"Історія – це наука, яка карає за невивчені уроки". Інтерв’ю з істориком, краєзнавцем, директором Макарівського історико-краєзнавчого музею Віталієм Гедзем

Історія – це не лише дати та портрети зі шкільних підручників. Це наші корені, наші голоси з минулого, які промовляють крізь покоління, попереджаючи, надихаючи й даючи силу рухатись уперед. У час, коли українці виборюють свою свободу й ідентичність у прямому сенсі слова, знання власної історії стає не лише питанням самоусвідомлення, а й питанням виживання. Забуте минуле — це шанс для ворога написати його наново. Збережена пам’ять – наш щит. Це як ніхто розуміє Віталій Гедз – людина, яка системно займається збереженням пам’яті й популяризацією історії Макарова і Київщини. Історик, краєзнавець, директор Макарівського історико-краєзнавчого музею Віталій Гедз є ініціатором глибоких і важливих проєктів: "Книга пам’яті Макарівщини" та "НепрOSTі листи". У першій частині ексклюзивного інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" ми обговоримо, що означає бути істориком і працівником музею в наші непрості часи, як минуле формує сучасність і чому важливо кожному з нас берегти й плекати свою історичну спадщину.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю.

Любов до історії з першої книжки

- Віталію, ви родом із Калинівки Макарівського району. Розкажіть про цю місцевість, її людей. Як минуло ваше дитинство і юність?

- Усе своє життя я провів на Макарівщині Київської області. Вчився у Макарівській школі №2. У дитинстві полюбив історію, тож десь у п’ятому класі вирішив, що хочу стати істориком, краєзнавцем.

- Якими були ваші батьки? Що ви від них перейняли?

- Мої батьки були простими робітниками, усе життя пропрацювали на місцевому ремонтно-транспортному підприємстві у Калинівці. Мати – місцева мешканка. Її предки були одними з перших поселенців нашого села.  Батько родом із Житомирщини. Вони обоє дуже любили Калинівку. Напевно, ця любов до своєї малої батьківщини передалася і мені від них.

- Яку історію чи спогад із дитинства ви найчастіше згадуєте?

- Найчастіше згадую своє знайомство з історією України. Я народився в Радянському Союзі, хоч він вже й доживав останні роки. Мій батько Анатолій Володимирович з великої родини. Він мав ще вісім братів і сестер, яких доля розкидала по всьому Радянському Союзу. Найстарший брат був моряком у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), другий за віком брат теж служив моряком у Владивостоці. Пам’ятаю, що наприкінці 1980-х років люди почали говорити, що ми – українці. Тоді ж став набувати популярності Народний рух України під керівництвом В’ячеслава Чорновола. У ЗМІ почали з’являтися матеріали про історію України, але дуже поверхневі і написані під грифом радянщини. Якось, мій батько, зустрівшись зі своїми братами, запитав, де ж можна почитати справжню історію України. Згодом його брат, який служив у Владивостоці і плавав по всьому світу, привіз із Канади книжку відомого історика Ореста Субтельного "Коротка історія України". Тож я, навчаючись у 7 чи 8 класі, читав цю працю і потім навіть на уроках історії вчителька запрошувала мене до дошки розповідати дітям ті події з історії України, яких не було в підручнику. Ця книга дуже довго була головною в моєму житті. Вона познайомила мене з нашими справжніми козаками. Мені у пам’ять врізалась постать Івана Мазепи – гетьмана України, про якого тоді ніде більше не можна було прочитати.

- Чого стосувалося ваше перше історичне дослідження?

- Перше дослідження стосувалось історії рідного села Калинівка, знаходиться на трасі Київ – Житомир. Усі хто, їде цією трасою, завжди його проїжджає, але ніхто не знав його справжньої історії: коли виникло й було заселене. Багато хто з дослідників вважав, що воно є дуже старим. Дехто говорив, що його як села взагалі не існувало. Тому я намагався з’ясувати істину. Проте, на жаль, на сьогоднішній день це моє перше дослідження так і залишається незакінченим. Справа в тому, що коли я почав вивчати історію свого села, виявив, що воно виникло завдяки збудованій на його території фабриці, яка виготовляла шведські сірники. Це звичайні сірники, якими ми зараз звикли користуватись, а тоді вони були диковинкою. Перші робітники, які приїхали працювати на цій фабриці, і стали першими поселенцями Калинівки. Саме так сюди потрапила родина моєї матусі Олени Федорівни. Почувши від своєї прабабусі історію, як вона приїхала працювати на фабриці, я почав збирати інформацію про фабрику, її заснування, функціонування, але до сьогоднішнього дня повної історії я не маю. Мене турбує, чому не вдається знайти жодної фотографії чи зображення цієї фабрики. Мені відомо, що вона згоріла в 1939 році. Скільки я не шукав по старожилах чи архівах, так і не дізнався, як виглядала фабрика. Тому це дослідження залишається незавершеним.

Західна маленька фортеця Києва

- Що для вас означає Макарів? Як би ви його описали людині, яка там ніколи не була?

- Макарів – маленьке селище на Київщині з власною цікавою й різноманітною історією. Такий опис я давав до лютого 2022 року. Сьогодні Макарів я представляю дуже просто – західна маленька фортеця Києва.

- У якому куточку Макарова любите бувати і чому?

- Звичайно ж, це Макарівський історико-краєзнавчий музей, в якому я працюю з 2016 року.

Але навіть якби я не працював у цьому закладі, це місце все одно було б для мене найулюбленішим. До того ж музей знаходиться на збереженому городищі у Панському парку, який місцеві називають Панчик. Історики ж його звуть Макарівське городище, звідки пішло життя Макарова. Про це говорять знайдені там речі, що свідчать про перших поселенців. Проте дослідження цього місця так і не проведено. І дотепер ніхто його повної історії не знає. Як на мене, сьогодні городище – наймальовничіше і найкрасивіше місце Макарова. Хто б у мене не запитав, куди варто поїхати в Макарові, я насамперед рекомендую відвідати городище і подивитися ті краєвиди, які відкриваються з його території.

Довідково: Панський парк у Макарові – це поєднання збереженого природного середовища й історичного контексту. У парку розташована одна з найдавніших археологічних пам’яток Київської Русі – городище. У ХVІ столітті тут був збудований Макарівський замок, що став однією з найміцніших фортець на Поліссі.

- Коли ви вперше відчули, що історія Макарова – це щось більше, ніж просто дати й події? Чи були кумедні історії або цікаві дослідження, які вам найбільше запам’яталися?

- Найцікавіша подія сталася у 2015 році, за рік до того, як я став директором Макарівського історико-краєзнавчого музею. До мене звернувся чоловік похилого віку, який цікавився історією Макарова і Макарівщини. Його друзі-колекціонери розповіли йому історію, а він мені, як недалеко від Макарова так звані чорні археологи знайшли бідон ОУНівців або як у нас прийнято називати бідон з документами УПівців.

Насправді документи підтвердили, що це ОУН, адже УПА на той момент вже не існувало. Оскільки цей бідон був знайдений чорними археологами, його дуже швидко роздерибанили і почали продавати за великі гроші. І ось друзі одного нашого земляка в Тернополі викупили цей бідон і те, що в ньому залишилося, та передали цьому колекціонеру. Ми з ним познайомилися через інших людей. Він сказав, що не орієнтується у цій темі, а я як працівник музею Другої світової війни (мається на увазі Національний музей історії України у Другій світовій війні, - прим. ред.). краще дам раду цій знахідці. Мені стало цікаво, що це за бідон і як він з’явився на Макарівщині. Очевидно, саме з цього бідону і почалася моє знайомство з історією Макарова у 2015 році. Зокрема, я з’ясував, що УПІвці й ОУНівці діяли не лише в Західній Україні, а й у нас на Макарівщині аж до 1952 року. (УПА – Українська повстанська армія, ОУН – Організація українських націоналістів. УПІвці й ОУНівці боролись за незалежність України, - прим. ред.). 

Згодом в архіві СБУ я знайшов дані, що останні групи ОУНівців ходили і розповсюджували до травня 1952 року саме ті листівки, які були знайдені в бідоні. Таким чином цей бідон до сьогоднішнього дня залишається єдиним знайденим на території Київщини підтвердженням діяльності ОУН. Саме він підштовхнув мене до вивчення історії Макарова, яка складається не лише з дат, а й цікавих історій людей.

- Де зараз перебувають зазначені речі?

- Бідон із документами зберігається в Макарівському історико-краєзнавчому музеї. До того ж нещодавно відбулося поповнення експонатами. До нас на екскурсію прийшов мешканець Макарова, який свого часу працював пожежником. Він цікавився історією ОУН. Я спочатку розповів йому про ОУН, потім підвів його і показав той бідон, а він у відповідь розповів мені історію, що коли він у 1980-ті роки працював пожежником, в одній із приватних будівель у Макарові сталася пожежа. Коли вони з колегами її гасили, виявили, що у дерев’яній підлозі є отвори. Щоб пожежа не почалася знову, пожежники вирішили цю підлогу зривати. І ось саме під підлогою був знайдений сховок, в якому лежала зброя, ОУНівські документи, гроші тощо. Звісно ж, кожну історію потрібно перевіряти. Для уточнення я поїхав за наданою цим відвідувачем адресою, де познайомився з чоловіком, який і передав мені  шматок автомата з того сховку, знайденого під час пожежі. Він зберігав його у себе вдома з 1980-х років. На жаль, документи його змусили спалити, бо в радянські часи говорити про ОУНівські чи інші націоналістичні документи було заборонено. Так ми отримали підтвердження того, що група ОУН перебувала в Макарові. Про цей факт я розповів на одній із конференцій. І Андрій Кокотюха – відомий український письменник – свій роман "Біла ніч" написав на основі історії про ОУНівців на Макарівщині.

- Отже, експонати доводиться збирати для музею власноруч?

- Звісно. Маю зазначити, що наш музей мав двох чудових директорів – ентузіастів своєї справи. Першим директором був Герман Сергійович Черешньов – людина, яка пройшла Другу світову війну, хоч він був за національністю росіянином, але з 1933 року жив в Україні і став українцем.

Після повернення з війни він вирішив, що в Макарові має бути музей. Знайшов будівлю, зібрав перші експонати, додавши власні.

А ще навчився фотографувати, тож робив багато фотографій для музею.

Після його смерті наступним директором у 1984 році став Сергій Михайлович Левченко, який у Другій світовій війні втратив свого рідного брата, тож, ставши директором музею, чимало зусиль присвятив пошуку рідних.

До 2010 року музей у Макарові функціонував саме на основі того, що ці дві людини зробили впродовж 30 років. Так трапилось, що з 2010 року музей не працював.

У 2015 році до мене звернулася Людмила Василівна Колос, директорка Будинку культури у Макарові, який після адмінреформи став Комунальним закладом "Центр культури і дозвілля" Макарівської селищної ради. У неї в структурі Будинку культури числився нефункціонуючий музей. У зв’язку з тим, що у 2014 році почалася російсько-українська війна і станом на 2015 рік було четверо загиблих земляків, вона запропонувала мені допомогти з роботою музею хоча б по вихідних, адже дітям це потрібно.

Розуміючи, що відкривається можливість досліджувати історію свого рідного регіону, про що я давно мріяв, я погодився. Через рік я зрозумів, що одночасно працювати в двох музеях не виходить. Будучи патріотом своєї малої батьківщини, я зробив вибір на користь Макарова.

Ставши директором музею у Макарові, я зрозумів, як багато є ще білих плям в історії селища. Так, почалися мої власні пошуки, неодноразові звернення до людей, хто був причетний до певних подій, щоб надали бодай якісь експонати, які можна було показувати й розказувати про них. Ось так їздиш, просиш, розмовляєш, даєш оголошення – і крихта за крихтою експонати збираються.

На сьогодні практично про кожен із періодів історії Макарівщини є експонати, навколо яких я можу будувати розповідь.  

- Чи доводилося вам чути «живі» спогади, а потім їх відповідно документувати?

- Є одна "жива" історія, яка до сьогоднішнього дня мене не відпускає, я досить часто її згадую. У вересні 2021 року староста села Борівка Костянтин Захарченко, який зараз воює в лавах Збройних Сил України, запросив мене поспілкуватися з мешканкою села Лисиці, що входить у Борівський старостинський округ. Бабуся, якій виповнилося 100 років, була жвава, мала гарну пам’ять, тож багато що нам розповіла. Про неї я й досі розказую під час екскурсій, оскільки столітнє життя цієї жінки відображає чимало історичних подій. На прикладі біографії нашої столітньої мешканки Макарівщини можна майже повноцінно висвітлити історичні події України. Ми тоді записали з нею інтерв’ю, яке в нас попросив навіть німецький архів для своєї експозиції, оскільки німців дуже вразила історія цієї жінки.

- Чи стало складніше або навпаки легше працювати з темами родинної пам'яті?

- Якщо порівнювати історію Макарова з родинними історіями, то звичайно, що шукати й писати легше родині історії, тому що історія Макарова наразі  майже невідома, документів дуже мало. А ось працюючи з родинами, записуєш історії зі слів людей, спілкуєшся з ними. І на прикладі тієї чи іншої родини поступово вимальовується історія Макарова. Я знаю, що в Києві все навпаки: на прикладі історії міста пишуть історію родини. А ось на Макарівщині щодо мого рідного села Калинівка довгий час велися гострі дискусії з приводу дати заснування села. І буквально кілька років тому краєзнавець із Боярки Олег Лисенко, знайомством із яким я завдячую медіа "Погляд" , знайшов документ, де написано, коли саме приїхав перший поселенець у Калинівку і навіть вказана дата заснування села. Найцікавіше те, що першим поселенцем виявився мій прапрапрадідусь. Тож у пошуках своєї родинної історії я з’ясував, коли виникло моє село.

- Що вам наразі найбільше болить у долі селища?

- Найбільше болить доля макарівського городища. Це красиве історичне місце, яке завдяки фінансуванню може стати туристично привабливим для багатьох, навіть іноземців.

Але, на жаль, події лютого-березня 2022 року перекреслили плани, які ми мали щодо цього городища. Зараз нам допомагає Інститут археології НАН України, адже ще перед повномасштабною війною ми з’ясували, що городище є приватизованим кількома особами. Тож наразі переоформлюються всі документи, щоб знову повернути йому статус археологічної пам’ятки і взяти його під охорону. Нині ми на фінальній стадії. А потім будемо думати, як його зробити туристичним об’єктом. Звісно, я розумію, що після пережитої нашою громадою окупації, знайти кошти буде важко серед місцевих людей. Проте є можливість виграти гранти, і я сподіваюся, що найближчим часом нам це вдасться.

Варто додати, що городище й зараз приваблює туристів. Кожного тижня туди хтось приїжджає. І це зрозуміло, бо воно красиве і варте уваги, але ми можемо зробити його ще кращим. Наприклад, колись у нас, працівників музею, була ідея відтворити на городищі часи Х-ХІ століть, щоб діти могли  прийти до коваля підкувати підкову, позайматися на гончарному колі, зробити глиняного глечика, але усе це потребує фінансів, адже для відвідувачів потрібно збудувати певну інфраструктуру.

Історія, яку повернули додому

- У 2018 році ви започаткували проєкт "НепрOSTі листи", віднайшовши понад 1500 листів остарбайтерів у Державному архіві Київської області. Як розпочався цей проєкт? Із ким співпрацювали?

- Це приклад того, як родинна історія підштовхує до певної історичної події того чи іншого регіону. Усе почалося з того, що я знав про остарбайтерів у моїй родині. Це мої двоюрідні бабусі, одна з яких не повернулася, друга повернулася, але через рік від отриманого туберкульозу померла, а третя дожила до кінця 1990-х років, але не любила згадувати цю тему і говорити про неї. І от саме цікавість з’ясувати їхню долю, знайти більше фактів сприяла пошукам. Спочатку я думав, що знайду якісь дані в музеї Другої світової війни, де я працював. Але потім Тетяна Пастушенко, відома дослідниця, істориця, сказала, що я не там шукаю і дала мені посилання на Державний архів Київської області (ДАКО), де у фондах зберігаються листи остарбайтерів.

І так трапилось, що коли Тетяна Пастушенко писала свою кандидатську роботу, підняла цей фонд і натрапила на листи з Макарівського району. Знаючи, що я з Макарівського району, вона порекомендувала мені особисто звернутись у ДАКО. Це був 2012 рік. Я поїхав туди, мені дали ті листи з Макарівського району. Перша ж папка, яка мені потрапила до рук, стосувалась мого рідного села Калинівка. Пам’ятаю, у мене затрусилися руки від хвилювання і сподівання знайти знайомі прізвища. Перший лист був від сестер до тітки у Калинівку з фотографією, де вони були всі втрьох. Я сфотографував цього листа, показав своїй мамі, чим викликав її цікавість. Вона почала розповідати про знайдений лист усім родичам, цитувати його. Я побачив, що в архіві є листи й інших людей. А оскільки моя мама давно живе в селі і всіх знає, у мене виникла ідея замовити в архіві копії і повручати їх людям. Люди в селі зацікавились. Я сфотографував 10 листів із Макарівського району, але далі уявлення не було, що і як робити. Тому я пішов до директорки Державного архіву Київської області Соф’ї Арсеніївни Каменєвої, щоб порадитися, як краще вручити листи.

Директорка Державного архіву Київської області Софія Арсеніївна Каменєва

Проте вона відразу усі мої ідеї зрубала під корінь, повідомивши, що листи – це документи особового походження і на них за законами ще радянської України 1975 чи 1976 року стоїть гриф "Секретно" на 75 років. А оскільки листи написані у 1943 році, то 75 років мине лише в 2018 році. Щоб їх опублікувати раніше, потрібно було брати кожного родича, йти до нотаріуса, складати довідку про те, що людина не заперечує про оприлюднення цього листа, потім з усіма довідками їхати в архів і тільки після цього вона дасть дозвіл їх копіювати. Мені стало сумно. Я запитав, що можна зробити. Вона порадила чекати 2018 року і не забувати про цю ідею. Минуло шість років, я трохи забув про цей проєкт, але працівники архіву дотримали свого слова і в квітні 2018 року зателефонували і нагадали про нього. Я приїхав до Соф’ї Арсеніївни. Вона сказала чесно, що не уявляє, як цей проєкт реалізовувати, проте виявила бажання разом із колегами допомагати мені в усьому. У мене теж на той час не було уявлення, з якого боку підступитись. Але оскільки я знав людей зі свого села, тож вирішив, що ми почнемо з Калинівки. У 2018 році головою села Калинівка, яке входило до складу Макарова, був Вадим Якович Токар – юрист за спеціальністю і любитель історії рідного краю.

Коли я прийшов до нього і розповів про ті 10 листів, він одразу запитав, чим може допомогти. Я сказав, що потрібно виготовити муляжі цих 10 листів. І 8 травня 2018 року відбулося перше вручення листів остарбайтерів їхнім родичам. Людей зібралося чимало, адже був великий розголос на весь Макарів. Потім чутки пішли по інших селах Макарівського району. Тож наступні вручення відбулися у червні і жовтні 2018 року. Сільські голови почали нам телефонувати і просили зробити вручення для їхнього села.

Хочу зауважити, що перше вручення листів остарбайтерів у Макарові відбулося 8 травня 2018 року, а вже 9 травня мені зателефонував ведучий радіо "Культура" Олександр Алфьоров і запропонував у прямому ефірі розповісти про цю подію.

Олександр Анатолійович Алфьоров — український історик, радіоведучий, громадський та політичний діяч, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, майор ЗСУ.

Вже під час радіоефіру виявилося, що Олександр Алфьоров має справу з новоствореною всеукраїнською організацією "Пам’ять нації", тож після ефіру він розповів, що разом із засновниками компанії "Пам’ять нації" розглядає варіант підтримки нас. Так, через кілька тижнів він зателефонував і повідомив, що надалі "Пам’ять нації" бере на себе всі витрати проєкту "НепрOSTі листи". Якщо я хочу вручати листи, більше не треба брати кошти у сільській раді. Згодом вони й технікою нас забезпечили. І вже у жовтні 2018 року ми почали робити вручення спільно з організацією "Пам’ять нації".

Пізніше, коли я 12 липня 2019 року їхав на вручення листів у село Копилів, мені зателефонувала представниця громадської організації "Сектор правди"  Марія Яремчук і сказала, що займається створенням документальних фільмів, тому їй цікаво зняти стрічку про проєкт "НепрOSTі листи".

Марія Яремчук - незалежна режисерка, продюсерка, журналістка, тренерка і громадська активістка у сфері культури.

Я погодився, тож з липня 2019 року вона почала їздити з групою і фільмувати ці вручення.

Наша кампанія почалася без жодної назви, але за пропозицією Соф’ї Аресніївни та працівників архіву стала називатися "НепрOSTі листи". Фактично проєктом займалися ми вчотирьох: я як представник музею, Олександр Алфьоров від компанії "Пам’ять нації", Марія Яремчук від організації "Сектор правди" і Соф’я Аресніївна з ДАКО. Ми проводили вручення листів аж до січня 2020 року.

Пам’ятаю, як наприкінці 2019 року мені зателефонували представники  Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, що знаходиться в Києві, і сказали, що також мають листи, які вони хочуть вручити, приєднавшись до нашого проєкту. Щоправда, їхні листи не були систематизовані, а складені за алфавітом по прізвищах, тобто дуже важко виявляти географію. На початку 2020 року ми знайшли серед їхніх листів близько 10 листів з Макарівщини, які, звісно ж, вручили. А потім стався карантин і, на жаль, на деякий час проєкт зупинився.

- Скільки листів ви вручили до початку ковідного карантину у березні 2020 року? Чи плануєте продовжувати проєкт "НепрOSTі листи"?

- Ми рахували, що до березня 2020 року ми провели близько 60 заходів і вручили 3000 листів остарбайтерів. Під час карантину ми з працівниками Державного архіву Київської області вирішили провести огляд фонду, де зберігаються листи, і виявили понад 10 000 листів, які ще потребують вручення.

На сьогодні завдяки працівникам ДАКО листи складені за географічним принципом. З ними дуже легко наразі працювати, тому проєкт "НепрOSTі листи" починаємо відновлювати. Вже були звернення від кількох обласних архівів інших регіонів України, але поки що за межі Київської області ми не виходимо. Можливо, у майбутньому подумаємо про розширення. До початку повномасштабної війни нам обіцяв допомогти Український інститут національної пам’яті, маючи на меті зробити проект "НепрOSTі листи"  загальнодержавним. Але, на жаль, події лютого 2022 року всі ці плани зруйнували.

- Який лист вас вразив найбільше? Можливо, пам’ятаєте, як його вручали?

- Напевно, найбільше вражає те, що робиш уперше. Але в цьому проєкті мене найбільше вразив вручений лист живій авторці. Це трапилося в селі Велика Стариця Бориспільського району у травні 2019 році. Ми також записали вражаючу історію цієї бабусі. Вона дуже багато розповідала про перебування на примусових роботах у Німеччині. Як з’ясувалося, вона писала додому досить часто, але жоден лист у її село не прийшов. Коли ми зачитали їй цього листа, вона навіть розповіла в деталях, як вона його писала і з якої нагоди. Вона працювала в господаря в Німеччині, який сам вирішував, коли їй можна писати листи, давав спеціальні бланки. А щоб написати цього листа і привітати знайомого з днем народження, їй довелося просити бланк у господаря позаурочно.

- Як зараз рухається цей проєкт? Що плануєте в майбутньому?

- Наперед не загадуємо, тому що вже маємо кілька випадків, коли планували одне, а трапилося зовсім інше. У березні 2020 року проєкт "НепрOSTі листи" був на пікові своєї популярності: про нас говорили, з нами зв’язувались, хотіли співпрацювати, але прийшов карантин і все зіпсував. Лише в жовтні-листопаді 2020 року ми обережно почали виходити з карантину, всі боялися збирати людей для вручення листів. Без збору людей неможливо розповісти про те, що це за листи, де вони взялися. Потім зазвичай я даю короткий огляд історії остарбайтерів і лише тоді відбувалося вручення листів.

У 2020 році люди ще боялися масових зборів, тому в жовтні ми робили персональні вручення по найближчих селах. Я їздив до людей і просто передавав їх із рук в руки.

Потім Олександр Алфьоров став ініціатором того, що 31 грудня у Вишневому нам дозволили зібрати 15 чоловік і провести вручення листів села Миколаївка.

Таким чином до 2022 року ми знову набрали обороти, про нас заговорили, навіть німецьке телебачення нас знімало, але з початком повномасштабної війни все пішло шкереберть.

До того ж у Макарівській громаді на початку повномасштабної війни трапилася така історія – під час активних бойових дій зник один наш тероборонівець. Ніхто не знав, куди він подівся, тіла його не було знайдено, тож по громаді пішли чутки, що його було закатовано і вбито. А потім через деякий час з росії нам передали листа, в якому він написав, що живий, але трохи хворіє. І от коли цей лист прийшов, знову виникла та ж ситуація, коли людей примусово вивозять на роботи. У мене тоді виникла така думка: через незнання своєї історії ми знову змушені її переживати. Як колись говорили, що історія – це наука, яка карає за невивчені уроки. А тому я знову вирішив, що люди мають знати про остарбайтерів. Я почав шукати партнерів для вручення листів. Допоміг простий випадок. До мене в музей зателефонував тодішній староста села Княжичі Олександр Олександрович Шевчук, який зараз, наскільки я знаю, є директором школи в Забір’ї.

Він побачив у Фейсбуці на сторінці музею карту наступу російських військ, яку ми знайшли в нас на території. На карті було й село Княжичі. Тож Олександр Олександрович попросив скопіювати цю карту, щоб, за його словами, люди в селі не дуже розслаблялися, вважаючи, що війна їх уже не стосується. Цією картою він хотів показати людям, що Княжичі були в планах росіян і що треба дякувати ЗСУ. Коли він приїхав у музей, ми розговорилися, я йому розповів про свою діяльність, показав листи остарбайтерів. У його дружини бабуся теж була остарбайтеркою з Вінницької області. Він запитав, чи є листи з його села. Щоб це вияснити, я поїхав у Державний архів Київської області і знайшов листи по всіх селах Боярської громади. Дізнавшись про це, Олександр Олександрович дуже швидко ініціював усіх старост – і з червня 2024 року до січня 2025-го відбулося 8 вручень у населених пунктах Боярської громади. Всі були дуже зацікавлені.

Особливо голосно, напевно, пройшло вручення в Боярці, після якого я ще півтора місяця приймав дзвінки щодо переважно персональних вручень у різних населених пунктах.

Такому розголосу сприяв ваш сюжет на медіа "Погляд". Тож нині за результатами отриманої інформації плануємо наступні вручення. Особливо прагнемо насамперед вручити листи живим авторам, адже невідомо скільки остарбайтери ще проживуть.

На жаль, у нас трапилась така історія, що 95-річна остарбайтерка Оксана Орбанська із села Усівка Згурівського району не пережила активних бойових дій на початку повномасштабної війни, тож ми не встигли їй особисто вручити листа. Натомість її рідні виявили бажання його отримати, копіюючи який, я виявив, що в архіві є понад 200 листів мешканців Усівки, тож за останні роки це буде одне з найбільших вручень, тому що вже маємо понад 100 чоловік, які виявили бажання отримати ці листи.

- Скільки загалом на Київщині було вже виручено листів за останній рік?

- За останній рік по Боярській громаді було вручено близько 300 листів і ще 100 листів вручено персонально по окремих селах. Ми вже зараз практикуємо і надсилання листів поштою, тому що вже були випадки, що зверталися рідні з Дніпропетровської області, але їхнє коріння було на Київщині, а приїхати вони не можуть. За 2024 рік було надіслано поштою близько 400 листів.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.