Що ми святкуємо 8 березня?
У Радянському Союзі відбулась підміна понять: замість дня боротьби жінок за свої права його перетворили на день подарунків і прославляння жіночності: дослідниця
Відзначення Міжнародного жіночого дня у українському суспільстві є досить дискусійним. Міжнародний жіночий день (International Women's Day) – свято неоднозначне. Одні пов’язують його з боротьбою суфражисток за права жінок, інші – з революціонеркою Кларою Цеткін, треті взагалі шукаюьб корені у відьомських традиція язичницьких часів. Своє бачення і аналіз цього свята на ресурсі Гендер в деталях опублікувала історикиня Оксана Кісь у дослідженні "Права і тюльпани".
ДОВІДКА. Оксана КІСЬ – президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, співзасновниця Української асоціації усної історії. З 1994 року досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології; сучасні наукові зацікавлення зосереджені в ділянці усної жіночої історії та повсякденного життя українських жінок в надзвичайних історичних обставинах.
Оксана Кісь зауважує, що 8 березня впевнено і незмінно веде першість у рейтингах популярності серед «радянських свят», які з часів СРСР продовжують відзначати громадян(к)и України. Соціологічні опитування показали такий рівень популярності цього свята у різних регіонах та загалом в Україні у різні роки:
2004: у Донецьку 91.0%, у Львові 64.5%; 2008: у Донецьку 86.1%, у Львові 53.4%
2013 — по всій Україні 85,7%; 2015 — по всій Україні 80,7%
«Парадоксально, що свято, яке для переважної більшості пересічних українців/ок асоціюється лише з «весною, красою і вічною жіночністю» та проявляється у приватних привітаннях чоловіками близьких їм жінок квітами, подарунками і дрібними послугами (на кшталт ранкової кави чи романтичної вечері) чомусь страшенно дратує прихильників правих політичних поглядів та посадовців, уповноважених до формування державної політики пам'яті в Україні. На початку 2017 р. Український інститут національної пам’яті — під гаслом декомунізації - зробив навіть спробу позбавити 8 Березня статусу державного свята та вихідного дня, покликаючись на його буцімто «більшовицьке» походження і відзначення виключно в країнах соцтабору чи країнах-сателітах СРСР.[ii] На захист свята стали однак не згадані шанувальники/ці «весни і жіночності», а феміністки, спростовуючи як більшовицькі корені 8 березня, так і хибність досі поширеного в народі сприйняття і способу відзначення Міжнародного жіночого дня. То звідки ця плутанина і суперечності у розумінні свята, якому вже поза 100 років, і який власне смисл належало б вкладати у відзначення цього дня?», запитує Оксана Кісь.
Нагадуючи передісторію свята, вона звернула увагу, на загальновідомі факти про періодичні страйки та протести робітниць текстильних фабрик у США та Європі у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., завдяки яким 28 лютого 1909 р. тисячі американок відзначали Національний день прав жінок у США. Ідея відзначати день прав жінок на міжнародному рівні пропозиція щорічно навесні відзначати належить Кларі Цеткін, яку підтримали під час Другої Міжнародної конференції жінок-соціалісток у Копенгагені у серпні 1910 року. У Києві перше відзначення 8 березня припало на 1914 рік, коли члени партії РСДРП розповсюджували на вулицях міста прокламації із закликами робітниць до страйку на знак протесту проти гноблення жіноцтва.
У радянській Україні Вперше Жіночий день відзначали у 1920 р., а вже у 1921 р. 8 березня стало державним святом в СРСР. «З того часу фактично почалися процеси цілеспрямованого переозначення цього свята, в результаті яких день солідарності жінок у боротьбі з гендерною дискримінацією перетворився у свято “весни і вічної жіночності”, зазначає Оксана Кісь.
Уже в перші роки радянської влади почалася систематична підміна його смислу — насамперед за рахунок зміщення акценту з гендерної рівності на класову боротьбу: на політичних плакатах того часу його названо днем солідарності «жінок-трудівниць», «пролетарок» тощо. Водночас, жінок фактично поступово позбавляють ініціативи щодо формату проведення та можливості організації масових заходів на відзначення Міжнародного жіночого дня. Ці повноваження перейшли до жінрад — спеціальних структур при партійних осередках, створених ще у 1919 році задля ширшого залучення жінок на підтримку політики більшовиків. Щоправда, у 1920-х відзначення 8 березня все ще мало виразний зв’язок із забезпеченням рівних прав жінок — це день використовували як нагоду вказати на проблеми, з якими стикалися жінки у соціальній, освітній, політичні та інших сферах. Політична риторика того часу рясніє гаслами про «визволення жінок з кухонного рабства» та солідарності робітниць і селянок у класовій боротьбі проти поневолення трудящих. Власне, це відповідало тогочасним пріоритетам гендерної політики перших десятиліть радянської влади: радянський емансипаційний проект мав на меті масову мобілізацію жінок до комуністичного будівництва, що вимагало їх освіти та професійної підготовки та широкого залучення до публічної сфери. В його основі лежала ідея зрівняння жінок із чоловіками через нівелювання, розмивання, усунення будь-яких відмінностей між статями: жінок намагалися «дотягнути» до образу ідеальної людини — чоловіка-робітника. Пропагандистські плакати того часу будують чоловікоподібний образ жінки-пролетарки, у якому практично немає оголошених «буржуазними пережитками» традиційних жіночих рис. Уже в 1920-х роках відзначення Жіночого дня було поставлено під партійно-державний контроль не лише за формою (замість вуличних акцій, до яких могли б приєднатися усі охочі — збори та засідання у приміщеннях, де кількість та склад присутніх можна було регламентувати), але й за змістом: партійними каналами з центру на місця скеровували інструкції та «сценарії» святкувань, де прописувалось коло рекомендованих до обговорення питань та виступаючих тощо. Утім, жінки-активістки все ще робили активні спроби озвучувати реальні проблеми, з якими стикалося тогочасне жіноцтво та вимагати їх вирішення, та критика проявів дискримінації звучала щораз рідше в контексті таких святкувань.
Із зміцненням сталінського режиму дискусії щодо гендерних нерівностей в тогочасному радянському суспільстві швидко поступилися місцем пафосному рапортуванню про здобутки на ниві гарантованої державою рівноправності. Офіційний дискурс того часу, представлений у пресі, навіює думку про те, що комуністична партія і радянська влада обдарувала жінок правами, звільнила їх з патріархального ярма, підняла їх на вищий рівень, надала їм можливості самореалізації тощо, то ж тепер жінкам належить віддячити за це самовідданою працею, виправдати високі сподівання та довести, що жіноцтво гідне виказаної йому довіри. Якраз у 1930-і роки у суспільній свідомості закріплюється думка про те, що саме радянська держава та компартія надали жінкам усі права, а не жінки самі їх вибороли, здобули, відстояли їх у ході революційних перетворень.
Тоді ж стало зрозуміло, що обіцяні в межах втілення грандіозних емансипаційних планів заходи з усуспільнення побуту (створення громадських їдалень, пралень, дитсадків тощо) зазнали невдачі. То ж державі довелося підкоригувати свій курс щодо жіночої емансипації, посиливши наголос на ролі жінок в налагодженні соціалістичного побуту та вихованні нащадків в комуністичному дусі. У 1930-х роках відзначення 8 березня набуває більших ознак офіціозу: урочисті збори трудових колективів та партійних осередків відбуваються за уніфікованими сценаріями, ухваленими та «спущеними» згори центральними органами.
«Святкування 8 березня повсюдно відбувається під бравурними гаслами «Радянської жінки — найщасливішої та найрівноправнішої жінки у світі!» на контрастах із жалюгідним становищем експлуатованих і дискримінованих жінок країн капіталізму. Відзначення Міжнародного жіночого дня у трудових колективах супроводжується прославлянням партії та уряду за невтомну турботу про жінок та нагородженням жінок-передовиць виробництва та переможниць соцзмагання за їх трудові досягнення на благо соціалістичної батьківщини. Фактично, декларована рівноправність радянських жінок стає одним з інструментів пропаганди соціалістичного ладу, що чітко простежується у риториці та візуальних матеріалах восьмиберезневих святкувань, націлених на конструювання ідеального образу «щасливих радянських жінок — активних будівниць соціалізму», зазначає дослідниця, і звертає увагу, що Поворотним моментом щодо смислу та стилю відзначення жіночого дня став 1965 рік, коли 8 березня набуло статусу державного вихідного дня, і фактично перенеслося з публічного простору у родину, в приватну сферу.
«…З кінця 1960-х можна з певністю говорити про перетворення 8 березня на свято, що за своїм смислом наближалося до дня матері.
Якщо раніше святкові листівки лише спорадично наголошували на привітаннях матерям у день 8 березня, то 1970-і роки вибудовують стійку і однозначну асоціацію між цим святом та материнством. У дитсадках запроваджується традиція влаштування напередодні 8 березня дитячих свят (з характерною назвою «утрєннік») із віршиками та піснями на честь турботливих мам, а преса у ці дні рясніє публікаціями про багатодітних матерів-героїнь. Перенесене у приватно-сімейну сферу, свято щораз більше дрейфує у напрямку деполітизації його смислу. День жінки наприкінці 1970-х років набуває ознак есенціалістського сприйняття жіноцтва. Практика привітання учнями своїх шкільних вчительок доповнюється новою модою — хлопчики починають вітати однокласниць, а букетик підсніжників та м’яка іграшка стають невід’ємними атрибутами свята у школі. На привітальних листівках характерні для попередніх періодів зображення суворих жінок-трудівниць та турботливих матерів-героїнь, стрімко витісняє образ безтурботної юнки чи дівчинки, яка радо приймає святкові вітання від хлопчика… Символічний простір свята наповнюють такі елементи, як квіти, солодощі, подарунки... Остаточна деполітизація жіночого дня відбувається не стільки на рівні офіційних заходів з його відзначення (адже у трудових колективах все ще відбуваються урочистості з цієї нагоди з характерними промовами, наповненими властивими радянській пропаганді кліше і штампами), скільки власне у приватній сфері, де 8 березня перетворюється на повноцінне сімейне свято із притаманними йому ритуалами догоджання жінкам», зауважує Оксана Кісь, і звертає увагу що на міжнародному рівні жіночі організації у цей час з різним ступерем активності продовжували боротися за свої права, то ж і 8 березня ними сприймалося відповідно.
«Поза тим, що підструктура ООН — UN Women — щорічно використовує 8 березня як нагоду привернути увагу урядів країн світу до конкретних проблем жіноцтва, самі активістки різних країн у цей день проводять різноманітні публічні акції, щоб заявити про дискримінацію, озвучити вимоги, вимагати забезпечення своїх прав», зазначає Оксана Кісь.
«Що додає оптимізму з приводу поверненням жінкам украденого у нас Міжнародного дня солідарності у відстоюванні наших прав? Поступово різні культурно-освітні заклади починають сприймати цей день адекватніше і відзначати у спосіб, який відповідає істинному духові свята. Цього року на початку березня, на додачу до справжньої хвилі різнопланових феміністських акцій, спостерігаємо також багато заходів, які безпосередньо пов’язані з жіночою історією або з актуальними питаннями сучасного жіноцтва, що організовані різними інституціями, які не мають безпосереднього стосунку до фемактивізму… «Свобода, рівність, жіноча солідарність!» було гаслом феміністок на Майдані під час Революції Гідності. Воно залишається актуальним в українському жіночому русі й сьогодні», зауважує історикиня.
Ілюстрації з ресурсу Гендер в деталях