і віддавала волонтерам.

Ми брали участь в проєктах, які організовував музей декоративного мистецтва в Лаврі, зокрема в конкурсах малюнків, які потім їхали по всьому світу і розповідали про Україну.

- Після 24 лютого багато українців свідомо перешли на українську мову. Яким цей перехід був для вас?

- Донька перейшла одразу в перший же тиждень.

Я вирішила теж переходити, але в побуті не завжди спілкуюся українською, адже я не вчила українську в школі. Я її вчила на слух.

Потім, переїхавши в Ірпінь у 2016 році, пішла на курси у бібліотеку до Михайлини Скорик.

І я їй дуже вдячна, бо там я завела знайомства і хоч трохи почала розуміти українську мову, яку я в Криму ніколи не чула. Навіть україномовні туристи переходили на російську. Моя донька вчила українську в школі, писала вірші українською і співала в українському фольклорному хорі. У Львові я перетнула мовний бар'єр. Зараз мені ще важко розмовляти, особливо коли є чергування м 'яких і твердих літер, але я стараюсь. Мене діти виправляють.

Наприклад, мені дуже важко вимовляти слово "олівець".

- Як війна впливає на ваше мистецтво і роботу з замовниками?

- Мені захотілося зробити цей світ ще красивішим. Із початком великої війни в українців знову стали замовляти вишиванки, прикраси та інші вироби на українську тематику. Зараз вже менше замовляють.

Дівчата, з якими я як вишивальниця працювала над створенням фільмів "Захар Беркут", "Козаки. Абсолютно брехлива історія" з початком великої війни пішли шити військовий одяг.

Вони створювали унікальні музейні речі, а зараз шиють рюкзаки, одяг, спальники, білизну тощо.

Наразі я роблю прикраси, якими розповідаю про Україну.

Також як волонтер я працюю з людьми, які приходять до мене малювати. Якби не мистецтво, ми б не вижили.

Щодо вишивки, то я співпрацюю з дизайнерами одягу. Наприклад, до мене звернулася визнана дизайнерка, яка робила костюми для кіно, Катруся Витвицька.

Я зробила прикрасу для співачки Наталії Могилевської. Це було дуже захоплююче.

Коли мені привозять одяг для вишивки, ми спочатку із замовником підбираємо малюнки, все обговорюємо. Зараз в мене дуже цікаве замовлення на обручі на голову, які поїдуть у США.

- Ваша вишивка – це складні роботи в низці технік. Як обираєте мотиви для вишивки? Чи експериментуєте?

- Зазвичай це експеримент. Але якщо замовлення в певній традиційній техніці, то я як виконавець маю зробити так, як скаже мені художник чи дизайнер. Якщо я працюю самостійно, то люблю поєднувати різні матеріали: напівдорогоцінні камені, деревину, пластмасу, льон, латунь, срібло. Це стиль бохо.

Мотиви обираю за настроєм. Був період, коли мені хотілося вишивати портрети або тварин. Я беру і вишиваю, наче малюю. Такий художній живопис нитками, який я називаю "Весела вишивка".

У мене завжди панує хаос. Я нікуди не підглядаю. Матеріали можуть лежати роками. Іноді буває, що саме матеріал тебе веде, а часом ти шукаєш матеріал для свого задуму.

- Ви володієте мистецтвом гаптування – це шиття з золотими та срібними нитками. Розкажіть, це мистецтво було розвинено саме в Криму?

 - Ні.

Це мистецтво було розвинено, мені здається, по всьому світу. Де є нитки і голки, там є руки. Люди завжди придумують, як оздобити тканину.

Гаптування – це така техніка, коли зверху йде металева нитка, а внизу –  звичайна, тому що перші нитки були зі справжнього золота і срібла, а отже, були крихкі і часто ламались. Тому виникла така техніка як прикріп. Під вишивку підкладали картон або фетр, виходила об'ємна вишивка.

В Україні така об’ємна вишивка виникла через вплив католицької церкви. Деякі плащаниці мали рельєф до 18 сантиметрів!

У Дніпрі мені показували плащаницю, де об’єм створювався підкладанням зім’ятих газет або навіть волоссям монахинь.

Перша моя церковна пелена в техніці гаптування була створена в 1997 році, коли в мене народилася донька. Тоді я на кілька років засіла за вишивання.

- Розкажіть, як і коли вам вдалося відкрити власну художню студію "Володарі фарб" в Ірпені?

- У мене вже немає власної студії, я намагалася її зробити, але потім зрозуміла, що цей формат я просто не потягну фінансово. Тому в минулому році я очолила гурток малювання для дітей "Володарі фарб" у ліцеї в Ірпені.

Я бачу, як діти там не лише малюють, а спілкуються, виходять зі свого стану “їжачка”, відкриваються. Я думаю, серед них є майбутні художники.

- Що вам найбільше подобається у вашому культурному житті і чого наразі не вистачає?

- Усім нам не вистачає мирного неба і можливості хоч трохи планувати своє життя.

За ці два роки ми навчилися жити одним днем. Це, дійсно, завжди стрес. Але, я сподіваюсь, що якісь маленькі кроки ми можемо планувати.

Все ж таки хочеться виставок, участі у художніх проєктах.

Я вдячна нашим захисникам за те, що завдяки ним ми можемо творити, працювати, допомагати один одному, донатити.

Наш план на сьогодні – перемога. І кожен на своєму місці: на культурному і волонтерському фронті.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.