"Ми переживаємо своєрідний ренесанс української історії". Інтерв’ю з директоркою Музею історії та культури "Уваровський дім" Аллою Багіровою

Війна увірвалася в життя Алли Багірової – історикині, журналістки, письменниці, членкині Національної спілки журналістів України – так само раптово, як і в життя мільйонів українців. Два тижні в сирому підвалі під обстрілами у Ворзелі, евакуація через російські блокпости, вимушений переїзд на Буковину, а згодом – до Іспанії, де вона допомагала доньці доглядати онкохворого онука Арсена. Попри випробування і біль, жінка не втратила віри ні в людей, ні в Україну. Повернувшись до Ворзеля, Алла Багірова побачила, що місто відроджується. Саме тоді ще глибше усвідомила значення історичної пам’яті та роль музею як місця, де зберігається досвід поколінь і народжується розуміння майбутнього. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" директорка Музею історії та культури "Уваровський дім" Алла Багірова розповідає про пережиту окупацію, евакуацію та життя у вимушеному переселенні, ділиться історією створення книги "Україна: пекельний 22-ий. Народний щоденник", розмірковує про значення музеїв під час війни та пояснює, чому, попри всі випробування, продовжує дивитися в майбутнє з оптимізмом.

Частина друга ексклюзивного інтерв’ю. Першу частину читайте за посиланням.

Музей, що відкриває нові сторінки історії

– Алло, ви очолюєте Уваровський дім із 2023 року. За цей час музей значно активізувався в культурному житті Ворзеля. Якими проєктами пишаєтеся найбільше?

– Ми зробили дуже важливу справу – повністю переформатували зал, присвячений Другій світовій війні, який раніше був оформлений у радянському контексті. Тепер це зал пам’яті. У ньому представлені герої Другої світової війни, чорнобильська історія, що суттєво вплинула на долю Ворзеля, а також сучасна російсько-українська війна і її герої.

Ще один цікавий проєкт виник абсолютно спонтанно. Коли я прийшла до музею, у фондосховищах зберігалася велика кількість старої техніки. Люди часто приносили речі, які шкода було викидати: телевізори, радіоприймачі, швейні машинки, телефони різних часів. Усе це просто лежало на полицях. Оскільки у нас була вільна кімната, одного дня народилася ідея створити виставку ретро-техніки ХХ століття. Ми власними силами знайшли старі меблі, відреставрували полиці, пофарбували їх, розмістили експонати, підготували інформаційні матеріали. Окремо облаштували аудіотеку, адже мали чимало вінілових платівок і старі програвачі 1960-х років, які досі чудово працюють.

Так з’явився зал "Ретро-техніка ХХ століття". Сьогодні це найулюбленіший простір для дітей і підлітків. Там можна надрукувати текст на друкарській машинці, переглянути діафільми через діапроєктор, побачити речі, про існування яких сучасні діти навіть не здогадуються. Така своєрідна подорож у минуле.

Цієї зими ми пережили складний період через аварію в одному із залів. Його довелося зачинити, а експозицію перенести до центральної зали. До цього там щомісяця проходили виставки художників – як місцевих, так і митців із Києва. Згодом виставковий простір ми перемістили на другий поверх і навіть розширили його.

Загалом у музеї постійно відбуваються різноманітні заходи.

Ми також активно беремо участь у наукових конференціях.

Уже другий рік поспіль виступаю на щорічній краєзнавчій конференції у Звягелі. Матеріали доповідей публікуються у фаховому збірнику.

Цьогоріч одна з моїх доповідей була присвячена подіям Української революції 1917-1922 років у нашому регіоні. Поштовхом до цього дослідження стала цікава знахідка. Нащадки Георгія Горшкова – першого авіатора Російської імперії та засновника військової авіації доби Гетьманату Павла Скоропадського – передали музею великий архів. Під час його опрацювання я знайшла старі печатки періоду Української революції 1917-1921 років. Вони містили згадки про Чорноморський кіш та інші військові формування того часу. Ця знахідка спонукала мене дослідити, яким чином чорноморські підрозділи опинилися в нашому краї. Так поступово сформувалося історичне дослідження, яке згодом стало основою доповіді на конференції.

– Для тих, хто ніколи не був в Уваровському домі: чим цей музей особливий?

– Я б сказала, що Уваровський дім особливий не лише для Київщини, а й для всієї України. Це єдиний музей, присвячений історії дачної агломерації навколо Києва початку ХХ століття. Водночас він пов’язаний із багатьма постатями, які стали важливими для української культури й державності. Серед них – Валер’ян Підмогильний, один із класиків українського модернізму, композитор Борис Лятошинський та багато інших.

До речі, торік відзначалося 130-річчя Бориса Лятошинського. У музеї вже стало традицією проводити вечори класичної музики, тому ювілей композитора ми також відзначали тут.

Борис Лятошинський, Архівне фото.

До організації долучилися викладачі консерваторії. Цікавим стало те, що на захід завітав посол Великої Британії, який є великим шанувальником творчості Лятошинського. Для нас це було несподівано й водночас дуже символічно.

На фото Мартін Гарріс (Посол Великої Британії в Україні) та Алла Багірова

Ворзель, як і Буча та Ірпінь, подарував Україні багато видатних особистостей. І що більше працюєш із джерелами, то більше відкриваєш маловідомих імен. Наприклад, мало хто знає про Михайла Бобрусова, який збудував Бессарабський ринок у Києві, а жив саме у Ворзелі. Подібних постатей дуже багато.

Довідково:

Відкриття Бессарабського критого ринку у Києві відбулося 16 липня 1912 року. Ринок був збудований на гроші цукрозаводчика Лазаря Бродського за проєктом архітектора Михайла Бобрусова. Він особисто розрахував тришарнірні залізобетонні арки, які тримають величезний скляний купол без внутрішніх опорних стовпів.

Портретних фотографій інженера Михайла Бобрусова у відкритих історичних архівах не збереглося.

– Які експонати Уваровського дому можуть найбільше зацікавити відвідувачів?

– Усе залежить від інтересів людини. Хтось захоплюється старовинними книгами, яких у нас чимало. Комусь цікаві патефони, що досі працюють і відтворюють музику минулого століття.

Окрему цінність становлять оригінальні книги Сергія Уварова, онука Наталії Уварової. Вони зберігаються в музеї завдяки співпраці з нащадками родин Уварових і Терещенків.

Мішель Терещенко та Ігор Уваров неодноразово відвідували музей і передали нам унікальні фотографії, документи та експонати, які існують фактично в одному примірнику.

Правнук Наталії Уварової  (яка походить з знаменитого своєю благодійністю роду Терещенків) – граф  Ігор Уваров та правнучка  Федора Терещенка, брата Наталії Уварової – княгиня  Ванніна-Василія  Ширинська-Шихматова.

Мішель Терещенко, теперішній мер міста Глухова разом з дружиною 

Дуже цінною стала й колекція речей Ігоря Поклада, яку після його смерті передала музею Світлана Поклад. Серед експонатів можна побачити музичний інструмент композитора, письмовий стіл, особисті речі та світлини.

Особливу цінність має рідкісне факсимільне видання Пересопницького Євангелія, яке також поповнило музейну колекцію.

– Чи допомагає вам журналістський досвід у музейній роботі?

– Безперечно. Я за фахом історик, тому люблю працювати з документами, архівами, джерелами, шукати нові факти. А журналістський досвід допомагає цікаво й доступно розповідати про знайдене.

Крім того, я веду сторінки музею у Facebook та Telegram. Спочатку думала створити окремий сайт, але зрозуміла, що сьогодні люди частіше отримують інформацію саме через соціальні мережі. Так з’явилися сторінки "Ворзель музейний", де ми регулярно розповідаємо про історію нашого краю.

– Попри роботу в музеї, ви не залишаєте журналістику. Як вдається поєднувати ці два напрямки?

– Для мене вони давно стали одним цілим. Я не можу відокремити журналістику від історії чи музейної справи. Це мій життєвий простір.

Сьогодні я бачу, що інтерес до історії постійно зростає. Ми переживаємо своєрідний ренесанс української історії. Особливо гостро це відчувається під час повномасштабної війни.

Коли я почала глибше досліджувати події Української революції 1917-1922 років, побачила, наскільки складними були процеси державотворення, скільки тоді існувало суперечностей, помилок і викликів. Це надзвичайно важливі уроки для нас сьогодні. Мені здається, що саме тому історичні проєкти, сторінки у соцмережах та дослідження нині привертають дедалі більше уваги. Ми багато років знали про свою країну надто мало. І зараз фактично лише починаємо відкривати її для себе.

Війна, евакуація і сила жити далі

– Хочу торкнутися теми повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року кожен українець пам’ятає до деталей. Яким був для вас цей день?

– 25 лютого мій син мав святкувати день народження. Я купила для нього та його дружини квитки на танцювальний вечір у клубі. Але цьому сюрпризу не судилося здійснитися. О шостій ранку мені зателефонувала донька й сказала: "Мамо, почалася війна". Оскільки я міцно сплю, то не чула перших вибухів чи польотів. Але після її дзвінка ми одразу зрозуміли, що відбувається. Над дахом почали літати літаки.

Найстрашніше, що залишилося в пам’яті про початок повномасштабного вторгнення, – це гуркіт літаків над головою. Коли вони летять буквально над будинком, хочеться сховатися під землю. Їх було дуже багато. Вони постійно кружляли над нами. Не знаю, чому саме тут пролягав їхній маршрут, але цей звук був справді моторошним.

Того ж дня чоловікові зателефонувала колега. Вона жила неподалік Гостомеля, мала трьох дітей і запитала, що робити. Чоловік сказав: "Їдьте до нас". Так у будинку нас стало семеро. Майже два тижні ми прожили в підвалі. Він був невеликий, але досить глибокий, і це, мабуть, нас врятувало. Уламки лежали по всьому подвір’ю, будинок зазнав пошкоджень. Ми знесли до підвалу матраци, подушки, усе необхідне. Через вологу доводилося постійно щось міняти й сушити. Спати було важко. Троє дітей, тісний простір. Старшому хлопцеві було шістнадцять років, він високий, займав майже весь матрац, а ми сиділи, підібгавши ноги. Води вже не було, тому ми топили сніг, щоб мати воду для побутових потреб і приготування їжі.

– Сам Ворзель опинився в епіцентрі подій. Що ви відчували, спостерігаючи за тим, що відбувалося тут?

– Коли ми з Юлією Бережко-Камінською працювали над книгою "Україна: пекельний 22-й. Народний щоденник", я багато писала про ті події. Тоді накопичилося чимало спогадів і матеріалів. Хотілося трохи звільнити голову від того важкого вантажу.

Неподалік від нашого будинку була ферма з голландськими коровами. Російські танки зайняли позиції поруч і звідти обстрілювали Ірпінь. Канонада була безперервною. Але найважче було чути рев корів. Їх ніхто не доїв, вони почали хворіти й буквально плакати від болю. Їх було багато, і цей розпачливий рев розривав серце. Допомогти їм було неможливо. Вони помирали від мук, а поруч тривали обстріли.

Спочатку ми навіть не сподівалися виїхати. Уже звикли до цього екстремального побуту. Були сірники, якісь запаси круп, вода зі снігу. Якось виживали. Пам’ятаю, як одного дня мені сказали, що в Бучі працює магазин "Фора". Людей було багато, запаси закінчувалися, тож я вирішила поїхати. Чоловік став біля воріт і сказав: "Не пущу". Але я все одно поїхала разом із чоловіком тієї родини, яка жила у нас. Це був сюрреалістичний досвід. Темрява, спалахи вибухів, майже порожні вулиці. Здавалося, що навколо нікого немає. Абсолютна тиша, яку постійно розривали вибухи й постріли. Було відчуття якогось апокаліпсису. Ми все ж доїхали, купили необхідне і повернулися додому. Так минуло ще два тижні – від обстрілу до обстрілу.

А потім, 9 березня, рано-вранці хтось тихо постукав у хвіртку. Це був сусід, який сказав: "У вас є 15 хвилин. Ще можна потрапити на евакуацію через "зелений" коридор". Телефони вже не працювали, тому ми нічого не знали. За п’ятнадцять хвилин довелося зібрати все життя в одну невелику валізу.

– Таким чином вам вдалося евакуюватися?

– Так. Ми приїхали на вокзальну площу у Ворзелі. Там уже стояли сотні машин й автобусів. Того дня були два евакуаційні коридори. На перший ми не потрапили. Ми приїхали близько третьої години дня, а рушили лише під вечір. Колона була приблизно п’ятнадцять кілометрів завдовжки. Ми їхали через Рубежівку в напрямку Білогородки.

Найстрашніше було те, що всю дорогу поруч тривали обстріли. Колона рухалася то швидко, то різко гальмувала. Усі розуміли: якщо станеться аварія, рух зупиниться і під загрозою опиняться тисячі людей. Це була страшенна напруга.

На одному з російських блокпостів до моєї машини підійшов бурятський військовий з автоматом. Ми кілька секунд мовчки дивилися одне одному в очі.Я подумки запитувала його: "Що ти тут шукаєш? Навіщо прийшов на нашу землю?". Мені здалося, що між нами відбувся якийсь мовчазний діалог. Потім він коротко сказав: "Їжджай". І я поїхала далі.

У Білогородці нас зустріли волонтери. Там був гарячий чай, допомога, підтримка. Туди ж приїхав мій брат. Так почалася наша подорож Україною в пошуках прихистку.

– А як ви опинилися в Іспанії?

– Спочатку ми з чоловіком поїхали до Чернівецької області, у село Панка. Нас запросив мій друг – режисер-документаліст Петро Олар. Місцеві люди зустріли нас неймовірно тепло. Староста допоміг знайти житло. Селяни почали приносити все необхідне: посуд, продукти, картоплю, борошно, крупи. Ми ж приїхали практично без нічого.

Пам’ятаю, що наступного ранку о шостій годині до нас прийшов сусід із уже звареною кавою. Для нього це було цілком природно прийти в гості так рано.

Це були надзвичайно добрі люди. Після пережитого у Ворзелі здавалося, що ти вирвався з пекла і потрапив у зовсім інший світ. Звісно, умови проживання були дуже прості: туалет надворі, милися в тазику, не було звичних зручностей. Але все це відходило на другий план поруч із людською підтримкою.

Мій чоловік залишався там до 2024 року і працював у Чернівцях у службі надзвичайних ситуацій. А я була змушена поїхати до Іспанії, де жила моя донька з дітьми. Мій онук Арсен хворів на онкологію, і доньці була потрібна допомога. 27 березня цього року його не стало.

– Попри всі випробування, ви продовжили працювати і рухатися далі. Що допомагало не опускати руки?

– Арсен допомагає мені й зараз. Ми були дуже близькі, і це величезна втрата. Але я розумію, що його життя залишило по собі важливий слід. Зараз моя донька створює асоціацію допомоги дітям із саркомою Юінга – дуже рідкісним онкологічним захворюванням. Через його рідкісність ця тема недостатньо досліджена, а можливостей лікування досі бракує.

Коли Арсен захворів у 2020 році, лікарі прогнозували, що він проживе не більше року. Проте він прожив понад п’ять років. Це стало можливим завдяки неймовірній наполегливості доньки, яка постійно шукала нові методи лікування, консультувалася з фахівцями й не здавалася.

– Таким чином цей досвід тепер допомагає іншим?

– Так. Донька дуже багато вивчила, налагодила контакти з вченими та родинами, які зіткнулися з такою самою хворобою. Вона створює міжнародну мережу підтримки та обміну знаннями. Сам Арсен теж хотів допомогти іншим. Минулого року він погодився взяти участь у дослідженні нової методики лікування саркоми Юінга в Іспанії. Він розумів усі ризики, але вважав, що навіть власним досвідом може посприяти пошуку відповідей для майбутніх пацієнтів. На жаль, після цього лікування йому стало гірше. Але його участь допомогла зрозуміти, що цей підхід не дає очікуваного результату. Він був надзвичайно сильною людиною. До останніх днів мріяв повернутися в Україну. Ми навіть готували його приїзд. Він був переконаний, що на рідній землі йому стане легше. Не встиг…

Коли в нього була ремісія, він дев’ять місяців жив в Україні. Але 24 лютого 2022 року був змушений знову повернутися до Іспанії. Саме там завершився його земний шлях.

Ворзель – місто, яке відроджується

– Яким вас зустрів Ворзель після повернення? Наскільки важко було побачити наслідки війни?

– Не можу сказати, що це стало для мене шоком. Я розуміла, що нічого доброго не побачу. Коли повернулася у 2023 році у Ворзель, найбільше вражали пошкоджені будинки в районі Учгоспу. Але вже у 2024 році їх почали активно відновлювати, і дуже швидко багато з них знову стали придатними для життя.

Тоді я зрозуміла: життя обов’язково повернеться. Воно нікуди не подінеться, і всі ми будемо тут жити. У мене немає песимізму чи відчуття безнадії. Я переконана, що найгірше вже позаду, а попереду – краще.

– Наскільки постраждав Уваровський дім?

– Будівля не зазнала прямих руйнувань. Проте через вибухи, рух важкої техніки та постійні вібрації на стінах з’явилися тріщини. Уваровський дім потребує капітального ремонту. Це стара споруда, яка пережила і війну, і значні навантаження. До того ж ми знаходимося поруч із залізницею. Постійні вібрації також не сприяють збереженню будівлі. До речі, Ворзель – єдиний населений пункт у Європі, центральною вулицею якого проходить залізнична колія.

Цієї зими ми пережили ще одну серйозну проблему – прорив системи опалення, через що частина приміщень постраждала. Тому питання ремонту залишається дуже актуальним.

– Після всього пережитого чи змінилося ваше бачення ролі музею та історичної пам’яті?

– Так, змінилося. Хоча музеї я любила завжди. Коли перебувала в Іспанії, відвідала музей сучасного мистецтва, де вперше демонструвалася виставка українських модерністів і кубістів початку ХХ століття. Організатори запросили мене проводити екскурсії для українців. Це був мій перший подібний досвід.

А потім я повернулася до Ворзеля й отримала пропозицію очолити музей. Раніше я була відвідувачкою музеїв. Любила самостійно розглядати експонати, читати інформацію, не поспішати. Тепер же зрозуміла, що більшості людей цікавіше слухати екскурсовода, який допомагає побачити головне.

Поступово я сама почала проводити екскурсії як музеєм, так і пішохідні екскурсії Ворзелем. Мені це дуже подобається. Кожного разу відкриваю для себе нові сторінки історії, тому мої екскурсії стають дедалі довшими. Іноді навіть доводиться стримувати себе, щоб не перевантажувати слухачів інформацією.

Я переконана, що музей – це місце, де живе історія. Якщо людина хоче зрозуміти майбутнє, вона має зазирнути в минуле. Саме тому музеї надзвичайно важливі. І я бачу, що сьогодні інтерес до них зростає. До нас приїжджають люди з Києва, Білої Церкви, Вінниці та багатьох інших міст. Вони знаходять Уваровський дім, цікавляться його історією. Відвідувачів стає більше, і це дуже радує.

– Окрім журналістики, історії та громадської діяльності, у вашому житті завжди було місце для творчості. Як народилася книга "Україна: пекельний 22-ий. Народний щоденник", написана у співавторстві з Юлією Бережко-Камінською?

– До цього я працювала над кількома книжками: про Чорнобиль на замовлення Державного агентства України з управління зоною відчуження, про почесних громадян Ворзеля та Бучі, а також над невеликою книжкою про Наталію Уварову. Книга "Україна: пекельний 22-ий. Народний щоденник" народилася з болю. Було дуже багато пережитого, невисловленого...

Ми перебували в селі Панка на Чернівеччині, коли мені зателефонувала Юлія Бережко-Камінська і запропонувала спробувати звільнитися від цього болю через текст. Спочатку ми писали власні спогади. Потім почали збирати свідчення очевидців, дописи із соціальних мереж, інтерв’ю людей, які пережили окупацію, евакуацію та вимушене переселення. Поступово весь матеріал розподілився за розділами: життя до окупації, перші емоції війни, перебіг подій, евакуація, міграція. Матеріалу назбиралося дуже багато. Згодом книга була подана на конкурс Київської міської ради, перемогла і була видана.

– Наскільки складно було розмовляти з людьми про їхні травматичні переживання?

– У Панці зібралися люди з різних куточків України: з Харкова, Миколаєва, Запоріжжя та інших регіонів. Я записувала їхні історії. Особливо запам’яталася розмова з харків’янкою – докторкою фізико-математичних наук, викладачкою університету. Вона дуже глибоко розповідала про те, як переживала перші місяці війни.

До книги увійшли як документальні інтерв’ю, так і матеріали із соціальних мереж, використані за згодою авторів. Втім, були люди, які категорично відмовлялися говорити. Біль був надто сильним.

Пам’ятаю чоловіка із Запорізької області. Він розповідав, як усе життя власними руками будував дім, облаштовував господарство. Сьогодні його село перебуває під окупацією, а від колишнього життя залишилися лише руїни.

Для чого ж була написана ця книга?

По-перше, щоб зберегти пам’ять про перші емоції та переживання людей. Через десять чи двадцять років це стане історією, і вже ніхто не відчує цих подій так, як відчували їх ми. По-друге, щоб поставити перед людством просте запитання: навіщо потрібні війни, смерть і руйнування? І по-третє, ця книга, як і багато інших свідчень про війну, документує злочини російського режиму та наслідки його дій.

– Чи маєте задум нової книги?

– Так. Хотіла б створити книгу або навіть цілий альманах про видатних особистостей нашого регіону, насамперед Ворзеля. Під час досліджень мені відкривається дуже багато імен, про які сьогодні майже не згадують. А це цікаві й важливі постаті. Наприклад, мало хто знає, що у Ворзелі бував Михайло Коцюбинський, адже його родичі мали тут маєток. Є також чимало істориків, науковців і громадських діячів, які жили тут і заслуговують на окрему розповідь. Тож роботи попереду вистачає.

– Якщо озирнутися на весь пройдений шлях – журналістику, громадську діяльність, історію, музейну справу, що вважаєте своїм найбільшим досягненням?

– Можливо, моє найбільше досягнення ще попереду. Але якщо говорити сьогодні, то це моя сім’я і діти. Усе інше – журналістика, музей, дослідження – це частина мого внутрішнього світу. Я ніколи не прагнула бути першою чи когось перевершити. Просто робила свою справу.

– Яким ви бачите Ворзель і Україну в майбутньому? Про що ми маємо подбати вже зараз, щоб нами пишалися наступні покоління?

– Насамперед ми маємо зберегти Україну. Відстояти її і перемогти в цій війні. Я не відокремлюю Ворзель від України. Неможливо уявити процвітаючий Ворзель на тлі зруйнованої держави. Це єдине ціле.

Мене часто називають надто оптимістичною людиною. Кажуть, що я бачу світ у рожевих кольорах. Можливо, це правда. Але я просто не вмію дивитися на Україну крізь чорні окуляри. Я вірю, що Україна стане сильною державою. Насправді вона вже є сильною. Це побачив увесь світ.

Наше майбутнє залежить від мудрої державної політики, від здатності зміцнювати країну, зберігаючи партнерські відносини зі світом. Якщо ми будемо рухатися вперед послідовно і відповідально, то через кілька десятиліть побачимо успішну й процвітаючу Україну.

– Дякуємо вам за цікаву розмову!

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Цей матеріал також доступний у відеоформаті. Інтерв'ю складається з двох частин, які ви можете переглянути на нашому YouTube-каналі.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.