«Потрібно діяти, а не говорити». Інтерв’ю з Андрієм Лиманом, засновником БФ «Тихо», військовослужбовцем 46-ї окремої аеромобільної бригади

За три з половиною роки повномасштабної війни благодійний фонд «Тихо» залучили та передали допомоги Силам Оборони України, УкрОборонПрому та шпиталям на понад 3 200 000 доларів США. Це результат злагодженої роботи команди фонду та більш ніж 200 волонтерів, глибокої довіри, чіткої філософії дії та любові до тих, кому допомагають. Проєкти фонду мають семантичне підґрунтя, бо обладнання – це тактика, а відчуття сенсу й культурного підживлення – стратегія. В основі ж лежить дія, а не порожні розмови, щоб зробити традиційне українське комерційно привабливим і економічно самостійним; відроджувати й переосмислювати такі явища, як дідух, створювати нові формати культурних подій. Таким чином передавати сенси через форму й зміст, водночас залучаючи кошти на підтримку армії. Як це вдається робити, які труднощі доводиться долати та що планується ще втілити розповідає засновник благодійного фонду Андрій Лиман в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа «Погляд».

- Андрію, розкажіть про БФ «Тихо». Коли він був заснований і з якою метою?

- Оскільки я займаюсь волонтерством із 2015 року, у перші дні повномасштабного вторгнення мені почали телефонувати волонтери, люди, які хочуть допомогти, військові з різноманітними проханнями. Першу ніч війни я провів на підлозі спортзалу в містечку Тростянець. Там я займався тим, що відповідав на запити і пробував їх швидко вирішити. Мій друг хотів із Польщі передати броньований бус, але ми не знали, як це зробити правильно. І тоді за кілька днів сформувався статут фонду, а голова Одеської військової адміністрації нам підписав усі папери. Так створився благодійний фонд «Тихо». Чому така назва? Тому що потрібно діяти, а не говорити.

- Ким ви працювали до початку повномасштабної війни?

- Я організовував фестивалі, зокрема «Файне місто», «Мрія», «Монгольф’єрія», а також дні міст, займався музичним менеджментом. З початком великої війни вся робота на найближчий рік у мене зійшла на пси. Але я, чесно кажучи, про те зовсім і не думав. Тоді мені було байдуже, тому що суть була в іншому. Мені жахливо було знати, що десь прямо зараз гинуть діти, захоплюються українські міста. У мене не було страху. Я знав, що треба робити конкретні справи.

- Ви вже служили в 2022 році?

- Ні, мені тоді було 26 років, тож мене не дуже хотіли брати в ТЦК, але зжалились (зараз це трохи дивно звучить), зважаючи на те, що я сирота, тому вирішили все таки взяти. Я потрапив у роту охорони. Мені пообіцяли, що згодом мене переведуть, коли мені оформлять військовий квиток, у частину, яку я хотів, – 131-й окремий розвідувальний батальйон. Проте так і не перевели. Наприкінці 2023 року я пішов служити в 46-ту окрему аеромобільну бригаду. На той час у мене вже був досвід сапера і пілота. Після пошкодження ноги моя природа служби трохи змінилася, сфокусувавшись на благодійності. Сидячи в бліндажах під Красногорівкою або в підвалах Максимільянівки на Донеччині, я писав людям і компаніям, щоб відкрити мікробанку, зробити спільний збір.

- Коли фонд запрацював на повну потужність?Коли ви почали говорити про себе як благодійний фонд?

- Фонд запрацював у 2022 році. Ми тоді вже більше мільйона доларів залучили, а також придбали купу машин, робили ремонти автомобілів, евакуювали людей тощо. Проте коли в мене брали інтерв’ю про спальні системи, які ми робили, то сплутали наш фонд з іншим. Тоді я зрозумів, що про себе треба активно говорити. Заявили ми про себе через власні цінності, які несемо: волелюбність, безумовна любов, відсутність ненависті і люті, сміливість, внутрішнє світло. Як на мене, це спосіб вираження навіть не проєктів фонду, а себе самих як команди.

- Де саме працюєте і який напрям діяльності фонду?

- Працюємо по всій Україні. Напрям діяльності: РЕБи (абревіатура на позначення комплексу заходів радіоелектронної боротьби з електронними системами противника, - прим. ред.), машини і їх ремонти, комплектуючі до дронів (оптоволокно, відеопередавачі, перехоплювачі ворожих дронів). Ми відкинули все інше, тому що потрібно сфокусуватися на цьому. У нас є майстерня РЕБ, власна СТО і купа партнерських СТО по всій Україні для ремонту автомобілів.

Принцип нашої роботи такий, що ми працюємо за вагомими рекомендаціями, тобто з тими, кого вже знаємо. Яка рекомендація може бути вагомою? Це коли людина, наприклад, відкривала мікробанку і каже, що в неї воює брат/чоловік/родич, який має гостру потребу в чомусь. Ми ніколи таким людям не відмовляємо.

А коли людина вперше почула про наш фонд і просто робить розсилку напів російською мовою, даючи нам запит на мільйон, природно, що ми на такий запит відповідаємо людині звертатися до тих фондів, які її підтримували раніше. Це логічно.

Звісно, не все зав’язується на тій бригаді, в якій я служу, і на суміжних бригадах. Ми працюємо і з ГУР Міноборони, і з Силами спеціальних операцій ЗСУ, і з Нацгвардією. Загалом підтримуємо 23-25 бригад упродовж року. 

- Як поєднуєте роль волонтера і військового?

- Спочатку я був волонтером, потім став військовим, а згодом ці дві сфери  змішалися. Військові дуже люблять створювати драму на рівному місці. Зі мною ніяку драму створити не вийде. Я чітко розумію специфіку цієї роботи, зокрема, як працює танкова рота чи рота ударних безпілотних авіаційних комплексів. Я розумію, як функціонує служба РЕБ. І через те, що я військовий, у мене є доступ до такої інформації, тому у мене зовсім інше сприйняття. Багато запитів скорочуються і відфільтровуються як важливі-неважливі, правдиві-неправдиві. Якщо хтось хоче собі машину, щоб кататися по макарони, то він іде до своєї мами, дістає свої заощадження і катається по макарони. А якщо комусь потрібне авто для бойової роботи або для евакуації людей чи перевезень, то це вже зовсім інші справи.

 - Як відфільтровуєте запити?

- Ми спілкуємося з бригадами, вони розповідають, яка в них склалась ситуація через конкретні бойові події. Внаслідок цього ми розуміємо, кому і що потрібно терміново. Того, хто має критичну потребу, посуваємо у черзі вище. Буває, що замість купівлі машин, ми беремо їх на ремонт, швиденько ремонтуємо і повертаємо на фронт.

Якщо хтось говорить, що дуже потребує генератор, то я розумію, що це не так. Я не вірю, що в бригаді на службі немає жодного генератора. Бо екіпажі не відпускають без генераторів. Інша справа, що їм бракує цього обладнання, але це точно нетерміново.

Так і відфільтровуємо запити. Звісно, немає людського життя більш чи менш важливого. Просто питання в тому, чи є йому зараз пряма загроза або перешкоди для виконання бойових завдань за напрямком. Якщо вони є, то тоді, звичайно, цей запит стає пріоритетним і виконується негайно.

- З  якими головними труднощами стикаєтесь у своїй роботі?

- Бракує людей. У нас наразі до кінця року заплановано більше 60 подій за кордоном. Це передусім концертні тури, які ми організовуємо і ті, хто нас підтримує. Валерія Вовк, наприклад, зараз їздить по США. Також заплановані події в Україні. Це проєкти з бригадою, де я працюю, зокрема військовий інтенсив для цивільних. З Ігорем Кондратюком, чий син служить в нашій бригаді, нині організовуємо тур «Караоке на Майдані». Крім того, маємо величезний проєкт із виготовлення дідухів (українських різдвяних прикрас із колосків, що є традиційним символом урожаю та добробуту в українській культурі, - прим. ред.). Ми хочемо цього року зробити 50 тисяч дідухів. Минулого року виготовили 15 тисяч. Це дуже великі проєкти, тому бракує робочих рук. У цьому й полягагає головна складність у роботі.

Скільки осіб налічує ваша команда?

- Основна команда складається з 23 чоловік. А ось волонтерів дуже багато з різних куточків України і світу. Але вони постійно приходять і йдуть. Щодня ж працює команда з 23 людей.

- Які маєте плани на майбутнє? Чого б хотіли досягти?

- Хотілося б врятувати ще хоча б одне невинне життя. А далі будуть такі ж самі плани (сміється, - прим. ред.). Через років 20 хотілося б зробити так, щоб усе питомо українське, навіть традиційне, стало комерційно привабливим, економічно самостійним. Хочеться створити простір для того, щоб українські майстри мали простір для розвитку, ставали масмаркетом, щоб були цікавими, а ті сенси, які вони передають, транслювалися якнайбільшій кількості людей. Ідеально було б створити мультфільм на цю тему. А ось настільну гру ми вже робимо. Вона присвячена діткам, які через війну втратили батьків. Виручені кошти з цієї гри йдуть на подорожі дітям-сиротам, на купівлю необхідних речей для реабілітаційних центрів тощо.  

- Розкажіть про свою співпрацю з Бучею? Як потрапили на фестиваль Lokalist, що проходив 6 липня в Бучі?

- Взяти участь у фестивалі Lokalist нас запросили організатори. Там багато було усміхнених дітей, що дуже тішить. Це некомерційний захід, але там можна знайти правильних людей. А як співпрацюємо з Бучею? З артистами з Бучі співпрацюємо, пробуємо сюди щось благодійно возити, спілкуємося з місцевими організаторами. Стараємось не нав’язувати увагу до себе.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.