"Наше українське кіно колись стане на ноги. Для цього є всі шанси і професійні люди, які можуть і хочуть працювати". Інтерв’ю з відомим режисером Сергієм Сотниченком

Кіно завжди віддзеркалювало наші емоції, страхи, надії... Але війна назавжди змінила як наше життя, так і саму природу української кінематографії. Режисер-постановник Сергій Сотниченко бачив війну дуже близько. Вона змусила його переосмислити роль акторів, формат серіалів і сенс кіно для глядача. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Сергій Сотниченко розповідає, як проходять будні на знімальному майданчику в умовах повітряних тривог, розмірковує про дітей, які вбирають у себе світ війни, і захоплюється людьми, готовими допомагати створювати кіно, адже життя триває, незважаючи ні на що.

Частина друга ексклюзивного інтерв’ю. Першу читайте за посиланням

Виклики й труднощі знімального процесу

 - Ваш серіал "Жіночий лікар. Нове життя" здобув особливу любов глядачів. Розкажіть, які труднощі виникали під час зйомок?

- Мабуть, найскладніше – виконати запланований обсяг завдань за 12-годинний робочий день. Ви ж розумієте, що під час війни знімати з обмеженим фінансуванням дуже складно. Усе робиться на ентузіазмі. Але й актори довірилися запропонованій тематиці, тому що це була не просто "мильна опера", а стрічка з душевним вектором. Якщо раніше "Жіночий лікар" мав лише вертикальні історії, непов'язані між собою, то тут ми спробували поєднати горизонтальну лінію з вертикальною. Таким чином ми задовольнили тих глядачів, які відстежують горизонтальні історії пацієнтів, переживають разом із ними їхні хвороби, й іншу категорію глядачів, які люблять поговорити про вічне кохання, життя, війну тощо.

Перепон під час зйомок майже не було, окрім швидкості написання і відтворення сценаріїв, адже інколи зйомки випереджали написання нових сценаріїв. А сценарії мали бути серйозні. Горизонтальна лінія має чимось закінчуватися. Не можна починати знімати щось, не знаючи, чим воно закінчиться. Також повітряні тривоги додають труднощів знімальному процесу. Щоразу, коли лунає тривога, доводиться зупинятися, адже не можна знімати під час тривог, а час спливає.

- У серіалі "Жіночий лікар. Нове життя" є не лише хвороби, історії кохання між персоналом, а й висвітлення нашої теперішньої реальності. Наприклад, у першому сезоні було показано блекаут – вимкнення електроенергії в Україні через російські атаки. У другому сезоні глядачі побачили історії, пов'язані з фронтом. Ви й далі плануєте серіал у такому руслі?

- Ні, не думаю. Ця тема призупинилась. Ми знову повернулись до вертикальних історій. Чому призупинилась? Тому що така технологія потребує більшого підготовчого часу. А глядачу це зараз непотрібно. Сьогодні глядач живе швидше, ніж раніше. Зараз мало хто планує далі, ніж на тиждень вперед, зважаючи на війну. Я, наприклад, розумію, що все може закінчитися тут і тепер. Планувати дивитися серіали з 50 серій, щоб у 51-й серії дізнатись, чим скінчилась сюжетна лінія, у нинішнього глядача немає часу. Ми живемо тут і зараз. Мабуть, тому дуже гарно заходять чотирьохсерійки, які можна передивитися за вечір або за день-два. Майже ніхто з нас не живе на пів року вперед. Максимум на тижні. Ми відвикли жити наперед. Створюючи кіно, сьогодні не хочеться піднімати глибокі проблемні питання, адже вони є у кожного з нас мало не щодня. Якщо перенасичувати організм і голову людей подібними важкими роздумами, то нація, мабуть, вимре. Українська нація виживає навіть у найстрашніші часи тому, що не забуває сміятися, жартувати, співати пісні.

- Яку ж головну задачу ви ставили перед собою, знімаючи третій сезон?

- Очевидно, знімальний процес призупинився, бо ми почали схилятись до проблематичних історій, які непотрібні зараз людям. Тому повернулися до маленького вертикального формату, що розказує добру сьогоденну історію, після якої можна спокійно лягти спати, а завтра подивитись наступну історію. Але ж такі речі вирішую не я, а продюсери, переглядаючи рейтинги, різні показники тощо. Мені здається, глядач нині відвик від великих форматів. Стосерійки стали непопулярними, бо нема часу на їх перегляд. 

- Поділіться, які були цікаві, можливо, кумедні моменти під час зйомок? Як виходите зі складних ситуацій?

- Мало не щодня доводиться знаходити рішення в певних ситуаціях. Зокрема, коли йшли зйомки в Бучі, за сюжетом, у ході воєнних дій мала вибухнути і розлетітись криниця. Вода під час війни дуже важлива. Коли в місті ніде нема води, то криниця – справжня знахідка. Коли Ірпінь почав розбудовуватись, майже всі мешканці свої криниці позасипали. А в мене криниця залишилась.

Тож я хотів цю історію відтворити – показати відбудову криниці, але спершу її треба було зруйнувати. Вибухівку знайти не проблема, а ось як дозвіл отримати? Кожен день летять ракети, шахеди… Не можна ж дратувати народ! І ми придумали таку штуку як повітряна бомба, в яку треба було накачати повітря, кудись закопати… І коли відбувся вибух, криницю просто рознесло на шматки, але ж у мене вже знята сцена зі зруйнованою криницею, де актори взаємодіють… Тож на знімальному майданчику маєш бути готовий до всього. 

Що мене дуже здивувало під час зйомок фільму про наших ірпінців ("Лютий Березень"), то це їхнє прагнення допомогти. Нам потрібно було знімати перехід моста в Ірпені під час евакуації.

Мені дуже важливо не збрехати і хоча б візуально відтворити все так, як було насправді.

А нинішній міст вже зовсім інший, новий, хоча його частина збережена як музейний артефакт, яку теж треба адаптувати. За сюжетом, потрібна була велика кількість машин, постріляних окупантами і покинутих людьми. А бюджет у нас як завжди ніякий. Десяток автомобілів ми б знайшли, але не більше. Та й 10 машин – це ніщо порівняно з тим, скільки я їх бачив на мосту під час евакуації. Там неможливо було пройти: не просто всі полоси заповнені машинами, а ще й узбіччя. Я тому й узяв маму на руки, бо не міг проїхати тачкою крізь машини. І мене дуже порадувало, коли художник-постановник сказав, що знає рішення. Він дав оголошення в інтернеті, щоб люди приїхали своїми машинами на міст постояти для зйомок кіно. І коли я приїхав на знімальний майданчик і побачив ту величезну кількість машин, то був вражений. Люди знали, що ми знімаємо про Ірпінь, і хотіли, щоб ми показали все саме так, як було насправді. Усі безкоштовно автомобілями приїхали на міст, ми розставили їх як у лютому-березні 2022 року. В одній із машин сидів чоловік, а нам треба, щоб машина буде порожня. Я попросив водія вийти, щоб виглядало так, ніби машина кинута.

А він відповів, що не може цього зробити, бо не має ніг. Він був на протезах. У мене мало сльози на очах не з'явились, адже ця людина, незважаючи на свою біду, переймається історією про рідне місто! Ми запропонували йому знятись у фільмі так, наче він загинув. Він погодився, художники-гримери зробили з нього труп, на лобовому склі намалювали дірки від куль...  

Я бачу, що мешканці Ірпеня люблять своє місто. Навіть ті, хто приїхав сюди лише декілька років тому. За це їм слід сказати "дякую". Я впевнений, що ці люди не дадуть місту перетворитись на клоаку. Ірпінь буде гордістю України. Я думаю, що ще відбудують будинок культури, який розбомбили біля блокпосту "Жираф", і він стане ще кращим, ніж раніше. Там показуватимуть різні вистави, даватимуть концерти… Люди, які повернулись в Ірпінь після деокупації, – справжні корінні ірпінці.

- Цікаво дізнатись про ваш досвід роботи з дітьми, новонародженими та вагітними жінками. Поділіться, як це було під час зйомок серіалу "Жіночий лікар"?

- Я довго живу, тож бачив, мабуть, все. Я навіть знімав реальні пологи. Досвіду у мене чимало. Працюючи з новонародженими, є певні проблеми, тому що ніколи не вгадаєш, коли дитина спатиме, їстиме.

Якщо прийшов час їй спати, нічого не вдієш. Уся знімальна група чекає, поки дитина виспиться. Лише потім продовжуємо. Також важко з новонародженими, бо іноді нам треба, щоб дитина плакала або сміялась, тож у цьому випадку підгадати неможливо. Намагаємось виходити з ситуації. Наприклад, знаючи, що через чотири години дитину треба годувати, ми через три з половиною години знімаємо сцену, де дитина плаче, бо хоче їсти. Коли потрібно, щоб маля сміялось, знімаємо його після годування.  

З жінками простіше працювати, головне – не перегравати. У нас були реальні вагітні, проте ми їх рідко залучаємо, тому що у кіно треба трохи робити не так, як воно є насправді в реальному житті, інакше глядачам буде нецікаво. Побутові речі не сприймаються художньо. Все одно треба прикрашати. Звісно, коли потрібно зробити УЗД (ультразвукова діагностика, - прим. ред.), то замінити реальний живіт вагітної жінки, де дійсно на моніторі видно дитину, важко.

Вагітні жінки завжди приходили на зйомки з задоволенням, адже потім, коли дитина народиться і підросте, їй можна буде розповісти, що вона є в кадрі ще до народження. Важливо передавати емоції в кадрі, а люди вже самі трансформують їх через себе і власну історію життя.

Кіно як сповідь

- Стрічка "Лютий Березень" – це художній фільм, але з домішками вашого реального досвіду. Як і коли ви вирішили його знімати?

- По-перше, ще коли нас бомбили в Ірпені, мій друг і однокласник Степан Ляліков, колишній військовий, сказав мені як режисеру, що я маю розповісти людям про ті всі події. Він взяв з мене слово, що я розкажу. Він пішов воювати і загинув. Тож зйомки цього фільму – моя йому обіцянка. По-друге, у мене є необхідність виговоритись. Якщо цього не робити при потребі, людину розірве зсередини. Сценарій до фільму "Лютий Березень" я писав майже рік. Чому так довго? Тому що він не зразу склався в той сценарій, яким він є зараз. Спочатку я написав одну історію, потім другу. Усього в мене було шість історій. Я зрозумів, що всі вони різні, але з них можна зробити єдине кіно. Мені не хотілося розповідати про війну, тому що війни і так забагато. Я хотів розповісти про ті відчуття, які були у людей у перші дні повномасштабки. Тому я з'єднав ці історії, хоча було й важко. Матеріалу дуже багато. Усе треба було стиснути й викласти коротко. Протягом року я не лише писав сюжет, а й шукав фінансування. Зацікавленість була практично у всіх, але грошей на зйомки ніхто не давав. Тож я подався на конкурс від Держкіно, де отримав достатньо балів, хоча сценарій ще був незакінчений. Коли продюсер сказав, що надійшла частина грошей, я відразу почав знімати, бо знав: якщо не візьму гроші зараз, то через три місяці їх не буде. Це ж державні гроші, їх кудись перекинуть, а я не зніму фільм. Звісно, то була авантюра. Незавершений сценарій я адаптовував вже на майданчику. У перший день зйомок я сказав акторам: "Сценарій писав я, можливо, там щось не так, але ми всі ми – нормальні люди, тому дозволяю імпровізувати".

Актори відповіли: "Оце так робота!". І потім вони в мене витворяли там таке, що я тільки встигав їх зупиняти. Їм дуже сподобався формат, де немає рамок. Вони пропонували різні речі, варіанти, їм було дуже цікаво. Зазвичай я не дозволяю на знімальному майданчику діяти самовільно. Це був мій експеримент, оскільки я знімав кіно про кіно: кожен з акторів, який грав, свою роль у фільмі, теж мав власну історію перших днів повномасштабної війни.

Документальна стрічка "Лютий Березень" буде масштабною, бо вона не про кіно, а про акторів, які знімаються в реальному фільмі зі своїми історіями, трансформуючи себе. Згадати хоча б ту ж Аду Роговцеву чи Андрія Дебріна. У кожного з них своя історія.

Андрія я фактично висмикнув з передової для зйомок фільму.

У нього була перебита нога. Я його попросив взяти Аду на руки (як я ніс маму під час евакуації з Ірпеня), а він каже: "Не можу, у мене коліна немає". Довелося мені переодягатися в Дебріна, брати Аду Миколаївну на руки і нести через річку. У фільмі є ці кадри. Усі ці історії людей, акторів настільки переплились, що стрічка "Лютий Березень" перетворилася не просто в кіноісторію, яку ми розповідаємо, намагаючись зробити з неї повнометражку, а й стала пластом наших життів із лютого по березень 2022 року. Тому й знімали ми цей фільм у лютому, березні, а закінчили 2 травня. Дякую Ірпеню й усім, хто допоміг і дозволив нам знімати саме в цьому місті, де відбувались події 2022 року.

- Чому цей фільм важливий для вас?

- Для мене як художника важливо виговоритися. Я не замахуюсь зробити круте кіно, завоювати премії чи когось здивувати. Фільм "Лютий Березень" – це моя сповідь перед людьми, Богом, моєю мамою, глядачем. Вона може бути красива чи ні, але вона точно без нюансів і подвійних сенсів. Оскільки ця стрічка не про війну, там немає ніяких страшних речей: відірваних рук чи вбитих людей. У мене було бажання розповісти про те, що тоді відбувалося в душі, що відчувала людина. Це нединамічне кіно, але війна навколо є, бо людина її відчуває через пронизливу тишу і гучні вибухи. Я багато разів знімав кіно про війну, але, мені здається, я весь час до цього брехав, поки на власному досвіді не побачив війну зовсім по-іншому. Тож відтворювати все якомога правдивіше, знімаючи кіно, – моя особиста необхідність.  

- Що глядачі можуть взяти для себе з фільму "Лютий Березень"?

- Передусім емоції. І я так думаю, що навіть не наші глядачі, а закордонні. Українці ж подякують, тому що про Ірпінь ще ніхто кіно не знімав. Про Бучу знімали. Глядач із моїх фільмів може взяти розуміння того, що насправді війну виграють не військові, а всі ті, хто виживає в умовах війни. Стріляти і захищатись з автоматом – це найпростіше. А ось вижити в тилу, захищаючи своїх рідних, найскладніше. І ця складність випадає переважно на долю жінок, які підтримують нашу армію, моральний стан суспільства, народжують і виховують дітей – майбутнє покоління.

Мені хотілося показати, звідки береться бойових дух українства, козацтва, настільки стійкий, що дамаська сталь просто відпочиває (дамаська сталь – це складний сплав, який поєднує в собі високу твердість і гнучкість завдяки чергуванню шарів сталі, - прим. ред.). Що відбувається в душі людини, яка бачить і переживає смерть рідних, але знаходить в собі сили жити далі? Як психіка витримує такі ситуації? Я думаю, що про це має говорити кіно.   

- Коли можна буде подивитися фільм "Лютий Березень"?

- Роботи попереду ще багато, оскільки фільм емоційний, а не екшен. Відтворення емоцій не робиться швидко. І хоча фільм уже змонтований, я з ним ще працюю. Музика, інтершуми, текст мають бути правильними. Я думаю, що стрічка буде закінчена до кінця поточного року. А подивитись її можна буде вже в 2026 році.  

Українське кіно має майбутнє

- Ви бачили війну дуже близько. Як змінилося ваше ставлення до кіно та ролі акторів?

- Я став великим противником брехні, бо побачив достатньо для того, щоб зрозуміти: найцінніше – це правда. Якщо раніше я міг спокійно відреагувати, коли актор недограв, то зараз я кажу, що так не можна, бо фрагментарна, поверхнева розповідь про долю людини – це вже не моє. Можливо, я став дорослішим, але мені це вже нецікаво. Навіть якщо мені платитимуть гроші, я брехати не буду. Я закликаю всіх своїх колег також перейти на такий формат взаємовідносин із творчістю. Інакше нічого не зміниться. Продюсери ж не дивляться кіно, а рахують перегляди і гроші. А ми – режисери – маємо зробити певний симбіоз між грошима і висвітленням правди. Лише тоді це буде гарне чесне кіно.  

- Над якими проєктами зараз працюєте? Що плануєте? 

- У мене в роботі зараз історія, яку я б хотів розповісти, про дитячий будинок на нейтральній території. Уявіть собі, що бойові дії закінчились, фронт відступив, а дитячий будинок, де мешкає семеро дітей різного віку і дві виховательки, залишився сам по собі. Ніхто не йде визволяти мешканців цього будинку. Зрештою туди заходять росіяни. Дітям і дорослим вдається втекти через каналізаційну систему. Дай Бог, щоб ця історія відтворилась і мені вдалося показати, як змінюється психіка дітей після усіх випробувань. Діти як губки: вбирають в себе все, що відбувається навколо. Сценарій написаний таким чином, що діти обирають життя в умовах війни. Ось про це моя наступна історія.

- Досить цікава історія. На якому ви вже етапі?

- Написана перша серія, тож ми працюємо, хоча як і з фільмом "Лютий Березень", грошей нема. Я не знаю, чи буде фінансування, але мені хочеться виговоритись. Я вважаю, що ця історія маю право на існування, а ось чи зачепить вона глядача, покаже час.

А в планах ще є дуже багато ідей, тому що одна історія породжує іншу. Якщо у стрічці "Лютий Березень" я говорив про себе і власні відчуття, то тепер думаю, що можна розповісти про дівчину, яка мала проблеми зі слухом, але пішла воювати. Дивом вона потрапила до війська і навчилась управляти дронами. Ця дівчина сприймала світ не так, як звичайна людина, а по-своєму: дотиком, ритмами, вібраціями... І вона стала професіоналом своєї справи. Її "розкусили" не зразу, лише згодом здогадались, що вона погано чує. Треба ще написати нормальний сценарій, але спершу слід зрозуміти, як сприймають світ глухі люди.

- І на завершення нашого інтерв'ю хочу запитати вас про українське кіно. Які бачите виклики та можливості на шляху його розвитку?

- Я думаю, що наше українське кіно колись стане на ноги. Для цього є всі шанси і професійні люди, які можуть і хочуть працювати. Майбутнє в українського кіно є, але не вистачає здатності людей доводити все до кінця. В Україні є дуже сильні творчі люди, які хочуть знімати кіно. Звісно, в умовах війни надзвичайно важко працювати, практично нереально належати самому собі. Набагато легше створювати кіно за кордоном. Але ж після війни буде стільки історій, вартих висвітлення! Сьогодні, переглядаючи сценарії, які мені пропонують, я здивований, що далеко не всі вони про війну. Чимало  сценаріїв про інші речі, що каталізуються війною. А війна, на думку істориків, – це поштовх до розвитку. Тож нехай цей поштовх народить велику кількість цікавих, неординарних історій не про війну.

- Дякую за вашу сміливість і досвід, яким ви сьогодні поділилися з нами.

- І вам дякую.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.