"Мрію, щоб потреби в нашій роботі не було". Інтерв’ю з директоркою благодійного фонду "До України з любов’ю" Тетяною Рябоволовою

Війна руйнує будинки разом із відчуттям опори та безпеки, і для тисяч людей, особливо старшого віку, втрата дому стає межею, після якої почати життя з нуля майже неможливо. Саме там, де державні механізми ще шукають рішення або не можуть охопити всіх, з’являються ініціативи, що беруть на себе відповідальність діяти. Благодійний фонд "До України з любов’ю" є прикладом такої відповідальності. Понад 400 збудованих осель, модульні містечка на Київщині, програми безкоштовного житла для людей пенсійного віку, гарячі їдальні у прифронтових громадах Харківщини та Чернігівщини – за цими проєктами стоїть системна робота команд фонду в Україні та США і підтримка міжнародних донорів. Створюючи будинки, фонд формує умови, в яких люди можуть повернути собі спокій, гідність і відчуття стабільності. В ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд" директорка благодійного фонду "До України з любов'ю" Тетяна Рябоволова розповідає про народжені війною ініціативи, обрання тих, кому допомога потрібна найбільше, як міжнародна співпраця перетворюється на конкретні квадратні метри житла, і чому для найстарших українців тимчасовий прихисток часто стає справжнім домом.

Ініціативи, народжені війною

- Тетяно, якщо я не помиляюсь, це ваше перше публічне інтерв'ю. У відкритому просторі ви здебільшого з'являєтесь через невеликі коментарі про різноманітні проєкти. Розкажіть, ким ви були до благодійності і чому обрали для себе цей шлях?

- До повномасштабної війни і благодійності я працювала в компанії, яка відправляла студентів із різних країн світу навчатися в США. Ми з колегами оформлювали документи для виїзду і вступу у вищі навчальні заклади. Крім цього, у нас із чоловіком був туристичний бізнес, ми організовували людям відпочинок. Це був дуже приємний період мого життя. Коли почалась повномасштабна війна, наш бізнес зупинився, як і моя багаторічна робота зі студентами. Людиною, яка приймала студентів у США, розселяла їх по студентських квартирах і робила все, щоб вони почувалися впевнено на іншому континенті, була моя колега Світлана Міллер, яка проживає в США. Більш ніж 20 років тому 17-річна Світлана теж поїхала з України навчатись до США. І коли почалась повномасштабна війна, вона була шокована, тож вирішила допомагати Україні, збираючи допомогу для Батьківщини серед сусідів і друзів. Згодом вона запропонувала мені робити це разом: вона збирала допомогу в Америці, а я організовувала, щоб цю допомогу роздавати людям в Україні і показувати донорам у США, що їхня допомога дійсно дійшла туди, куди потрібно. Таким чином все почалось у 2022-му році.

Світлана Міллер — американська благодійниця українського походження, засновниця та президентка фонду "To Ukraine With Love".

- Як саме ви стали директоркою фонду "До України з любов'ю"?

- Це сталося якось дуже плавно. У нас була маленька команда, коли ми починали. Світлана з її чоловіком у США робили все можливе, щоб достукатися до людей і знайти гроші. На початку повномасштабного вторгнення всі дуже хотіли допомогти Україні. Усім здавалося, що варто взятися за руки, зробити щось вагоме і війна зупиниться. В Україні були ми з моїм чоловіком. Згодом до нас долучились інші волонтери. Коли наш благодійний фонд було офіційно зареєстровано в Україні, я стала його директоркою.

- Які напрямки роботи фонду ви вважаєте принциповими сьогодні?

- Наразі у нас залишилось не так багато напрямків роботи. Переважно це  будівництво житла для людей похилого віку, які приїхали з окупованих територій чи з місць, де йдуть бойові дії. На мій погляд, цей проєкт надзвичайно важливий, тому що люди похилого віку – одна з найвразливіших категорій. Якщо у молодих є час, у літніх людей його немає. І дуже хочеться, щоб вони відчули турботу, любов й отримали щось гідне в житті.

Також у нас є прекрасні проєкти в Харківській і Чернігівській областях – їдальні гарячого харчування. Усі люди, кому це потрібно, щодня приходять до наших їдалень зі своїми лоточками, баночками і беруть гарячу їжу. У Харкові ми це реалізуємо в прифронтових зонах, де люди днями чи тижнями не мають електропостачання і перебувають у настільки скрутному фінансовому становищі, що не мають змоги купити собі продукти чи ліки.

Взагалі наша діяльність розпочалась із модульного будівництва. І зараз ми продовжуємо цей напрям, будуючи дво-, три або чотирикімнатні модульні будинки. Це повноцінне житло з меблями, сантехнікою ми зводимо на землі людей, в яких було зруйновано будинки. Але це можливо реалізувати тільки на деокупованих територіях, де нині безпечно.

Свого часу ми збудували більш ніж ніж 400 будинків на Київщині (зокрема в Ірпені), а також чимало на Харківщині і Чернігівщині. І хоча сьогодні, на щастя, стартували державні програми компенсації за зруйноване житло, все ж і досі залишається маленька категорія людей, яка ці компенсації, на жаль, не отримує. Ніхто не чекав війну. Люди будувались і навіть не встигли ввести в експлуатацію свої будинки, тому в них немає доказів, що було щось зруйновано, адже воно по документах взагалі не існувало. Такі люди є в Харківській і в Чернігівській областях. Вони чекали, що знайдеться для них вихід, але зрештою втратили надію, що їм хтось допоможе. Часто для них будівництво власного дому тривало все життя. "Ми останній плінтус прибивали 22 лютого 2022 року, тож лише один день прожили в повністю збудованому будинку", – розповідають люди у відчаї. Саме таким людям ми кажемо, що в Америці є благодійники, яким байдуже, чи маєте ви документи на зруйноване житло, адже їм важливо, щоб ви відчували себе потрібними і знову мали власне помешкання. Такі речі змінюють життя цих зневірених людей.

- Коли слухаєш про вашу роботу сьогодні, складається враження, що ця відповідальність не з'явилася раптово. Давайте повернемося на початок вашого життя і поговоримо трішки про ваше дитинство. Розкажіть нам, будь ласка, звідки ви родом та який найяскравіший спогад із вашого дитинства?

- Я все життя до вступу в університет прожила в Сєвєродонецьку Луганської області (місто окуповане російською федерацією з червня 2022 року, у вересні 2024 року перейменоване на Сіверськодонецьк, - прим. ред.). Коли мені виповнилось 16 років, я переїхала до Харкова, вступивши в Харківський політехнічний інститут (нині Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут", - прим. ред.). Найяскравіші мої спогади – це літні канікули в селі у бабусі. На морі я вперше побувала у років 14 під час відпочинку у таборі. Також яскраво пам’ятаю, як чекала на подарунок під ялинкою на Новий рік. Зазвичай там були великі пакунки з цукерками, а одного разу наприкінці 1990-х років, коли мені було 12-13 років, я знайшла у пакунку з цукерками лак для нігтів із блискітками. Це був найкращий Новий рік у моєму житті. Я той лак ніколи не забуду.

- Давайте згадаємо ваші шкільні роки. Як ви вчилися? Що із предметів подобалось найбільше?

- Я вчилася в школі №8 у Сєвєродонецьку. Там же працювала моя мама секретарем. Тому я вчилась на відмінно, що не підвести маму, щоб вона мною пишалася. Школу я закінчила з золотою медаллю. Не можу сказати, що мені навчання давалось легко. І якщо математику і фізику я любила, то з гуманітарними науками мені було важко. Після закінчення школи, я вступила на інженерно-фізичний факультет Харківського політехнічного інституту. Хоча це було усвідомлене рішення, я хотіла стати інженером, проте я трохи переоцінила свої сили. Навчатися було непросто, але я жодного разу не пожалкувала про навчання там. Я отримала безцінний і цікавий досвід.  

- Звідки у вас любов до математики?

- Мій батько, який був військовим, любив математику і фізику. Пам'ятаю, коли у школі тільки почалась фізика і ми вивчали двигуни внутрішнього згорання (у мене був фізико-математичний клас), я прийшла до батька і попросила його мені пояснити мені цю тему. У нього виявилась ціла купа книжок, різних довідників. Він усе це вивчав сам, бо йому було цікаво.

- Ви обговорювали з батьками вибір майбутньої професії?

- Вони ніколи на мене не тиснули і ні до чого не схиляли. Коли я вирішила вступити на інженерно-фізичний факультет, вони мене підтримали. Взагалі студентство – це найкращі роки життя. Я почала рано працювати, адже мого батька не стало дуже рано. Поєднання роботи і навчання, мені здається, загалом дуже важливе, бо воно сформувало витримку, працездатність, дисципліну.

- Про що ви тоді мріяли?

- Я мріяла, щоб мною пишалась мама, а ще дуже хотіла мати власне житло, щоб комфортно себе почувати в цьому житті.

Шлях від вибухів у Харкові до перших кроків допомоги

- Хочу вас запитати про 24 лютого 2022 року. Де ви тоді були? Яке рішення прийняли того дня?

- Ми жили в Харкові всією родиною, коли почалась повномасштабна війна. Моя мама теж уже переїхала в Харків. Про початок війни ми дізнались о 5 ранку, коли зателефонувала сестра мого чоловіка з Одеси і сказала: "Вставайте, почалась війна. Нас бомблять. Ми чуємо постріли й вибухи". Звісно, нам не хотілось у це вірити, але коли ми вийшли на балкон, то теж почули вибухи. А ще ми побачили дві величезні черги з автомобілів: одна – на АЗС, а інша черга, якої немає кінця краю, – на виїзд із міста.

Першим нашим рішення було залишатись вдома. Проте коли у Харкові повністю зупинилась логістика, супермаркети й аптеки спорожніли, прийшло розуміння, що стає лише гірше. 1 березня почали літати ворожі літаки і рівняти все з землею. Усі, хто пережив війну, знає, що літаки – це найстрашніше. Моя мама і свекруха живуть окремо від нас. Коли ми їм зателефонували, вони теж чули літаки і дуже боялися. Тому ми вирішили виїхати з Харкова до Полтави, де оселилися у порожній квартирі моєї подруги, яка виїхала ще 24 лютого на Західну Україну.

- Що було далі?

- До 10 березня ми жили у Полтаві, а потім поїхали на Західну Україну. Родичі моєї іншої подруги запросили нас у місто Червоноград Львівської області, де пустувала двокімнатна квартира. Власники дозволили нам пожити там стільки, скільки потрібно з мамами і братом мого чоловік. Нам дуже пощастило. Ми цю доброту ніколи не забудемо.

- Чим займалися на Львівщині?

- 24 години на добу я читала новини і розсипалася на шматки. Боляче було бачити, як Маріуполь і мій рідний Сєвєродонецьк стирають із лиця землі. Найважче було усвідомити, що це роблять наші сусіди. Мої батьки народилися в росії, де живуть усі мої родичі. Ми все життя з ними спілкувалися. Вони знали, що ми щаслива родина, у нас є все необхідне, прекрасні друзі, робота, навчання… Ми ніколи ні на що не жалілися і завжди запрошували їх у гості. Тому найважче було прийняти, що росіяни бачать, як  знищують українські міста, і вважають, що вони когось захищають.

- В який момент ви зрозуміли, що переживати цю війну вже недостатньо, а потрібно діяти?

- Розуміння, що треба діяти, прийшло завдяки моїй колезі і подрузі Світлані Міллер. Вона зателефонувала і запропонувала разом допомагати українцям. Це був мій порятунок від 24-годинного читання новин. Ти починаєш рухатись – і життя здобуває якийсь новий сенс.

- За вашими спостереженнями, які потреби на Київщині на початку повномасштабного вторгнення виявилися найбільш нагальними?

- На Київщину ми приїхали вже після деокупації і побачили, що найнагальнішою є потреба людей у житлі. У той час саме стартувала програма модульного будівництва. Першою ми відвідали Макарівщину. Місто Макарів було зруйновано на 50%. Ми там збудували величезну кількість модульних будинків, адже хотіли повернути людей на їхню землю в гідні умови – тепле, комфортне і красиве житло. Я навіть не можу уявити, в якому розпачі були люди, коли бачили руїни того, що будували все життя.

- Фонд "До України з любов'ю" надає безкоштовне житло людям пенсійного віку, які втратили дім через війну. Чому обрали саме цю категорію людей?

- У людей пенсійного віку вже немає часу чекати, поки війна закінчиться. Житло потрібно всім, хто покинув свої міста, втратив дім і навіть дорогу додому. Я завжди все приміряю на себе. Якби у мене сталося величезне горе, я б зібралась із силами, багато працювала б, орендувала якесь помешкання, можливо, з часом навіть узяла б житло в кредит. І все було б добре. А що сталося б з моєю мамою, якби вона втратила свою квартиру? Люди похилого віку, в яких немає підтримки, уже не можуть піти кудись працювати, щоб заробити на оренду житла.  

- Як знаходили перших людей для заселення? Які труднощі траплялися на вашому шляху?

- Людей знаходили переважно через оголошення в соцмережах, пабліках для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Також допомагав соцзахист, розміщуючи наше оголошення, яке містило в собі посилання на анкету. В анкеті людина трохи розповідає про себе, де наразі людина проживає, звідки виїхала… Ми отримали велику кількість таких анкет. За кожною з них ціла історія і величезне горе. Люди втратили все. Ми спілкувалися зі всіма, хто подав анкету, телефонували, виходили на відеодзвінок. Намагались обрати тих, у кого найскладніша ситуація, немає допомоги чи плану Б.

- В яких регіонах Київщини вдалося реалізувати житлові проєкти? Чим займаєтесь сьогодні?

- Починалось все з модульних містечок у Колонщині, Тарасівці та Любимівці. Містечка в Колонщині і Тарасівці ми передали іншому прекрасному благодійному фонду, який продовжує будувати й селити людей. Ми ними дуже пишаємось. Містечко в Любимівці адмініструємо ми. Там нині проживає 48 родин.

Наразі реалізуємо проєкт у Ворзелі для людей похилого віку.

Там вже є перші поселенці.

Коли проєкт буде повністю завершений, у містечку проживатимуть 230 літніх людей. Сподіваюсь, що до кінця весни 2026 року ми заселимо всі черги цього проєкту.

Спочатку – анкета, згодом – відчуття родини

- Ми розуміємо, що житло – це не лише дах над головою, а й соціальні зв'язки, адаптація. Як працюєте з набором цих потреб?

- Передусім ми намагаємось показати людям, що вони потрібні, й огорнути любов'ю. У нас зібралась неймовірна команда людей, які теж втратили все, тож вони розуміють, що насамперед людині потрібно мати дах над головою і  тепло серця. Наприклад, наші адміністратори у Ворзелі поважного віку, які так само тікали від війни. Тому вони огортають любов'ю, турботою наших найстарших мешканців, придумують для них різні розваги.

Ми ж у свою чергу намагаємось допомогти людям соціалізуватися, зареєструватися як ВПО, заключити декларацію із сімейним лікарем, розповідаємо про місцеві магазинчики чи ярмарки тощо. Ворзель – чудове затишне місце з чистим повітрям, розвиненою інфраструктурою, транспортним сполученням. 

- А де ви наразі проживаєте з родиною?

- Ми зараз живемо з чоловіком у Бучі, оскільки наш основний проєкт у Ворзелі. Від Бучі до Ворзеля лише 15 хвилин їзди. Чоловік спочатку допомагав мені у фонді, а тепер працює у будівельній сфері. У нашій квартирі у Харкові проживає колега, який займається їдальнями в Харківській області.

Перший будинок у Ворзелі ми купили готовим, зробили невелике перепланування і заселили в 2024 році. Там проживає 15 людей. Коли будували другий будинок у Ворзелі, який заселяли в 2025 році, зробили в кожній кімнаті свій санвузол. Вирішили запропонувати людям, яких заселили у 2024 році, переїхати в цей будинок із новими меблями та своїми санвузлами, але вони не захотіли, сказавши: "Ми тут вже родина". І це було найпрекрасніше.

- Люди отримують житло назавжди?

- Так, ми не прописуємо якихось термінів, але зауважуємо, що у випадку отримання компенсації від держави у вигляді, наприклад, сертифікату на придбання житла, ми будемо з радістю й обійми з вами прощатися, щоб ви звільнили місце для тих людей, хто поки що нічого не отримав. Якщо так станеться, що люди нічого не отримають від держави, то ми нікого не виганятимемо. Це наша принципова позиція.

- Яким чином люди, які потребують житло, можуть звернутися до вас? За якими критеріями обираєте претендентів?

- У різних наших пабліках є оголошення, яке містить у собі посилання на анкету. У ній треба підвантажити свої дані і відповісти на запитання. Далі з людиною зв'язуються члени нашої команди, спілкуються, призначають співбесіду. Деякі люди часто не розуміють, на що заповнюють анкету. Звісно, наше житло ніколи не замінить людині те, що вона втратила. Ми намагаємось дати все, що можемо. Прагнемо, щоб було красиво, тепло, комфортно, а зробити так, як колись у когось було, ми не здатні. Наприклад, спілкуючись із претендентом, чуємо про бажання мати свій город. Ми кажемо, що, на жаль, це не в наших силах. І такий варіант не кожному підходить. У таких ситуаціях я завжди всім кажу, що щаслива розмовляти з тими людьми, кому не підходить наше житло, тому що, мабуть, найбільший привілей у цьому світі – мати вибір. Якщо у людини є кращий варіант, ніж той, що ми пропонуємо, я дуже радію. Тому перед заселенням ми завжди всім розповідаємо про деталі і питаємо, чи все влаштовує. Намагаємось зробити так, щоб у людей не було розбитих мрій або очікувань, що не співпадають із реальністю. Відбираємо тих, кому дуже важко, сподіваючись, що в них колись з'явиться краще житло.

З любов’ю у кожному проєкті

- Окрім житлових програм, які ще проєкти вдалося реалізувати на Київщині? Які з них вважаєте найбільш важливими?

- На початку війни ми трохи допомагали з медициною. Тоді це було вкрай важливо. Сьогодні на Київщині займаємось переважно житлом.

- Як співпрацює фонд "До України з любов’ю" з місцевими громадами та органами влади для розширення допомоги? Чи залучаєте додатково ресурси?

- Усі програми фонду реалізовані за кошти, які збираються на території США. В України ми гроші не збираємо. Але у Ворзелі будинок, який ми вже заселили, нам подарував колишній його власник. Це був найбільший донат від українця українцям. Нас надзвичайно вразив цей вчинок.

Що стосується органів влади, то ми тісно співпрацюємо із управлінням соцзахисту Бучанського району та Київською обласною військовою адміністрацією. Ми вдячні їм за розповсюдження інформації.

Також наш фонд увійшов як надавач соціальних послуг до постанови 888 (йдеться про постанову №888 від 6 серпня 2024 року Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації експериментального проекту з організації надання внутрішньо переміщеним особам похилого віку, особам з інвалідністю соціальних послуг стаціонарного догляду, підтриманого проживання за принципом "гроші ходять за людиною"", - прим. ред.). Це допомагає нам оплачувати витрати на утримання пансіонату.

- Не можу не згадати про головного донора фонду Делла Лоя Хансена, засновника Wasatch Group, благодійника та інвестора благодійних програм в Україні. Значну частину проєктів вашому фонду вдалося реалізувати завдяки його підтримці. Чи співпрацюєте з ним зараз?

- Наша українська команда розуміє, що нічого б тут не було, якби не американська команда під керівництвом Світлани Міллер.

Я завжди усім розповідаю, що одна з найважчих робіт у світі – просити гроші, ходити з простягнутою рукою. Це дуже морально важко. Потрібно так підбирати слова, щоб достукатися до людей на території країни, де ніколи не було війни. Світлана зі своєю командою знаходять добрих людей і пояснюють, що на четвертому році війни в Україні краще не стає, лише гірше. Тож допомогу не можна припиняти.

Щодо пана Делла Лоя Хенсена, то ми його дуже любимо і поважаємо. У певний період він був основним донором нашого фонду. За його фінансової підтримки збудовано Чудо-містечко в Тарасівці (Hansen village Тарасівка – перше Чудо-містечко, яке створили у 2023 році, - прим. ред.), містечко в Любимівці (Дмитрівська громада) на Київщині. Нині Делл Лой Хенсен організував власний фонд, який продовжує будівництво містечок. Він вже не є нашим донором. Наш фонд "До України з любов’ю" пішов далі з іншими щедрими донорами, прекрасними людьми. Але нам було приємно починати разом із паном Деллом Лоєм Хенсеном таку велику справу.

- Поділіться з читачами, як вам вдається вибудовувати співпрацю з міжнародними партнерами?  

- Ми кожного дня спілкуємось зі Світланою та американською командою всіма можливими засобами комунікації, обговорюємо стратегії, придумуємо щось нове, радимось. Дуже важливо для колег у США, щоб тут, в Україні, були свої очі, адже коли ти йдеш просити гроші в американців, потрібно розуміти і  розповідати, що відбувається в Україні. Американська команда регулярно приїздить в Україну, але їм потрібно знати, що ми бачимо кожного дня, які маємо потреби, які трапляються труднощі тощо.

- Розкажіть про українську команду фонду. У кого яка роль у фонді?

- Українська команда складається з чотирьох основних співробітників:  

• Людмила займається відбором людей, яких ми будемо заселяти, а також усією паперовою роботою;

• Максим, який живе в Харківській області, керує всіма їдальнями гарячого харчування та відповідає за модульне будівництво на Харківщині;

• Влад займається СММ, обробкою контенту та збором коштів через Facebook. Він же і надає усі відео- та фотозвіти. Це великий блок роботи, який показує прозорість наших стосунків із донорами й отримувачами допомоги. Хочу зауважити, що ми не просто надаємо звіти, а й знайомимо донорів з отримувачами допомоги.

Але наша українська команда не існувала б без наших адміністраторів у Ворзелі, Любимівці і кухарів в їдальнях. Це такий величезний механізм, який працює, підтримуючи один одного.

В Америці теж прекрасна команда: Світлана, Джоді, Ненсі, рада директорів, яка волонтерно працює і витрачає свій час, знання і, звісно, гроші на те, щоб фонд існував, знаходив нових донорів, які потенційно б хотіли допомогти.

- Як ви сформували свою команду? Ці люди раніше вже займалися благодійністю чи вони прийшли під час війни?

- Вони прийшли під час війни. Кожен на своєму місці, і я навіть не уявляю, що буде, якщо хтось захоче піти. Мені здається, буде надзвичайно складно знайти когось іншого.

- Робота фонду – це постійний контакт із людським болем. Як ви підтримуєте команду, щоб не було вигорання?

- Ми постійно зустрічаємось із командою, розмовляємо, намагаємось концентруватись не на болю, а на тому, що люди отримують завдяки роботі команди. Це підтримує і надихає. Іноді повністю опускаються руки, але ми згадуємо, що вже зробили, розуміючи, що цього б не було без нашої роботи, і йдемо далі.  

- Чи були моменти, коли команда стояла перед критичним вибором, викликом? Як це вплинуло на формування команди? Як ви загалом ухвалюєте складні рішення всередині команди?

- Ми завжди все робимо разом з американською командою: радимось, думаємо, влаштовуючи мозкові штурми. Часом трапляються важкі моменти, але ми розуміємо, що здатні все спільно подолати. На війні легко не буває. Нашим захисникам ще важче. Тому не нам жалітись на життя.  

- Як ви дивитесь на свою команду сьогодні? Що в її роботі викликає у вас найбільшу гордість?

- Я захоплююсь тим, що моя команда не опускає руки. Я не знаю, де мої колеги знаходять сили просити гроші вже чотири роки. Це неймовірно важко. Наприкінці 2025 року ми прилетіли з Америки, де відвідували благодійну вечерю в Солт-Лейк-Сіті.

Ми мали змогу поспілкувалися з нашою американською командою, а також благодійниками – простими американцями, які потенційно хотіли б допомогти Україні. Я навіть не уявляю, звідки люди беруть стільки сил і добра, щоб продовжувати допомагати.

- Який на сьогодні результат роботи фонду для вас важливіший за цифри та звіти?

- Найбільший результат роботи фонду – це заспокоєні люди, в яких починають з'являтися посмішки. Втративши все, ці люди дозволяють собі танцювати під час війни. Це дає мені сили працювати далі.

- Що наразі плануєте ще реалізувати на Київщині?

- Плануємо продовжувати будівництво будинків на Київщині, бо дуже багато людей, які приїхали з окупованих територій, не мають даху над головою, а також годувати людей на Харківщині і Чернігівщині.  

- Про що ви мрієте для фонду "До України з любов'ю" після перемоги?

- Мрію, щоб кожен мешканець наших містечок отримав власне житло і сказав: "Ми виїжджаємо". Мрію, щоб потреби в нашій роботі не було. Мрію колись сказати своїй команді: все, друзі, починаємо займатись чимось іншим, відкриваємо бізнес і йдемо далі.

- Що для вас означає фраза "До України з любов'ю" не як назва фонду, а як внутрішній принцип?

- Без любові цього всього не зробиш. За чотири роки роботи ми спілкувались з величезною кількістю різних людей, і стало зрозуміло, що без любові до людини щиро допомагати неможливо.

- Дякую вам за нашу розмову, за те, що відкрилися і розповіли про роботу фонду!

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.