"Мені перестало вистачати лише громадської діяльності". Інтерв’ю з Тарасом В’язовченком, волонтером, депутатом Ірпінської міської ради

Тарас В’язовченко – людина, яка намагається змінювати своє місто на краще, використовуючи власний досвід у громадській діяльності та політиці, а також підтримувати місцевих мешканців у складні часи. Зокрема, з перших днів повномасштабного вторгнення він займався евакуацією людей з Ірпеня, розвозив гуманітарну допомогу, а після деокупації Київщини допомагав з ідентифікацією загиблих цивільних у Бучі. В ексклюзивному інтервʼю спеціально для медіа "Погляд" Тарас В’язовченко розповідає про своє життя, волонтерський шлях та ділиться, які задачі ставить перед собою та вирішує як депутат.

Від батьківського комітету до депутатства

- Почнемо зі знайомства. Розкажіть трішки про себе. Чим для вас та вашої родини є Ірпінь?

 - Я батько трьох дітей, один із яких вже дорослий. Ірпінь – рідне місто моєї дружини, її мами і бабусі. Я ж народився в Києві. Проте життя у квартирі не дуже зручне, тож коли в мене з’явилася можливість виїхати, я переїхав у місто Бориспіль у сімейний будинок своєї родини. В Ірпені ж мене зачаровували засніжені сосни, дуже хотілося тут жити. Коли народився мій син Данило у 2013 році, ми переїхали в Ірпінь, де в 2016 році народилась моя дочка. Коли діти пішли в садочок, я став головою батьківського комітету.

 У якийсь момент стало зрозуміло, що я не можу використати як лише мешканець громади всі резерви, хоча ми збиралися з батьками, підписували всі петиції, робили все від нас залежне. Наступні інструменти, що дозволяють щось змінювати, – це місцеве самоврядування. Отож у 2020 році я почав балотуватися депутатом Ірпінської міської ради. З тих пір намагаюсь максимально робити так, щоб в Ірпені було комфортно жити.

 - Хто ви за професією? Чим займалися, коли переїхали до Ірпеня?  

 - Я працював у фінансовому секторі, їздив на роботу в Київ спочатку машиною, але згодом автівкою стало їздити незручно через велику кількість транспорту у бік Києва. Тому я пересів на електричку: 17 хвилин і ти вже біля столичного метро.

Окрім роботи, у мене було велике захоплення йогою, яку я викладав для дітей, адже мав зв'язок із садочками та дитячими центрами. Для дорослих я теж проводив заняття з йоги, однак працювати з дітьми було найцікавіше.

 - І скільки років ви так пропрацювали?

 - Фінансами я займався з 2001 року. Це і банківська система, і небанківські фінансові установи, і фондовий ринок. Саме цей досвід допоміг мені розібратися у фінансах і фінансових інструментах.

Йогу я почав практикувати в 2007 році, оскільки мав проблему з вагою. Через рік завдяки заняттям з йоги моя вага зменшилась удвічі. Мало хто з моїх колег-йогів хотів займатися з дітьми. Це дуже важко, тому що дорослі, сплачуючи гроші, приходять і знають, чого хочуть, а дітей треба зацікавити. Мені це вдалося. Я працював із досить великими групами довгий час, аж до початку повномасштабного вторгнення. Це були переважно групи дітей у Києві і одна – в Ірпені.  

- На вашу думку, які люди або події вплинули на формування ваших життєвих цінностей?

 - Якщо говорити про дитинство, то, це, звичайно ж, мій батько, який був членом Української республіканської партії на чолі з Левком Лук'яненком. Ці люди виборювали незалежність України. Мене вразило, коли ми поїхали в Литву у 1989 році, де вже були настрої відокремлюватися. Коли Україна здобула незалежність, було дуже радісно, бо всі розуміли, що це щось нове і правильне. Це й вплинуло на мої життєві цінності та світогляд. Я тоді дитиною усвідомив, що Україна має бути незалежною країною.

- Чим ви займалися до початку вашої волонтерської та політичної діяльності?

 - Ніколи не думав, що так глибоко почну займатись громадською діяльністю. Раніше моє  спілкування було пов'язане з бізнесом, я перетинався з різними людьми і партіями, мав контакт із депутатом Верховної Ради. Для мене це були просто люди в політиці. Уперше я зіткнувся з громадською діяльністю тут, в Ірпені, бо замислився, що можу зробити для себе і комфорту дітей, як можна зберегти ірпінські сосни, наш краєвид, який змінювався через хаотичну забудову. Мене не влаштовувало те, що різко стало неможливо швидко виїхати з міста. Я усвідомив, що треба щось міняти, зупиняти, тож почав читати місцеві пабліки для розуміння подій у місті. Потім ми почали зустрічатися з тими, хто був небайдужий, говорили, що можемо зробити кожен по-своєму. Почалась громадська робота. Разом із батьками з батьківського комітету садочку ми писали звернення щодо оновлення обладнання, меблів для садочку. Ситуація зрушила з мертвої точки. Батьки теж зрозуміли, що можуть діяти від імені своєї групи, збирати підписи, щоб щось змінити.  

- Що стало поштовхом стати депутатом Ірпінської міської ради?

- Мені перестало вистачати лише громадської діяльності. Треба було комусь приймати рішення і брати на себе відповідальність за ці рішення. Бо ті ж питання утеплення садочків чи добудови шкільного корпусу не вирішиш лише написанням звернень. Недостатньо тільки проголосувати за петицію, її треба далі проштовхнути. А для цього зазвичай потрібно або бути депутатом, або працювати у нього в команді, адже подавати якісь рішення треба через депутатів.

У 2019 році під час виборів у Верховну Раду я вперше познайомився з роботою в штабі, дізнався всі нюанси. Тому на рівні місцевої ради мені було зрозуміло, які інструменти необхідні. Коли я став депутатом місцевої ради, батько за мене дуже радів, адже свого часу він не став депутатом.

- Що вам допомагає відновлювати сили в житті?

 - До 2022 року я багато часу займався йогою, духовними практиками, роботою з дітьми. Це дуже відволікало. Після повномасштабного вторгнення почав працювати з психологом і психотерапевтом. Також люблю читати, спілкуватися з людьми на різні теми.

 - Що для вас означає бути частиною громади Ірпеня?

 - Я довго думав над цим питанням, адже колись теж його собі ставив. А потім з’ясував, що у нашій громаді всього 38 депутатів на 120 тисяч людей. Чи впораємося ми? Запитів дуже багато: побутових, колективних. Це ж, власне кажучи, твій час, який тобі не шкода витратити, бо основне те, що ти несеш відповідальність за громаду. Я це відчув 24 лютого, коли почалася повномасштабна війна.

Ірпінь сьогодні: відновлення, підтримка, розвиток

 - У 2020 році ви стали депутатом Ірпінської міської ради від політичної партії "Голос". Що вас тоді мотивувало піти саме цим життєвим шляхом?

- Якщо відверто, я бачив багато проблем у громаді, які не вирішувались роками. У перший рік свого депутатства я зміг домогтися встановлення світлофора на вулицях Тургенівська і Соборна, де розташовані дві школи. Колись ми з батьками піднімали це питання, збирали підписи і звернулися до тодішнього чинного депутата, який сказав, що не бачить потреби встановлення там світлофора. Звісно, така потреба була.  

Коли ти розмовляєш із батьками, то знаєш їх потреби. Це і є задачею депутата. Ти розумієш, що закупівля, наприклад, телевізорів для школи, має відбуватись за рахунок Нової української школи, якщо класи навчаються за програмою НУШ. Якщо класи вчаться за іншою програмою, тоді треба говорити стосовно того ж телевізора з батьками, адже є правила, субвенції. Ці механізми потрібно розуміти, щоб ними користуватися.

Звісно, депутати не можуть вирішити всі побутові питання. Їх мають люди вирішувати самостійно, але якщо виникають проблеми, депутати можуть допомогти.

 - Які основні завдання ви ставите перед собою як депутат?

 - Це мої передвиборчі обіцянки по моєму району. Вони ще не всі виконані, чесно скажу. Наприклад, та ж вулиця 8 березня, яку ми ще не відремонтували і я не знаю, коли ми її відремонтуємо повністю, адже там є потреба в заміні мережі водоканалом. Можливо, й електрику теж треба буде поміняти.

Також ми зрозуміли, що термінового вирішення потребує проблема з ділянкою, де розташований сквер Миру. Її слід інвентаризувати та передати громаді, щоб дати їй назву і зробити паспорт. Це досить довга процедура, але потім це буде визначене місце як зелена зона для відпочинку.

 Наразі нагальним є питання відбудови зруйнованих будинків. Проте ще немає донора, а самотужки люди не можуть відбудувати. Ми не настільки спроможні, щоб відбудувати все житло в громаді. Тож шукаємо інший варіант.

Інша задача сьогодні – це наші діти. Я сам батько. У нас є спеціальна програма. У 2022 році ми створили благодійний фонд, який займався питаннями ментального здоров'я дітей. У нього дуже багато проєктів, серед яких Бучанський центр психологічної допомоги, який також працював і в Ірпені, і в Бородянці. Зараз він теж функціонує, але вже як сервіс саме Бучанської громади.

В Ірпені хочеться запустити повний спектр соціальних послуг, які ми могли б надавати. На жаль, зараз є лише недержавний надавач таких послуг – приватний благодійний фонд "Save Ukraine", який не є сталим сервісом, бо у випадку припинення фінансування може просто піти з громади.

Наш проєкт "Поверни посмішку захисникові" допомагає ветеранам і військовослужбовцям, надаючи стоматологічні послуги. На жаль, не всі послуги покриває НСЗУ (Національна служба здоров'я України, – прим. ред.), тож для нас це теж виклик, оскільки треба знайти фінансування з інших джерел. У зв’язку з цим співпрацюємо з Київським медичним університетом, де є своя стоматологічна наукова клініка, адже здоров'я наших захисників дуже важливе.

Працюємо з питанням полонених. На сьогодні у нас 10 тисяч підтверджених захисників, які перебувають у полоні або зникли безвісти. Як працювати з їх сім'ями? Наші працівники ЦНАПу та інших сервісів, щоб навчитися розмовляти не тільки з ветеранами, а й з родинами зниклих безвісти чи полонених військовослужбовців, будуть проходити курси у рамках нашої співпраці з Національним університетом оборони України. Наш основний лозунг полягає в тому, що громада має бути готова до повернення захисників, а не захисники повинні готуватися до повернення в цивільне життя.

- Що вам вже вдалося реалізувати для покращення життя Ірпінської  громади?

 - Я думаю, що "Особливі діти Ірпеня" – дуже класний проєкт, який нам вдалося реалізувати.

Ми починали з того, що благодійний фонд "Save Ukraine" збудував перші будиночки для дітей з інвалідністю, які були вивезені з окупованих територій. Таким дітям і їхнім батькам треба допомогти адаптуватися в громаді. Тож спочатку з дітьми працювали психологи, а згодом запустили іпотерапію: це не лише катання на конях, а й терапевтичні заходи, адже діти різні і деякі з них ментально постраждали після деяких речей. У результаті іпотерапія класно допомагає, ми отримали хороші відгуки. Цей проєкт ми точно будемо продовжувати для усіх дітей нашої громади.

Дуже хочеться зберегти всі дерева громади. Я розумію, що треба робити оцінку, наскільки безпечне чи небезпечне дерево. Якщо воно небезпечне, то, дійсно, без спилювання не обійтись, але ж треба розуміти, що залишиться натомість, особливо зараз, коли змінюється клімат. 

- Як ви взаємодієте з мешканцями для виявлення та вирішення їхніх проблем?

- У мене є помічники – це моя команда, якою я дуже пишаюся. Вони спілкуються з мешканцями, дізнаються поточні потреби у різних сферах, підказують мені, які є проблеми і шляхи їх вирішення. Вони самостійні, можуть щось вирішувати за моїм дорученням, але я збираю інформацію, чого не вистачає. До того ж маємо чимало звернень громадян. По-різному буває. Якщо це приватний сектор, може ціла вулиця попросити приїхати, ми з ними обговорюємо проблеми. Кожного четверга у нас прийомний день, але частіше люди звертаються по телефону.

 - Які проєкти є першочерговими у 2025 році?

 - У цьому році планую запустити навчання персоналу для роботи з сім'ями зниклих безвісти або військовополонених. Дуже хочеться, щоб наші фахівці знали, як працювати з будь-яким випадком. Сім'ї очікують, звертаються. На щастя, зараз у військових частинах будуть розробляти патронатну службу, куди мене просять долучитися.

Планується, що буде бригада, яка відповідатиме за близько 1400 громад. Головна мета полягає в тому, щоб військовослужбовець не хвилювався за свою родину. Це питання громади. Звісно, він має звернутися до свого командира або відповідального по патронатній службі, щоб патронатна служба зв'язалася з громадою. Але патронатна служба має знати, з ким контактувати. Якщо, наприклад, це питання освіти, то з управлінням освіти. Для багатьох військових це виклик, тому що не всі відразу отримують бойові виплати, їхні дружини мають сидіти вдома з дітьми, не маючи змоги працювати, бо немає місць у садочку. А ще треба сплачувати оренду, купувати їжу, одяг тощо. Насправді, це дуже великий виклик для тих, хто працював у цивільному житті, а, потрапивши на держзабезпечення, має багато втрат у фінансовій сфері. Тому вкрай необхідна співпраця патронатних служб, військових частин і громади.  

 Досвід та виклики сьогодення

 - На початку повномасштабного вторгнення ви залишились в Ірпені та організували волонтерську діяльність. Як це було?

 - 25 лютого ми разом із Сергієм Руденком (депутат Ірпінської міськради, доброволець-захисник Ірпеня на блокпосту Караван-Гала, - прим. ред.) поїхали, подивилися взагалі, що відбувається. Тоді саме догорала колона на перехресті на Гостомель. Міст уже був розбитий. Ми повернулися, зрозуміли, що треба ставити блокпост на СМУ (район Ірпеня, - прим. ред.). Стало зрозуміло, що хтось повинен займатися забезпеченням, а хтось стояти на блокпості. Оскільки у Сергія був армійський досвід, а в мене ні, я обрав займатися забезпеченням, а згодом додалась потреба вивозити людей.

Окрім евакуації, яка тоді активно проводилась, ми паралельно домовлялися, хто може готувати їжу, щоб завозити хлопцям на блокпости.

Великим викликом була лікарня, де працювали Оля і Андрій Свист. Вони попросили мене завезти їх у лікарню, а пізніше стали національними легендами, рятуючи поранених.

До цього вони працювали у Добробуті. Я завіз їх у Бучанську лікарню. Андрій – нейрохірург – врятував велику кількість людей. Потім вони вивозили поранених дітей. На наше прохання Інститут нейрохірургії передавав нам усе необхідне.

 - Чому саме волонтерство? Як з’явилася ця думка?

- Це покликання. Коли у тебе є відповідальність, депутатський мандат, ти представляєш інтереси громади. У той момент то була евакуація, закупка продуктів, ліків. Так, це було, дійсно, волонтерство, бо не оплачувалося, але більше – зобов'язання перед громадою.

- Згадайте своє волонтерство під час бойових дій у лютому-березні 2022 року. Що найбільше запам'яталося з того часу?

- Запам'яталося, як хлопці, які зараз називаються "Гуркіт" (благодійний фонд, – прим. ред.), зокрема Влад Самойленко, збирали як волонтери якісь продукти, медикаменти і привозили сюди, в Ірпінь, до початку окупації та активних бойових дій.

Останній раз вони приїжджали 3 березня. Потім вже не могли виїхати через активні бої на Житомирській трасі. Ми домовлялися, що вони частину людей заберуть в евакуацію. На жаль, 5 березня вони пригнали автобус на евакуацію, але довелося його залишити біля церкви, бо вже неможливо було виїхати. Вони вибиралися пішки. Ми не змогли провести евакуацію, як розраховували. Оці моменти найбільше запам'ятовуються. Згадую, як мені довелося на свій страх і ризик їхати в Бучу, щоб забрати маму з двома дітьми.

 Евакуація – складний момент. У людей був страх, бо вони не знали, куди виїжджають. Не було зв'язку і жодної інформації, що відбувається в Києві чи Україні. Ніхто нічого не міг зрозуміти. Щовечора збирався список адрес, де треба було проїхатись і забрати людей. Без зв’язку це було непросто. А ще додавалося мільярд інших запитів, які стосувалися забезпечення хлопців або перевезення різних речей. 

Моє знання міста як депутата і всіх його потаємних ходів зіграло на руку, навіть стало ресурсом, адже ми знали, де можна тихенько пройти, пролізти.

 - Ви допомагали військовим, цивільним, а медикам якось допомагали?

 - Медикам ми допомагали до того моменту, поки Буча не потрапила в окупацію. Були запити, наприклад, по інсуліну для літніх людей, які не виїжджали, або прохання зайти в квартиру і забрати дороговартісні ліки, а потім передати хворим. Такі запити ми намагались максимально вирішувати.

 - З якими найбільшими труднощами ви зіткнулися під час допомоги мешканцям Ірпеня?

 - З питанням організації. Мені надзвичайно допоміг депутатський мандат. Люди бачили, що влада за тих умов працює, мені довіряли. Доводилося вмовляти людей збиратися і виїжджати, пояснювати, що за межами Ірпеня є життя, або можна виїхати закордон. Більшість йшли на контакт, адже іншої інформації не мали. Проте багато хто не хотів нікуди їхати. Один момент мені й досі важко згадувати, коли по вулиці Соборній я їхав і побачив обабіч дороги жінку. Я зупинився, запропонував їй хліб, а вона дала мені записку з номером телефону і попросила зателефонувати її родичам і повідомити, що з нею все добре. Її родичі дуже зраділи, коли я зателефонував. Я запропонував тій жінці евакуюватись, але вона, незважаючи на те, що її сусіди вже згоріли, не захотіла, сказавши, що її дім в Ірпені. Такі моменти дуже важкі.

Пізніше психолог пояснював мені, що я зробив усе від мене залежне. Складно усвідомлювати, що 303 людини загинуло, бо не встигли своєчасно евакуюватися. Я пам'ятаю, як по вулиці Мечникова йшла бабуся, потрапила під мінометний обстріл і відповідно загинула. Я розумію, що мені ще треба працювати над своїм ментальним здоров'ям. 

 - Як ви координували свою роботу з іншими волонтерами або організаціями?

 - Координацією у нас займалися дівчата з нашої команди. Вони відповідали на телефонні дзвінки, спілкувались, були в курсі подій. Я отримував від них інформацію, що відбувається, передавав свої новини.

Дуже багато людей переживали, що з їхніми будинками. Ми робили відео, але нікуди не викладали. Це допомогло пізніше написати точні дати руйнацій будинків. Іноді дивні були запити щодо котів і собак.

- Чи звертались до вас документатори або архіви Київщини для документування подій повномасштабного вторгнення?

- Зверталися документатори, зокрема наше Суспільне телебачення, яке зняло документальний фільм про ті події. Потім була книга, куди увійшла моя розповідь. Також зверталося німецьке телебачення для зйомки окремого фільму. Пізніше від Верховної Ради відбувалася фіксація по медичних закладах за моєї участі. Всесвітня організація проти катувань просила мене надати матеріали з фіксацією тіл загиблих в Ірпені та збирали розповіді очевидців про розстріли людей, залякування, погрози. Усе це стало доказом того, що являє собою "русский мир".

- Як зараз ви визначаєте пріоритети у волонтерській діяльності, особливо коли ресурси обмежені, а потреби громади великі?

- Намагаємося вирішувати питання за можливістю. Дійсно, ми не можемо прийняти всіх переселенців до себе. Модульне містечко у нас повністю заповнене не тільки нашими ірпінцями, але і тими, хто приїхав.

Виклики різні і часто пов'язані з житлом, одягом, допомогою продуктами, а також медициною, коли люди не знають, як і куди треба звернутися. У нашій громаді майже всі сервіси працюють.

Питання відбудови – дуже важливе. Минулого року ми шукали донорів, які можуть допомогти відбудовувати житло людей. Зараз вже є виплати і сертифікати. Проте проблемними залишаються багатоквартирні будинки, тому що незрозуміло, що з ними робити. Для прикладу по вулиці Садовій, 69 у половині будинку живуть люди, а інша половина непридатна для життя. За законом такий будинок не є повністю зруйнованим, отже, потребує відновлення. Для цього потрібно знайти кошти.

У волонтерській діяльності ми намагаємось об'єднувати деякі проєкти. Наприклад, якщо нам пропонують коней для дітей, то чому б і ні?

Насправді дуже цікаві і важливі запити є від нашого Центру ментального здоров'я (це колишня психіатрична лікарня у Кичеєве) по обладнанню. Вони невеликі, тож ми шукаємо гроші, допомагаємо закуповувати обладнання.

Гостро стоїть питання навчання фахівців. За останні три роки ми побачили, наскільки сильно не вистачає підготовки фахівців до нових викликів і нинішньої реальності.

- Над якими проєктами працюєте сьогодні та які маєте плани?

- Ми продовжимо проєкт "Поверни посмішку військовому". Було б чудово вивести його на сталий рівень завдяки фінансуванню з різних джерел: місцевий і обласний бюджети, страхові компанії, НСЗУ тощо, оскільки суми, необхідні для лікування одного військового, часто сягають від 60 до 180 тисяч гривень. Чому це важливо? Армія зараз – зріз суспільства.

Дуже хочу, щоб патронатна служба працювала на повну. Військові частини мають розуміти, як говорити з громадою, а громада, в свою чергу, має робити все для військових, включаючи їхні запити на місцях. Я розумію, що це не буде оплачувана робота і що вона забиратиме мій вільний час.

 Крім того, хочеться мати сталі сервіси в громаді стосовно соціальних послуг.

- Наскільки зараз особливо чутні й видимі голоси волонтерів в Ірпінській громаді?

- У минулому році ми з Тамарою Буренко розробили програму для підтримки волонтерських організацій.

Однак не всі вони готові працювати з бюджетом. Іноді бувають такі питання, з якими ми не можемо їм допомогти. Скажімо, у них терміновий запит на чотири покришки. Ірпінська міська рада має виділити кошти, але це забирає багато часу. Влада ніколи не зможе замінити волонтерів, які працюють на перемогу. Ми їх чуємо, підтримуємо в тому, в чому можемо.

Звісно, волонтерам зараз важче. Донатів стає менше. Люди починають менше відгукуватися, тому що є і втома, і певні політичні й економічні процеси, і сприйняття нової реальності війни. Знову з’являється відчуття, як і в 2014 році, що війна десь далеко. Проте повітряні тривоги у нас щодня і щоночі, а шахеди збивають у нас частенько над головами. Люди починають говорити про те, щоб не включати повітряну тривогу на всю область, щоб була змога працювати, проте це тільки буде віддаляти нас від розуміння того, що війна триває.

- Як поєднуєте обов'язки волонтера, депутата та особисте життя?

- На щастя, в особистому житті мене розуміють. У громаді я депутат, а поза її межами – волонтер. Коли ми виїжджаємо на Харківщину чи Херсонщину, я, дійсно, відчуваю себе волонтером, хоча з місцевими радами можу говорити на рівних, бо розумію їх потреби і проблеми.

В Ірпені ж я представник влади, навіть якщо здійснюю волонтерську діяльність, бо я маю думати про свою громаду, мешканців, які за мене проголосували. Я цю межу розумію. Коли я як волонтер іду й прошу зробити збір на щось, то це не депутатська діяльність. А ось коли я приходжу, подаю своє звернення і пропоную виділити певні кошти на військову частину, – це депутатська діяльність.

- Які ваші особисті цілі або мрії стосовно Ірпеня?

- Сьогодні місто вже почало змінюватися. Це видно по запитах. Якщо подивитися зараз, то всі переходять на тауни – небагатоповерхову забудову.

Дуже хочеться навіть не по Ірпеню, а по громаді сказати, щоб наш новий просторовий план зробив її класною. До того ж ми живемо у такі часи, коли наше місто культурно змінюється за рахунок інших людей, які сюди приїжджають і привозять нову культуру. 

Не потрібно розділятися на місцевих і тих, хто приїхав. Треба один одного підтримувати і розуміти потреби, тоді все взагалі буде супер.

Ірпінь має асоціюватись не лише з пам'яттю про війну, а й з культурною спадщиною. Згадаймо хоча б Будинок письменників, де проводились поетичні вечора, або наше підпілля. Це передмістя Києва можна зробити місцем, куди будуть приїжджати і бачити всю нашу історію, з початку ХХ століття і закінчуючи відбудовою після сучасних руйнацій. Ірпінь як Фенікс, який бачив не одну війну.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Фото для публікації надані Тарасом В’язовченком.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.