"Досвід меморіалізації в Ірпені безперечно може бути поширений по всій Україні". Інтерв’ю зі Світланою Остапчук, дружиною загиблого захисника Віктора Тупала за позивним "Буч"

Українські громади не чекають на завершення війни і вже сьогодні починають організовувати місця пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну. У різних містах і селах з’являються меморіальні простори, що стають не просто місцями скорботи, а й символами гідності, єдності та вдячності. Одним із таких місць в Ірпені є Алея Слави на міському кладовищі. Проєкт створення військового сектору в Ірпені є унікальним завдяки своєму партисипативному підходу, бо здійснюється з залученням фахівців (архітекторів, художників, психологів тощо) і родин загиблих захисників. Саме родичі полеглих героїв беруть участь у кожному рішенні: від вибору матеріалу надгробків до концепції церемоніальної площі, де майорітимуть прапори всіх родів військ, у складі яких воювали захисники. Такий підхід є прикладом нової культури пам’яті, що віддаляється від безособових радянських форм і повертає гідність кожній історії, кожному імені. Цей досвід уже сьогодні викликає зацікавлення в інших громадах і може стати моделлю для всієї України. Серед тих, хто долучився до обговорення майбутнього військового сектора, – Світлана Остапчук, дружина загиблого захисника Віктора Тупала (позивний "Буч"). Він загинув 1 березня 2024 року на Харківщині під час виконання бойового завдання. В ексклюзивному інтерв’ю зі Світланою спеціально для медіа "Погляд" говоримо про значення пам’яті, спільноту родин, яка стала для неї другою сім’єю, і про те, як Ірпінь формує простір живої пам’яті, що здатен зцілювати.

- Світлано, у цій страшній війні ви втратили дуже рідну для себе людину, свого коханого Віктора Тупала. Поділіться з читачами, які у вас є ритуали вшануванні пам'яті?

Довідково

1 березня 2024 року на Харківщині загинув Віктор Тупало. Віктор підвозив боєприпаси побратимам на позиції, коли втрапив під артилерійський обстріл противника.

- Властивість пам'яті в тому, що вона живе всередині нас постійно. Коли ти втрачаєш близьку людину, то хочеш ти чи ні, але розумієш, в якій ситуації опиняєшся. Війна розділила долі багатьох людей на до і після. Так, на жаль, сталося і зі мною. У мене було життя з коханою людиною, яка знала мене, думала про мене.

А після 1 березня минулого року розпочалося інше життя. Щодня у пам’яті спливає якийсь спогад. Щось я занотовую, чимось ділюсь із кимось, а дещо залишається жити в моєму серці, думках…

Нині люди запитують, чи потрібна під час війни, яка ще триває, меморіалізація, увіковічнення пам'яті. На мою думку, так, потрібна, тому що я впевнена, це залишиться для наших дітей, онуків, правнуків.

Життя – довга нива. Історія нашої країни показує, що спроби нападу московії здійснювались неодноразово. Але зараз ми впевнені, що це повинна бути їхня остання спроба. Тому пам'ять буде жити. Ми не знаємо, скільки ще триватиме ця війна, але місця пам’яті про полеглих хлопців і дівчат довго свідчитимуть про те, що ці люди віддали своє життя за нас. Усім нам слід цінувати власне життя.

- Як вас залучили до обговорення проєкту військового сектора на кладовищі?

- Хочу зазначити, що це дуже хороший проєкт. Ми – родини загиблих – збиралися в міській раді. Там нас і почали запрошувати на ці зустрічі.

 Ми обговорювали все поетапно. Спочатку затверджували проєкт у цілому.

Потім обирали матеріал для надгробків. Звісно, не обійшлося без дискусій. Зважаючи на різне віросповідання полеглих героїв, обговорювали, що це буде або козацький хрест як символ нашої ідентичності, або проста прямокутна плита.

При цьому були враховані всі побажання родин.

Також наразі робота продовжується над опрацюванням світлин, які будуть на надгробках, та інформації, що зчитуватиметься з QR-коду. Ще думаємо, чи буде там квітничок, чи просто плита. Усе детально ми обговорюємо при зустрічах. Наші побажання враховуються. І це прекрасно.

- Чого, на вашу думку, не вистачало попередній Алеї загиблих? Якою вона була до оновлення?

- Ми, родини загиблих, дякуємо реалізаторам цього проєкту. До того це були звичайні поховання, жовто-блакитний пластиковий квітничок, куди кожна родина саджала улюблені квіти.

Хрести ми обирали кожен на свій смак. Звісно, це було трохи стихійно. У питаннях поховання полеглих захисників потрібна єдиність, бо це спільна пам'ять у єдиному моменті нашої історії.

- Якісь ваші побажання чи знайомих увійшли до цього проєкту?

- Так, звичайно. Нам було запропоновано кілька видів матеріалу для надгробків: пісковик і сірий граніт. Родини загиблих наполягли, щоб це був світлий матеріал. Так хотіли й автори проєкту, тож усі одноголосно підтримали цю ідею. Представники родин знайшли світлий граніт. І ми наполягли на відкритому голосуванні. Родини самі обрали зразок, і відповідно вже тоді було закуплено матеріал.

- А як обирали стиль?

- Як я вже казала, ми обговорили два варіанти надгробків: у формі козацького хреста чи прямокутної плити. Тому так і вирішили, що частина поховань буде з козацькими хрестами, а інша – з плитою згідно з побажаннями родин.

- Ви обговорювали, яким чином відбуватимуться ритуали вшанування пам'яті?

- Ми вже зараз бачимо, що в певні дні відбувається спільне вшанування пам'яті, наприклад, у День захисників і захисниць України, День Незалежності чи в інші свята, у тому числі релігійні. Ми не просто приходимо родинами на кладовище, ми вже настільки здружилися між собою, що можемо просто домовитися по телефону і приїхати разом. Нам не обов'язково потрібен хтось як організатор.

- Що ще потребує Ірпінь у питанні видимості пам’яті?

- Як на мене, зараз головне, щоб це не відбувалося стихійно. На мою думку, потрібне більше залучення громадськості. Вшанування пам'яті безумовно потрібне, але місце має бути обране таким чином, щоб люди могли прийти і зрозуміти, що це саме те місце, де ти відчуваєш відповідну енергетику. Можливо, воно не повинно бути в житловому кварталі. У радянські часи нас привчили до того, що пам'ятник на пам'ятникові має бути. І ти йдеш туди, кладеш квіти на свята… Як на мене, нині має бути все по-іншому.

- Ви говорите, що важлива, як спільна пам'ять, так й індивідуальна з персональними історіями, які десь можна почути. Реалізацію такої ідеї ви вже десь бачили в громадах? Можливо, маєте власні пропозиції?

- В Ірпені є електронна Книга пам'яті, де зібрані історії про наших полеглих хлопців і дівчат.

Кожен бажаючий може звернутися до неї, прочитати ту чи іншу історію, переглянути світлини. Проте не скрізь є такі Книги пам’яті. Наприклад, у Києві немає. Моя однокурсниця, яка мешкає у столиці, втратила сина на війні. Вона приїздила в Ірпінь неодноразово. Ми обмінювалися думками. І їй прикро, що в Києві немає такої Книги пам’яті. Вона дуже активна, тож буде звертатися до місцевої або районної влади для того, щоб запозичити дещо у нас у питанні збереження пам’яті. На мою думку, досвід меморіалізації в Ірпені безперечно може бути поширений по всій Україні. Це масштабний світлий проєкт, що відходить від радянщини. Він повинен жити.

- Які ознаки того, що даний проєкт меморіалізації відходить від радянщини, на вашу думку?

- Передусім він має живе обговорення. Ми всі знаємо, що в радянські часи нам щось нав'язували і ми мали погодитися з рішенням влади. Зараз ми відходимо від такого підходу. Родини загиблих зустрічаються, щоб обговорити те чи інше питання. Нашу думку враховують, нам ідуть назустріч. І ми цьому дуже раді. Це свідчить про повагу до тих, хто віддає своє життя за нас, живих, за свої сім'ї свої і нашу Батьківщину.

- Той факт, що ваша комунікація з місцевою владою розтягнута в часі, є позитивом чи негативом?

- З одного боку, я думаю, що це позитив, тому що довший проміжок часу дає нам можливість розібратись у своїх думках і зрозуміти, що є важливим для нас саме в цей момент життя. Але з іншого боку – нам не хочеться, щоб вирішення поточних питань занадто затягувалося

- А як зараз відбувається облаштування військового сектора міського цвинтаря? Чи хтось контролює будівництво? Родинам загиблих відомо про теперішній стан справ?

- Ми (родини загиблих) попросили на останньому зібранні, щоб нам хоча б раз на тиждень повідомляли про те, як просувається проєкт. Крім того, ми самі періодично приїжджаємо на місце виконання робіт, знімаємо відео і надсилаємо у нашу спільну групу. Нас цікавить не тільки, якими будуть надгробки, а й що буде навколо, чи справді буде крапельний полив тощо. Зокрема, як прокладали дренаж, я бачила особисто. Звісно, ми не фахівці у таких питаннях, проте хочемо, щоб уся інформація була доступною, і ми розуміли, що відбувається.

- Чи відчувають дружини загиблих захисників певне сестринство між собою?

 - Так, звичайно. Ми (дружини загиблих) бачимося не лише на різних заходах, а й домовляємось про особисті зустрічі. Це може бути і територія біля церкви, і парк. На таких зустрічах ми підтримуємо одна одну.

- На скільки глибоко ви знайомитесь з історіями одна одної? Як часто ділитеся спогадами?

- Коли ми зустрічаємося одна з одною чи в невеликій групі, можемо поділитися власними спогадами. Якщо ти довіряєш людині, то можеш і поплакатись їй, тому твій стан зрозуміє тільки той, хто пережив подібну утрату.

- Дякуємо вам за відверту розмову!

Розмову вела продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

У спільному матеріалі СИЛИ ГРОМАД з медіа “Погляд” аналізуємо досвід вшанування загиблих на війні у громадах Одещини й Київщини.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.