"Інколи мовчання сильніше за голос": Наталія Ільїна, дружина зниклого безвісти захисника Миколи Ільїна, про акцію пам’яті "Світло надії" в Бучі

Війна – це не тільки фронт і лінія зіткнення, а й простір болісної невизначеності. Статус "зниклий безвісти" стає для багатьох українських родин щоденною реальністю, у якій доводиться жити без відповідей. Саме про це акція пам’яті "Світло надії", що відбулася 7 лютого на Київській площі у Бучі. Порожній стілець у центрі кола, світло ліхтарів, тиша і звук бандури як спосіб зробити видимими тих, кого немає поруч, але кого щодня чекають. Ініціювали захід Наталія та Марія Ільїни – дружина й мати зниклого безвісти українського військового Миколи Ільїна. Чому родини виходять у публічний простір, з якими викликами стикаються і чого очікують від суспільства та держави, говоримо в ексклюзивному інтерв’ю з Наталією Ільїною. Для неї ця акція – продовження особистої боротьби за пам’ять, увагу і право знати.

- Наталю, розкажіть, кому належить ідея проведення акції "Світло надії"? Як втілювали її в життя?

- У лютому 2026 року відбулася вже третя акція "Світло надії", яка проводиться в Бучі. Перші дві акції також зібрали понад сотню учасників. Ідея акції та її реалізація належать мені. Для мене ця акція є особистою історією, тому що з лютого 2025 року мій чоловік Микола Ільїн зник безвісти на Покровському напрямку. Крім того, саме 6 лютого у нас сталася магія цифр у родині: ми з Миколою саме цього дня познайомилися, одружилися, повінчалися і народилася донька. Тому для мене лютий – символ віри і надії. У нас вдома завжди стоїть порожній стілець за столом. Ми не перестаємо його чекати.

Ліхтарі ж символізують надію і світло, яке допоможе повернутися додому усім полоненим і зниклим безвісти.

- І хоча це була мовчазна акція, під час неї все одно лунала музика?

- Так, бо інколи мовчання сильніше за голос. Тому ми вирішили поєднати зі світлом ліхтарів ще й звучання бандури, балади українських козаків, щоб не лише світло, а й звук допомогли повернутися нашим хлопцям додому.  

- Поділіться з читачами, з якими проблемами стикаються родини, що мають статус зниклих безвісти родичів?

- Найважче, коли родина отримує сповіщення про зниклого безвісти родича. Скажу особисто про себе. Я знаходилась у такому тумані, що взагалі не розуміла, куди йти, що робити, кому телефонувати... У такому стані у перші дні, мені здається, родини найбільше потребують підтримки, супроводу в документальному оформленні. Адже ти маєш бути при тямі, щоб змогти оформити всі ті документи. Це найскладніше. І при цьому ти не маєш ніякої інформації. Зокрема, про зникнення мого чоловіка ми наразі не маємо жодної інформації. Є тільки відомості, що ніхто з тих бригад, які зайшли на позицію, не вийшов. Тому для нас це ніби вакуум, бо ми нічого не знаємо.  

- Виходить, що не лише ваш чоловік, а група військових не вийшла з позиції?

- Так. Ми з дружинами побратимів чоловіка знайшли одна одну в соціальних мережах. І наразі жодна з нас не володіє ніякою інформацією.

- Скільки вас зараз?

- Нас шестеро дівчат – це дружини, сестри зниклих безвісти хлопців. Ми постійно питаємо одна одну, чи хтось щось знає, проте, на жаль, інформації немає. Найбільше пекло, яке переживають родини зниклих безвісти, – це незнання, що дуже виснажує.

- А хіба бригада не проводить розслідування з приводу безвісти зниклих?  

- Саме наша бригада, як мені повідомили, службове розслідування взагалі не проводить. Кожна частина самостійно приймає рішення – проводити розслідування чи.Тому в мене є тільки витяг із наказу і все. Оскільки мій чоловік не вчинив ніякого правопорушення, службове розслідування не проводиться. У мене навіть ніякого акту з цього приводу немає.  

- До юристів зверталися?

- Так, ми писали з юристами запити, але у відповідь отримуємо, що частина нічого не надає. Іншим родинам так само говорять. Тому у нас, крім витягу з наказу, нічого немає.

- А інші бригади проводять розслідування, ви з'ясовували?

- Ой, ви знаєте, це дуже складно. Інколи ті частини, які проводять розслідування, не дають акти. А якщо частина не проводить розслідування, ти взагалі нічого не доб'єшся, на жаль. Тому ми й хочемо, щоб нас не тільки  громадськість підтримувала, беручи участь в акції, а й місцева влада. Можливо, влада зі своїм тиском чи залученням спеціалістів, зможе здобути хоч якусь інформацію.

- Міська влада Бучі чимось допомагає родинам полонених і безвісти зниклих військових?

- Дуже приємно, що після першої проведеної акції, ми зустрілися з керівництвом у міській раді. Міський голова Анатолій Петрович був особисто присутній і пообіцяв всіляко підтримувати наші акції. Також домовилися, що нам будуть допомагати організовувати зустрічі з координаційним штабом. Нині спільно формуємо певну дорожню карту, щоб рухатись далі.

- Відомо, що полонені, повертаючись з полону, розповідають, кого вони там бачили, і часто, люди, яких вважають зниклими безвісти, насправді живі. Ви комунікуєте з родинами тих, хто повернувся з полону?

- Такі історії дуже надихають. Після кожного обміну я маю надію, що мій чоловік живий і перебуває в полоні. Я постійно сиджу в Телеграмі і шукаю його серед полонених і загиблих, тому надія є болючою.

- Чи є якийсь алгоритм пошуку безвісти зниклих? Як це робити правильно з юридичної точки зору?

- Насправді такий алгоритм є, його надають у ТЦК. Але було б чудово, щоб хтось супроводжував родину, покроково говорив про порядок дій, адже все швидко змінюється в законодавстві, з’являються нові вимоги. Тому родинам важливо отримувати допомогу на рівні громади, особливо на початку цього шляху.  

- Чи маєте ви власні маячки, які допомагають вам триматись у морі цієї невизначеності?

- У мене є кітель чоловіка, який я обіймаю кожного ранку. Також у моїй кімнаті висить прапор. Ці речі мають для мене велике значення. Це моя історія і те тілесне, чого так не вистачає.

- Відтоді як ви почали спілкуватися з родинами у Бучі, чи відчуваєте певне гуртування, формування спільноти?

- Так. Ми почали разом збиратися, що дуже нас зближує. Ми розуміємо одна одну, бо маємо однаковий біль. Ми можемо одна одній допомагати, давати якісь поради чи просто спілкуватись.  

- Скільки в Бучі таких родин? Є офіційні цифри?

- На сьогодні в Бучі є близько 130 родин, які мають безвісти зниклих і полонених родичів.

- Чи були ви присутні при обміні військовополонених?  

- Не була. Чесно кажучи, я не знаю, чи готова до такого. Для мене це надзвичайно болюча історія. Моє тіло завмирає, реагуючи на стрес. На фізичному рівні мені дуже важко.

- Як, на вашу думку, має змінитися присутність цієї теми в медіапросторі? Якою ви бачите коректну й відповідальну видимість проблем родин зниклих безвісти та якої підтримки – інформаційної й практичної – ви сьогодні найбільше потребуєте?

- Мабуть, коли сім'ї почнуть ділитися своїми проблемами, громадськість знатиме про них.

Чимало людей хотіли б підтримати родини полонених і безвісти зниклих, але не знають, як це правильно зробити, як дібрати слова. Тому присутність на наших акціях для нас найцінніше. Це і є підтримка, якої ми потребуємо. Не обов’язково щось говорити, можна просто прийти й обійняти. Цього достатньо.  

- Дякую вам за відвертість!

Розмову вела продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.