Катерина Чугаєва: Побачити світ по-новому - революційний дух наївного мистецтва

Новини кожного дня такі, що складно відвідувати чи писати про виставки та різні цікаві чи приємні події. Власне, мало де буваю. Відібрало мову і важко її повертати. Думки заціпило, не легко даються дописи, не кажучи вже про довші грунтовні тексти. Але часом побачене не дає спокою і нема йому ради крім літер.

Виставку "Наїв вільний" усі вже, мабуть, бачили, але як ні - то сьогодні (2 лютого) останній день експонування, сходіть, якщо маєте змогу. Народна ікона, сільська фотографія, наївне малярство (даруйте, фахівці, не певна, чи досі так кажуть, чи в лапках треба), квіти на золоті, пейзажі, побутові сценки, характерні коники, нарешті, численні вишиті "Оленки з оленем" - великий, але не вичерпний і не уповні ще досліджений та осмислений, значною мірою домашній мистецький арсенал народу, що таки дійшов із ним крізь пекло до 24 серпня 1991 року.

Складно описати відчуття, які виникають, коли бачиш ці твори у просторі Українського Дому, ніби у велетенському атріумі досі ширяє Боривітер Алли Горської, а десь у підвалі, коли мистецький центр зачиняють, глухо гупає кулаком в стелю Ленін. Не беруся аналізувати ні окремі твори (але ж які ікони там є!), ні цілу колекцію пана Миколи Бабака - там ще багато простору для досліджень і текстів. Деякі фотознімки хотілося б побачити в оригіналі, адже саме тоді усвідомлюєш їх неймовірну якість, якої за визначенням не дає цифра. Натомість, в оригіналі є прекрасні русалки та всяка інша чисть і нечисть, мальовані палаци і хатки, дівчата й парубки.

До речі, була впевнена, що згадана Оленка з оленем - це теж якась німецька листівка, як і Янгол з дітьми, але кураторський текст не згадує про це.

Але чи не найбільше мене збентежили портрети пензля Панаса Ярмоленка (1886-1953) - народного художника з села Мала Каратуль (Переяславщина). Точніше, не так портрети, як дати створення деяких з них. Власне, тут їх і наведу разом з деякими іншими фото з виставки. Це портрети місцевих мешканців сіл Мала Каратуль та Виповзки, написані, зокрема, у 1933, 1942 та 1946 роках. Колеги, які вивчали творчість Ярмоленка чи історію краю, мабуть, краще зможуть пояснити, як він зміг взагалі творити у ці роки. Стаття у Вікіпедії говорить, що в обох селах було по кілька розкуркулених сімей, і біля 600 людей померло у час Голодомору. Як пережила села нацистську окупацію, чи пройшлися по них бої та повоєнний голод - не знаю наразі. Чи вони вбереглися, і якою ціною, ці люди у гарних народних строях? (примітка: це не дати створення… дивіться відповідь на ці питання у коментарі пані Лідії Лихач до цього допису… І зараз мені здається, що робили ці портрети такими великими, щоб люди були наче фізично присутні в хаті…)

Виставка лишила по собі більше питань, ніж відповідей. Як і багато хто з нас у дитинстві по селах, я іноді бачила "наївні" картини (а ще численних роздрукованих грекинь Семирадського, дєвушку з виноградом та інших, але то окрема історія) по старих хатах. І в моєї бабусі, яка все життя, як і її родина по матері, прожила у Білій Церкві, була на подушці вишита "Оленка з оленем", а на стіні - панно в рамці з гарною, теж вишитою хрестиком, дівчиною в корсеті і красивій спідниці, з оберемком квітів. Усе це видавалося чимось природнім тоді, як скубти агрус чи бігти з ватагою на ставки, і не дуже значущим - було собі й було. А потім взяло й пропало разом зі знесеними хатами та бабусиними сусідами, імен яких я вже й не згадаю, окрім баби Теклі, що жила на кутку. На виставці я підсвідомо шукала змоги накрутити хоч трохи шерсті на тоненьку нитку цих спогадів глибокого дитинства, але забракло матеріалу.

Не знаю, чи є десь ще ті бабусині вишивки, минуло багато років, як вона чомусь зняла те панно. А тепер вже немає і її, щоб спитати. Двадцяте століття з нами довше, ніж хотілося б, власне й досі не скінчилося і хтозна, чи скінчиться за нашого життя чи з ним. Але з кожною зруйнованою хатою чи багатоповерхівкою ті ниточки спогадів, зв’язку поколінь тоншають аж так, що можна порізатися чи розірвати, якщо необережно потягти.

Каюся, не дуже уважно читала тексти і можливо пропустила ключові кураторські думки. І також не дуже відстежувала попередні виставки з колекції Миколи Бабака та в цілому пов’язаних із народним мистецтвом. Але ця виставка для мене - про суспільство, яке намагалися забити якщо не до смерті, то до амнезії, скоротити його пам’ять до трьох поколінь, позбавити фундаментального права на власну спадщину й змінити його до невпізнаваності - і про те, як воно десь глибоко в основі своїй пручалося цьому, навіть коли народну ікону витісняв натюрморт з хрустальом.

Дякую пану Миколі Бабаку і кураторам, пані Olga Viieru і команді Національний центр "Український Дім" за цей проект, зрезонувало зовсім несподівано. І окремо дякую за фільм, що супроводжував виставку, і звідки, власне, цитата Миколи Бабака у заголовку цього допису. Саме він додав необхідного об’єму, сутнісного та емоційного контексту усьому задуму. Не переповідатиму зміст - краще його подивитися, на виставці або онлайн (лінк у коментарі).

Першоджерело за посиланням.

На цій сторінці представлені насамперед думки автора, які можуть не збігатися з позицією медіа "Погляд".

Ми публікуємо авторські матеріали передусім заради дискусії щодо важливих питань, бо віримо в силу громадянського суспільства і публічного діалогу.

Якщо вам є чим поділитися, чекаємо на ваші дописи. Пишіть!

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.