"Людина, яка не знає свого минулого, не може повною мірою побачити власне майбутнє". Інтерв’ю з директоркою Музею історії та культури "Уваровський дім" Аллою Багіровою

Серед сосен старого Ворзеля стоїть будинок, який пам’ятає початок ХХ століття, зміну імперій, революції, радянську добу та незалежну Україну. Колишня садиба графині Наталії Уварової сьогодні відома як Музей історії та культури "Уваровський дім" – один із найважливіших осередків збереження місцевої культурної спадщини в Бучанському районі. Зведений у 1902 році маєток дивом пережив буремні історичні події та навіть загрозу знищення у 1990-х роках. Після реставрації у 2007 році тут відкрився музей, який став місцем зустрічі історії, культури й громади. Алла Багірова – історикиня, журналістка, членкиня Національної спілки журналістів України – очолила Музей історії та культури "Уваровський дім" у 2023 році. В першій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" Алла Багірова поділилась подробицями власного шляху до професії, фактами з дитинства в радянському Києві, розповіла про родинні цінності та вплив української мови на формування її особистості.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

Історія як покликання

- Пані Алло, перш ніж говорити про музей і вашу професійну діяльність, хотілося б познайомити читачів із вами. Розкажіть, де минуло ваше дитинство. Якою ви себе пам’ятаєте в ті роки?

- Я народилася в Києві, в Академмістечку. Навчалася у 96-й школі, яка перебувала під патронатом авіазаводу. На той час ще жив конструктор Олег Антонов. Дитинство було звичайним і щасливим: плавання, гімнастика, ковзани взимку, навчання. Вчилася добре, особливих труднощів із предметами не мала. Найбільше мене цікавили історія, література та іноземні мови. Власне, цей гуманітарний напрям я й продовжила у своєму житті.

- Ким були ваші батьки і які життєві цінності вони вам передали?

- Мої батьки були щирими українцями. Я навчалася в російськомовній школі, де всі предмети викладали російською. Це був Радянський Союз, і багато батьків прагнули, щоб їхні діти зробили кар’єру, а для цього, як тоді вважалося, потрібно було досконало володіти російською мовою. Але мій тато ніколи не переходив на російську. Не тому, що щось демонстративно відстоював. Це був його внутрішній вибір. Удома батьки завжди спілкувалися українською мовою. Тому виникав певний дисонанс: у школі весь день ми з братом перебували в російськомовному середовищі, а вдома потрапляли в зовсім інший світ. Згодом я зрозуміла справедливість вислову: "Скільки мов ти знаєш – стільки життів проживаєш" (фраза є адаптацією відомого філософського висловлювання Йоганна Вольфґанґа фон Ґете: "Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина", - прим. ред.). Володіння різними мовами дозволяє дивитися на світ значно ширше.

Батьки завжди вчили мене відкривати для себе нові світи. Батько дуже багато читав і прищепив мені жагу до пізнання. Мама була більш прагматичною: навчала життєвих навичок, поведінки, ставлення до себе та до людей.

Усе, що в мені є від бажання пізнавати світ, – від батька.

Його давно немає. Він народився у 1933 році, пережив Голодомор, Чорнобиль, а згодом його забрала онкологія. Я дуже вдячна йому за те, ким стала.

- Ким ви мріяли бути в дитинстві? Чи була серед мрій журналістика?

- Те, що я оберу гуманітарну науку, було очевидно. Проте мама працювала головним бухгалтером видавництва "Вища школа", батько теж був пов’язаний з економікою, тому вони мені радили вступати на економічний факультет. На певному етапі я навіть майже погодилася з цим, але ближче до закінчення школи зрозуміла: я – гуманітарій. Мене цікавили або романо-германська філологія, або історія. Історія захоплювала мене найбільше. Я переконана: людина, яка не знає свого минулого, не може повною мірою побачити власне майбутнє. Чим глибше ми занурюємося в історію, тим ширше бачимо перспективу.

Після десятого класу я вперше спробувала вступити на історичний факультет, але невдало. У той час історичний факультет був одним із найпрестижніших, конкурс був величезний. Тому я пішла працювати у Київський міський архів (нині Державний архів міста Києва, - прим. ред.). Цікаво, що мене відразу взяли до першого відділу, де зберігалися засекречені документи. Для сімнадцятирічної дівчини це був унікальний досвід. Саме там я вперше побачила матеріали про Куренівську трагедію 1961 року. Фотографії зруйнованих будинків, затоплених тролейбусів, загиблих людей стали для мене справжнім потрясінням. Побачила й документи часів Другої світової війни. Тоді я остаточно зрозуміла: буду істориком. Наступного року серйозно підготувалася, займалася з репетиторами. Я вже настільки була готова, що мене не могли не взяти. Так я вступила на історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (нині Київський національний університет України імені Тараса Шевченка, - прим. ред.), який згодом успішно закінчила.

- Як минули ваші студентські роки? Чи були викладачі, які суттєво вплинули на вас?

- В університеті було багато яскравих особистостей. Навчання дало мені дуже багато як у професійному, так і в людському сенсі.

Особливо запам’ятався професор Андрій Калістратович Буцик. Він був уже літньою людиною і викладав історію СРСР українською мовою, що тоді було великою рідкістю.

А коли студенти робили доповідь російською, сварив їх, адже вважав, що ми таким чином зрікаємось своєї землі. Для мене це був справжній шок. Його слова багато що перевернули в моєму світогляді. У той час російська мова домінувала майже всюди: в освіті, роботі, повсякденному житті. Але саме тоді я почала поступово переходити на українську. 

Пам’ятаю ще один випадок із дитинства. Я навчалася в четвертому класі й сиділа біля будинку, читаючи підручник з української мови. До мене підійшла жінка з гуртожитку Академії наук (нині Національна академія наук України, - прим. ред.) і, звернувшись до мене російською, сказала не вчити українську мову, бо коли я виросту, її вже не існуватиме. Я прийшла додому і розповіла все батькові, на що він усміхнувся й відповів: "Буде. Не переживай. Вона просто не знає". Ці слова я пам’ятаю й досі.

Студентські роки були дуже насиченими. Інтернету тоді не існувало, тому ми годинами працювали в історичній бібліотеці на території Києво-Печерської лаври. Разом із подругою Лесею Кулініч могли проводити там цілі дні, готуючи семінари та опрацьовуючи літературу.

Спеціалізувалася я на історії Чехословаччини (колишня держава в Центральній Європі існувала з 1918 по 1992 рік). Дипломну роботу присвятила саме цій країні, де й проходила практику. Пізніше закінчила курси чеської мови й працювала перекладачкою в Бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник".

Журналістська стежка

-  Коли у вашому житті з’явилася журналістика? Чим вона вас привабила?

- Насправді я весь час писала. Ще під час навчання в університеті їздила на археологічну практику на острів Березань, де ми досліджували давньогрецьку колонію. Після повернення робила нотатки, надсилала їх до редакцій, і деякі мої перші матеріали навіть виходили у Вечірньому Києві.

Поступово мої тексти почали з’являтися в різних виданнях. Водночас я працювала викладачкою історії у Київському педагогічному училищі №1 (нині Київський професійно-педагогічний фаховий коледж імені Антона Макаренка, - прим. ред.), а згодом – у Київському гуманітарному ліцеї (нині Український гуманітарний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка, - прим. ред.).

Це був повністю україномовний навчальний заклад, створений уже після проголошення незалежності України. І я відчула, що моєї української мови недостатньо для того рівня, якого вимагало це середовище. Тож почала багато читати. Вважаю, що саме читання найкраще формує мовлення. Чим більше читаєш, тим багатшим стає словниковий запас.

От нещодавно я знову взялася перечитувати роман Валер’яна Підмогильного "Місто". До речі, Підмогильний певний час працював викладачем української мови саме в Уваровському домі.

І щоразу відкриваю для себе дивовижні слова, які сьогодні майже не використовуються. Це справжні мовні діаманти. Тому всім, хто хоче добре володіти українською мовою, раджу читати українські книжки.

- Таким чином любов до читання, письма й історії поступово привела вас до журналістики?

- Саме так. А вже на початку 2000-х я потрапила до редакції журналу "Україна". Саме там журналістика стала невід’ємною частиною мого життя. То був непростий час. Держава практично припинила фінансувати друковані ЗМІ, тому редакціям доводилося шукати рекламодавців і самостійно забезпечувати своє існування. Я займалася і піаром, і маркетингом, і водночас вела краєзнавчий напрям. 

Це був період, коли ми відкривали Україну заново. Працюючи над матеріалами про різні регіони, я багато подорожувала. Особливо часто бувала в Криму та на заході України. Мене особливо вражали люди. Пам’ятаю літню господиню в Карпатах, яка погодилася показати мені гори. Вона буквально бігла схилами, перестрибувала струмки, а я ледве встигала за нею. Тоді я зрозуміла, наскільки сильними й витривалими є ці люди. Мене завжди захоплювала їхня пам’ять, духовна сила, повага до традицій. Власне, як і вся Україна. Куди б я не приїжджала, вона щоразу відкривалася для мене по-новому.

Журналістика приваблювала мене тим, що кожна людина – це окрема історія. Можна просто зустріти когось на вулиці й написати про нього книгу. За плечима кожного – величезний життєвий досвід, власна історія, свої відкриття. Мені завжди було цікаво досліджувати людей, місця, події. Саме це і спонукало писати.

- Ви керували пресцентрами, інформаційними відділами. Який із цих етапів став найбільшим професійним випробуванням?

- Я б не назвала це випробуваннями. Можливо, у житті були певні особисті труднощі, але робота ніколи не сприймалася як випробування. Мені подобалося все, чим я займалася. Якщо щось складно, це ще не означає, що це випробування.

- Писати тексти і керувати інформаційними підрозділами та людьми – це різні напрямки роботи. Що вам подобалось найбільше?

- Чим більше людей поруч, тим більше можливостей для реалізації різних ідей. Якщо колектив здоровий, без заздрості та інтриг, працювати в ньому дуже комфортно. Керівник у такому колективі фактично отримує багато додаткових рук, ніг і голів. Разом можна зробити значно більше, ніж поодинці.

- Розкажіть, будь ласка, де ви працювали в журналістиці протягом свого життя?

- Про журнал "Україна" я вже розповіла. А далі в моєму житті з’явився Ворзель. Сталося це доволі несподівано. Ми з чоловіком жили в Києві, і одного разу мене буквально захопила думка: усі мої однокласники свого часу відпочивали у Ворзелі в таборах, санаторіях, а я, живучи зовсім поруч, жодного разу там не була. У 2003 році ми вирішили поїхати подивитися селище. Пам’ятаю, дорогою назад я сказала чоловікові: "Мені здається, що ми будемо тут жити". Так і сталося. Ми почали шукати будинок і переїхали до Ворзеля. 

Згодом мене запросили створювати місцеві медіа. Так з’явилися газета "Наш Ворзель", сайт "Наш Ворзель", а пізніше – однойменна спільнота у Facebook, яка стала однією з перших регіональних груп у соціальній мережі. 

Після цього я працювала прессекретаркою голови Всеукраїнської профспілки Міністерства внутрішніх справ України і випускала профспілкову газету. А згодом я опинилася в редакції газети "Бучанські новини", де працювала у 2016-2017 роках.

- Ви були заступницею головного редактора. Що означав для вас цей період?

- Саме тоді я по-справжньому відкрила для себе цей регіон. Працюючи у Ворзелі, я почала його вивчати, але саме Буча значно розширила мої горизонти. Переді мною відкрилися нові історії, події, постаті, знайомства. Для мене це був дуже важливий період, тому що я остаточно відчула себе частиною цього краю. Якщо раніше я просто жила тут, залишаючись внутрішньо пов’язаною з Києвом, то після роботи в регіональній журналістиці Буча, Ворзель і вся громада стали для мене по-справжньому рідними.

- Які зміни в житті регіону запам’яталися вам найбільше?

- Подій було дуже багато. Пригадую будівництво нової школи, відкриття дитячих садочків, різноманітні фестивалі. Для мене Буча до 2020 року – це історія поступового розвитку. Хоча статус міста вона отримала ще у 2007 році, справжнє міське обличчя сформувалося приблизно між 2015 і 2020 роками. Важливою подією стало відкриття Бучанського міського парку. Він дав місту новий імпульс для розвитку та став одним із його символів.

Водночас мене завжди хвилювала тема історичної пам’яті. Я переконана, що Буча заслуговує на власний музей. 

Окремо запам’ятався період формування об’єднаної територіальної громади. Це був складний і подекуди конфліктний процес активних дискусій, напруженої роботи й серйозних рішень. Адже у Ворзелі тоді існувала велика група людей, які виступали за окрему громаду і не хотіли об’єднання з Бучею. Ми висвітлювали всі ці процеси, тому добре бачили, наскільки непросто проходила реформа на місцях. У підсумку громада сформувалася, а згодом з’явився і Бучанський район.

- Коли завершився ваш період роботи в Бучанських новинах? Куди пішли працювати далі?

- У Бучанських новинах я працювала до 2017 року. Потім був короткий період викладацької діяльності, після чого я перейшла до ГО "Київський пресклуб". Саме там створювався медіа центр "Територія реформ", який я очолила. До моїх обов’язків входила організація роботи медіа центру, підготовка й проведення публічних заходів, їхня модерація, а також інформаційний і технічний супровід усіх процесів.

- За роки роботи через ваші матеріали пройшли сотні людських історій. Чи були герої або історії, які запам’яталися найбільше?

- Таких людей дуже багато. Пригадую два інтерв’ю 2014 року, коли відбувалися події на Донбасі й уже був окупований Крим. Тоді я працювала у профспілці Міністерства внутрішніх справ України. Одне інтерв’ю було з керівником телекомпанії в Краматорську. Він розповідав, що відбувається на місці, фактично волав про допомогу. Це справило на мене дуже сильне враження. Друге інтерв’ю я брала у кримського міліціонера (тоді ще не відбулася реформа поліції). Він розповідав про події, свідком яких став. Це була надзвичайно важка розмова. Нещодавно я навіть знайшла це інтерв’ю у своїх архівах і знову його перечитала.

Якщо ж говорити про людей нашого регіону, то мені складно когось виокремити. Працюючи над книгами "Почесні мешканці Бучі" та "Почесні мешканці Ворзеля", я познайомилася з багатьма непересічними особистостями. Кожен із них зробив свій внесок у розвиток громади. Цікавих і гідних людей у нас дуже багато.

Уваровський дім: початок нового етапу

– Пані Алло, після багатьох років у журналістиці у вашому житті з’явився Уваровський дім. Як вам надійшла пропозиція очолити музей? Чому погодилися?

- Це сталося абсолютно несподівано у 2023 році. Після окупації я певний час перебувала на заході Україні, а потім – в Іспанії. Водночас мене постійно тягнуло додому, і зрештою я повернулася до Ворзеля. 

Після початку повномасштабної війни багато людей виїхало, чимало процесів зупинилося, а деякі посади просто залишилися без людей. Так сталося і з Уваровським домом. Я дуже вдячна Олександру Соколенку, який створив музей і багато років підтримував його розвиток. Напевно, знаючи мою зацікавленість історією та краєзнавством, у відділі культури мені запропонували очолити заклад. На той момент я працювала в Київському пресклубі й не планувала нічого змінювати. Але життя вже змінилося. Спочатку пандемія коронавірусу, а потім повномасштабна війна суттєво вплинули на сферу публічних заходів. Люди звикли працювати онлайн, конференції та дискусії почали відбуватися дистанційно, і потреба в офлайн-заходах помітно зменшилася.

У мене з’явився час замислитися над новим етапом. Музейна справа завжди була мені близькою, адже безпосередньо пов’язана з історією. В Уваровському домі я отримала можливість поєднати свої професійні навички, інтерес до минулого і бажання досліджувати людей та події. Тут я щодня відкриваю для себе нові постаті, пов’язані з нашим регіоном. Це надзвичайно захоплює.

- Чи пам’ятаєте той день, коли вперше переступили поріг музею? З якими думками й планами сюди зайшли?

- Це було у вересні 2023 року. Чесно кажучи, плани почали формуватися вже після того, як я переступила поріг музею. Спочатку було відчуття, що я заходжу в чужий простір. Уся історія Уваровського дому була тісно пов’язана з Олександром Соколенком, його баченням і роботою. Тому я не можу сказати, що прийшла сюди з абсолютною впевненістю в успіху. Я просто почала вивчати музей, занурюватися в його історію, знайомитися з усіма процесами. До того ж із 2022 до 2023 року музей фактично не працював, тому виникла потреба оновлювати експозицію, шукати нові підходи, створювати розділи, присвячені повномасштабній війні. Завдань було дуже багато. І поступово, крок за кроком прийшло відчуття, що це вже моя справа. Це схоже на занурення у воду: спочатку заходиш по щиколотки, звикаєш до температури, а потім пливеш. У нас невеликий колектив: окрім мене, ще троє людей. Але це команда, якій небайдужий Уваровський дім. Вони живуть своєю справою, і я дуже вдячна їм за підтримку. Саме завдяки таким людям можна рухатися вперед і розвивати музей.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Зазначимо, музеї історії та культури "Уваровський дім" був створений з метою збереження, вивчення пам’яток історичної, матеріальної та духовної культури, тощо.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.