Іван Козленко: Майбутнє українського кіно в ваших руках
Вчора був День українського кіно, з нагоди якого в 1994 році Указом президента було засновано Довженко-Центр, де мені випала честь працювати майже 10 років.
Я ніколи не мав наміру працювати в державному секторі. Коли я вперше потрапив в Центр як дослідник (я готував програму Німі ночі - Mute Nights Festival) в 2010 році, я був шокований тим, як він виглядав.
Була пізня осінь чи зима, площа перед Центром була завалена брудним снігом, ганок обшитий дешевою вагонкою.
На "вахті" сидів грізний Іван Іванич, який не пропускав відвідувачів всередину, поки за ними не спускався хтось із працівників.
Темними брудними коридорами мене повели в фільмофонд на 4 поверх, здається, навіть показували якісь плівки, але від шоку та ядучого хімічного смороду я заледве розумів, що відбувається.
Працювати в Центр мене запросила Катерина Копылова - вона щойно очолила Держкіно.
Жвава, темпераментна, хвацька, вона зовсім не скидалась на чиновника (власне, це теж був її перший досвід в держапараті).
Я приїхав в Держкіно просити про права на фільми для видання dvd-колекції "Українське німе", і Olesya Lavronenko відправила мене до неї. "У нас нова керівниця, поговори з нею", - сказала вона.
Був пізній вечір, либонь 9-та, коли я зайшов в кабінет Копилової (вона приймала в кабінеті зама).
Я розповів про фестиваль, плани щодо dvd-колекції, понарікав на стан Центру, в якому щойно побував.
Раптом Катерина Олександрівна вибухнула: вона кричала, що всі знають, як треба, але ніхто не хоче працювати: "Якщо ти такий розумний, іди й керуй".
Я обурювався («ви чиновники - вам за це гроші платять!»), відгавкувався, в кабінеті стояв страшний гамір, на який прийшла Lidiya Klimenko.
Це було дуже темпераментне знайомство: Копилова підкорила мене своєю безхитрісністю та простотою: знаєш як - пробуй!
Я довго вагався, але восени 2011 року здався і став заступником директора з архівної справи.
Це був важкий період мого життя. За кілька днів до мого призначення помер мій батько, так і не дізнавшись, що я "нарешті подорослішав".
В Києві я перебивався по квартирах, довго не міг облаштуватись, тужив.
Моя тодішня команда, з якою ми робили неймовірні речі - такі як перші фінансовані державою стенди України в Каннах та Берліні - складалася заледве з 5 людей: Dima Abramov, Stanislav Menzelevskyi, Tetiana Derkach, Oleksandra Mykolyshyn та мій любий Rustem.
Це був кістяк, на який нанизувався новий інституційний етос, що потім був масштабований (після мого призначення директором).
Я згадую цей час з захопленням: ми були молоді (я вважався наймолодшим керівником в сфері культури за Януковича), сповнені ідей і енергії, нових планів, перед нами відкрилась незвідана географія міжнародного кіно.
Ми все робили пристрасно, азартно, навіть авантюрно. Ми не знали "як треба", але ми точно знали, що треба зробити, щоби сподобалось нам самим та нашим друзям і ровесникам.
Це був єдиний принцип, котрим ми керувались: кайфувати самим і розважати інших. І головне - в цьому була розлита любов.
Відтоді минуло багато часу, в Центрі утворилась суперпотужна команда крутих професіоналів, він перетворився на провідну культурну інституцію, його простір змінився до невпізнаваності, але я досі з теплом згадую цей ранній "дитячий" етап перетворення Центру, три холодні кабінети, в яких ми юрмились, роботу до 2 ночі, вино, світанки на фестивалях - всю цю романтику молодості, з якої постала теперішня всесвітньовідома інституція.
Я щиро вітаю теперішню команду Центру, справжнього воїна Olena Goncharouk, всіх, хто був поруч, хто вперше дивився разом з нами старе українське кіно, яке ми повернули додому.
Петицію щодо скасування злочинного наказу Держкіно №100 про ліквідацію Довженко-Центру можна підписати тут.
Першоджерело за посиланням.
На цій сторінці представлені насамперед думки автора, які можуть не збігатися з позицією редакції інформагенції "Погляд".
Ми публікуємо авторські матеріали передусім заради дискусії щодо важливих питань, бо віримо в силу громадянського суспільства і публічного діалогу.
Якщо вам є чим поділитися, чекаємо на ваші дописи. Пишіть!
Раніше ми повідомляли, що українське Держкіно видало наказ про реорганізацію Центру Довженка. Цей порядок де-факто тягне за собою ліквідацію Національного кіноархіву, який з 1994 року послідовно займається збереженням, дослідженням та популяризацією українського кіно.
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.