"Ми дуже довго шукали відповідь на питання: "Хто я?". Мені здається, зараз ми її знайшли". Інтерв’ю з психологинею, психотерапевткою, менторкою, письменницею Марією Фабрічевою

Чому ми роками живемо за сценаріями, яких ніколи свідомо не обирали? Звідки беруться внутрішні "не можна"? Чому навіть сильній людині потрібна підтримка і як не втратити себе в реальності, де війна стала частиною щоденного життя? Марія Фабрічева – психологиня, психотерапевтка, менторка, тренерка та фахівчиня з транзакційного аналізу. Вона працює з індивідуальними клієнтами й групами, займається психоедукацією, проводить лекції та освітні програми. У 2025 році вийшла її книга "Гора з плечей. Як виявити та подолати 13 психологічних заборон" – нонфікшн про життєві сценарії та внутрішні обмеження, у якому особистий і сімейний досвід переплітається з історичним та культуральним контекстом. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" Марія Фабрічева пояснює, як дитячі рішення продовжують керувати дорослими, чому український історичний досвід варто враховувати в психотерапії та що війна змінила в запитах людей.

Друга частина ексклюзивного інтерв’ю. Першу частину читайте за посиланням.

Як не втратити опору

– Маріє, на ваші лекції в Dialogue Hub збираються повні зали. Як виникла ця співпраця і чому формат виявився настільки затребуваним?

– Насправді це проєкт Dialogue Hub, а я тут запрошена лекторка. Співпрацювати ми почали ще до ковіду. Провели кілька лекцій, і дуже добре зайшла моя лекція про токсичні стосунки, яка зібрала чимало людей. Так ми почали дружити й співпрацювати з Dialogue Hub. А потім стався ковід. Ніхто тоді до кінця не розумів, що робити, усе якось незграбно переходило в онлайн. Це зараз ми вже навчилися працювати дистанційно з клієнтами, записувати подкасти, давати інтерв’ю. А тоді все це було незвично. Я, наприклад, думала, як я взагалі працюватиму онлайн, адже це не працює. Виявилося, що працює. Ми почали записувати лекції, викладати їх на YouTube, пробувати різні формати.

Коли ковідні обмеження послабили, повернулися до живих зустрічей, експериментували з темами й форматами, дивилися, що цікаво людям, про що варто говорити.

Потім почалося повномасштабне вторгнення. Звісно, спочатку всі пережили шок: хтось залишився, а хтось виїхав. Згодом ми вирішили дуже обережно повертатися до лекцій. Я запропонувала зосередитися на психоедукації.

На початку повномасштабного вторгнення я проводила ефіри в Instagram і відповідала на різні запитання: що з нами відбувається, чому корисно "дихати паровозиком", чому важливо не забувати пити воду. Загалом провела близько 60 таких ефірів, хоча сама від себе цього не очікувала. Я зрозуміла, наскільки людям потрібна психоедукація: пояснення, що таке травма, як ми проживаємо складний досвід, що відбувається з нашою психікою. І ми почали більше про це говорити. Повторювали й лекцію про токсичні стосунки, я поступово її доповнювала. А у 2023 році вирішила спробувати цілий цикл лекцій про психологічні заборони. І він дуже добре зайшов. Для багатьох ці лекції стали підґрунтям для того, щоб почати аналізувати власний досвід.

Потім продовжили говорити на різні теми: сором, травму, психологічні експерименти, способи давати собі раду зі складними станами. Таким чином психоедукаційний напрям продовжує розвиватися.

– Як за роки війни змінилися запити аудиторії? Які теми сьогодні найбільше відгукуються людям?

– Поки що у виборі тем ми значною мірою орієнтуємося на те, що я як фахівчиня можу запропонувати. А я, своєю чергою, орієнтуюся на запити своїх клієнтів.

Останнім часом у Dialogue Hub ми почали робити тему місяця. Зокрема, говорили про самоцінність, стосунки, впевненість у собі, про те, як не втрачати себе, проживаючи новий, травматичний і драматичний досвід. Це виявилося дуже цікавим форматом.

Якщо говорити про запити клієнтів загалом, то з початку повномасштабної війни вони змінилися. Теми впевненості в собі чи умовного "успішного успіху" відійшли на інший план. Зараз зовсім інша палітра: багато болю, суму, втрат. Нині значно більше запитів про те, як знайти опору в собі й не втратити її.

Паралельно багато людей звертаються до психіатрів, починають приймати антидепресанти. І це не означає, що з ними щось не так. Просто психіка теж може виснажуватися і в певний момент потребувати допомоги. Це нормально.

"Гора з плечей": від особистої історії до психологічного нонфікшну

– Ваша книга "Гора з плечей. Як виявити та подолати 13 психологічних заборон" побачила світ у 2025 році. Чому виникла ідея її написати і як формувалася структура книги?

– Це дуже класна історія, я її люблю. Ще у 2018 році я запустила свій перший проєкт, присвячений психологічним заборонам, бо мене дуже зацікавила ця теорія. Я почала працювати з темою, досліджувати її. Були дуже успішні кейси і в індивідуальній роботі з клієнтами, і в групах.

Потім я відкрила для себе дослідження Перл Дрего щодо культурального сценарію, роботи Марко Маццетті та інших авторів. І я пішла в цю тему глибше, бо зрозуміла, наскільки важливо у роботі з клієнтом враховувати культуральний контекст: де ми зростали, в якій системі, мікро- й макрокультурі, який досвід має наше суспільство і країна загалом.

У 2018 році я зробила проєкт "Філософія. Улюблені граблі". Ми з партнерами серйозно над ним попрацювали: організували виставку, паблік-ток та інші активності. Намагалися через образи показати внутрішній світ людини, яка живе під впливом тієї чи іншої психологічної заборони.

Уже тоді, у 2018 році, мені хотілося говорити й про те, що настав час відокремлюватися від країни з абревіатурою РФ, завершувати ці стосунки, поступово повертати своє і бачити себе. Проєкт отримав хороший відгук, про нього багато писали. А потім почався ковід, у 2022-му – повномасштабне вторгнення.

Пізніше Дар’я Касьянова, яка зараз є директоркою з розвитку програм у "СОС Дитячі Містечка в Україні", писала свою книгу і запросила мене як психотерапевтку давати фахові коментарі. Ми давно знайомі й співпрацюємо. Книга вийшла цікавою, насиченою, відбулись презентації.

Саме тоді на мене звернуло увагу видавництво "Лабораторія", яке зацікавилось тим, що я можу говорити про складні речі доступною мовою.

Хочу пояснити один важливий момент: у мене дислексія середнього ступеня (нейробіологічна особливість розвитку, яка характеризується стійкими й помітними труднощами в опануванні навичок читання та обробки текстової інформації, - прим. ред.). Я можу читати, але іноді, особливо під час стресу, мені вкрай важко працювати з текстами. Пишу я добре, але з великою кількістю помилок – це вже дисграфія. Я довго з цим працювала й зараз нормально до цього ставлюся. Але написання книги мені здавалося окремим видом мистецтва. Тому, коли Лабораторія прийшла з пропозицією, моєю першою реакцією було: "Я? Ні, це надто складно. Мій максимум – стаття, і то після роботи редактора".

Але представники видавництва добре підготувались і на кожне моє "ні" мали своє "так". Вони запевнили, що мені допомагатиме відома журналістка Ніна Кур’ята, і запропонували знайти зручний для мене формат.

І в якийсь момент я подумала: досить уже казати "ні", давайте справді подумаємо, що ми можемо зробити разом. До речі, це красива метафора виходу зі сценарного процесу в реальність. Бо спочатку я сама діяла зі свого сценарію: "Мені не можна. Яка з мене письменниця? Що я можу розповісти, крім практик і технік?". Тоді я запропонувала концепцію: пояснити, що таке сценарні заборони, індивідуальні, сімейні й культуральні сценарні процеси, поєднати теорію з моїм баченням і додати частину власної історії та історії моєї родини.

З історіями клієнтів усе складніше. Їх можна використовувати лише максимально анонімізовано і за згодою самих людей. Я розуміла, що багато хто перебуває у стресі й має повне право не розголошувати особисті дані. Тому вирішила використовувати те, що можу віддати без таких етичних ризиків, – власну історію. У книзі є лінія моїх стосунків із татом, моє дитинство, історія родини. І вона, як виявилося, зовсім не унікальна, а, навпаки, дуже схожа на історії багатьох українських сімей. Я отримую відгуки і від колег, і від людей, далеких від психології, які кажуть: наче читаєш про іншу людину, але деталі надто знайомі.

Саме в цьому і проявляється культуральний сценарій. Ми росли на схожих вулицях, слухали схожу музику, гуляли схожими містами й містечками. Наші батьки говорили схожі речі, давали нам схожі дозволи й заборони. І все це – частина нас.

Людям відгукнулася історія моїх стосунків із татом, якому присвячена книга, історії моїх бабусь, родини. Є й лінія моїх стосунків із дядьком як приклад співзалежності – намагання врятувати когось і нерозуміння, чому людина не хоче рятуватися. Це теж виявилося близьким багатьом читачам.

Кожен розділ книги присвячений певній психологічній забороні. Але я запропонувала не виносити самі заборони в назви, бо вони звучать надто негативно: "Не існуй", "Не роби", "Не досягай"… Ми пішли іншим шляхом: право бути живим, право діяти, право на сепарацію, право відчувати. Кожен розділ допомагає людині зрозуміти, що це за заборона, як і чому вона формується. Далі ми переходимо від особистої історії до сімейної системи, а потім – до культурального сценарію і того, як на нього впливала наша спільна історія.

Одним із важливих історичних контекстів у книзі став сталінський терор. У транзакційному аналізі є підхід, за яким сценарій організації може перегукуватися зі сценарієм її керівника, особливо якщо людина тривалий час перебуває при владі. Якщо розглядати країну як систему, сценарій керівника може впливати на неї загалом. Сталін перебував при владі дуже довго, і його ставлення до людей, спосіб побудови системи управління залишили глибокий слід. Мені навіть писали читачі: якщо хочете зрозуміти, чому нам потрібно остаточно розірвати стосунки з країною з абревіатурою РФ, просто змініть прізвище – і багато чого стане зрозумілим.

– Процес роботи над книгою, зважаючи на вашу дислексію, був доволі нестандартним. Які труднощі виникали? Що із цих видавничих залаштунків сьогодні згадуєте з усмішкою?

– Спочатку ми з Ніною домовилися, що будемо записувати розмови на аудіо, без відео. У той час активно почали з’являтися інструменти штучного інтелекту і транскрибування. Нам здавалося, що ми все чудово продумали. Але коли почали записувати матеріал, то замість формату "запитання – відповідь" у нас сталася справжня розмова. Так ми записали тези перших двох розділів. Ідея полягала в тому, щоб я все наговорювала, не перевантажуючи себе через дислексію, а Ніна потім опрацьовувала матеріал. Але коли ми зробили транскрипт, стало зрозуміло, що все не так просто. Ніна не спеціалізується на транзакційному аналізі, у тексті було багато професійної термінології, до того ж транскрибування тоді працювало недосконало: подекуди навіть неможливо було зрозуміти, хто говорить.

Ніна запропонувала мені переглянути транскрипт і допомогти розібратися. А для мене це був просто набір букв. Через мою нейровідмінність працювати з таким текстом надзвичайно складно.

Тоді я видихнула і сказала: "Ні, давай я краще сама буду писати тексти. Так принаймні будуть окремі слова та якась логіка". І це спрацювало. Я просто сідала й виписувала все, що хотіла сказати.

Звичайно, іноді накладалися різні мови, тому що частину професійної літератури свого часу доводилося вивчати російською. Бувало, що не могла одразу сформулювати потрібний термін українською. З нами працювала прекрасна літературна редакторка, яка все це вичищала.

Для мене ця робота стала своєрідним дозволом: просто вивантажити усі свої напрацювання, нотатки, дописи, думки і скласти їх у цілісний текст.

Були й кумедні моменти. Ми з Ніною, наприклад, воювали щодо таблиць. Вона казала: "Тут таблиця не повинна бути. Ти ж не кандидатську пишеш?". А я відповідала: "Тоді таблицю доведеться замінити величезним шматком тексту, а в нас є ліміт. Ми ж не можемо написати нескінченну книжку".

Взагалі я звикла писати більш науково: якщо висуваєш гіпотезу, маєш пояснити, чому вона виникла, на кого посилаєшся. А Ніна повертала мене до нонфікшну: навіщо нам усе це, якщо можна пояснити простіше? Оці нюанси – як поєднати наукове підґрунтя з доступним нонфікшном – виявилися дуже цікавим процесом. І я дуже вдячна команді, бо відчувала зацікавленість не лише в тому, щоб функціонально зробити книжку, а й у моїй особистій історії.

Для мене було важливо написати психологічний нонфікшн, зрозумілий не лише фахівцям. В Україні є ґрунтовні наукові роботи про культуральні травми, трансгенераційну передачу травматичного досвіду, вплив Голодомору на наступні покоління. Але це передусім фахові дослідження й монографії.

Ми ж хотіли зробити книгу такою, щоб її міг прочитати широкий загал і кожен узяв із неї щось для себе. Тому наприкінці кожного розділу є блок вправ для самостійної роботи й рефлексії. Наприклад, людина може дослідити історію власної сім’ї. Є й QR-коди, які ведуть на відео з дозволами. Ми додали не лише аудіо- та візуальний ряд, а й переклад жестовою мовою, щоб якомога більше людей із різними можливостями сприйняття інформації могли отримати доступ до цього матеріалу. Для нас це було дуже важливо.

– Ви презентували книгу в Києві й інших містах України. Яка із цих зустрічей стала для вас особливою?

– В Івано-Франківську. Я до того ніколи там не була. Івано-Франківськ був для мене абсолютно новим досвідом. Я була приємно здивована, що прийшла велика кількість людей. Запам’яталась затишна, комфортна атмосфера.

І тут знову можна повернутися до теми психологічних заборон. Іноді ти керуєшся умовною забороною "Не належ": думаєш, кому я там цікава, я ніколи в цьому місті не була, мене там ніхто не знає, я працюю переважно в Києві.

А потім виходиш за ці межі й бачиш, що люди тобі раді, запрошують тебе, сидять, уважно слухають, ставлять запитання. І ти бачиш у їхніх руках свою книжку, а в ній – кольорові закладки. Для мене ці закладки як діаманти. Бо це означає, що людина не просто прочитала книжку, а працює з нею. Коли люди кажуть: "Я ще буду до неї повертатися", для мене це ознака того, що вони знайшли в ній щось важливе для себе. І це дуже круто.

Війна, борщ і перший ефір

– Яким для вас був ранок 24 лютого 2022 року? Як ви зустріли початок повномасштабної війни?

– Я варила борщ. Зараз поясню. Близько п’ятої ранку мені у Facebook зателефонував друг мого чоловіка. Попередні дні й так були дуже напруженими: точилося багато розмов, хтось казав, що має інформацію про можливий початок вторгнення. Люди мали різний доступ до інформації, але вже було відчуття, що ось-ось щось станеться. Ми живемо в центрі Києва і перших вибухів не почули. А наш друг мешкав на Борщагівці, тож він почув. Оскільки він не зміг додзвонитися моєму чоловікові, зателефонував мені. Коли я побачила дзвінок у Facebook о п’ятій ранку, одразу зрозуміла: це не просто дружній дзвінок. Передала слухавку чоловікові, і ми почули: війна почалася.

Ми сіли й почали думати, як сказати про це дітям. У доньки тоді тільки починалися стосунки, і буквально за кілька годин до нас приїхав мій майбутній зять. Зайшли до тата, а він у своєму репертуарі сказав: "Це було очікувано. Я вам казав".

У перші години я взагалі не розуміла, що робити. Увімкнулися якісь дуже базові речі: має бути їжа, вода, сірники, сіль. Донька з чоловіком пішли до магазину. Ми підготували 11-річного сина Ваню. Якось розподілили між собою завдання. Дуже швидко згуртувалися й сусіди. У нас невеликий будинок, багато хто знає одне одного. З’ясовували, хто з літніх людей потребує допомоги, кому потрібні ліки, хто піде по хліб, кому що принести. І було дуже цінно бачити, як люди гуртуються.

Я пішла варити борщ, а потім уперше вийшла у прямий ефір в Instagram. Мені тоді здавалося, що я несу якусь нісенітницю. Але розуміла, що треба щось говорити людям, нагадувати про елементарні речі, пояснювати, що стан шоку, страх, відраза – природні реакції. Так почалися короткі ефіри. Я написала своїм клієнтам, запитувала, хто де. Але тоді було не до якоїсь повноцінної фахової роботи: хтось виїжджав, хтось шукав допомоги. Згодом я перейшла ще й у Telegram і почала викладати матеріали для самодопомоги.

– Професійна робота для вас у перші тижні війни стала способом допомагати людям упоратися із шоком?

– Так. Ще з 2014 року після одного з тренінгів у мене був робочий зошит для роботи з ПТСР. Він був більше орієнтований на військових. Я подумала, що частину вправ, маючи відповідний досвід, можна адаптувати для цивільних. Так почав активно працювати мій Telegram-канал. Я викладала там усе, що знаходила й вважала корисним. Паралельно працювали Instagram, Telegram, трохи Facebook. Зараз думаю: це ж теж був стрес – писати одночасно всюди.

Приблизно на півтора місяця ми виїхали до Вінниці, де живе моя свекруха. Саме вона наполягла, щоб ми вивезли дітей з Києва.

У Вінниці я почала активно проводити ефіри. Виходила майже щовечора. Перші два місяці я брала клієнтів максимум на 15-20 хвилин. Це були радше короткі підтримувальні сесії: подихати, стабілізуватися, пояснити, що з людиною відбувається, комусь щось порадити, когось перенаправити до іншого фахівця. Паралельно вирішували й суто побутові речі: де можна переночувати, через кого передати допомогу…

Багато людей тоді включилися у волонтерство. Моя подруга Іра теж долучилася і підтягнула мене. Вона сказала: "Дві-три фури зараз приженемо – і все буде нормально". Я відповіла: "Я ніколи фури не ганяла, я не знаю, як це робити". А вона: "Що ми втрачаємо? Це ж ненадовго". Так ганяємо ми фури й досі. Ми всі тоді думали, що війна ненадовго, але маємо те, що маємо.

– Як у той момент ви визначали межі власної допомоги, коли запит на психологічну підтримку був величезним?

– Я не ставила собі за мету охопити всю Україну – це нонсенс, так не буває. Мені дуже допомогла думка з книги Дейва Логана "Лідерство в племені" про те, що одна людина може ефективно впливати приблизно на 150 людей. Я подумала: якщо зможу допомогти й підтримати 150 людей, це вже непоганий результат для однієї фахівчині. Це мене дуже структурувало. Я не гналася за цифрами, мільйонами переглядів. Мені було достатньо розуміння, що я можу підтримати певну кількість людей, а вони вже передаватимуть корисну інформацію тим, кому вона потрібна.

Якось мені написали: "Машо, ми вам дуже вдячні за те, що ви нічого не продавали". Для мене це навіть було дивно, бо мені не спадало на думку в той момент брати гроші за матеріал про те, як дихати чи стабілізуватися. Це точно не моя історія.

Згодом я зрозуміла, що в Telegram уже стільки вправ і матеріалів, що сама починаю в них губитися. Тому вирішила все систематизувати: зібрала посилання, тези, вправи. Подумала: нічогенька така психоедукація виходить.

На сайті зробила окремий розділ із психоедукацією. Частину матеріалів можна безкоштовно завантажити. Там є базові вправи й пояснення.

Наприкінці 2022 року я також підготувала два посібники. Один – для психологів. Він більший, містить тести, вправи й глибші техніки, з якими, на мою думку, має працювати фахівець із відповідною освітою. Цей посібник добре розійшовся серед колег. Другий посібник я зробила простішим і більш прикладним. Передала його перекладачам жестової мови, з якими ми раніше співпрацювали, партнерам, а згодом відкрила доступ для всіх. Його можна завантажити через мій Telegram-канал. Там зібрані вправи для самодопомоги й короткі пояснення, зокрема про травму та способи стабілізації.

– Ще один ваш тривалий проєкт – група підтримки для журналісток "Жінки в медіа". Як вона виникла і чому ця робота для вас важлива?

– Для мене це насамперед можливість підтримувати журналісток. Ідея належить Лізі Кузьменко, Саші Горчинській та іншим дівчатам. Вони прийшли з нею ще до ковіду. Першу зустріч ми провели у просторі “Dialogue Hub”. Відтоді продовжуємо працювати. Група існує вже понад шість років. Звичайно, у нас є чіткі домовленості щодо конфіденційності: усе, що відбувається на зустрічах, залишається всередині групи. До цього відповідально ставляться і учасниці, і я. Проєкт створений завдяки ГО "Жінки в медіа". Саме вони запросили мене до співпраці.

Протягом року проводимо кілька груп. Бували роки, коли мали по вісім зустрічей. Обговорюємо різні теми. Це не терапевтична група, а саме група підтримки, де люди можуть у безпечній і конфіденційній атмосфері говорити про те, що їх хвилює, проговорювати свої почуття, отримувати підтримку та мій фаховий зворотний зв’язок, разом шукати напрямок, у якому можна рухатися далі. Судячи з того, що дівчата продовжують приходити й співпрацювати зі мною, для них це справді важливо. Для мене це велика честь, бо на зустрічі приходять дуже круті журналістки. Я рада, що маю можливість їх підтримувати і що вони мені довіряють.

Сила, свобода і самоповага

– Ви щодня працюєте з чужими історіями й болем. Як відновлюєте власний внутрішній ресурс?

– Я дихаю по колу. Якщо серйозно, зараз мій графік уже не настільки інтенсивний, як був у мирні часи, коли я могла брати більше клієнтів. Тепер є певні обмеження, але це компенсується іншою роботою: Telegram, Instagram, відкритими матеріалами, інтерв’ю, подкастами, книгою. Роблю те, що можу.

Неділя для мене – свята. У суботу ще можу вести терапевтичну групу чи працювати, але в неділю не працюю взагалі. Мій графік підлаштований під мене так, щоб мені було комфортно. Я ніколи не ставлю клієнтів одного за одним. Сесія може тривати годину чи годину двадцять, після неї обов’язково маю перерву від пів години до години. Зараз за день беру переважно чотирьох людей, п’ять – дуже рідко.

Увечері роблю комплекс із глибокого дихання, перевірки контакту із собою та прогресивної м’язової релаксації. Це дає можливість через тіло вивантажити те, що ти не можеш одразу відрефлексувати на когнітивному рівні. Допомагають контрастний душ і різні масажери. Люблю зустрічі з подругами, поїздки з дітьми. Моя донька Даша – просто генератор ідей. Якщо є можливість і дозволяє безпекова ситуація, кудись їдемо, йдемо на виставку чи інший захід. Нещодавно, наприклад, слухали симфонічний оркестр на даху. Мій молодший син Іван теж із задоволенням підтримує ідеї з прогулянками й подорожами. Він їздив зі мною до Вінниці, Івано-Франківська, Луцька. Якось у доньки був важливий захід у Варшаві. Ми вирішили поїхати всі разом із дітьми на машині. Я була за кермом.

Ще мене завжди супроводжує музика. Коли хочу розслабитися, вдягаю навушники й слухаю те, що подобається. Допомагають кіно, серіали. Можу дозволити собі подивитися щось просте, без складних інтриг, просто щоб розвантажитися.

– Психотерапія передбачає не лише вплив фахівця на клієнта, а й постійний контакт із різними людськими досвідами. Чого за роки практики вас навчили ваші клієнти?

– О, у мене круті клієнти. Кожна історія викликає в мене величезну повагу до того, як людина справлялася до психотерапії, наскільки вона смілива, коли приходить і наважується змінювати своє життя.

Якщо спробувати це узагальнити, то, мабуть, навіть дуже сильна людина має право на підтримку і відпочинок. Це те, що я говорю своїм клієнтам, і водночас те, чого сама в них навчаюся. Це взаємний процес. Що довше працюєш, то краще бачиш: однакових людей не буває. Навіть якщо вони виросли в одній родині. Багато моїх клієнтів мають братів і сестер. Я чую їхні історії, хоча особисто з ними не знайома, і бачу, наскільки це можуть бути різні люди. Мені здається, саме в цьому різноманітті є величезний потенціал, який ми маємо як країна. Нам просто потрібно навчитися його бачити й не продовжувати нав’язану нам колись логіку "людина людині – вовк". Це не наша історія.

– Який психологічний виклик, на вашу думку, може стати одним із найскладніших для українського суспільства після завершення війни?

– Звалитися до базових налаштувань, проігнорувати, і знову почати забувати себе. Ми дуже довго шукали відповідь на питання: "Хто я?".

Мені здається, зараз ми її знайшли. Але далі потрібна практика. Бо зміни відбуваються й закріплюються тоді, коли ти продовжуєш діяти по-новому. Найважливіше – втриматися в цьому новому рішенні, в новому усвідомленні себе.

– І на завершення інтерв'ю, що хочете побажати нашим читачам?

– Хочу побажати поваги до себе. Для мене самоповага і самоцінність дуже важливі. У транзакційному аналізі є формула "Power, Protection and Permission" (сила, захист і дозвіл). А для мене це сила, свобода і самоповага.

– Дякую вам за відверту розмову!

Відеоверсію цього інтерв'ю ви можете переглянути на YouTube-каналі "Погляд Інтервʼю".

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.