"Наша річка Ірпінь стала Рубіконом, який вороги не подолали". Інтерв’ю з журналістом і письменником Валентином Собчуком

Український письменник, журналіст, член Національних спілок письменників і журналістів, співробітник Медіацентру Державного податкового університету в Ірпені Валентин Собчук є автором різноманітних поетичних збірок. У 2023 році вийшла у світ його книга під назвою "Рубікон", куди увійшла низка спогадів та поезій про героїчні вчинки жителів Приірпіння на початку повномасштабного вторгнення. Що надихнуло на створення книги, про процес її написання під час блекаутів та про роботу медійника в умовах війни він розповів в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд".

Гостомель – Буча – Ірпінь – щит столиці

- Валентине, оскільки наш офіс знаходиться у Бучі та є регіональним медіа Київщини, розкажіть, що для вас є трикутник Гостомель – Буча – Ірпінь у вашому житті?

- Для мене Ірпінь, Буча і Гостомель є щитом столиці. На початку повномасштабного вторгнення цей щит тримали воїни ТРО і прості жителі цих міст, про яких я розповідаю в моїй книзі. Ці три населені пункти розташовані біля річки Ірпінь, яка й стала Рубіконом, що не змогли подолати рашистські війська. У своїй книзі я розповідаю, чому ж расшисти не змогли перейти таку маленьку річку. А тому, що наше Приірпіння, на мою думку, є місцем сили, де козацький дух – батько усім: нашим воїнам ТРО і пересічним громадянам, які їм допомагали, залишаючись у місті, незважаючи на обстріли. Звичайні люди допомагали і нашим танкістам. Усього було два танки, але саме вони врятували ситуацію – і рашисти не дійшли до шостої лінії Ірпеня, за 200 метрів до мого будинку.

- Що саме вас надихало писати вірші у мирні та вже у воєнні часи?

- Вірші я почав писати ще у дитинстві, але до війни вони були переважно ліричні або на історичну тематику. А у воєнний час мене надихало те, що я був свідком цих подій. Я бачив, як почалася війна, хоч у неї ніхто не вірив до останнього моменту. У той час я працював редактором сайту в Гостомельській селищній раді, тож 25 лютого поїхав на роботу на велосипеді. Я бачив, як у Гостомель заходили гвинтокрили і летіли так низько, що, здавалося, можна було розгледіти обличчя пілотів. Їх було дуже багато, зараз пишуть, що 35. Потім почався бій, ми всі вибігли на ґанок селищної ради, не розуміли, що відбувається. Хлопці з муніципальної варти, які служили в АТО, сказали: "Це летить Ка-52, летить війна". (Ка-52 "Алігатор" – російський бойовий вертоліт, – прим. ред.) Все одно ми тоді не вірили, хоч і чули, як розпочався бій, перший грім на летовищі Антонова. Потім стало відомо, що висадився ворожий десант, тож нас відпустили з роботи. І мій перший вірш у воєнний час так і називається "Гостомель. Звідки почалася війна".

- Розкажіть, як ви та ваша родина зустріли повномасштабне вторгнення?

- Ми зустріли досить спокійно, моя родина не квапилася з евакуацією, хоча навколо точилися бої. Навіть був момент, коли дружина варила борщ, а під вікнами спалахнув літак. То збили бомбардувальник Су-34, а вона каже:

"О, збили гадюку".

Ми не втрачали спокою, не знаю, чому саме. Вже потім, коли почалися люті обстріли, що навіть із димаря сипався пісок, я почав думати, як вивезти родину. Знайомі дали мені трохи пального – і 5 березня ми виїхали. Їхали бездоріжжям, по дорозі молилися іконі святого Миколая Чудотворця, яку взяли з собою, – і сталося чудо, бо в лісі натрапили на бульдозер, звідки злили трохи пального, адже нам не вистачило б нікуди доїхати. Цього ж дня післяобід Стоянка вже була зачинена для проїзду, а Романівський міст став дорогою життя, про що всі пам'ятають і не забувають досі. Про це є окремий розділ у моїй книзі.

- За весь період бойових дій ви були дуже активні в інформаційному полі. Чи відчували загрозу з боку росіян як медійник?

- Тоді у мене була впевненість і віра, що я роблю все правильно. Я був дуже активним, багато писав і поширював у соцмережах, доповнюючи власними віршами. Я все аналізував, але якийсь аналіз щодо власної безпеки був відсутній. Я жив тими подіями, у мене навіть було відчуття, що скоро все закінчиться, росіяни нарешті зрозуміють, що вони зіткнулися зі справжнім козацьким духом, із нащадками козаків. Але, на жаль, вони й досі цього не зрозуміли.

Зараз, аналізуючи ті події і враховуючи розповіді знайомих, розумію, що росіяни всю інформацію відстежували по телефонах, відразу ж починали обстрілювати місця, звідки йшов сигнал. І себе, і свою родину я наражав на небезпеку, навіть не усвідомлюючи, що таке можливо. Звичайно, якби все повторилось, я б з дому не робив подібних трансляцій в інтернет.

- Яку роль, на вашу думку, відігравало інформування людей через соцмережі?

- Як на мене, мої матеріали згуртовували людей і вселяли віру в нашу перемогу. Вороги хотіли зламати нашу психологічну витримку. А коли такі матеріали з'являлися, всі бачили, що Україна стоїть. Це допомагало триматись, заспокоювало.

Коли Гостомель був у блокаді, я скрізь писав пости про допомогу, про організацію зелених коридорів, ще тоді живий Юрій Прилипко, гостомельський голова, звертався до президента і міністрів. У книзі я пишу про його загибель.

Також я допомагав своєму знайому евакуюватись із Гостомеля, писав йому есемески про зелені коридори, бо в мене був доступ до інтернету, коли я був в евакуації.

- Давайте згадаємо бої за Гостомельський аеропорт. Пам'ятаєте, звідки брали інформацію?

- Так, звичайно. Я був свідком і очевидцем перших боїв, які тривали всю ніч. Орків вибили під ранок, коли десантувалися наші спецпризначенці. Більше інформації мені стало відомо вже згодом, оскільки я як редактор сайту співпрацював із пресслужбою Національної гвардії.

Пізніше, влітку, я гуляв на березі річки Ірпінь і зустрів там учасника тих подій, який саме був на реабілітації і релаксував стрільбою з лука. Ми познайомились, розговорились, він трохи розповів про ті події. За його словами, це був епохальний бій, що не дав приземлитися російським літакам «Іл», де на борту було по 3 тисячі орків, щоб штурмувати Київ.

Взагалі сюжет моєї книги формувався по гарячих слідах із постів у соцмережах. Люди самі відгукувались, я їх цитував. Це добре, що в нас є соціальні мережі, де багато відкритих матеріалів, можна все порівняти, проаналізувати і зробити свій висновок.

Поранене Приірпіння

- Яким ви побачили Приірпіння після деокупації Київщини?

- Приірпіння побачив глибоко пораненим. Коли йдеш вулицями, відчувається увесь застиглий біль людей, які там жили. Хтось із них не повернувся, когось вбили. Цій темі я присвятив кілька віршів. Пізніше дізнався, що вулиця Пушкінська в Ірпені, нині Василя Стуса, була нашою Голгофою.

А ще в Ірпені хотілося довго слухати тишу як музику. Після періоду лютих боїв та обстрілів, здавалося, що тиші не буде ніколи. Я бачив, як місто відновлювалося, будувалися мости, ми почали підніматися з руїн.

У той час приїздили іноземні делегації, я навіть бачив Емманюеля Макрона й Олафа Шольца. У мене брали інтерв'ю японські тележурналісти, які нам дуже співчували.

Вулиця Вокзальна у Бучі, світлини якої облетіли весь світ, для мене відкрита рана. Я нею часто проїжджав. Неподалік від неї жив мій знайомий, який писав хроніки війни, фотографував цю вулицю, світлини виставляв у Фейсбуці, тож, можливо, через це й загинув, бо мав ознаки насильницької смерті.

- Які ваші найщемкіші, теплі, надихаючі спогади із кінця весни – початку літа 2022 року?

- Найщемкіше було бачити, як наше Приірпіння відновлюється. Коли я поїхав по роботі в Мощун, куди росіяни дуже хотіли прорватися, я думав, що села там не побачу. Пам’ятаю, як йшли із старостою села, скрізь лише стіни, будинків немає, а люди повертаються і живуть в якихось господарських приміщеннях, комусь волонтери надали вагончики. Люди поверталися як лелеки до своїх поранених гнізд. Тож не дивно, що на стіні зруйнованого будинку культури у Мощуні іноземні волонтери намалювали саме лелеку як символ відновлення, повернення людей.

Літо 2022 року для мене було періодом піднесення бойового духу, якого додавало ЗСУ. Ми жили повідомленнями про героїчний наступ наших військових. У Гостомелі у той час тільки-но починалися перші волонтерські рухи щодо відновлення будинків.

Річка Ірпінь – неподоланий росіянами Рубікон

- Розкажіть про свою книгу "Рубікон", яка вийшла друком у 2023 році. Як взагалі створився задум цієї книги і згадайте найскладніші та найяскравіші моменти.

- Задум моєї книги "Рубікон" розпочався з назви. До 5 березня я залишався в Ірпені, мав зв'язок із ТрО (територіальна оборона, – прим. ред.) , допомагав, чим міг, і завжди відстежував усі події. Коли вже книга почала писатися, друзі телефонували і розповідали про ситуацію в Ірпені. Це було дуже актуально. Я багато писав про ці події у Фейсбуці. Усім було важливо знати, що Ірпінь стоїть як щит.

Коли в квітні-травні я повернувся у деокупований Ірпінь, то в мене вже був задум написати книгу про ці події, які розвивалися на берегах нашої річки Ірпінь, що стала річкою-воїном, річкою-захисником, як у повісті "Захар Беркут" Івана Франка. Там, за сюжетом, татари напали і зруйнували греблю, а вода їх затопила. Схоже сталося й у нас із річкою Ірпінь під час битви за село Мощун у Бучанському районі. Коли росіяни зрозуміли, що в Мощун вони не потраплять, то підірвали греблю на Київському водосховищі в селі Козаровичі, а потім ще й шлюзи. Піднявся рівень води у Київському водосховищі, пішла течія, їхня техніка забуксувала, вони нагадували жаб у болоті. І от наша річка Ірпінь стала Рубіконом, який вороги не подолали. Усе це я описую в своїй книзі. Так у мене сформувався образ річки Ірпінь – Рубікону, який не подолали рашисти на відміну від Юлія Цезаря, що прагнув зруйнувати демократію.

Юлій Цезар перейшов через річку Рубікон 10 січня 49 року до н. е. Це стало початком громадянської війни між Цезарем і Помпеєм у Римі, – прим. ред.

- Назва вашої книги "Рубікон" пов'язана з відсилкою до давньоримських часів і того, що впродовж століть ріка Ірпінь на півночі і заході оберігає Київ від наступу ворогів. Багато хто в спогадах про лютий-березень 2022 року каже, що річка була суттєвою перепоною в доктрині Путіна "Київ за 3 дні". Згодні з цим?

- Дійсно, я так назвав, бо історія має властивість повторюватися. Цезар вагався, чи переходити йому Рубікон, але він мав на меті захоплення влади і повалення демократії, яка була при республіці. Він перейшов Рубікон. Путін думав, що подолає Ірпінь. Але ж Ірпінь – це не Рубікон. Він думав, що це невеличка річка. Якби він уважно вивчав історію і знав, хто такі українці, а не стверджував, що України ніколи не було, то задумався б, із ким має справу, кого хоче завоювати. Особливий бойовий дух України завоювати неможливо. Ми були ще з часів Трипільської цивілізації, це близько 6 тисяч років тому, а річка Ірпінь завжди була річкою-воїном. По її берегах проходили Змієві вали, які збереглися до сьогодні. І ось саме річка Ірпінь стала Рубіконом неповернення.

Перейти Рубікон – фразеологізм, що означає наважитись на рішучий вчинок або зробити незворотний крок, пройти "точку неповернення", – прим. ред.

- Особливо річка в розливі, її заплава і болота вже давно є під загрозою знищення. Чи поділяєте ви занепокоєння екологів і природоохоронців?

- Звичайно, я поділяю це занепокоєння. Уявляєте, що могло статися, якби агресія забудовників перемогла, і річку Ірпінь взяли б під землю, як це зробили із річкою Либідь у Києві? Росіяни б легко її подолали. І що тоді було б з Києвом? Такі ж намагання були і з лісами, щоб їх загарбати під забудову. Але ж цими лісами йшла наша оборона, наші танки проходили. Сама природа дала нам такі скарби, як ліс і річку, які нас рятують. Забудову треба розвивати, але з огляду на природу, щоб не нашкодити. На жаль, у нас на це ніхто не дивиться.

- Назвіть найскладніші та найяскравіші моменти роботи над книгою.

- Найскладніші моменти почались у жовтні 2022 року через масовані атаки росіян на нашу енергосистему. Я вже назбирав матеріал, уявив сюжет і почав писати книгу, як стався блекаут. Тож ця книга створювалася переважно в пункті незламності, там було тепло і така приємна атмосфера, люди багато спілкувалися, підтримували одне одного з гарячим чаєм і в розмовах, що ми вистоїмо, і ми таки вистояли. Я писав ніби на одному подиху. Оце й були найяскравіші моменти, адже за відсутності світла я знаходив можливість писати в пунктах незламності, які ставали своєрідними фортецями світла.

І ще однією такою фортецею світла була міська бібліотека, де теж були відповідні умови для роботи над книгою. І коли блекаут ще не закінчився, книга таки вийшла друком. Дуже символічно, що це сталося у видавництві "Вежа-Друк" у моєму рідному місті Луцьк, де теж є фортеця – символ нескореності.

- Серед тих, кого ви згадуєте в книзі, більшість людей – це ті, кого ви знали раніше і які проявили себе в мегаскладних обставинах. Розкажіть про них.

- Наш щит Приірпіння формувався саме з таких людей, яких я знав. Це, наприклад, Сергій Мартинюк, позивний "Письменник", який брав участь у бойових діях зі своєю мисливською рушницею, адже зброї не було. Ми фактично голіруч на початку повномасштабного вторгнення зупиняли довгі колони орків, які розтягнулися на 56 кілометрів.

Другим моїм знайомим був льотчик Михайло Матюшенко. Потім я дізнався, що він був батьком усіх Привидів, які тримали небо над Києвом. Образом Привида Києва тоді жила вся Україна. Це героїчна людина, яка на навчальному літаку кинулася в бій проти двох ворожих літаків, зімітувавши, що він на МіГові. І вороги злякалися. А познайомилися ми з ним ще в Коцюбинському, коли він створював громадську організацію "Щит" для підтримання громадського порядку. Царство йому небесне і світла пам'ять.

У книзі згадую й про медикиню із Гостомеля Олену Юзвак, героїчну жінку, яка не розгубилась тоді, коли Гостомель був повністю в блокаді, і надавала допомогу усім пораненим. Навіть коли орки захопили амбулаторію, вона всіх поранених приймала у підвалі. Її чоловіка поранили в ногу і забрали в полон. Після деокупації Київщини, на щастя, звільнили. Вона весь час отримала руку на пульсі, на ранах Гостомеля. Нині вже відзначена й урядовими відзнаками, й медаллю "Золотий тризуб" від Міністерства оборони. Сьогодні Олена продовжує виконувати свою місію, незважаючи ні на що.

- Зараз ви готуєте друге видання книги. Про кого ще дізнаються читачі?

- Як ви знаєте, перша книга писалася в час блейкаутів. Хотілося її випустити якнайшвидше, щоб вона стала свідченням на папері нашого бойового духу, адже перші герої були саме в Приірпінні. Зараз наш фронт розтягнувся на понад три тисячі кілометрів. У книзі з'явилися герої, про яких я в той час не знав, тож обсяг книги збільшився на 30 сторінок. Одним із таких героїв є воїн Олександр Ткаченко з позивним "Сєвас", який, на жаль, пішов у вічність, загинувши на Сумщині. Він хоч і був народжений у Севастополі, але навічно залишився в Ірпені. Якби не він, то Ірпінь, мабуть, не встояв би. Сєвас був головним стратегом, мав досвід морського піхотинця в Севастополі. Саме він організовував силу оборону.

Ініціативи Державного податкового університету

- Ви я працівник Медіацентру Державного податкового університету розкажіть, як заклад підтримує фронт?

- Державний податковий університет підтримує не лише освітянський фронт здобутками студентів, адже це майбутні фахівці нашої економічної основи.

В університеті постійно відбуваються різноманітні події, патріотичні виставки, зокрема експозиція "Сторінками війни". Багато хто з випускників служить у ЗСУ. Вони приходять на зустрічі, розповідають про своє життя.

Музей і бібліотека податкового університету теж чимало організовують подій.

У Державному податковому університеті є громадська організація "Берегині з Ірпеня", учасники якої допомогають нашим військовим, плетуть такі непрості маскувальні сітки, що здатні захистити від уламків. Також організовують різну допомогу, роблять окопні свічки. Долучаються студенти, організовують аукціони, збирають кошти на дрони тощо.

Наш Медіацентр усі новини про такі заходи документує і розміщує на медіаресурсах. Багато інформації є Фейсбуці.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсер та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.