"На чемпіонаті світу ми хотіли показати, що українці незламні, сильні, прагнуть світової поваги". Інтерв’ю з керівницею ірпінського клубу танцювального спорту "Адажіо" Катериною Салямон-Міхєєвою

Вихованці ірпінського клубу танцювального спорту "Адажіо", заснованого у 2009 році подружжям тренерів Катериною Салямон-Міхєєвою та Віталієм Салямоном, упевнено увійшли до п’ятірки найсильніших команд світу формейшн. За роки роботи колектив став не лише осередком спортивної майстерності, а й середовищем виховання, дисципліни та командних цінностей, де формується не одне покоління танцівників. Світове визнання "Адажіо" отримало завдяки виступам на чемпіонатах світу в Брауншвейзі та Відні, де українська команда двічі посіла п’яте місце серед найкращих колективів планети. Підготовка відбувалася в умовах війни: у напівзруйнованих залах, під час блекаутів і повітряних тривог, після втрати домівок і майна. Попри це, команда довела свою незламність, гідно представивши Україну на міжнародній арені. Катерина Салямон-Міхєєва – кандидат економічних наук, доцент і викладач Державного податкового університету – вдало поєднує наукову й педагогічну діяльність із тренерською роботою у спільному проєкті "Адажіо". В ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд" говоримо про шлях української танцювальної команди до світових результатів у нерівних умовах підготовки, упереджене ставлення за кордоном, силу команди й системну багаторічну працю, яка перетворила танець на форму професійної боротьби, відновлення та презентації України у світі.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

За лаштунками чемпіонату світу

- Катерино, розкажіть, якою була підготовка до чемпіонату світу з танцювального спорту серед команд формейшн, що відбувся в грудні 2025 року у Відні?

- Підготовка була дуже складна. По-перше, ми готувалися в тих умовах, в яких живуть зараз, напевно, всі українці: без світла, тепла, фінансової підтримки, яка дуже важлива для професійного спорту.

По-друге, європейська спільнота втомилась від розповідей українців про війну, про те, що ми тренуємось в неоднакових умовах. Деякі європейські команди навіть говорять, що високі результати українці отримують сьогодні не тому, що показують професійний рівень, а через жалість у зв'язку з тим, що йде війна. Але я хочу сказати про своїх спортсменів і про весь спорт України: це не жалість, а боротьба за життя, незламність і сила духу. На чемпіонаті світу ми хотіли показати, що українці незламні, сильні, прагнуть світової поваги, як і будь-який професіональний спортсмен.

Підготовка команди формейшн Адажіо до Чемпіонату світу. Навчально-тренувальні збори в олімпійському центрі "Конча-Заспа".

- Наскільки складно було перебувати у середовищі, яке вже не таке прихильне до України, як у 2022 році? Як ви підтримували своїх спортсменів за лаштунками?

- Нині є країни, які дійсно продовжують підтримувати Україну (Німеччина, Польща тощо). Проте підтримка інших європейських країн під час війни була актуальною доти, доки ти з ними не вийшов на один професійний рівень. Усі готові  підтримувати і жаліти тебе, поки ти слабкий. Якщо європейці бачать, що ти сильний і можеш перемагати, то їхня підтримка і розуміння нашого воєнного стану відразу кудись зникає. Напевно, така ситуація не тільки в спорті. Люди, які опинилися в Європі, теж відчули, що в Європі можна бути тільки біженцем. Ти не можеш вийти на високий професійний рівень у бізнесі, науці, роботі чи спорті, бо багато європейських країн ставляться до України як країни третього сорту. Звісно, це моє особисте враження.  

- Особливо зважаючи на те, що ви вже не вперше берете участь у чемпіонатах Європи, так?

- Так, адже для європейців ми стали сильними суперниками. Тому, чесно кажучи, я б не сказала, що у нас є підтримка, а ось упереджене ставлення є. Але професійні європейські спортсмени забувають, що українці готуються і живуть не в тих умовах, що й європейці. Це стосується усього: відчуття безпеки, ментального й психологічного стану, навіть елементарного харчування, яке українські спортсмени зараз не завжди можуть собі дозволити, тому що вимушені багато працювати, навчатися, не можуть витрачати значні фінанси на підтримку свого здоров'я. Ми навіть зараз не можемо тренуватися у своєму місті у великих залах. Якщо до повномасштабної війни ми займалися у великій спортивній залі Державного податкового університету, то під час війни він зазнав суттєвих руйнувань і наразі непридатний для роботи. Тому ми тренуємось в дуже малому приміщенні, що є величезною проблемою для командного заліку. Ми змушені постійно шукати вільні години в школах інших міст. Це складно. На відміну від європейців, ми не можемо просто спокійно приходити тренуватись у великому залі, гарно харчуватись, відпочивати… Тому ми не в рівних з ними умовах. Я думаю, ми могли б мати ще кращі результати, якби мали однакові умови підготовки.

- Яким складом команди їздили? Наскільки складно було дістатися до Відня?  

- У зв’язку з війною дорога тепер займає не кілька годин на літаку. Ми їхали автобусом, на кордоні простояли більше восьми годин. До Відня добиралися майже добу, тому не мали часу, щоб відпочити з дороги. Напевно, це нас характеризує як достатньо сильних особистостей, які у стані втоми здатні показувати високі результати.

- Вам вдалося вибороти п'яте місце серед найкращих команд світу! Що відчули, коли оголосили результати чемпіонату?

- Я не вірила. Минулого року ми теж були в Австрії і нас не пропустили до фіналу, хоча виступ був на високому рівні. Велику роль відіграє політика на міжнародному рівні, там були свої претенденти на певні місця. Україна, яка з'являється невідомо звідки і незрозуміло в яких умовах готується, починає трохи плутати результати. Тож мені було дуже приємно, що цьогоріч нас пропустили у фінал. Це доводить, що ми своїм високим рівнем й емоційним виступом змогли пробити політику, заслуживши достойної оцінки від суддівської колегії.

- З якими емоціями поверталися додому?  

- Ми надзвичайно щасливі. Дуже приємно усвідомлювати, що вкладені сили і час не були марними. Крім того, я отримала неймовірно велику кількість листів, повідомлень, дзвінків від наших учнів з Ірпеня, Бучі, усієї України і навіть із-за кордону. Усі вони говорили, наскільки важливим є наш виступ. Для нас, тренерів, зрозуміло, що йдеться не про танці і результати, а про увагу. Приємно, що чимало українців назвали нас мотиваторами для багатьох, щоб не здаватися і не думати, що ми нічого не можемо вдіяти в сьогоднішніх умовах. Можемо!  

- Чи була у вас підтримка, коли поверталися додому? Як вас вітали?

- У нас дуже крута підтримка. Батьки наших учнів найкращі в світі. Вони зустрічали нас із квітами, прапорами, пам'ятними подарунками для танцівників, оплесками і музикою. Це така велика команда наших фанатів, які просто зібралися і привітали нас прямо з дороги. Дуже приємно!

Танець, що визначив шлях із дитинства

- Катерино, будь-який шлях розпочинається в дитинстві. Розкажіть, звідки ви родом і з чим асоціюється у вас ваше дитинство?

- Я родом з міста Дніпра, але виросла в Києві. Тато – військовий, тому ми часто переїжджали. Моє життя завжди асоціюється з танцем. Скільки себе пам'ятаю, я завжди хотіла займатися танцями. Потрібно було лише визначитись із танцювальним напрямком.

- Тато – військовий, а ким працювала мама? Яку атмосферу вдома створювали батьки?

- Вдома у нас всі лідери, тому нам складно жити разом. Тато – військовий топограф, один з найкращих в Україні. Він вже давно на пенсії, але зараз його професія і його знання є дуже актуальними, тож він консультує, навчає мобілізованих чоловіків, готує до військових подій. Мама свого часу керувала великим дитячим садочком. Пізніше вона була домогосподаркою. До мене завжди було гарне ставлення батьків, але вимогливе. Менше слів, більше дій. Тому я така спортивна.

- Які риси від батьків вам були найближчі? Що ви успадкували?

- Цілеспрямованість – це найголовніше, напевно, що я отримала. Часто чула від батька: менше розмовляй, більше працюй; дії красномовніші за слова. І за це я дуже вдячна.

Від мами я успадкувала емоційність, енергію, яка заряджає  і мотивує інших.

Хоча я достатньо пізня дитина в родині, проте я ніколи не відчувала, що мої батьки доросліші за інших. Наше життя кипіло завжди.  

- Ви почали займатися танцями у вісім років. Як вони з'явилися у вашому житті?

- Я змусила батьків віддати мене на танці. У мами була кар'єра, а тато – завжди у відрядженнях. Вони не мали часу мною займатися. А я дуже мріяла стати балериною. Мама подивилась, що до балетної студії їздити дуже далеко, тож віддала мене на бальні танці неподалік від дому, сказавши, що бальні танці походять від слова "балет". Я майже рік думала, що займаюсь балетом. Коли ми почали вивчати танці, я зрозуміла, що щось не те. Тоді мама зізналась, що це бальні танці і запропонувала змінити студію. Але мені бальні танці були емоційно близькі, тож я не захотіла нічого міняти.  

- Яким був бальний клуб, до якого ви потрапили? Чи пам'ятаєте свої перші заняття?

- Звичайно, я пам’ятаю свої проби і перші заняття. У клуби ж не беруть всіх бажаючих, мають бути певні здібності: розуміння музики і відчуття ритму, а також координація і природна пластика. Я дуже переживала під час проб, проте мене прийняли одразу. Клуб був дуже дружний, гарні тренери, які повірили в мене. Я отримала сильного партнера. Тренери не чекали, поки я навчусь. Вони навіть мені сказали, що я слабенька порівняно з партнером, але якщо за рік покажу себе, то піду далі, а якщо ні, то партнера заберуть. Я зрозуміла, що від мене вимагають працювати на 100%. Але я завжди це робила з задоволенням, мене не потрібно було змушувати танцювати.

- Що було найскладніше для маленької Каті?

- По-перше, це спорт, де є хлопці і дівчата, тому потрібно було вчитися цим відносинам із дитинства. Але, мені здається, це найкраще, що ми можемо отримати в нашому виді спорту: навчитися знаходити компроміси, не сваритися, домовлятися, вміти висказати те, що не подобається так, щоб не образити партнера. По-друге, важливу роль відіграють взаємовідносини між батьками учнів. І я хочу подякувати своїй мамі, яка завжди намагалася зробити так, щоб всі дружили. Крім того, є момент порівняння. Бальні танці – красивий вид спорту. Кожна дівчина, яка приходить у цей спорт, стає  красунею. І коли я в дитинстві бачила професіоналів, то завжди виникало відчуття, що я недостатньо гарна і талановита. Проте я змогла з цим упоратись. 

- Якими були ваші перші змагання та результати?

- Перші змагання були в Дніпрі. Я отримала досить високі результати, хоч і дуже хвилювалась. Головне ж не результат, а які емоції ти переживаєш під час змагань. Особливо приємно, коли виклався на 100% і маєш гарний результат.  

- В який момент ви відчули гордість за себе?

- Гордість за себе я на 100% не відчуваю ніколи, адже я дуже вимоглива до себе. По-справжньому впевненість у тому, що я дійсно роблю щось важливе, я відчула в 2022 році.

У 2022 році колектив "Адажіо" з Ірпеня виступив на Чемпіонаті світу в Німеччині, де посів п’яте місце серед команд формейшн зі спортивного танцю. Учасники представили номер "Мовчазний крик", натхненний символом трьох мавп, і звернули увагу на важливість брати відповідальність за правду та протистояти несправедливості.

Тоді я усвідомила, що не просто розвиваю дітей, а виконую важливу соціальну місію. З того моменту я перестала сумніватися в собі і чітко побачила, які важливі речі ми робимо для дітей, молоді і презентації України. Тому я відчуваю не стільки гордість, скільки впевненість у тому, що роблю все правильно.

- У 16 років ви вступили до Національної академії державної податкової служби України (нині Державний податковий університет, - прим. ред.) на спеціальність "Фінанси". Чи розглядали на той момент танці як майбутню професію? Чому обрали фінанси?

- Професія в моїй родині завжди була каменем спотикання. Мабуть, всі батьки професійних спортсменів вважають, що освіту треба мати якусь дуже серйозну і важливу. Тоді як усі спортсмени вважають, що спорт – справа всього життя. Я дуже хотіла вступити на хореографічний факультет. Але мій батько – дуже прагматична людина. Він сказав: "Якщо ти хочеш танцювати, то будеш це робити, навчаючись у будь-якому університеті, бо жоден заклад освіти не навчить тебе гарно танцювати чи викладати". Тому було вирішено, що я здобуду прикладну професію, яка дійсно стала мені в нагоді, бо організувати роботу студії, заплатити оренду, підтримати всіх людей, які з тобою працюють, теж треба вміти. Щодо вступу в університет в мене була дуже цікава історія. Я вступила на рік раніше! Одного разу ми з партнером виступали на святковому вечорі Гала Радіо. У залі був присутній ректор  університету з Ірпеня, якому ми дуже сподобались. Він запропонував нам навчання в університеті на спеціальності "Фінанси", проте мене ця професія взагалі не цікавила. Натомість мій партнер дуже зацікавився і попросив піти з ним на перегляд, адже до уваги бралися наші оцінки, результати іспитів тощо.  Хоча я не хотіла переїжджати з Києва до Ірпеня, я погодилась допомогти партнеру і пішла з ним. Нас тоді дивилась ціла комісія, тому що в університеті працював творчий центр за різними напрямками, туди не можна було пройти на рівні самодіяльності. Під час перегляду комісія нам сказала: "Або ви вступаєте вдвох і берете напрям танцювального спорту на себе (набираєте учнів, студентів і навчаєте їх), або ніхто". Мій партнер дуже довго мене вмовляв погодитись, бо він закінчував технікум і це був його шанс здобути вищу освіту. Мої ж батьки сказали, що це рішення нашої проблеми, адже я продовжу танцювати і зможу на місці отримувати достойну практичну професію.  

- Під час навчання ви стали дуже юною керівницею культурно-мистецького центру "Сузір'я". Як це трапилося?

- Нас із партнером запрошували в університет не тільки танцювати, а й створювати і розвивати напрямок танцювального спорту. Оскільки мені було всього 16 років, мій 21-річний партнер став керівником, а я – його помічницею. Проте мого партнера через декілька місяців виключили з університету за неуспішне навчання. Я залишилась сама. Мені дали групу, де мої перші учні були набагато старші за мене. Усі амбітні. Мені потрібно було завойовувати і їхню повагу, й авторитет. Така серйозна школа життя в мене була. Але я дуже вдячна долі, що вийшло саме так, тому що я навчилася нічого не боятися і знаходити підхід до будь-кого під час роботи.

- А як вам вдавалося поєднувати навчання та регулярні тренування?

- Складно. Часу ніколи ні на що не вистачало. Та й мені одного факультету виявилося замало, тож через рік я вступила на ще один факультет. Вирішила, якщо вже вчитися, то вчитися. Звісно ж, я навчалась вночі, не мала вихідних, не ходила з друзями на дискотеку, взагалі не мала стільки розваг, скільки може мати людина в молодому віці. Я усвідомлено робила цей вибір. Було складно, але я знаходила вихід: підходила до викладачів, пояснювала ситуацію. Багато хто йшов на зустріч, допомагав, даючи більше часу на виконання завдань. Я принципово здавала все на хороші оцінки. Я боролася за них. Колись одна викладачка сказала: "Та що від неї чекати? Вона ж може тільки ногами рухати на сцені". Мене це дуже зачепило. Я відповіла: "Щоб так рухати ногами, я багато років вчилась і витрачаю чимало часу на тренування. Взагалі танцювальний спорт для розумних. Я хочу довести, що я розумна людина". Тому я дуже добре вчилась на декількох факультетах. У мене такий характер: якщо хтось не вірить в мене, я хочу довести протилежне. Це і хороша якість, але іноді і не дуже, проте в спорті допомагає.

- І саме під час навчання ви познайомились зі своїм майбутнім чоловіком Віталієм, хоча ви навчалися на різних курсах. Яким було ваше знайомство та перше враження?

- Це дуже цікава історія. Віталій прийшов в наш університет вчитися і танцювати. Я по суті була його керівницею, адже він прийшов танцювати до мене в групу. Я не дуже пам'ятаю, як з ним зустрілась, бо для мене він був звичайним танцівником. Проте він каже, що коли побачив мене, то я одразу йому сподобалась. Наші стосунки сформувались набагато пізніше. Передусім ми стали найкращими друзями. Я ніколи не думала, що Віталій буде моїм чоловіком. Почуття з'явилися згодом, коли ми краще пізнали одне одного.

- Ви обоє були в танцях із дитинства, хоча Віталій з іншого міста. Чи відразу відчули спільний зв’язок?

- Звичайно, ми на одній хвилі. Я часто приїжджала на змагання в його місто. І коли потрапила до нього додому і побачила його дитячі фотографії, зрозуміла, що пам'ятаю, як цей маленький хлопчик змагався, завжди був дуже серйозний. Він теж пам'ятав мене як спортсменку. Тож виявляється, ми завжди були поруч.

Від дитячої мрії до клубу "Адажіо"

- Коли вперше прозвучала ідея створити власний танцювальний клуб "Адажіо". З чого все починалося на практиці?

- Наш танцювальний клуб з'явився в 2009 році. Чому створили власний клуб? Оскільки ми з чоловіком постійно виступали на всіх святах в Ірпені, Бучі, Ворзелі, Гостомелі, до нас почала звертатися велика кількість батьків і дітей молодшого віку, які хотіли навчатися у нас. 

У рамках університету ми могли працювати лише зі студентами.

Для власної танцювальної студії потрібне було інше місце, умови, час. Тому ми й вирішили створити свій клуб. Спочатку це була маленька група на базі університету, а пізніше, коли бажаючих стало більше, відкрили власну студію. Це було окреме орендоване приміщення. Ми офіційно зареєструвалися як спортивний суб'єкт у певній федерації. Ми хотіли створити місце, де б могли виховувати професіоналів із нуля до найвищого рівня.

- На момент створення клубу ви з Віталієм вже були парою?  

- Так, ми одружені з 2007 року.

Бажання мати власну студію, в якій ми будемо не просто займатися танцями, а жити, створювати дружну спільноту, – було нашою мрією з дитинства. Для нас танець – не просто спорт, а самовираження. І ми хотіли цього навчити дітей. Ми свою мрію реалізували, чим дуже пишаємось.

- Чи довелося долати труднощі при відкритті власного клубу?

- Чомусь у житті завжди так складається, що нічого не дається легко. Першими труднощами були фінанси. Оренда чимала. Декілька років ми працювали не в нуль, а собі в мінус. Крім того, коли потрібно було багато працювати зі стовідсотковою віддачею обох, ми дізнались, що я вагітна.

Вагітність протікала складно, тому все лягло на плечі Віталія. Він тоді дуже схуд.

Звісно ж, не обійшлося й без інших проблем, що вимагали додаткових витрат: декілька разів студію затоплювали, потім обікрали. Напевно, це була така перевірка нашої готовності. Але ми витримали всі випробування.  

- На яких напрямках танців ви зосереджені у діяльності клубу?

- У нас танцювальний спорт, який у народі називають бальними танцями. Ми офіційно входимо до Всеукраїнської федерації танцювального спорту. Танцювальний спорт складається з багатьох дисциплін: бальні танці, брейкінг, черлідинг, сальса тощо. Ми на 100% сфокусовані на бальних танцях, тому що неможливо зробити всіх професіоналів. Чим вужча твоя спеціальність, тим вищого рівня професіоналізму ти можеш досягти. У нас танцювальний спорт у вигляді бальних танців доступний для будь-якого віку, для особистого чи професійного розвитку, для змагань на міжнародному рівні чи просто для дорослих людей, які хочуть приємно проводити час і мати фізичну активність.

- Ви розвиваєте напрям формейшн – нетиповий для України вид танцювальних змагань, у якому виступає не окремий танцівник, а ціла команда. Можете розказати більше про цей напрямок?

- Ми були перші та єдиними, хто почав розвивати напрям формейшн. Наразі вже не єдині, бо своїм прикладом надихнули ще декілька команд з України. До речі, команда зі Львова в цьому році їздила на чемпіонат світу з нашого  поштовху. Напрям формейшн існує вже, напевно, років 20. Чомусь він завжди був в Україні не дуже професійного рівня. Колись я була на змаганнях в Молдові і бачила, як виступає команда Кишинева «Кадрянка». Вони були чемпіонами світу на той момент. Мене дуже вразив їхній виступ. Саме тоді я звернула увагу, що саме формейшн цікавіший глядачам, бо є певний елемент шоу. До того ж можна вкласти якусь цікаву ідею у виступ. Тому ми вирішили його розвивати. Перша наша спроба була в 2018 році, коли ми стали чемпіонами України. У 2019 році ми вперше спробували себе на міжнародному рівні, потрапивши у півфінал. Нам здавалось, що це вже супер досягнення. І я ніколи не думала, що ми будемо у фіналі, адже туди проходили лише найсильніші команди світу.

- І з самого початку ви вирішили працювати із дітьми та дорослими. Чому для вас це було принципово?

- Я люблю займатися з дітьми, тому що вони показують швидкий результат. Щоб мати професіоналів, їх треба виростити. Усі учасники нашої команди – це стовідсотково наші учні з дитинства.

Хтось прийшов раніше, хтось – пізніше, але всіх ми готували з раннього віку. У кожного вкладено дуже багато сил, як фізичних, так і моральних, бо з кожним ти проходиш ті всі вікові етапи: хочу займатися, не хочу, потрібно воно мені чи ні. І ти постійно думаєш, як цю дитину мотивувати.

Я обожнюю займатися з дітьми, особливо коли ти їх виростив і вони стали твоєю родиною. Я беру кожну дитину під своє крило і навчаю її тому, що вмію, щоб довести до певного етапу. У зв’язку з цим я дуже боляче сприймаю, коли наші вихованці вирішують кинути танцювальний спорт. Діти стають дорослими, вони закінчують університети, у них можуть з'являтися свої сім'ї, вони починають працювати. Я розумію, що рано чи пізно більшість із них кине, адже не всі стануть тренерами чи хореографами. Але кожного разу для мене це болючий етап.

- Ви з чоловіком одночасно були і тренерами, і засновниками клубу. Як поєднували ці ролі і наскільки це було для вас складно?

- Це завжди було складно, тому що організаційні моменти вимагають часу: заповнення документів, зустрічі з орендодавцями тощо. Тому ми намагаємось розподіляти обов’язки: Віталій бере на себе більш прагматичні речі (документи, оренду і т.д.), а я як творча особистість працюю в плані розвитку клубу, продумую плани, створюю нові постановки і костюми.  

- Ви завжди говорите, що талант без системної підготовки не дасть результату. Чому так вважаєте?

- Сам талант нічого не вартий. Я знаю чимало випадків, коли не дуже талановиті, але працьовиті діти досягали більших результатів, ніж талановиті. Бо талант – це база, певний набір якостей. Якщо ти ці якості не готовий розвивати, вкладаючи час і сили, якщо батьки (це болюче питання) не завжди готові рано вранці в неділю їхати на змагання, віддавати на додаткові індивідуальні уроки, брати участь у спортивних зборах, бути готовими до того, що дитина пропускатиме навчання, а потім наздоганятиме, то сам по собі талант ніколи не спрацює.

Лише системний підхід, самовіддача, готовність витрачати час, сили і кошти приносять результати. Якщо у дитини є талант, працьовитість і її батьки готові підтримувати, то це стовідсоткова формула успіху. Якщо є тільки працьовитість і готовність вкладати час, але нема таланту, не проблема, ми навчимо. У нас є така практика. Але має бути бажання. У нас було чимало випадків, коли дитина не дуже хотіла займатись танцями, особливо це стосується хлопців, а ми їм показали світ танців і що на них чекає, розповіли, що це чоловічий вид спорту, який тільки може бути, і таким чином заряджали дитину на навчання. І вона потім любила танці і  багато років займалася, здобуваючи високі результати.

- Як наразі працює клуб "Адажіо"?

- Наразі ми працюємо дуже активно, маємо чимало учнів. Деякі мої учні вже допомагають мені з молодшим поколінням. Вони є гарними тренерами.

Працювати складно, не буду приховувати. Велика кількість людей виїхала за кордон. Але роботи вистачає. За кількістю танцівників ми є одним із найбільших клубів в Україні. І це при тому, що ми тренуємось на території, яка була окупована. Я вважаю, що ми пройшли складний етап відродження. Відновити діяльність клубу там, де все було зруйновано на початку повномасштабного вторгнення, – титанічна робота.

Незламні: танець як сила й відродження

- У 2019 році ви вперше потрапили на чемпіонат світу. Яким був для вас цей досвід?

- Я відчувала себе сліпим кошеням. Ми не розуміли, як потрібно готуватися, що робити, як відбувається реєстрація. Взагалі ми не сподівались на якісь результати, просто хотіли себе спробувати. І спроба була дуже хорошою! Ми отримали прихильників на міжнародному рівні. До нас навіть підійшла команда з росії і сказала, що перший раз бачить таку сильну команду з України. У грудні 2021 року вони також нас підтримували на чемпіонаті світу. Мене це неабияк вразило, але потім ситуація змінилась.

- Чемпіонат світу у 2022 році став особливим через війну. Як ви готували свій номер "Незламні"?

- Напевно, участь у чемпіонаті світу у 2022 році є найяскравішою подією у нашому життя під час повномасштабної війни. Я захворіла ідеєю вийти на міжнародний рівень, як тільки опинилася в безпеці. Я про це почала постійно писати і говорити нашим танцівникам. А вони мені відповідали: "Про що взагалі мова? Які танці? Які виступи? Ми боремося за виживання". А я казала, що дуже важливо виходити і показувати себе, щоб нас бачили і не забували у світі. Я не одразу отримала підтримку серед своїх танцівників і їх родин. Згодом я зустрічалася з кожною родиною і пояснювала, навіщо це потрібно робити. Я казала: "Ви можете зараз якось допомогти нашим хлопцям, які воюють? Донати – це добре, але потрібно ще щось, те, що ми вміємо робити найкраще, – танцювати. То давайте вийдемо і привернемо увагу до свого міста, регіону, країни, залучивши світову аудиторію!". Так мені вдалося цією думкою заразити багатьох. Були навіть родини, які спеціально повернулися з-за кордону, щоб взяти участь у чемпіонаті світу. На підготовку у нас був усього місяць. Це дуже мало. На пошив костюмів для 18 чоловік, покупку квитків або оренду автобуса потрібно було знайти кошти. Ми не просили у людей, тому що розуміли: зараз важлива підтримка фронту. Тому ми використали власні заощадження, наші танцівники навіть влаштовувалися на роботу, щоб заробити гроші на дорогу, адже сума потрібна була чимала.

Готувалися ми в маленькому залі. Музику зробили самостійно на ноутбуці вдома. На момент виїзду у нас не були готові документи, адже деяким танцівникам вже виповнилось 18 років. Ми чекали дозвіл на виїзд від Міністерства молоді та спорту України. Його довго не підписували. Нам вже завтра виїжджати, а сьогодні ввечері ще немає документів. Я тоді всім говорила, що здатись ми завжди встигнемо, а поки просто тренуємось. Саме тоді почалися перші вимкнення електроенергії, тож ми готувались без світла, без належних умов і фінансової підтримки. На чемпіонат світу, що відбувався в Німеччині, ми таки приїхали, але були абсолютно непідготовлені. Я подзвонила організаторам і попросила впустити нас до залу раніше, щоб ми могли в коридорах тренуватися. І так десь 7-8 годин нонстоп ми тренувались. Дівчата понатирали ноги до крові і мозолів, була шалена втома у всіх. Я їм тоді сказала: "Цей виступ не заради результату. Для вас це має стати такою подією, яка допоможе вам повернутися до життя". Адже всі вони були морально зламані. У своєму молодому віці ці діти побачили те, що їм не слід було бачити під час війни й окупації. Декого з них російські війська тримали в підвалі і не випускали, знущалися над ними. Ці діти пережили страшні події, їхній емоційний стан був жахливий. І коли вони вийшли на паркет, почали плакати прямо під час виступу. Хлопці і дівчата танцювали з повними сліз очима. Я зрозуміла, що це саме те, що повинно було відбутися, щоб повернути до нормального психологічного стану. Зал аплодував стоячи. Я не пам'ятаю, чи добре вони виступили з технічної точки, але щодо емоцій нам вдалося пробити товсту стіну. Коли ми виходили з паркету, всі команди аплодували стоячи. Усі нас підтримали. Я думала, що ми не займемо ніякого місця, але пройшли до півфіналу! Це неймовірно. Коли ми відтанцювали півфінал, я промовила: "Я вам дуже вдячна, бо ви зробили велику справу. Я розумію, що ми далі навряд чи проходимо, адже це наш найвищий результат, зважаючи на умови підготовки. Я надзвичайно вами пишаюся". І саме в цей момент оголосили, що Україна проходить далі! Це було дуже круто. Мої вихованці кричали, пищали і плакали від радості, бо ми пройшли у фінал.

Україна ще ніколи не потрапляла у фінал на таких чемпіонатах. Ніколи. Ми перші. Чому ж так виходить, що тренуючись багато років у мирній Україні в гарних умовах, ми не досягали успіху, а коли все стало погано, коли доводиться боротися за своє життя, то показуємо неймовірні результати? Наші танцівники знайшли в собі якісь надприродні здібності, проявили незламність, силу духу, моральне піднесення, що відбувся певний перелом під час виступу. І це стало стовідсотковим попаданням. Та й номер ми зробили не про веселість, а про ту ситуацію, яку переживають українці кожного дня в себе вдома: про страх, невизначеність, але й силу духу і  незламність. У фіналі ми не були останніми, а п'ятими, обійшовши імениту команду з Австрії.

- Що на той момент для вас означало п'яте місце?

- Місце для мене нічого не означало. Головне, що я побачила, як сильно змінилась моя команда під час цього виступу. До того ж наш виступ за кілька діб подивилися більш ніж два з половиною мільйонів людей. Його поширювали абсолютно всі. Мені писали люди з Канади, Америки, Європи. Я отримала близько 60 тисяч коментарів і чотири тисячі особистих повідомлень від незнайомих людей. Вони писали, які ми молодці, що наважились на цей крок, знайшли час і можливості приїхати. Це дає їм надію на те, що не все втрачено, що можна боротися і показувати вищий рівень порівняно з європейськими командами, які тренуються в хороших умовах. Я усвідомила, що ми зробили важливу річ.

- І в саме той момент ви відчули відродження?

- Так. Ми називали себе незламними, таку назву мав наш номер, і ми з чоловіком потім навіть проводили змагання під егідою незламності. Проте я зрозуміла, що ми вже всім довели свою незламність, тепер наша головна мета – це відродження танцювального клубу, нашої спільноти, Ірпеня, всієї  України як такої. Це та мета, до якої ми йдемо.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.