“Те, за що я боровся все життя, – відтворення емоцій та показ реальних подій – могло зникнути разом зі мною”. Інтерв’ю з відомим режисером Сергієм Сотниченком

Усе життя Сергій Сотниченко працює з історіями: у театрі, на телебаченні, в кіно. Але після 24 лютого 2022 року він став не просто режисером, а свідком і літописцем війни. Ірпінь, де він зустрів повномасштабне вторгнення разом із сім’єю, став водночас пасткою й точкою неповернення. Коли довкола гриміли вибухи, а кожен день міг бути останнім, він узяв до рук камеру. Ті кадри облетіли світові медіа, а згодом стали основою стрічки "Лютий Березень". Сьогодні Сергій Сотниченко зізнається: кожен його фільм як вирваний зуб, кожна історія прожита особисто. Він переконаний, що режисер має пропустити крізь себе кожну сцену, щоб глядач повірив. Про шлях від дитячих мрій до кіно, силу реальних історій, про війну та фільмування під час окупації читайте в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа “Погляд”

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

 Життя як кіно: між випадковістю і вибором

- Пане Сергію, ви понад 30 років працюєте з історіями: на сцені, в кадрі, у реальному житті, а після 24 лютого 2022 року – вже як прямий свідок історії. Давайте почнемо з витоків. Пам’ятаєте, коли вперше відчули потяг до режисури?  

- Усе моє життя – перелік випадковостей. Я хотів бути ким завгодно, але не режисером. Проте доля вирішила інакше – і я став режисером. У мене були такі моменти в житті, коли я хотів взагалі кинути режисуру, вважав її неперспективною, нікому не потрібною. А потім, коли доля дала можливість мені виговоритись, я почав знімати кіно.

 - А ким ви мріяли стати?

- У дитинстві я хотів стати археологом, клоуном або циркачем, хотів займатися акробатикою. Я вмів веселити своїх однолітків, тому вони мені казали йти працювати в цирк. Але так сталося, що я вступив до Київського інституту культури (нині Київський національний університет культури і мистецтв, - прим. ред.), де вчився на театрального режисера. Після інституту я навчався на кількох режисерських курсах, закінчивши які став режисером спочатку на телебаченні, а потім і в кіно.

- Як відбувся перехід від театральної справи до телебачення і кіно?

- Для режисера цей перехід відбувається автоматично, тому що закони одні і ті ж. Але актори мені дякують, тому що я з ними працюю не так, як режисери кіно. Вони кажуть, що після моїх пояснень навіть грати не треба, адже як театральний режисер я пропускаю через себе кожну сцену.

Перш ніж дати актору якусь складну задачу, я виконую її сам. Я навіть власноруч перевіряю зброю, якщо вона використовується у фільмі. Переконавшись, що вона заряджена холостими патронами, даю її акторам. Зі свого боку актори відчувають і цінують мої зусилля, бачать, що режисер за них горою і нікому не дасть осоромитись. Але ж я й витискаю з акторів на повну, наскільки вони спроможні. 

На мою думку, якщо людина йде правильним шляхом, доля їй буде в цьому сприяти. Якщо я став кінорежисером, значить так було потрібно. Мені не дуже цікаво робити одні й ті самі проєкти. Я люблю щоразу пробувати різні жанри. Тому я робив і політичні програми, і ток-шоу, і кліпи, і рекламу, а згодом перейшов до документального кіно. 

Перш ніж залишитися в кіно, постійно перебував у пошуку. У кіно немає жодного однакового дня. Щодня чекає якийсь сюрприз, незважаючи на підготовку. Були випадки, коли я приходив на знімальний майданчик, а в мене по плану дві сцени, в одній з яких має йти дощ, а в другій – світити сонце. Я подивився на сіре небо і попросив бога послати мені зливу, оскільки грошей на штучний дощ чи сонце як завжди не було. І сталося диво – пішов дощ. Ми швиденько зняли сцену під дощем. А потім я сказав: "Все, досить, боженьку, дякую тобі, тепер мені треба сонце". І що ви думаєте? Хмари розійшлися – і вийшло сонце. На мене так підозріло тоді подивилась уся знімальна група… А потім я згадав, що не дозняв один кадр під дощем, тож знову попросив дощу. Хмари зібрались, знову пішов дощ, а група перехрестилась (сміється, - прим. ред.). І так було неодноразово. Мене часто питають, як мені вдається замовляти погоду. Колись потрібен був лапатий красивий сніг. Зйомка відбувалась на Рибальському  мосту в Києві. За сюжетом там мала бути зворушлива сцена, коли зустрічаються дві машини. І ось у мене машини є, а зворушення нема. Я тоді подумав: от якби зараз пішов сніг. Взяв 50 копійок і сказав: "Боженьку, я тобі даю авансом ці 50 копійок, а ти дай мені снігу". І що ви думаєте? Пішов сніг, я відзняв сцену під снігом. Подякував.

Я вважаю, якщо людина живе правильно, має чисті, світлі бажання, то доля прокладає потрібний шлях. Я ніколи не роздумував, чи вдасться мені стати відомим режисером, я лише намагався говорити через свої фільми. Почули мене глядачі чи ні, мене це зараз навіть не цікавить. Головне, що мені цікаво займатись режисурою, і я впевнений на 100%, що знайдеться ще 100-200 тисяч людей, яких зацікавить те, що я роблю.

- Що вас найбільше приваблює в роботі з реальними історіями?

- Мене найбільше приваблює відтворення тієї атмосфери, яку ніколи вже не повернути. Ми живемо тут і зараз, вчорашній день не повернеш. Тому й кажуть, що найціннішими є не фотографії вчорашнього дня, а емоції. Фотографії відтворюють красу, композицію, а емоції ти ніколи не повернеш. І працюючи з реальними історіями, найцікавіше відтворювати ті правдиві, справжні емоції, які вирували в певний момент. Якщо це вдається, тоді така робота стає дуже цінною. Я це зрозумів ще в документальному кіно, створюючи потужні стрічки "Діти Перемоги" і "Розщеплені на атоми". Працюючи над ними, мені було важливо відтворити емоції, які я пропустив через себе.

Моя мама – дитина війни. Тому у фільмі "Діти Перемоги" я розповідав про неї, опираючись на її спогади про батьків, її відчуття. Так само було й під час зйомок стрічки про Чорнобиль. Я там був, відчув усі ті події 1986 року, проніс через себе. На мою думку, мені вдалося передати правильні емоції. Якщо будуть ще знімати кіно на ці теми, повторити такі емоції буде важко.

- Ви працювали над десятками проєктів. Який проєкт для вас був найскладнішим чи найважливішим?

- Згадуючи зараз усі свої роботи, я усвідомив, що навіть у найдешевших проєктах я знаходив те, що мені дуже подобалось. Я намагався співвідношувати ті речі, які мав розповісти, і з тим, що мені замовили. При цьому я завжди знаходив якісь атмосферні, музичні речі, незвичні моменти, які відтворювалися. Усе це приносило мені задоволення. Всі мої роботи складні. Найважчими були, мабуть, ті, які найправдивіші. Кожне моє творіння як вирваний зуб. Якщо режисер віддається своїй справі, то він щоразу ніби вириває зуб, тому що на ньому тримається весь процес. Треба запалити всю команду і пояснити, що потрібно. І тоді всі працюють так, як ти хочеш. У кожної людини є свої суб'єктивні враження, які режисеру треба зв'язати, скласти до купи, щоб вийшла гарна робота.

Головне – не думати про те, що скажуть люди, бо у всіх нас своя війна, ми її бачили і сприймали по-своєму. Це страшні, болючі речі, але ми зараз не можемо розповідати про всіх у цій війні, бо не вистачить і сотні років. Ми зараз розповідаємо якісь конкретні історії, а завтра – інші. Не можна їх змішувати.

- За вашими роботами відчувається увага людини в момент перелому. Скажіть, чому саме таке ставлення у вас до цього?

- У момент перелому людина стає самою собою. Мені здається, найцінніший момент, коли людина вирішує зробити той чи інший крок, щось вирішує, аналізуючи своє життя, намагаючись зрозуміти свої істинні бажання. Бо саме тоді вирішується її доля. Глядач розуміє, що його життя залежить від того, що він обере і як поведе себе сьогодні. Всі люди народжуються чистими, але потім стають зрадниками, вбивцями подібно тим, які стріляли в людей у Бучі. Як у них у голові народилась ця нелогічна думка, що вони нас захищають у нашій же країні, вбиваючи нас. Ще й незадоволені тим, що ми не здаємось. Нонсенс. І оці ненормальні, нелогічні парадокси, що сидять у росіян в голові, мене дуже дивують. Це на рівні психічного зламу.  

Фіксувати, щоб зберегти

- Розкажіть про ваші емоції на початку повномасштабного вторгнення. Наскільки важко буде їх відтворити в майбутньому?

- Моєю першою емоцією було велике здивування. Ми ж звикли, що людство розвивається. Я в жодному разі не думав, що є речі, про які не можна домовитись мирним шляхом. Ми ж цивілізовані люди. Я не вірив, що почнеться повномасштабне вторгнення, а це сталося 24 лютого 2022 року. На наступний день у мене мав бути знімальний день. Спочатку я думав, що це певні провокації, тому навіть сказав знімальній групі збиратись і їхати на майданчик, де залишилась техніка, костюми… Я сподівався, що відбудуться домовленості і ніякої війни не буде. Але коли у моєму дворі вибухнула міна, мене відкинуло на стіну, я зрозумів, що війна таки прийшла, тож сказав усім сидіти вдома. І якщо першою моєю кінороботою про війну була чотирьохсерійна картина "Під одним дахом", то другою стала більш потужна стрічка "Лютий Березень".

- Ви зустріли повномасштабне вторгнення у себе вдома в Ірпені. Чому прийняли таке рішення залишитися, а не виїжджати разом із мамою?

- Я думав, що Ірпінь – найбезпечніше місце, адже сподівався, що росіяни підуть чернігівською стороною, бо там пряма дорога. Але коли я побачив гелікоптери, що летіли на летовище Гостомеля, я прозрів. Головна моя задача полягала у тому, щоб вивезти сім'ю. Дітей я випхав майже одразу на другий день. Але ж мама не вірила, що почалась війна. І лише коли почало прилітати нам у двір, мости Ірпеня вже були підірвані, тож вивезти маму було неможливо. А вона майже не ходить. Сам би я міг піти, але з мамою ніяк. Тому й залишився. Терпіли ми до останнього. До того ж Ірпінь був частково окупований.

Та коли окупанти стріляли за сусідньою дев'ятиповерхівкою біля мого будинку, я зрозумів, що завтра вони будуть у нас вдома. Я посадив маму в тачку, якою возив дрова, і побіг.

- Але навіть у такі складні моменти ви взяли камеру в руки і почали знімати. Це якийсь ваш професійний поклик чи власна рефлексія на все, що відбувалось? Коли зрозуміли, що треба знімати?

- Це, мабуть, дурість. Я був впевнений майже на 99%, що ми з мамою не вийдемо, а загинемо. Настільки було важко й незрозуміло. Я думав, що якщо загину, то ці емоції пропадуть. Те, за що я боровся все життя, – відтворення емоцій та показ реальних подій – могло зникнути разом зі мною. Побачивши весь той жах, я почав спочатку фотографувати, бо економив заряд батарейки у фотоапараті, адже не було електроенергії. Але в певні моменти, коли я вже прощався з життям, вирішив писати відео. На тому відео я звернувся до сина, зробив дві копії. Один телефон закопав, а другий запхав у шкарпетку. Вирішив, що якщо підірвусь на міні, то нога хоча б залишиться і в шкарпетці знайдуть відео. Ось такі були в мене тоді думки, які нормальній людині в голову не прийдуть. Тож це не було професійним покликом, а спонтанністю. Спеціально я не ходив фіксувати. Лише коли йшов по справах, наприклад, шукаючи мобільний зв’язок, паралельно знімав усе, що відбувається навколо. Був випадок, що я відзняв людину на відео, а на наступний день вона загинула від міни у себе в будинку. Взагалі вибухи були практично постійно. Це зводило з розуму. Місто Ірпінь було пусте, але попри відчуття покинутості складалося враження, що за тобою стежать із кожного вікна. Пташки не співали, собаки не бігали, ніде нікого, повна тиша, але ти йдеш і відчуваєш, що десь сидить снайпер. До речі, по мені стріляв снайпер біля дому з вікна багатоповерхівки.

Ось так із дуже дивними відчуттями ми якось дійшли з мамою до моста, де нас засік російський дрон і почали летіти ракети. Я кинув тачку, взяв маму на руки і побіг. Та на заваді нам стала річка, через яку довелось бігти по дошках, що хитались. Перебратись мені допоміг волонтер, а маму під руку підхопила дівчина. Вже не пам’ятаю як саме ми опинилися в машині, бо все як уві сні. Нас довезли до Академмістечка в Києві.

Загалом ми залишались в Ірпені три тижні без зв'язку. Ми навіть не знали, куди йти і чи варто взагалі, адже ніякої інформації не було. Я лише бачив наші розбомблені блокпости і не знав, чи є десь перехід. І коли ти йдеш і не знаєш, куди саме, це страшно. Такі емоції я намагався відтворити в своєму фільмі "Лютий Березень", але зараз, монтуючи його, бачу, що це вдалося на процентів 50. Найприкріше, що я зараз сумніваюсь, чи варто всі ті емоції, що вирували на початку повномасштабного вторгнення, відтворювати.

Українці таке кіно дивитись не будуть. Усім настільки набридла ця війна, що знову відчути ті емоції, бажання немає ні в кого. У мене ж є бажання закінчити кіно і залишити для наших дітей, онуків, які, можливо, захочуть знати, що відчував їхній дід. А моє покоління, яке це пережило, навпаки хоче заплющити очі й забути. Бо це реально дуже боляче. Я навіть не можу уявити, хто може допомогти нам наказати росіян, змусити їх відповісти за свої вчинки. Мені б дуже хотілося, щоб ми змогли, адже вони всіляко намагаються приховати свої злочини, все перекроїти, перевернути. Я надіюсь, що доживу до того моменту, коли вони понесуть покарання за свої вчинки.

 - Що найбільше закарбувалося у вашій пам'яті у перші тижні повномасштабної війни?

- Понад усе я хотів відправити своїх рідних з Ірпеня на евакуацію. Останньою вийшла моя дружина Галя, яку психологічно дуже придавило. Вона могла добу сидіти під стінкою. І мені довелося придумати одну хитру річ. Оскільки Галя не хотіла евакуйовуватись сама, я сказав, що разом із нею підуть двоє наших сусідів, яких я вмовив, що виведу. Це був емоційно найскладніший момент. Коли вони евакуювались, залишився я і мама. Навколо темрява, холод страшний і всередині таке відчуття пустоти, яке мене ніколи не пронизувало. Я дістав свій телефон, там 1% зарядки, увімкнув музику і почув, як Святослав Вакарчук співає «Холодно...». Вперше за весь час я заплакав… Заряду вистачило на пів куплета, телефон сів. Ту порожнечу, холод і темряву я ще довго пам'ятатиму. Бо коли бомблять, все навколо вибухає, ти насправді нічого не відчуваєш, спрацьовують лише якісь інстинкти. Наприклад, коли я на своєму балконі побачив, як через приліт у двір до сусіда почалася пожежа, то не роздумуючи, полетів гасити сусідське подвір’я водою з криниці. Набираю воду, біжу і тут вдруге чую вибух. Але все одно біжу за новою порцією води. Щось же мене штовхало це робити, а не просто сидіти, ховатись. Я розумів, що пожежа знищить будинки. Коли люди повернуться, то не матимуть де жити.

- У такі моменти ви знаходили можливість не лише вижити, а й подумати, як воно буде далі, потурбуватись про чуже житло. Це все говорить про незламність нашого українського народу. На вашу думку, як змінився Ірпінь за останні три роки? Які позитивні та негативні тенденції спостерігаєте?

- Я пам'ятаю Ірпінь ще з 1960-х років. Мій перший спогад про те, як я сидів на вулиці Северинівській в колії від машин. Вулиця була ще незаасфальтована, а проста піщана дорога, роз'їжджена машинами. І в цій пісочній колії я сидів і грався камінцем. Тоді це був милий дачний район, навколо ліс. До 2014 року Ірпінь практично не змінювався, аж поки його не почали активно забудовувати, розпродавати землі… Щоб люди не бунтували, вдавались до хитрощів. Так, одного разу людям сказали, що на території ринку збудують великий класний торговельний центр, але замість цього з’явилась багатоповерхівка. Так само обманними шляхами створювали численні житлові комплекси. З появою великої кількості житла зросло населення Ірпеня, проте нових шкіл і садочків не додалося. На мою думку, місто стало красивішим, однак я за те, щоб його розбудовувати розумно, технологічно зручним із широкими дорогами. Нині треба виправляти багато зроблених помилок. Мені б хотілося, щоб Ірпінь був спокійним містом, яким я його пам'ятаю ще з дитинства, де можна було б ходити вечорами у парк, зони відпочинку…

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram