"Ірпінь для мене є певним втіленням того, що ми травмовані, але все одно продовжуємо йти вперед". Інтерв’ю з архітекторкою, викладачкою, поеткою і художницею Любов’ю Тютіною

Архітекторка, старша викладачка Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Любов Тютіна в інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" ділиться своїми думками щодо відбудови рідного Ірпеня, необхідності меморіалізації артефактів і місць пам’яті українсько-російської війни та розкриває іншу сторону своєї особистості – поетки і художниці під псевдонімом Сніжана Громневська.

Архітектура і поезія

- Розкажіть, будь ласка, як ви вирішили пов'язати своє життя з архітектурою і мистецтвом?

- Дуже просто. Моя мама була архітекторкою. У дитинстві мене вражали креслення, кульмани… Я бачила, як мама створювала різні макети, ми з нею їздили на будівництво. Коли я визначалася в школі, звісно, було купа професій, як у кожної нормальної дитини, від ветеринара до економіста, але вирішила піти на архітектуру. Це для мене був виклик. Мені здавалося, що це щось дуже складне, але було бажання зрозуміти, як воно працює. Кілька років я готувалася до вступу в НАОМА (Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, – прим. ред.). Після навчання тепер маю три рівні вищої освіти, навіть стала доктором філософії.

- Як з'явився ваш творчий псевдонім та що він означає?

- Мій творчий псевдонім Сніжана Громневська з'явився дуже давно з декількох персонажів і книг. Але потім я зрозуміла, що він має прив'язку до води, яку я дуже люблю: сніг, грім, тиха вода Неви. Це різні стани води, які може мати в собі людина. Таке внутрішнє прийняття себе різної.

- А чому ви вирішили взяти такий творчий псевдонім?

- У певний період життя я почала писати тексти. Багато мандрувала Україною, чула, що говорять люди, про що думають, яка у них філософія життя. І я почала записувати, що я чую або відчуваю. Ці різні емоції і враження про світ я складаю в тексти. Мій псевдонім прижився у такому текстовому полі.

- Ви почали брати участь у поетичних вечорах. Як з'явилося це рішення?

- В Ірпені десь у 2015 році чи трохи раніше відкрився простір "Артхаус", який зараз не діє. Там проводилися різні заходи, збиралися поети і поетки. В якийсь момент це вже були не просто поетичні вечори, це стали справжні перфоманси (перфоманс – одна із форм мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу, – прим. ред.). Через певний час "Артхаус" переріс у таку площину, яка називалась "Перший експериментальний салон "Віддзеркалення"". Ми їздили на фестивалі, виступали тут і в Бучі.

У тому "Артхаусі" я відвідувала курси з ораторського мистецтва, щоб навчитися виступати перед публікою. Так вийшло, що мені сподобалося читати вірші. Завдяки цим курсам я зрозуміла, що хороший сучасний вірш – це складна філософська річ. Навіть маленькі чотири рядки можуть вмістити великий багаж інформації. Це було дуже неочікувано. От тоді я почала складати власні тексти.

Коли світ перевернувся

- Давайте повернемося до 2022 року. Як повномасштабне вторгнення змінило ваше життя? Яким для вас був перший день війни і як довго залишилися в Ірпені?

- Пам'ятаю, що прокинулася ще до перших вибухів. У повітрі відчувалася напруга. І тут я чую, що летить літак, а для мене це найстрашніше, адже мій прадід під час Другої світової війни загинув від авіабомби. Спочатку був дуже сильний стрес. Щоб опанувати себе, згадала про дихальні практики. Це допомогло дозбирати свій рюкзак. У мене був список, я знала, що потрібно брати. Далі я написала своїм студентам, адже це був четвер і я цілий день мала читати лекції. Я написала їм слова підтримки і надіслала список, що потрібно зібрати.

Достатньо довго я лишалася в Ірпені, тому що мій тато категорично відмовлявся виїжджати. Наш будинок спроєктувала моя мама. Поряд жила моя бабуся. Це таке, знаєте, родинне місце, коли ти виклав кожну цеглинку в цьому будинку, у ньому народилися діти, ти прожив там ціле життя з дружиною, яку провів в останню дорогу.

Певний період, пам'ятаю, ми ходили в магазин, намагалися згребти останні продукти. Я весь час читала новини. Завдяки ірпінським чатам я мала зв'язки з волонтерами, громадськими активістами в місті і бачила, яку шалену роботу вони виконували.

Коли 25 лютого підірвали міст на Романівку, у будинку дядька зникли газ та електрика. Тож рідний брат моєї мами із родиною приїхав до нас. Я пам'ятаю, як почали гуртуватися сусіди, знайомитися.

- Про те, що немає будинку, ви дізналися від тата телефоном, коли зв'язалися з ним?

- Так. Це було 1 квітня 2022-го. Я була закордоном і тоді я по телефону вперше зв’язалася з татом. Він приїхав до сестри, яка й повідомила, що наш будинок згорів. Я була щаслива, що тато живий, але не знала, як реагувати на іншу новину. Ця ситуація мене дуже змінила. Потрібно було думати, як жити далі. Це було викликом. Мені дуже допомогли друзі, підтримали.

Я повернулася в Ірпінь завдяки ініціативі мерії, яка передбачала зібрати великий саміт різних фахівців із будівництва, архітектури, інженерії тощо для відбудови міста. Пам'ятаю, як у літаку перечитала, як відбудовували Ізраїль, Варшаву та інші міста після Другої світової війни.

Я приїхала 5 травня. Це був шалений шок через те, що ти розумієш: усі твої друзі, знайомі розкидані по світу. Слава Богу, всі живі. Пам'ятаю, довгі могили невідомих людей, запах згарища, смерті, війни, трупів… Його не можна ні з чим порівняти.

Я поселилася то в одних друзів, то в інших. Ти тримаєшся лише завдяки підтримці інших людей, за що їм усім невимовно вдячна. У друзів я брала велосипед і їздила знайомими вулицями. Десь я бачила згорілі будинки, до яких люди приносили лампадки.

Це був довгий шлях прийняття того, що мій будинок згорів, і взагалі того, що відбулося. Десь у серпні приїхали мої друзі з Києва з ініціативою допомогти розібрати згарище мого будинку. Для мене дуже важливо було не просто все згребти і викинути, а відсортувати. Це було дуже складно, адже ми перебирали мій колишній дім. Я прийняла, що сталася така трагедія і втрата. Усі картини, які малювала мама, згоріли. Ти просто обнулений. Твоє життя починається заново.

- Де вам вдалося оселитися і чим почали далі займатися?

- Спочатку жила у друзів, потім моя близька подруга з Бучі запропонувала жити в Києві в кімнаті комунальної квартири. Це була якась певність, що ти тут не пропадеш, що буде місце, де можна прихиститися. Я довгий час жила там на Подолі, знайшла роботу. На той момент, 2022 рік, я вже завершила писати дисертацію, але ще не захистила.

Осередки пам’яті

- Ви є активною учасницею круглих столів із меморіалізації російсько-української війни в Київській області. Скажіть, будь ласка, що це за ініціатива, як проходять обговорення, чим це важливо?

- Це ініційовано КОВА (Київська обласна військова адміністрація, – прим. ред.). На одному з таких заходів, на який я потрапила, були громади різних міст, представники влади. Учасники обговорювали написання стратегії меморіалізації.

Цього року вже з’явилася лабораторія практик меморіалізації (проєкт із пошуку візуальної мови вшанування подій російсько-української війни, – прим. ред.). Ми маємо послухати думки різних людей, фахівців, які працюють із психологією, пам'яттю, травмами та етичними межами, а потім сформувати для себе сучасну візуальну мову пам'ятання на відміну від радянських підходів до меморіалізації.

- Чого не вистачає нашому регіону у темі меморіалізації війни? Які питання найгостріші? Що треба змінити зараз, а що – на перспективу?

- Я знаю людей, які пропонують усе, що нагадує про події 2022 року, прибрати, аргументуючи це тим, що у нас вже немає руйнувань, "ми не місто-трагедія". Психологиня мені пояснила, що люди, які намагаються швидко прибрати всі ці речі, які їх тригерять (викликають певні переживання, – прим. ред.), діють від своєї травми. Тому що коли ти недопрожив свій травматичний досвід, а ми маємо дуже великий суспільний, колективний травматичний досвід, то люди хочуть прибрати всі свідчення пережитих подій. Але якщо людина не перетравила вчасно усе, що з нею відбулося, то будь-який тригер може викинути людину у більш травматичну історію. Тому я зрозуміла, чому важливо зберігати місця трагедій, ці осередки пам'яті, куди люди приходять прожити біль, пом'янути загиблих. Наприклад, зараз є запит від військових щодо блокпостів, де загинули тероборонівці, цивільні люди. Для них важливе це місце пам'яті. У квітні 2022 року Зеленський відвідав Ірпінь. За його словами, біля Романівського мосту має бути меморіал національного значення у російсько-українській війні.

Ірпінь пережив не тільки трагічні, є й героїчні події. І це теж окрема меморіалізація. Коли люди чують слово "меморіалізація", лякаються, бо історія пам'яті ще не сформувалась. Проте суспільство само певним чином формує ті точки, куди воно приходить. Зокрема, в Ірпені є міст, де спочатку з'являлися хаотичні тимчасові меморіали, тому що ми були дуже близько до трагедії. Таким чином ми намагаємося прожити травматичний досвід, при цьому нанизуючи новий. Адже кожного дня хтось гине або відбуваються такі історії як з Охматдитом (8 липня 2024 року росія вдарила ракетами по найбільшій дитячій лікарні України. Внаслідок атаки загинуло 33 людини, з них 5 дітей, – прим. ред.). І ми маємо навчитися перетравлювати всі ці події. Ірпінь для мене є певним втіленням того, що ми травмовані, але все одно продовжуємо йти вперед.

Так почалася моя історія з меморіалізацією, я стала більше досліджувати це питання, читати тексти. Я зрозуміла, що мають бути точки, які збережуть автентичні артефакти цієї війни для того, щоб майбутнім поколінням ми чітко могли пояснити, чому ніколи знову. Має бути щось, що повинно лишатися. Це моя думка і як архітектора. Ми допомагаємо майбутнім поколінням, які, дай боже, будуть жити і розвиватися після нашої перемоги, для того, щоб вони якісно розбудовували свою країну. Нам потрібна меморіалізація, адже коли травма інтегрується в досвід – суспільство переходить на інший рівень розвитку.

Симбіоз викладачки й архітекторки

- Ваша діяльність безпосередньо пов'язана з викладанням у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Як з'явилася у вас ця робота і чому вона є для вас важливою?

- Мені запропонували викладати, коли я ще була в аспірантурі. Я почала викладати комп'ютерні дисципліни, а згодом і багато інших, пов’язаних із комп’ютерною графікою. Зараз я читаю в магістратурі курс про сучасну архітектуру. Мені подобається ділитися знанням, мене захоплює оця комунікація зі студентами і те внутрішнє класне відчуття, коли вони щось зрозуміли.

- Ви не тільки викладаєте, а й разом зі студентами створюєте спільні проєкти. Один із них ви нещодавно презентували у місцевій бібліотеці в Ірпені, так?

- Так, це були ескізи з відбудови житлових будинків.

- Як з'явилася ідея втілити в життя такий проєкт?

- Я – куратор цього проєкту. Мої другокурсники проявили таку ініціативу у рамках програми, відповідно до якої вони як студенти архітектурного факультету мають робити саме такі проєкти. З деканом архітектурного факультету ми домовилися, що це будуть ескізи котеджів, будиночків. І я запропонувала взяти під опіку Ірпінь. Тих людей, які звернулися до нас, ми просили сформувати технічні завдання, які містять побажання щодо планування, очікування від фасадних рішень. Площа залежить від того, який людина втратила будинок, тобто яка була площа за документами.

- Яке продовження може мати цей проєкт?

- Це є волонтерська ініціатива студентів, подарунок місту від Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Люди можуть звертатися до міськради і далі працювати з цими ескізами.

- Ви також берете участь у багатьох волонтерських і громадських ініціативах. Розкажіть про свій перший проєкт.

- Якщо говорити про ІРС (Ірпінський реконструкційний саміт із питань відновлення інфраструктури міста Ірпінь, що постраждала внаслідок російської агресії, – прим. ред.), то це був культурно-дозвільний центр "Дорога життя".

Потім ми працювали на стратегію розвитку Ірпеня як культурного міста, де жило багато поетів, художників, є будинок письменника. Далі був ще один проєкт, у якому я брала участь як архітекторка. Це монумент "Воля", який зараз знаходиться біля відділку поліції в Ірпені.

Меморіал "Воля" розташований в ірпінському сквері, названому на честь капітана поліції Сергія Близнюка, який загинув у 2022 році, під час евакуації мирних жителів Ірпеня, – прим. ред.

Також я як архітекторка беру участь у проєкті військового сектору в Ірпені. У 2016 році за ініціативи директора Ірпінського цвинтаря почала формуватися Алея слави. Загиблих людей, які боронять нашу країну, почали відокремлювати в певному місці. Починаючи з 2022 року, ці місця почали активно заповнюватися. Потрібно було швидко працювати, розплановувати цей простір для людей, які ще загинуть. Це психологічно дуже складно. Ми працювали над загальним символом меморіальної плити самого пам'ятника, окремо досліджували закордонний досвід, тому що в нас його немає. Ми не можемо як у радянський час поставити якусь стелу із зіркою. Але стало зрозуміло, що це має бути окрема церемоніальна площа, де проводжають людину в останню дорогу.

- У 2023 році ви мали досвід у розробці стратегії розвитку Ірпеня. В якому саме напрямку працювали?

- Я була в Комітеті архітектури і урбаністики та Комітеті культури. Це два дотичні між собою комітети. Так, у Комітеті культури ми піднімали багато питань щодо розвитку культурних концепцій, центрів, які можуть бути в місті, щоб сформувати дизайн-код і гармонійний вигляд Ірпеня. Комітет архітектури і урбаністики торкався питань об'єктів меморіалізації, архітектури, зовнішнього вигляду.

Окремо хочу наголосити на важливості в нашому регіоні реабілітаційних центрів. Їх сьогодні небагато, тому потрібно будувати нові. А ще ми маємо дбати про багатство озеленення. У нас є ліси, зелені насадження та території, які можна ревіталізовувати: це закинуті табори, санаторії (ревіталізація – переосмислення будівель, публічних просторів, які втратили свою первісну функцію та цінність у місті й суспільстві, – прим. ред). Ці місця можна використовувати для реабілітації, у тому числі психологічної. Вони мають природне багатство, яке потрібне для відновлення людини, зокрема військових, ветеранів, їхніх родичів, людей з інвалідністю та тих, хто постраждав.

- Ви маєте звання доктора філософії з архітектури і вашим профілем є безпосередньо сучасна архітектура. Яких змін вона зазнала за останні два роки безпосередньо у відновленій Київщині нашого регіону?

- Важливою тенденцією сучасної архітектури є енергоефективність та екологічність. Наприклад, у місті Ірпінь не лише відновлюють будинки, а й відразу їх утеплюють. Потрібно створити тепловий контур захисту, щоб людям було всередині комфортно. І це, в свою чергу, оновлює обличчя міста.

Щодо питання кольорової гами, мені здається, нам бракує загальної концепції бачення міста: які наші відтінки де наші акценти, дизайн-код тощо. Але, я думаю, ми будемо розбиратися з цим питанням, досліджувати і з'ясовувати, що прийнятне для нашого регіону.

- Які виклики перед архітекторами зараз ставить війна?

- Якщо говорити про сучасні об'єкти, архітектор важко переживає руйнування того, що знищена його будівля. Це є певний такий психологічний виклик.

А ще виклик полягає в тому, щоб забезпечити людей житлом, створити їм комфортні умови, адаптовувати тут внутрішньопереміщених осіб.

Війна ставить багато питань, які слід вирішувати: це енергоефективність будівель, оновлення старого житлового фонду, будівництва бомбосховищ.

Також оновлюються ДБНи (державні будівельні норми, – прим. ред.), і ми маємо вивчати їх та дотримуватися, зважаючи на ціни. Наприклад, скло – це складний енергозатратний матеріал, тому що утримувати будинки зі скла дуже дорого.

- Як ви вважаєте, чи на часі зараз відбудова стадіону Чемпіон та будинку культури в Ірпені?

- Якщо є можливості, то, звісно, завжди треба відбудовувати, адже завдяки цьому ми можемо повертатися до культурного і спортивного життя.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсер та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Нагадаємо, для Ірпеня студенти створили ескізи по відбудові житлових будинків. Люди, у яких постраждало житло можуть, обрати будівельний проєкт, розроблений молодими архітекторами.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.