"Люди неготові слухати про війну, а якщо й готові, то дуже критично". Інтерв’ю з істориком, краєзнавцем, директором Макарівського історико-краєзнавчого музею Віталієм Гедзем

Після повномасштабного вторгнення росії життя мільйонів українців змінилося назавжди. Для когось війна стала ударом по родині, для когось — втратою дому, а для інших – новим сенсом роботи. У Макарові, що на Київщині, боротьба за правду та пам’ять про ці події стала першорядною справою для працівників місцевого музею. Один із них – директор закладу Віталій Гедз – із перших днів війни не лише намагався зберегти експонати, а й фіксував хроніку бойових дій, документував долі військових і цивільних, збирав уламки війни й людські історії. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" він ділиться власним досвідом: як змінювалося життя його родини та громади після 24 лютого 2022 року, як виглядала окупація на практиці, і чому важливо не дати забути імена жодного полеглого захисника.

Частина друга ексклюзивного інтерв’ю. Першу читайте за посиланням.

Документувати, щоб пам’ятати

- Як змінилося ваше життя після 24 лютого 2022 року?

- Моя дружина дотепер часто згадує, що я був одним із тих, хто до останнього не вірив у збройний конфлікт.

Що буде ляскання зброєю і залякування, я вірив, а в наступ – ні. Та й багато хто у Макарівській громаді думав, що головним об’єктом для наступу буде Київ, а ми в Макарові залишимося осторонь.

24 лютого я прокинувся дуже рано, але вибухів ні я, ні моя родина не чули. Оскільки наш будинок розташований неподалік траси Київ – Житомир, ми побачили, що в напрямку Житомира йде безперервна колона автомобілів. Прочитавши новини, я зрозумів, що війна почалася. У перші дні війни ми не мали в планах кудись їхати. 24 і 25 лютого я ще був на роботі у Макарові. Вдалині десь під Бородянкою було чути вибухи. Але Макарів наступу не чекав. Яскравим прикладом цього було відкриття в місті продуктового магазину "Траш" 25 лютого. Оскільки вже ніде по Макарову не було продуктів, то на відкриття прийшла велика кількість жителів Макарова.

25 лютого я власним автомобілем вивіз із музею деякі експонати до себе додому на всяк випадок. Все кардинально змінилося 27 лютого. О 14 годині дня прямо над нашим будинком відбувся перший повітряний бій гелікоптерів, який ми бачили на власні очі. Як я вже знаю, наш гелікоптер прилетів захищати наземні війська, які несли охорону шосе Київ – Житомир. Також відомо, що тоді загинуло двоє бійців. Це були перші наші втрати на території Макарівщини.

Варто додати, що росіяни за можливістю знищували практично всі дроти на стовпах, тож із 28 лютого ми залишилися без електропостачання, інтернету й мобільного зв’язку. Єдине, що можна було зробити, це піднятися на другий поверх будинку і направити телефон до вікна в бік Житомирської області. Через деякий час з’являлася мережа Vodafone на кілька хвилин, але цього вистачало, щоб передавати інформацію, почитати новини.

27 і 28 лютого у Макарові ще нічого не відбувалося, але ми чули, як на дорозі Київ – Житомир знищували ворожі колони. Починаючи з 28 лютого, ми спостерігали, як з окупованих сіл у бік Макарова летіли ракети. А вже 2 березня ми побачили, як по трасі Київ – Житомир із боку Житомира зайшли танки прямо до нашого села. Першопочатково в нас був страх, щоб це росіяни прорвалися, тому що інформації було мінімум. Але коли ми побачили, що на БМП (бойова машина піхоти, - прим. ред.) є український прапор, стало відразу легше і радісніше, з’явилося сподівання, що скоро все це закінчиться. Проте 6 березня Калинівку почали бомбити і буквально за кілометр від нас відбувалися авіаудари один за одним. Спочатку ми думали, що наше село росіян не цікавитиме. Однак виявилося, той, хто контролює Калинівку, що на трасі Київ – Житомир, той контролює значний відрізок цієї дороги. А тому десантники 95-ї бригади, зайнявши позиції оборони, змушені були зазнавати великих втрат і бомбардувань.

Саме бійці 95-ї бригади 6 березня прийшли до нас і сказали, що якщо ми маємо дітей, то краще виїхати, тому що безпеку вони не можуть гарантувати. Ми не хотіли залишати будинок, але зрештою поїхали. Мої батьки залишились охороняти будинок, але їх через два дні бійці 95-ї бригади силою евакуювали з села, сказавши, що в селі не повинно бути цивільних людей. Слідкували за подіями ми по телебаченню. Назад ми повернулися 7 квітня, як тільки дозволили.

Повернувшись додому, ми побачили, що буквально за 100 метрів від нашої вулиці в останній день боїв за Макарівщину розірвалися ворожі гради. І небезпека того, що вони могли прилетіти до нашої вулиці, була дуже велика.

- Що робили, повернувшись додому після деокупації Київщини?

- Почали брати участь у відбудові Макарівщини. Моя дружина до повномасштабної війни працювала в дитячому садку "Теремок" у Макарові, який двічі потрапив під обстріли: 6 березня його розстріляли росіяни з мінометів, а 12 березня – з ураганів. Тому 8 квітня ми поїхали розбирати садок і дивитись, що можна врятувати. Потім я поїхав у музей, маючи надію,  що він уцілів. Але коли я приїхав, там були ДСНСники, які сказали, що доступу туди немає, тому що городище було обстріляне з градів, які не розірвалися. Мене пустили туди після 9 квітня. У музеї не було ні вікон, ні дверей, а дах пошкоджений. Слава богу, жодного експонату з музею не було вкрадено. Сьогодні мені відомо, що бійці 95-ї бригади, побачивши, що це музей, кілька разів проганяли звідти мародерів, які ходили повз, заглядаючи у вікна.

- Ми з вами спілкувались у музеї в 2023 році. Ви тоді активно досліджували події оборони Макарова під час повномасштабного вторгнення росії. Скажіть, як з того часу змінився музей? Які нові свідчення або артефакти  вам вдалося зібрати за останні півтора року?

- Ми продовжуємо документувати і, на жаль, незважаючи на те, що повномасштабна війна триває більше трьох років, нам ще не всі імена і прізвища загиблих героїв Макарівщини відомі. Також ми фіксуємо російські злочини, хоча імена росіян встановити дуже важко, але за можливістю ми це робимо.

Щодо змін у музеї, то маю сказати, що ми трішки змінили його концепцію. Якщо у 2023 році основним пріоритетом музею було показати обличчя ворога, щоб відвідувачі бачили, проти кого ми воюємо, то сьогодні ми робимо більше акцент на тих, хто захищав Макарівщину. Ми хочемо показувати мешканцям і гостям Макарівщини долі тих хлопців, які віддали своє життя заради того, щоб Макарів ніколи не був окупований.

Під час дитячих екскурсій я насамперед хочу показувати дітям, що наші загиблі герої не були військовими, а звичайними людьми. Я розповідаю, чим вони займалися в цивільному житті. Наприклад, загиблий захисник Олександр Раковський у дитинстві малював, тож його мама нам передала дуже багато малюнків.

Сергій Парахоненко був легкоатлетом, тому мама передала його нагороди.

Таким чином діти бачать, що ці люди взяли до рук зброю, щоб нас захищати, а до лютого 2022 року вони жили своїм життям і воювати не збирались.

Наша концепція змінилася ще й тому, що ми встановили тісні і дружні стосунки з багатьма родинами загиблих. Батькам, дружинам дуже приємно, що про їхніх рідних говорять. Навіть були випадки, що діти приходили поговорити зі своїм загиблим батьком до нас у музей.

 - Скільки історій вам вже вдалося зібрати?

- Чесно кажучи, ніколи не рахував. Цивільних історій у нас не так багато. Я більше робив акцент на географію, щоб з кожного села Макарівської громади була хоча б одна цивільна історія. Звісно, якщо людина хоче розповідати, я записую. Якщо взяти до уваги, що під окупацією у нас перебували 20 населених пунктів і близько 10% Макарова, то близько 50 історій уже записано.

Останню половину року я займався історією військових, тому що бачу в цьому потребу. Тому зараз я більше записую військові історії. Наразі мені відомо про 39 загиблих бійців і чотирьох зниклих безвісти 95-ї бригади, а також 25 загиблих хлопців й одного зниклого безвісти з 14-ї бригади. Майже всі історії цих хлопців записані. Якщо порахувати разом цивільних і військових, то вже є близько 200 спогадів.

- Продовженням цієї роботи стала ваша інтерактивна Книга пам’яті. Як з’явилася у вас ця ідея?

 - Бажання якомога детальніше наповнити Книгу пам’яті стало поштовхом до того, що зараз записуємо велику кількість історій. Ідея створити Книгу пам’яті виникла ще під час роботи в музеї в Києві. Там я зіштовхнувся з тим, що переважно онуки шукають своїх дідів і прадідів. Я усвідомив: якщо не зробити зараз Книгу пам’яті, з часом інформація може втратитись, тож потрібно це робити по гарячих слідах. Також було прийнято рішення зібрати максимальну інформацію про полеглих захисників. А коли ти збираєш інформацію, хочеться її доносити й показувати людям. Та й бачу потребу в тому, щоб діти знали, кому вони мають дякувати за те, що ходять в школу, грають у футбол... Ми розглядали різні варіанти того, як це зробити. Початковий варіант паперової книги не сильно розглядався, тому що туди неможливо додати щось чи змінити. Був варіант інтернет сайту, але ж не всі мають доступ до інтернету або навички роботи в ньому. Через рік я побачив, що ті місця, де гинули хлопці, для їхніх рідних є дуже болючими. За українською традицією кожного року люди приїжджають на місце загибелі їхніх рідних. І тому стало зрозуміло, що на місці загибелі має бути певна інформація, щоб рідні могли приїхати, побачити, почитати. Спілкуючись із представниками інших музеїв, беручи участь у різних конференціях, напрацювався варіант з сенсорним інтерактивним кіоском, який відповідав усім нашим потребам. Він є загальнодоступним і легким у користуванні. Розташований поруч із тим місцем, куди рідні можуть прийти, покласти квіти, поспілкуватися.

 - Як зараз продовжуєте цю роботу? Чи маєте успіхи?

- Дуже великі успіхи маємо завдяки медіа "Погляд", особливо після вашого сюжету.

Було чимало переглядів, рідні почали звертатися до нас. Можу відверто сказати, що завдяки вашому сюжету і зверненням рідних вже через місяць у Книгу пам’яті були внесені всі бійці 14-ї і 95-ї бригад, а також тероборони. Тож ми почали працювати активніше над розділом земляків. Станом на квітень 2025 року було внесено 197 чоловік.

Головна мета – зберегти правду

- Що для вас означає бути директором музею в часи війни?

- Дуже багато викликів виникає в період війни. Бути директором музею означає не лише проводити екскурсії, збирати експонати, писати біографії, а й максимально точно і правдиво відображати події лютого-березня 2022 року.

 - Як триває наразі дослідження оборони Макарова? Співпрацююте із місцевими жителями, військовими? Можливо, вам приносять якісь експонати?

- Майже кожного тижня люди щось знаходять і нам передають. Із місцевими постійно співпрацюємо, щоб встановити точну хронологію подій під час 33-денної окупації. До того ж ми прагнемо відобразити події не лише Макарова, а й життя в усіх селах, що були під окупацією. Встановити  хронологію подій дуже важко, оскільки люди не відстежували дні, тому часто плутають дати. І головна проблема, характерна не лише для нашого регіону, а й всієї України, – на кожну подію є кілька поглядів. Нам, історикам, потрібно зараз знаходити шлях, щоб подія була відображена правдиво і задовольняла всіх. Звісно, бувають випадки, коли на одну й ту саму подію я маю чотири різні погляди. Проте мені треба так зобразити подію, щоб всі були задоволені і не пред’являли потім претензій. Те саме стосується експозиції. Якщо немає особистих речей того чи іншого героя, я не можу про нього розповідати. Тому прошу людей приносити речі тих, про кого вони хочуть почути розповідь.

- Які ще маєте відгуки від людей?

- Відгуки різні. У березні цього року зателефонував мені представник одного туристичного товариства. Він сказав, що возить по Київщині багато груп переважно з людьми похилого віку, але жодного разу не возив по місцях, де проходили воєнні дії. Він захотів спробувати, але боявся негативної реакції, тому що люди неготові слухати про війну, а якщо й готові, то дуже критично. Йому колеги порекомендували почати з нашого музею, бо чули, що я свої розповіді подаю кожній групі відвідувачів так, як потрібно. 7 березня ця група приїхала. Скажу відверто, на початку відвідувачі були підозріливі як їжаки. Вони ще не бачили, куди прийшли, але вже були насторожені, бо знали, що ми будемо говорити про війну. Спочатку вони домовлялися про 40-хвилинну екскурсію, але під кінець у них була купа питань, тож екскурсія тривала значно довше.

- А чи відслідковуєте ви коментарі від людей?

- Намагаюся відслідковувати в соціальних мережах, брати до уваги будь-які коментарі і враховувати в подальшій роботі.

- Не можу не запитати про вашу медійну сферу. Ви є головним редактором інформаційного агентства "MKV". Розкажіть, як з’явилася ця робота і чи допомагає вона у роботі музею?

 - Ще працюючи старшим науковим співробітником у музей Другої світової війни (Національний музей історії України у Другій світовій війні, - прим. ред.), я активно брав участь у виданні низки книг. Зокрема, я був у редакційній колегії, допомагав редагувати, писав статті. І тому, коли прийшов працювати у Макарів, я розумів, що основна маса людей, які можуть надати експонати, допомогти з історією, – це не молодь, а люди від 45 років. Саме люди 45+ можуть поділитися своїми родинними історіями, передати речі в музей. Будуючи свою роботу як керівника музею, я насамперед шукав способу спілкування з цими людьми, задоволення їхніх потреб. Звісно ж, із  далеких сіл Макарівської громади вони не прийдуть до музею, бо далеко і важко. У мене була ідея їздити з виїзними виставками до них, але ж цих людей у селах потрібно збирати. А потім мені підказали хороший варіант зробити при музеї газету, яку читатимуть переважно пенсіонери. І у газеті можна робити публікації, які були б цікаві усім людям 45+. Так з’явився Макарівський вісник, де ми почали розповідати про діяльність музею, публікувати цікаві історії з життя громади, закликаючи людей до співпраці.

А оскільки музей не був самостійною структурою, то довелося окремо робити інформаційне агентство і саме при ньому вже видавати газету, перший номер якої з’явився 15 липня 2021 року. Спочатку  було важко, потім почалася війна. Саме 24 лютого мав вийти черговий номер газети, проте вийшов він аж у липні 2022 року. Я думав, що людям газета вже буде нецікава, але наступні роки показали, що все таки ми робимо потрібну справу. У 2024 році був період, коли ми мали аж 600 передплатників, що дуже суттєво для такої маленької газети.

- Ви є істориком, краєзнавцем. Можливо, за останні роки вам вдалося з’ясувати щось цікаве чи вражаюче?

- Моє найбільше з останніх відкриттів як історика стосується дати заснування Макарова. Ще в 1973 році на нашому городищі археологи знайшли підтвердження проживання там людей у Х-ХІ століттях, але хто саме жив, як і скільки, ніхто не знає. Датою заснування Макарова місцеві історики в радянські часи встановили 1506 рік. Це нібито перша писемна згадка про поселення Макарова. Наприкінці минулого року завдяки пошукам і співпраці з Національним музеєм історії України вдалося знайти документи, які засвідчили, що Макарів існував уже в 1482 році. Дехто з істориків говорить, що можна вільно на 100 років "зістарити" Макарів, оскільки поселення не виникло за один день. Проте поки що ми його "зістарили" на 30 років.

- І на завершення нашої розмови скажіть, якби вам надали велике фінансування, які проєкти ви б реалізували в першу чергу?

- Якби було фінансування, я б насамперед створив новий сучасний музей із невеликим історичним центром і встановленням пам’ятника всім полеглим бійцям та учасникам оборони Макарова. У нас є для цього місце, можливості, але немає коштів. Втілення цих задумів дозволило б нам стати кращим музеєм історії російсько-української війни.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.