"Навіть у дитинстві я завжди мріяла грати серйозні ролі". Інтерв’ю з актрисою театру і кіно, почесною громадянкою Ірпеня Марією Кочур

Марія Кочур (Форманюк) – актриса, яку добре пам’ятають глядачі Київського театру на Липках і шанувальники українського кіно. За пів століття на сцені вона встигла зіграти сотню різних ролей: від класики до сучасних постановок. Її обличчя знайоме й з екранів: фільми "Наймичка", "Об’єкт Джей", серіали "Гречанка", "Доярка з Хацапетівки" тощо. Але сцена – це лише частина її історії. Доля звела Марію з людьми, які змінили її життя, серед них – видатний перекладач, поет, літературознавець Григорій Кочур. Саме в його ірпінському будинку з 1997 року й дотепер працює приватний Літературний музей імені Григорія Кочура, який створила Марія з чоловіком Андрієм. У першій частині інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" актриса, культурно-громадська діячка, заслужена працівниця культури України (1994), володарка Ор­дену "За заслуги" ІІІ ступеня (2008) Марія Кочур згадує, як починався її шлях на сцені театру і кіно та свої найцікавіші ролі, розповідає про вплив родини Кочурів на її кар’єру й особистий розвиток та чому так важливо берегти творчу спадщину.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

Як мистецтво стало долею

- Маріє, розкажіть про себе, свою родину та її зв'язок з Ірпенем?

- Я дитина війни, народилася в 1942 році. Моя мама – військова фельдшерка. Коли Київ звільнили, мама зі мною повернулася до своїх батьків, які жили на Трухановому острові. Дід був старшим механіком Дніпровського пароплавства, мав освіту і був винахідником. Коли прийшли німці, наша влада боялася, що партизани з іншого боку Дніпра підуть на Київ, тож вигнали всіх людей із селища і спалили абсолютно все. Дід, бабуся, мама і я переїхали на Поділ у вільний будинок по вулиці Фрунзе, 12 (нині Кирилівська, - прим. ред.), де всі ми жили в одній кімнаті. На Подолі я пішла в школу, паралельно займалася спортом, танцювала, співала в хорі. Одного разу я потрапила на один із вечорів у міському палаці піонерів на Михайлівській площі, де представлялась театральна студія, якою керував відомий педагог, актор театру Леся Курбаса Володимир Андрійович Губатенко. Після того як Леся Курбаса арештували, він взявся за роботу з дітьми, тому презентував свою театральну студію. У той вечір у мені щось йокнуло всередині, хоча до цього я вже займалася самодіяльністю, танцювала.  Він запросив на прослуховування. Я пішла, хоча спеціально не готувалася. Він дав завдання щось прочитати, а потім запитав, як я вчуся. Я відповіла, що непогано. Мене взяли з випробувальним строком на кілька місяців. Так я потрапила в цю театральну студію, учасники якої власноруч створювали декорації, костюми для вистав. Серед моїх однолітків із цієї студії виросли відомі актори: Георгій Дрозд, Рая Недашківська... Під кінець школи Володимир Андрійович рекомендував мені подавати документи в театральний інститут (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, - прим. ред.). Як тільки-но я здала іспити в школі, відразу ж почалися вступні іспити в інституті. Я потрапила на курс до Михайла Полієвктовича Верхацького, який, виявилося, був присутній на наших дитячих виставах у палаці піонерів, де, мабуть, підбирав собі студентів. Уже на першому курсі інституту у мене була зустріч з видатними режисерами і роль Мавки (головна героїня драми-феєрії "Лісова пісня" Лесі Українки, - прим. ред.). Режисеромтієї вистави був Сергій Параджанов. Хто він такий, я тоді не знала. Пам’ятаю, це був грудень, дуже холодно. Мене одягли в тоненький купальник, зелену перуку з довгою косою, прозорі стрічечки… Мені було холодно і соромно, бо я практично роздягнена, скрізь бігають освітлювачі й інший технічний персонал. Я молилась богу, щоб все це швидше скінчилось. І тут під кінець вистави вривається якась людина з чорною бородою, щось кричить, розмахує руками. Це був режисер Сергій Параджанов, який тоді ще не був відомим. Він нещодавно з'явився на студії Довженка, то були зйомки фільму під назвою "Наталія Ужвій". За сюжетом вона приїздить у сільський театр, де молоді люди грають героїв із творів Лесі Українки.

Із того часу я потрапила у фокус уваги на кіностудії Олександра Довженка. На екрані я виглядала фотогенічно, тож Сергій Параджанов мене запам'ятав. Коли я йшла по коридорах студії, він мене бачив, розкривав обійми і голосно вітався. Ми з ним дуже добре подружилися.

У 1963 році, готуючись до 150-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, я знялась у фільмі-опері "Наймичка" у ролі Катерини. Так моя кіношна кар'єра пішла вгору. Я потрапила до списків молодих талановитих акторів. Про мене почали писати у журналах і навіть книжках. Зокрема, є книжка "Молоді українські актори", яка розповідає про Аду Роговцеву, Івана Миколайчука… Я опинилася серед когорти таких людей.

З того часу я почала паралельно з театром займатися кінороботами. Мене стали запрошувати на фільми. Другий мій фільм був у режисера Анатолія Буковського, батька Сергія Буковського, дуже хорошого документаліста. Той фільм називався "Сумка, повна сердець", де я грала Катеринку.

Після закінчення театрального інституту мені дали право вибору: театр драми (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, прим. ред.) або Театр юного глядача (нині Київський академічний театр на Липках, - прим. ред.). Я розгубилася, не знала, що відповісти. Проректор інституту порадив обирати ТЮГ, адже, за його словами, там робота буде завжди для такої маленької й худенької дівчини як я. Тож я обрала Театр юного глядача, де пропрацювала практично 50 років.

- Що для вас означав цей досвід?

- Я займалася улюбленою справою, хоча оплата акторів була мізерною. Проте я на це не звертала увагу, як і мої колеги. Ми все одно грали по дві-три вистави в день. Це великий досвід перевтілення в інші персонажі, навіть коли ти граєш звірятко, квіточку чи відьму, там є характер. При цьому я дуже любила танцювати. Театр, книги, музика – усе це поєднано і дуже мене задовольняло.

- Ваше життя тісно пов'язане з театром та літературою. Чи було у вашій родині творче оточення?

- Творчого оточення майже не було. Моя бабуся була неписьменна, яка по суті мене виховувала. Мама працювала з ранку до ночі у санітарній частині стадіону "Динамо". З моїм батьком ми не жили, тож мама заробляла на двох роботах, щоб прогодувати мене й бабусю. Моя тітка Марія трохи співала в консерваторії, але це абсолютно на мене не впливало.

На мене більше справляла враження література, особливо французька, яку я дуже любила читати ще в школі. У сусіда була хороша бібліотека. Читання розвивало мою увагу. Окрім дитячої самодіяльності, творчого середовища навколо мене не було.

Вже коли я потрапила в кіноіндустрію, то моїми хорошими друзями були й кінохудожники, й оператори, й режисери. У театрі я зіграла всіх казкових героїнь.

Щоб тримати фізичну форму, я грала у великий теніс на стадіоні "Динамо" на рівні першого розряду. Теніс познайомив мене з моїм чоловіком Андрієм Кочуром, який у той час працював у спортивній газеті кореспондентом і вирішив написати статтю про актрису, яка займається спортом. У той час я вже стала відомою актрисою. Для мене було не новиною, що про мене пишуть. Єдиною моєю умовою було прохання показати готову статтю перед публікацією. Минуло кілька днів, проте ніхто нічого не написав. Проте згодом Андрій Кочур запросив мене до будинку свого батька в Ірпінь послухати класичну музику. Для мене це було дуже близьке, тому що музика, книжки – це те середовище, в яке я завжди мріяли потрапити. Ми приїхали перший раз в Ірпінь електричкою. Пам’ятаю, йшли до хати по піску по щиколотки, ніякого асфальту ще не було. Так ми дійшли до вулиці Баумана, 12 (нині вулиця Григорія Кочура, - прим. ред.). Андрій завів мене до своєї кімнати, де стояли програвачі. Він дуже любив музику, справжній меломан. Він був знайомий з усіма на той час молодими оперними співаками і диригентами: Анатолієм Солов’яненком, Миколою Кондратюком, Євгенією Мірошниченко, Олегом Рябовим. А ще колекціонував платівки, тож коли ми прийшли, поставив мені ноктюрн Шопена. Уявляєте? Відкрите вікно, сад, ноктюрн Шопена… Звичайно, вся ця романтика мене зачарувала. Ми з ним відразу порозумілися. Я познайомилась з його батьками – Грогорієм Порфировичем й Іриною Михайлівною.

Через пів року ми одружилися. Так я потрапила в Ірпінь, будинок Кочурів, де було море книг.

- Розкажіть, як на вас вплинула родина Кочурів?

- Звичайно ж, на мене дуже вплинула сім'я Кочурів. Коли я познайомилась із Григорієм Порфировичем, то боялася навіть кілька слів сказати, бо переді мною стояла людина, яка знала більше 30 мов. У нас в Ірпені бували всі молоді письменники-шістдесятники: Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко… Вони перебували в ореолі Григорія Порфировича. Він їх вчив, консультував щодо перекладу, наставляв… Хочу зауважити, що коли Григорій Порфирович повернувся з Інтинських таборів, то відновив свої відносини з Максимом Рильським, видатним поетом, перекладачем, з яким вони були знайомі ще з 1930-х років.

Довідково: У 1943 році Григорія Кочура разом із дружиною Іриною Воронович було заарештовано у Полтаві за приналежність до ОУН. Його звинуватили в "українському буржуазному націоналізмі" й засудили до 10 років ув'язнення в Інтинському таборі (Комі АРСР). Там він виконував каторжні роботи на шахтах концтаборів ГУЛАГ м. Інта, проте не припиняв творчої діяльності: перекладав, писав вірші, завдяки іншим в'язням вивчав нові мови, зокрема, естонську, латиську, вірменську, грузинську. Таким чином протистояв реаліям каторги. Після 10 років таборів та ще п’яти років заслання повернувся в Україну з дружиною.

Григорій Кочур і Максим Рильський плідно співпрацювали, разом робили багато перекладів та мріяли відновити школу українського класичного перекладу, яку зародили неокласики: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович… Через Другу світову війну і репресії все було втрачено. Тому в 1960-1970 роках Максим Тадейович і Григорій Порфирович почали звертати увагу на молодих поетів та підтримувати їх – Василя Симоненка, Івана Світличного, Ліну Костенко, Михайлину Коцюбинську, Івана Драча, Дмитра Павличка. За це його виключили зі Спілки письменників України. Він знову на 15 років був викреслений з активного творчого життя, потрапивши в "чорні списки".

Коли пішла з життя дружина Григорія Порфировича Ірина Михайлівна, я останні 11 років постійно приїздила до нього, наводила порядки, допомагала. Наприкінці 1980-х років переклади Григорія Кочура почали з'являтися в пресі, журналах. Із набуттям Україною незалежності він вперше поїхав за кордон. На той момент йому було вже більше 80 років. Так, в останні роки життя ми разом із ним, адже він говорив, що поїде за кордон лише з Марією, побували на наукових конференціях у Польщі, США, Чехословаччині (у 1992 році Чехословаччина розпалась на дві окремі країни – Чехію І Словаччину, - прим. ред.). Варто зазначити, що в Чехословаччині Григорій Кочур зустрічався з президентом Вацлавом Гавелом в артистичному кафе, де Григорій Порфирович встиг подарувати йому свою книжку "Друге відлуння", за яку потім посмертно отримав Шевченківську премію (йдеться про Національну премію України імені Тараса Шевченка – державну нагороду України, найвищу творчу відзнаку за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва, засновану у 1961 році, - прим. ред.)

Коли театр і кіно – улюблена справа

- Ви починали як актриса, а згодом стали помічницею головного режисера і заступницею директора. Як змінювався ваш погляд на театр із роками?

- Для мене це трохи драматична сторінка. Мені було вже близько 40 років. Прийшло нове покоління молодих актрис. Грати я могла або вчительок, або мам, бо за своєю конституцією тіла до бабусь недотягувала. У своїх перших фільмах я знімалась за своїм дівочим прізвищем Форманюк, однак, вийшовши заміж, стала Кочур. І тільки зараз я розумію, що не могла з прізвищем Кочур грати головні ролі після того, що сталося з Григорієм Кочуром у 1970-х роках. Мене запрошували лише на другорядні ролі або в масовку. Чесно кажучи, тоді я не розуміла, чому так відбувається. Лиш тепер усвідомлюю, що не могло тоді прізвище Кочур бути в перших рядках фільмів.

Довідково: Поет, перекладач, літератор Григорій Порфирович Кочур у 1972 році пішов до суду, щоб захистити арештованого дисидента Євгена Сверстюка. Після цього Григорій Кочур став ворогом народу. Його вигнали зі Спілки письменників. Про нього писали наклепницькі статті у пресі. Його не друкували. У Спілку письменників Григорія Кочура прийняли ще раз аж у 1988 році. А після розвалу СРСР Григорій Кочур – поліглот, який знав тридцять одну мову – вперше виїхав за межі Союзу. Він встиг відвідати Польщу, Чехію та США.

Коли наш театр став на реконструкцію і ми переїхали в інше приміщення, новий режисер запропонував мені бути його помічницею. Я погодилась і стала завідувати трупою. Практично з усіма акторами у мене завжди були хороші стосунки, особливих конфліктів ніколи не було, як і інтриг.

Кілька років я працювала помічником режисера в акторській трупі. Згодом відчула, що стала незалежною. Тож зі спокійною душею я написала заяву про перехід з акторської роботи до керівної. Проте в кіно продовжувала зніматись.

Через певний час у театрі мені запропонували стати заступницею директора. Останні 11 років у театрі я займалася адміністративною роботою, яка дала мені дійсно великий досвід, уміння організовувати людей, заповнювати залу, робити рекламу, співпрацювати з пресою, спонсорами. Набутий досвід став у нагоді у моїй подальшій роботі, коли ми почали займатися нашим музеєм.

- Яка роль чи вистава в театрі запам'яталася вам найбільше?

- Найбільше запам'яталися спектаклі "Мій бідний Марат", "Квартира на Арбаті", тому що там є розвиток характеру, складні драматичні колізії, адже це дорослі драматичні ролі. Навіть у дитинстві я завжди мріяла грати серйозні ролі. Це бажання втілилося в життя у деяких роботах у кінематографі.

- Можете розказати, яка для вас була найцікавіша роль у кіно? Що надихає вас як актирису працювати в цій професії?

- Я – театральна актриса, хоча паралельно і знімалась у кіно. Найцікавіша за останнє десятиліття для мене була роль Міри у телесеріалі "Гречанка". Саме такі повноцінні і цікаві ролі я б хотіла грати. Я грала там супер даму у віці, працюючи з Ольгою Сумською, Ольгою Гришиною. Чесно кажучи, таких великих ролей у мене не було до цього.

Також мені запам’яталась моя перша роль Катерини у фільмі-опері "Наймичка", під час зйомок якого я познайомилась із видатними людьми нашої культури Борисом Гмирею (український камерний і оперний співак, - прим. ред.), Ларисою Руденко (українська оперна співачка, - прим. ред.), Сергієм  Лисецьким (український кінооператор і кінорежисер, - прим. ред.). Вони поважали мене як молоду актрису і навчили ставитися до роботи серйозно, зацікавлено. З тих пір на акторському шляху орієнтиром для мене була їхня робота і ставлення до професії. Тож як актрису мене надихають працювати цікавість і любов до творчості.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Багато хто з майстрів слова знайшов своє натхнення в Ірпені. Вся родина Кочурів возз’єдналася лише в 1962 році в Ірпені під Києвом, де Кочури купили дім. Колишнім в’язням оселятися в Києві було заборонено. Будинок Григорія Кочура в Ірпені став осередком культури. Тут збиралися письменники, перекладачі, дослідники літератури. Він створив школу українського художнього перекладу, що об’єднала молодих перекладачів і літераторів.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.