"Ми є спільнотою своїх, які підтримують одна одну". Інтерв’ю з ветеранкою, очільницею Руху VETERANKA Катериною Приймак

Війна оголює слабкі місця системи й змушує суспільство переглядати усталені правила. Особливо виразно це видно через досвід жінок, які воюють, повертаються до цивільного життя, об’єднуються і домагаються змін. Катерина Приймак – бойова парамедикиня, ветеранка, громадська діячка, співзасновниця й очільниця Руху VETERANKA (ГО "Жіночий ветеранський рух"). У 2014 році вона доброволицею приєдналася до організації "Госпітальєри" і працювала в евакуаційній бригаді на Донеччині, а згодом стала однією з тих, хто системно відстоює права військовослужбовиць і ветеранок та представляє їхній досвід на міжнародному рівні. В ексклюзивній розмові з журналістами медіа "Погляд" Катерина Приймак говорить про війну і повернення з неї, жіноче лідерство у війську, ветеранську спільноту, реінтеграцію та відповідальність держави й суспільства перед тими, хто пройшов фронт.

Бути тилом для своїх

– Катерино, як, на вашу думку, за роки існування трансформувався Рух VETERANKA і чим сьогодні є ваша спільнота?

– Наша спільнота почала формуватися ще у 2015 році разом з адвокаційною ініціативою "Невидимий батальйон". Упродовж трьох років ми об’єднували жінок, які воювали. Наша посестра Марія Берлінська ініціювала дослідження, яке показало несправедливість, з якою стикалися військовослужбовиці. Так виник адвокаційний проєкт "Невидимий батальйон" – абсолютна низова ініціатива: ми ходили по кабінетах, вимагали відкрити для жінок бойові посади, адже ті, хто де-факто виконував бойові завдання, за документами могли значитися швачками, пралями чи банщицями. Ми також зверталися до журналістів, просили розповідати історії військовослужбовиць.

Поступово рух розростався й інституціоналізувався. Коли бойові посади стали доступні жінкам, ми зрозуміли, що це лише перший крок. Двері відчинили, але залишилася величезна кількість проблем: і під час служби, і після повернення до цивільного життя.

Ветеранські політики досі значною мірою чоловікоорієнтовані. Наприклад, жінка може піти в декрет і через це не мати доступу до певних ветеранських послуг. Або виникають питання звільнення зі служби для багатодітної матері. Практично ніхто не досліджує, як материнство поєднується з посттравматичним стресовим розладом і як це впливає на повернення до цивільного життя.

Навіть реабілітаційний масаж може бути показовим прикладом. Певні рухи для жінки можуть бути болючими просто тому, що обладнання й методики розраховані переважно на чоловічу анатомію. У звичайному житті це здається дрібницею, але коли таких дрібниць багато й вони не враховані у ветеранських політиках, виникає системна проблема.

До того ж шлях жінки у війську часто передбачає необхідність постійно демонструвати силу, не скаржитися, бо у відповідь можна почути: "Тебе ніхто в армію не кликав". Це теж має наслідки після повернення.

Коли жінка знімає форму, суспільство часто взагалі не бачить у ній людину, яка пройшла бойовий шлях. Я, наприклад, коли вже мала посвідчення учасниці бойових дій, у маршрутці почула: "Дівчинко, ти хоч стріляти вмієш?". Після такого просто не хочеться нікому нічого доводити.

Саме тому ми намагаємося бути місцем, де ветеранка може отримати інформацію, підтримку й супровід на шляху повернення у цивільне життя після фронту. Хтось уже пройшов певний досвід, знає, що допомогло, і може порадити це іншій посестрі. А ми як організація намагаємося цей досвід систематизувати.

– Рух VETERANKA поєднує функції спільноти взаємопідтримки та організації, яка працює із системними проблемами?

– Так. Ми є спільнотою своїх, які підтримують одна одну. Водночас збираємо дані про потреби ветеранок і намагаємося доносити їх до тих, хто ухвалює рішення.

У регіонах формуються наші осередки, які працюють із ветеранськими політиками на місцевому рівні. Окремий напрям – підтримка жінок у війську. Багато посестер повернулися до служби, а хтось долучається до війська.

Маємо благодійний фонд, який збирає кошти на армію, а також напрям адвокації прав військовослужбовиць і протидії гендерній дискримінації. Працюємо з армією, Міністерством оборони України, іншими інституціями, підтримуємо жінок, які зіткнулися з дискримінацією. Іноді достатньо, щоб інші посестри приїхали до військовослужбовиці в частину, дізнавшись про її проблему через наші канали. А іноді потрібна вже системна робота, наприклад, спільна розробка механізмів протидії порушенням.

Зараз наше завдання – підготувати тил і самим стати таким тилом для жінок, які повертатимуться з війни. Що спроможнішою стає спільнота, то більше ми можемо зробити.

Ми також спілкуємося з представниками різних професійних середовищ, пояснюємо потреби ветеранок, вибудовуємо діалог у громадах. Це можуть бути кар’єрні можливості, психологічна допомога, навчання, супровід.

Якщо потрібної послуги немає серед партнерських, можемо звернутися до нашого благодійного фонду й оплатити її. Паралельно навчаємо жінок знаходити ресурси для власних проєктів у громадах, вибудовувати спільноти й підтримувати одна одну.

– Наскільки важливим для ветеранок є саме простір неформального спілкування – можливість побути серед своїх поза межами терапії, навчання чи офіційних програм?

– Це дуже важливо. Нещодавно очільниця нашого Запорізького осередку зібрала посестер. Вони влаштували фаєршоу, фотографувалися, перевтілювалися в амазонок і козачок. Для них це було дуже ресурсно.

А Олена Герасим’юк звернулася до нашої організації, щоб реалізувати проєкт "Недописані". Ми дали команді необхідні інструменти. Вони втілюють свою ідею, а ми залишаємося поруч як підтримка.

Для нас принципово важливо, щоб ветеранки й військовослужбовиці сприймали Рух VETERANKA як свій тил і мали тут опору. Хоча передусім ми самі маємо ставати опорою для себе.

Ми допомагаємо вибудовувати місточки до психологічної підтримки, створюємо групи. Зокрема, зараз сім наших посестер проходять групову терапію, яка демонструє хороші результати для ветеранів і ветеранок. Хочемо надалі працювати з партнерами, щоб більше жінок мали доступ до таких інструментів повернення до себе.

Послуг для ветеранів сьогодні існує багато – благодійних, соціальних, державних, недержавних, приватних. Але ветеранів-чоловіків значно більше, тому доступність цих можливостей для жінок не завжди очевидна. Ми стаємо майданчиком, де про них можна дізнатися.

– Ви не просто спрямовуєте ветеранок до фахівців, а й досліджуєте, чому жінки не завжди користуються наявними послугами. Які бар’єри бачите?

– Ми працювали з психотерапевтами, психіатрами, психологами й досліджували бар’єри, які заважають ветеранкам звертатися по психологічну допомогу: звідки виникає недовіра, чому людина не доходить до фахівця. На основі цього створили путівник, як обрати потрібну послугу, проводили зустрічі, вибудовували зв’язки.

Є окремий напрям роботи з первинною ланкою медицини та сімейними лікарями. Ми дослідили цей шлях і створили маршрут, яким може скористатися ветеранка.

І, звичайно, великий напрям нашої роботи – допомога фронту.

– Чи можна сказати, що всередині руху поступово формується власний аналітичний центр, який досліджує потреби ветеранок і переводить їх у конкретні рішення?

– Ми рухаємося до того, щоб мати інституційну можливість робити це постійно. На жаль, держава не збирає достатньо даних або не використовує ті, які вже має, під час формування політик. Тому ми постійно оновлюємо інформацію про потреби ветеранок, локалізуємо дослідження й водночас працюємо над власними методологічними інструментами.

Послуг багато, але нам потрібен зрозумілий алгоритм, який можна передати посестрам у регіональних осередках, щоб вони могли оцінити: чи не є послуга дискримінаційною, чи вона гендерно чутлива, чи передбачає індивідуальний та інклюзивний підхід. Адже питання не лише в тому, чи існує певна послуга, а й у тому, чи людина реально може нею скористатися.

Якщо ти жінка з дитиною, яка пересувається на кріслі колісному, і живеш у селі, навіть здати найпростіший аналіз може бути складно. Наше завдання – допомагати державі та громадам побачити й сформулювати такі потреби, а потім шукати способи їх вирішення.

– Що змінюється в громаді, коли там з’являється осередок ГО "Жіночий ветеранський рух"?

– Ветеранки стають видимими. Так, коли з’явився наш Львівський осередок, до нього почали приходити люди й пропонувати різні можливості, зокрема групи психологічної підтримки. До цього жінок у місцевому ветеранському порядку денному майже не було видно, бо переважно говорили про захисників-чоловіків.

Поява осередку сама собою, звичайно, не вирішує системних проблем. Питання доступності та безбар’єрності послуг залишається дуже гострим. Гендерний підхід потрібен і чоловікам, і жінкам. Осередок лише робить перший крок – показує, що є ветеранки з конкретними потребами. А далі потрібна системна робота на всіх рівнях.

Коли ветеранки стають видимими, їх починають частіше запрошувати до діалогу, з’являються нові пропозиції та можливості. Ми хочемо, щоб жінки могли професійно реалізовуватися або отримувати в нас інструменти для такої реалізації.

Від потреби до можливості

– Які можливості для професійного розвитку сьогодні отримують ветеранки через рух і ваших партнерів?

– За минулий рік наші посестри пройшли близько шести тисяч годин різного навчання. Це невеликі курси, тренінги, професійні програми. Хтось, наприклад, пройшов курс масажу й тепер може цим заробляти.

Більшість таких можливостей надають наші партнери. Пропозицій справді багато. Проблема в іншому: жінка може не мати Instagram, ніколи не чути про нас і просто не знати, що така можливість існує. Тому наше завдання – зробити так, щоб ветеранки знали про нас і бачили, куди можуть звернутися. Регіональні осередки особливо важливі саме для цього.

– Чи прагнете ви вибудовувати для кожної ветеранки індивідуальний маршрут повернення до цивільного життя?

– Так. Є певний шлях, який проходить ветеран чи ветеранка після повернення: документи, юридичні питання, медицина, реабілітація, ментальне здоров’я, освіта, повернення до роботи.

Часто людина змушена майже одразу виходити на роботу й фактично не має свободи вибору. Ми прагнемо допомогти цю свободу поступово повернути.

Ветеранка може прийти до нас на будь-якому етапі й сказати: "Мені потрібна робота". Тоді підключаються наші колеги, окремі експерти або партнерські організації. Допомагаємо скласти резюме, пройти профорієнтацію, знайти вакансії й зрозуміти, де їх шукати. Паралельно можемо запропонувати психологічну підтримку.

Може бути й навпаки: людина спочатку приходить із запитом на психологічну допомогу, а вже згодом виникає питання працевлаштування. Більшість необхідних послуг ми можемо знайти через партнерів.

Найчастіше власним коштом фонду оплачуємо психологічну допомогу та недоступні медикаменти – це два найбільші запити.

– Чому, попри велику кількість практичних потреб, ви наголошуєте на важливості звичайного дозвілля для ветеранок?

– Ветеранкам потрібен простір, де можна просто бачитися, обіймати одна одну, бути підтримкою й опорою одна для одної.

Ми не можемо щоразу збирати посестер лише на заходи, де потрібно щось обговорювати, вирішувати чи вчитися. Іноді людині потрібно просто побути серед своїх.

На восьмиріччі нашого руху була можливість зустрітися великою спільнотою.

Я мрію колись зібрати всіх наших посестер (близько 3000) на одному великому форумі. Але це величезна кількість людей, і ми як організація ще маємо до цього дорости.

Водночас зараз є дуже багато нагальних питань, які потрібно вирішувати безпосередньо в громадах. Тому важливо давати посестрам на місцях інструменти, якими вони зможуть користуватися самостійно й адвокатувати власні потреби.

– Наскільки готові самі громади говорити про гендерну чутливість та інклюзивність у роботі з ветеранами й ветеранками?

– У громадах дуже багато всього тримається на ентузіастах. Водночас слова на кшталт "гендер" чи "інклюзивність" досі для багатьох звучать незрозуміло або навіть неприємно.

Хоча я бачу й позитивні зміни. Ми проводимо навчання для центрів зайнятості по всій Україні й пояснюємо, як краще працювати з ветеранками. Говоримо, що гендерний підхід – це не про протиставлення чоловіків і жінок, а про те, щоб послуги були пристосовані до потреб усіх. Так само й з інклюзивністю: має бути не тільки фізичний доступ, а й можливість врахувати потреби дуже різних людей.

Наприклад, моя кума, коли її двоє дітей були маленькими й вона пересувалася з візочком, узимку могла зайти лише в один магазин у районі. А людина, яка пересувається на кріслі колісному й живе у багатоповерхівці без ліфту, може взагалі не мати можливості самостійно вийти з дому. Це вже не абстрактна розмова про інклюзивність, а базові життєві питання.

Навіть якщо робоче місце зробили доступним, залишається шлях від дому до роботи. Є дитина, партнер-ветеран чи родич, який потребує паліативної допомоги. Усе це потрібно враховувати.

Ринок праці має змінюватися, але наші потреби зростають значно швидше, ніж відбуваються позитивні зміни.

Саме тому для нас так важливо розвивати регіональні осередки. Вони можуть брати на себе окремі напрями роботи й реагувати на конкретні потреби жінок у своїх громадах, бо сьогодні майже кожне питання – пріоритетне.

І водночас нам важливо не втратити індивідуальний підхід. Комусь потрібна робота, а комусь – лікування, психологічна допомога чи переведення. За кожним запитом стоїть конкретна людина, і саме від її потреб має починатися допомога.

Вибудувати власну опору

– Ви говорите про проблеми, які виходять далеко за межі України: багато міжнародних підходів до участі жінок у війні просто не відповідають нинішній реальності. Наскільки важливо сьогодні доносити досвід українських військовослужбовиць і ветеранок на міжнародному рівні?

– Нещодавно ми разом із моєю бойовою посестрою з 47-ї бригади та іншими ветеранами їздили до Ради Європи говорити про інклюзивність. Такі розмови, безумовно, потрібні, але часто європейцям складно зрозуміти нашу реальність.

Іноді спілкуємося з представниками армій країн НАТО, приїжджаємо показувати матеріали про наш досвід, а нас запитують: "А на відео випадково не буде крові?". І ти просто не знаєш, що відповісти, настільки різний у нас контекст.

Наші проблеми дуже глибокі. Коли починаєш говорити про конкретні зміни, зрештою все одно повертаєшся до базових речей: справедливості, судової реформи, роботи правоохоронної системи. Друга фундаментальна проблема – держава не збирає достатньо даних і не вміє з ними працювати. А без цих двох основ дуже складно говорити про системну адвокацію.

І все це відбувається в умовах війни, яка виснажує людей. Навіть ті, хто свого часу адаптувався до бойового досвіду, зараз можуть знову переживати дезадаптацію.

Тому ми просто продовжуємо жити й підтримувати одна одну. Намагаємося простягати руку посестрам, посилювати організацію, щоб усе це витримати, і робити те, що можемо для протидії війні.

Сьогодні нам дуже не вистачає стабільної інституційної підтримки. Щоб не доводилося щомісяця думати, чи вистачить ресурсів, чи не доведеться когось скорочувати. Хотілося б, щоб донорські програми були більше пов’язані з реальною ситуацією, а не з конференціями в готелях. Адже повернути ветерана чи ветеранку до повноцінного життя – це довго, дорого і складно. І значну частину цієї роботи українцям доведеться робити самим.

На мою думку, держава має не стільки намагатися самостійно надавати всі послуги, скільки створювати умови для взаємодії громад, бізнесу та громадських організацій. Попри всі проблеми, в Україні дуже багато людей продовжують працювати й тримати систему.

– Один зі шляхів повернення ветеранок до цивільного життя – економічна реінтеграція. Наскільки підприємництво стало частиною вашої спільноти?

– У нас є власне соціальне підприємство. Ми виграли програму "Варто+" Українського ветеранського фонду, отримували й іншу грантову підтримку. Але наше виробництво не повністю пережило минулу зиму.

Довелося знову переїхати, тому зараз спочатку відновлюємо канали збуту, а вже потім будемо повертати виробничі потужності.

Мерч продовжуємо відшивати, реалізуємо благодійні програми. Власні бізнеси мають і наші посестри.

У перспективі хочемо створювати інструменти для взаємодії між ними: одна виробляє щось одне, інша – інше, і разом вони можуть створювати продукт із більшою доданою вартістю. Але для цього потрібні час і ресурси. Зараз будь-яка організація чи бізнес в Україні розвиваються в надзвичайно складних умовах.

– Чи є серед ваших посестер приклади, коли після багатьох років служби жінка фактично починає професійне життя заново й наважується на власну справу? 

– Так, один із таких прикладів – наша посестра Оксана Іванець. Вона 26 років віддала військовій службі: 21 рік прослужила у прикордонній службі, а у 2020 році перейшла до ЗСУ, де стала військовою кореспонденткою. Повномасштабне вторгнення зустріла на Харківщині й протягом двох років працювала на лінії фронту: висвітлювала бойову роботу українських військових, документувала наслідки російської агресії. Зі служби звільнилася у званні підполковниці.

Оксана – мама чотирьох дітей, неймовірно сильна й активна жінка. Але після десятиліть у війську повернення до цивільного життя – це фактично необхідність заново шукати себе. Коли понад 20 років живеш усередині військової системи, вийти з неї – майже як заново народитися в цивільному світі.

Зараз Оксана опановує професію масажистки й планує відкрити власний масажний кабінет у Василькові на Київщині.

Хоче отримати державний грант, щоб започаткувати свою справу. Для мене це якраз приклад того, що підприємництво може стати для ветеранки способом вибудувати новий професійний маршрут, повернути собі самостійність і знайти справу, у якій бачиш себе після служби.

Водночас Оксана працює кейс-менеджеркою Руху VETERANKA й допомагає іншим жінкам із військовим досвідом проходити цей шлях.

Думаю, в цьому теж є певна терапевтичність: ти сама шукаєш себе в новому житті й водночас можеш бути опорою для посестер. А ми, зі свого боку, намагаємося бути для неї простором, де можна отримати підтримку й інструменти, щоб цей новий етап відбувся.

– До воєнних ризиків додаються й упередження щодо жінок-підприємиць та ветеранок. Чи відчувають це ваші посестри?

– Після тієї кількості упереджень, з якою жінки стикаються в армії, решта вже не здаються такими страшними. Думаю, ветеранка-підприємиця навряд чи надто перейматиметься думкою чоловіка, який сам не служив. Але є інша проблема: грантові програми можуть підтримати бізнес, проте не здатні створити його з нуля. Гранти – це не панацея і не заміна системних змін на ринку праці.

Ми консультуємо посестер, залучаємо експертів, за потреби допомагаємо з грантовими заявками, однак бізнесів, які сьогодні витримують усі виклики, не так багато.

І щоб після війни починати власну справу, потрібно мати ресурс – психологічний, фізичний, фінансовий. Тому паралельно має змінюватися й сам ринок праці.

– Які напрями для ветеранського жіночого підприємництва сьогодні видаються вам перспективними?

– Усе залежить від конкретного бізнесу. Сьогодні для будь-якої справи важливою стає енергетична незалежність. Окремо я бачу великий потенціал у MilTech (сфера оборонних технологій та інновацій, яка об'єднує розробку, виробництво й супровід сучасних військових рішень для Сил оборони, - прим. ред.). Це сфера, яка розвиватиметься, і жінкам важливо займати в ній свої місця.

Ми працюємо в цьому напрямі, хоча не про все можу говорити. Для нас загалом важлива участь жінок у зміцненні обороноздатності країни, військово-промисловому комплексі, війні, повоєнній відбудові та майбутніх переговорних процесах.

Серед наших посестер є жінки, які займаються виробництвом засобів радіоелектронної боротьби, свого часу виготовляли FPV-дрони. Ми допомагали цьому напряму на старті, а тепер вони стають дедалі автономнішими. І це добре.

Ми прагнемо саме такої моделі: допомогти ініціативі стати достатньо спроможною, щоб надалі вона могла розвиватися самостійно.

– У перспективі йдеться про екосистему, у якій успішні ветеранські проєкти зможуть підтримувати інших посестер?

– Так. Хотілося б, щоб колись завдяки членським внескам, бізнесам чи підтримці фонду ми могли допомагати тим посестрам, які цього потребують, але сьогодні допомога потрібна фактично всім. Іноді достатньо просто подати людині руку, щоб далі вона змогла допомогти собі сама, адже повернення з війни відбувається передусім у голові й у власному житті.

Саме тут дуже важлива спільнота. Поруч є люди, які вже проходили цей шлях або мають схожий досвід служби. Війна триває, тому більшість наших посестер і далі підтримують свої підрозділи, побратимів і посестер. Наші жінки взагалі дуже проактивні й орієнтовані на підтримку інших.

– Чому, на вашу думку, ветеранки так часто поєднують власну справу з волонтерством і соціальною відповідальністю?

– Думаю, мотивація займатися бізнесом починається з бажання робити свою справу, яка тобі подобається і дає певну незалежність. Проте у ветеранок я справді бачу дуже сильне відчуття соціальної відповідальності за інших. Волонтерство стає частиною ідентичності. Та й сама боротьба нікуди не зникає – вона триває.

Багато ветеранів і ветеранок відчувають провину через те, що зараз не на фронті, тому вкладають сили й час у підтримку своїх підрозділів, збирають кошти, допомагають побратимам і посестрам. Коли ми об’єднуємося, робити це значно легше.

– Як ветеранкам долучитися до вашого руху?

– Це дуже просто. У нас є сайт і сторінки у соцмережах Руху  VETERANKA. Можна написати нам або заповнити анкету для приєднання. Також маємо путівник спільноти, де пояснюємо, як усе працює.

– Ви згадали власне соціальне підприємство. Якою є його модель і як вона змінилася за останні роки?

– У нас є швейний цех, де ми виготовляємо й продаємо мерч.

Раніше весь прибуток від продажів спрямовували на фронт. Тепер частина цих коштів забезпечує операційну діяльність організації.

У цеху працювали ветеранки, ми навчали жінок швейної справи. Зараз виробництво фактично тримається на одній конструкторці.

Мали й державне замовлення, але прибуток із нього становив близько 3000 гривень. Якщо врахувати тендерні процедури, бухгалтерію та всі супутні витрати, економічно це майже не мало сенсу.

Після переїздів і змін у партнерствах ми втратили частину виробничих можливостей. Люди, які готові працювати, є, але ми не можемо забезпечити їх постійними замовленнями.

На різних заходах продаємо футболки й інший мерч. Наприклад, на невеликому фестивалі на Протасовому Яру за три дні продали продукції приблизно на 50 тисяч гривень. Але якщо відняти собівартість, логістику й людський ресурс, чистий прибуток значно менший. Тому зараз виробництво працює мінімально. Щоб його повноцінно відновити, потрібні велике замовлення й людина, яка займатиметься цим як окремим бізнес-напрямом.

– Чому за наявності виробництва ви не можете просто масштабувати його?

– Для цього потрібен менеджер. А з яких коштів платити йому зарплату? Я не можу забрати гроші з інших напрямів громадської організації чи благодійного фонду й інвестувати їх у бізнес із невідомим результатом.

Зараз для нас пріоритетніше знаходити ресурси для благодійного фонду й громадської організації. Було б чудово, якби знайшлася ветеранка, яка захотіла б узяти цей напрям і розвивати його.

У нас уже був такий досвід: цехом займалася наша посестра Куба, але вона повернулася на війну. І коли повернеться зі служби, їй, імовірно, спочатку буде потрібен час просто на себе.

Я й сама зараз відчуваю наслідки бойової травми, які з 2022 року відкладала, бо здавалося, що не на часі. Тепер розумію, що моє завдання – знайти довгостроковий ресурс, щоб витримати цю дистанцію.

Наша організація пережила кризове масштабування, команда – багато змін. Тепер потрібно вибудувати стійку модель.

– Якою могла б бути така модель фінансової стійкості?

– Звичайно, чудово було б мати спонсора чи спонсорку, які могли б забезпечити стабільне фінансування без зайвих умов. Але мені здається, що для України природніший шлях – спільнокошт. Це модель, яка дає змогу підтримувати діяльність без залежності від однієї людини чи групи інтересів.

Частина роботи благодійного фонду вже забезпечує нашу операційну спроможність. Але громадська організація не може існувати лише від гранту до гранту: потрібно щомісяця оплачувати офіс, утримувати команду, забезпечувати базову діяльність.

Навіть із приміщенням нам пощастило мати благодійну орендну ставку. Коли довелося переїхати на інший поверх, я навіть зраділа: тут більше корисної площі й менші витрати на опалення. У наших умовах вчишся бачити переваги навіть у таких речах.

- Щиро дякую вам за розмову!

Інтерв’ю брала продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.